Діана Берг: Як з «пасивістки» перетворитися на «активістку»

Авторка: Ірина Славінська

Фото: Сергій Ваганов

Діана Берг — засновниця Платформи «Тю» в Маріуполі. Вона потужна місцева лідерка. Наприклад, до її переїзду в місті жодного разу не відбувалися марші за рівні права на 8 березня. До 2014 року Діана мешкала в Донецьку, де працювала дизайнеркою. Навесні 2014 вона була однією з організаторок проукраїнських мітингів. У цьому інтерв’ю вона розповіла про своє перетворення з «пасивістки» на «активістку», про створення Платформи «Тю» та правозахисного порядку денного в Маріуполі.

Ірина Славінська (ІС): Як ти переїхала з Донецька в Маріуполь?

Діана Берг (ДБ): В Маріуполь я приїхала у вересні 2014 року в рамках уявної програми «Тур Україною». Ми з моєю тодішньою дівчиною Катею Костровою шукали, в якому місті залишитися жити. Шукали місто, де могли би знайти себе.

У травні 2014 року нам довелося тікати з Донецька. Так, «тікати» – це буде правильно слово. Тоді ми думали, що за тиждень повернемося додому, але за ці 4 роки жодного разу в Донецьк не їздили.

Протягом півроку мандрів між Донецьком і Маріуполем ми побували в Одесі, Києві, найдовше залишались у Львові. Але завжди хотілося додому, тому приїзд до Маріуполя був ерзац-поверненням додому. Це найближче до Донецька велике місто.

В той час уже було очевидно, що відбувається захоплення Донецької та Луганської областей, туди прийшли російські війська. Коли ми приїхали до Маріуполя, вони саме захопили Безіменне та Седове, почали йти на Маріуполь. Це був не найбільш вдалий час для того, аби приїжджати в Маріуполь.

883

ІС: Було страшно, що все повториться?

ДБ: Дуже страшно. Був момент, коли з Маріуполя поїхали навіть представники силових відомств, залишалися тільки військові та добробати, та й ті не в повному обсязі.

ІС: Як прийняло місто?

ДБ: До переїзду сюди з Маріуполем я була не знайома, ми нікого тут не знали, не знали міста. Приїхали, бо знали, що тут уже живуть наші знайомі дончани — Сергій Ваганов, Костя Батозький, інші знайомі.

Коли ми приїхали, то почали шукати себе в цьому місті, шукали, чим можемо бути корисні.

Маріуполь і Донецьк розділяє всього 100 кілометрів, але я відчула контраст між цими містами: культурний контекст дуже помітно відрізнявся

ІС: Тобто ідея «Тю» виникла одразу?

ДБ: Вона не з’явилася одразу, але була зачата одразу. Ми довго виношували цю ідею, перш ніж почали її втілювати.

ІС: Що це значить? Ти одразу побачила, що в місті немає незалежних арт-майданчиків?

ДБ: Так. Маріуполь і Донецьк розділяє всього 100 кілометрів, але я відчула контраст між цими містами: культурний контекст дуже помітно відрізнявся.

До того ж, до Маріуполя ми приїхали після життя у Львові, де є театри, галереї та кав’ярні на кожному кроці. В Маріуполі ж ми побачили 500-тисячне місто з недорозвиненою культурною інфраструктурою, з нерозкритим потенціалом.

Було декілька будинків культури, один академічний театр, три музеї. Тут бракувало «третіх місць», які були в Донецьку — як «Ізоляція» та різні хаби-коворкінги.

ІС: Ти спеціально досліджувала цю культурну інфраструктуру в Маріуполі?

ДБ: Ми одразу помітили, що не можемо зрозуміти, куди в Маріуполі ходить молодь. Шукали креативні місця, де може тусуватися творча інтелігенція.

Досі не знаю, куди вони ходили до появи «Тю». Добре, влітку є море та пляж. А в інші сезони? Невже в торговий центр, суші-бари та кальян-бари, що 2014 року були на піку популярності, хоча цей тренд у великих містах уже пройшов. Вулиця як публічний простір також не виглядала сприятливою. Я не уявляла, що десь можна просто прийти та провести час.

Вся тканина міста виглядала як трикутник «дім-робота-магазин». Ходити містом взагалі було не дуже приємно. Вулиця виглядала як простір, який треба швидше подолати та кудись сховатися.

Я як активістка народилася
1 березня 2014 року

ІС: Як ці спостереження почали перетворюватися на дію?

ДБ: Імпульсом стало те, що наші друзі з львівського театру Леся Курбаса, з якими ми у Львові дуже потоваришували, сказали, що хочуть приїхати та виступити в Маріуполі pro bono. Хлопці та дівчата попросили допомогти з організацією таких вистав. Це стало однією з найбільш визначних подій для становлення мого майбутнього як менеджерки культури.

В той час у Маріуполь узагалі мало хто приїжджав — я говорю не тільки про митців, але і про офіційних осіб. І тут приїздить ціла трупа львівського театру!

ІС: І де ж вони виступали?

ДБ: ДК «Молодежный», тут показали вистави театру Леся Курбаса «В очікуванні Годо» та «Амнезія». Щоби це стало можливим, ми подружилися з місцевим управлінням культури та будинками культури. Команда ДК «Молодежный» нам дуже допомагала, ми співпрацювали цілий рік. Так само, як артисти виступали pro bono, приміщення там теж надавали в користування pro bono. Сьогодні «Тю» продовжує проводити події з безкоштовним входом, і всі, хто тут виступають, роблять це без гонорару.

Так усі звикли, що по культурі — це до Берг. Сучасні українські артисти почали приїздити — Мар’яна Садовська, Сергій Жадан та багато інших.

ІС: Тобто ти стала продюсеркою?

ДБ: По факту — так. Але це склалося само собою. Я ж просто хотіла робити щось корисне.

Згодом я зрозуміла, що за допомогою роботи в царині культури я намагалася убезпечити Маріуполь від того, що сталося в Донецьку. Там було мало української та україномовної культури… або ж я сама мало її бачила раніше. Одним словом, я це все підсвідомо зв’язала докупи.

Вся тканина міста виглядала як трикутник «дім-робота-магазин»

ІС: Ти в Донецьку займалася культурою?

ДБ: Зовсім ні. Це сьогодні я активістка, а раніше я була «пасивістка».

Раніше я працювала на фрілансі як графічна дизайнерка, а також викладала дизайн. Я як активістка народилася 1 березня 2014 року. Ми всі почали думати, як вийти та протидіяти агресії в Донецьку. Всі відбулося швидко та масштабно.

ІС: Якщо говорити в прикладному сенсі – як створювалося «Тю»?

ДБ: Поволі я познайомилися з місцевими, також із переселенцями, створилася своя тусовка. І ми зрозуміли, що користі у волонтерстві чи господарській діяльності на підтримку ВПО ми принесемо менше, ніж створюючи культурні проекти. Царина культури — більш вдячна, має більше потенціалу як простір для діалогу, є більш довготривалою.

Ніхто з нас ніде не вчився культурному менеджменту чи культуртрегенрству… Було не ясно, що ми робимо, як це можна назвати та описати. Андрій Куликов колись мене чудово назвав — інвенторка. Мені це дуже сподобалося.

Але знань, умінь і навичок ми не мали, тому не знали, як діяти покроково. Але було велике бажання. Думаю, ми виїхали на харизмі та пристрасті.

Згадую, що так само в березні 2014 року лише наша пристрасть дозволила зробити в Донецьку просто неймовірні речі. Ніхто з нас, ніхто з наших друзів не знав, як збирати мітинг. Але всього за добу ми зібрали один — на декілька тисяч осіб. А ще за день — другий, на 10 тисяч осіб, який відбувся 5 березня 2014. Досі не знаю, як ми це зробили.

890

ІС: Що конкретно ви намагалися та вчилися робити?

ДБ: Наприклад, ми шукали приміщення. Спочатку думали знайти щось комунальне, потім знайшовся місцевий юрист, який володіє старим дореволюційним домом у центрі, на Земський, у ньому ще зберігся автентичний п’єц… стан був не супер, але цей юрист пообіцяв віддати нам його в безстрокову оренду за 0 гривень. Ми вхопилися за цю ідею, почали там прибирати та думати, що там можна зробити своїми руками.

І тут сталося майже диво. За рік після мого переїзду до Маріуполя тут був пік припливу коштів від міжнародних донорів, які шукали гуманітарні проекти для фінансування. Серед тих донорів був USAID, їм хтось порадив познайомитися зі мною. Вони сказали, що є кошти, які можна отримати на реалізацію проекту.

ІС: Є гроші — беріть?

Не просто так. Звичайно, потрібно було запропонувати проект, який би відповідав цілям програми. У нас був такий проект. Але довелося навчитися писати гранти.

ІС: Ти раніше це робила?

ДБ: Ні. Допомогло те, що я в принципі добре пишу. Натомість довелося навчитися рахувати та писати бюджет.

Виявилося, що коштом того гранту не можна фінансувати серйозні ремонтні роботи. Тому довелося від того старовинного дому з п’єцом відмовитись і шукати щось нове.

ІС: Як ви знайшли це приміщення?

ДБ: Ми шукали щось в історичному центрі, аби джентрифікувати ці райони: центр Маріуполя сьогодні трохи змістився, він більше не збігається з історичним.

І нам пощастило — просто на сайті оголошень ми знайшли це приміщення. Воно було в приватній власності, його здавали в оренду за дуже невеликі гроші. Це виявився найцікавіший із варіантів.

Це приміщення на Митрополитській, 19 — колишній спортзал. До приходу радянської влади тут був молитовний дім — я чула різні версії щодо того, чи він був православним, чи юдейським. Тут поруч є зруйнована синагога та центр маріупольської єврейської общини, тому все можливо.

953

ІС: Як ти збирала команду?

ДБ: Команда на початковому етапі відрізнялася від теперішньої. Діма Ступник і Саша Сосновський були на старті і працюють досі. Інші були знайомі, що хотіли щось робити, але з різних причин відійшли.

Наприклад, Богдан Чабан, який одночасно з нами отримав грант на створення свого закладу «Ізба». Так ми залишилися дружніми партнерськими проектами, але почали працювати нарізно. Ще декілька людей за певний час пішли працювати на інші проекти. Комусь не дуже пасували контент та ідеологія, яку я несла.

ІС: Що це за ідеологія?

ДБ: Крім альтернативної культури та мистецтва ми завжди підтримували правозахисні ініціативи,  стверджуючи ідею фундаментальності прав людини. Не всі були готові підтримувати ідею захисту прав ЛГБТ людей. Ми з цими колегами розійшлися на старті без якихось особливих сварок або суперечок.

Вакантні місця якось цілком природно заповнили нові люди — ті, хто приходили в «Тю» спершу як глядачі. Це, наприклад, наша фінансова менеджерка, яка ходила в «Тю» з найпершого нашого івенту. Заради нас вона покинула роботу у великій міжнародній компанії.

962

ІС: Як вас знаходила публіка? Чи є сьогодні навколо «Тю» своє середовище?

ДБ: Наша публіка міняється. Ми спершу думали, що на арт-платформі будемо проводити нестандартні події, що приваблюватимуть молодь. Але це було смішно — я тепер це розумію. Такі штуки прогнозувати було нереально.

Молодь, студенти почали сюди ходити масово тільки через рік після відкриття «Тю». До того аудиторія була дуже різноманітна — активісти, патріоти, волонтери, що знали нас. Люди різного демографічного спектру: від багатодітної мами-переселенки з Луганська до заводчан із заводу Ілліча, які просили їх не фотографувати, про всяк випадок.

ІС: Як ці люди вас знаходили?

ДБ: Ми з самого початку вирішили не витрачати донорських коштів на рекламу, зосередившись на Facebook і вКонтактє, поки його не закрили. Тобто сьогодні ми насамперед працюємо у Facebook, а також із низкою місцевих медіа. Вони знають, що наші події безкоштовні, що ми не ведемо комерційної діяльності, не заробляємо на них, і тому часто погоджуються опублікувати в наші анонси чи запросити до себе на ефір.

Наші хейтери донедавна завжди були анонімні. Вони ховають свої обличчя та пишуть погрози на фасаді вночі тихо, поки ніхто не бачить

ІС: Чи відчуваєш ти, що вас у Маріуполі полюбили?

ДБ: До нас точно тут не байдужі. Для когось ми — ковток свіжого повітря та другий дім, безпечний простір. Тому до нас ходять потусуватися ті, хто не може це зробити деінде — наприклад, місцеві трансгендерні люди, люди небінарного гендеру тощо.

ІС: Але у вас є і хейтери.

ДБ: Так, але вони також по-різному на нас реагують. Хтось пише злісні коментарі на Facebook…

ІС: А хтось пише образливі слова на фасаді «Тю».

ДБ: Так, нас таким чином привітали з Днем прав людини рік тому. Я досі не розумію, чому саме в цей день. Поліція розслідування зам’яла, я вже стомилася їх смикати. Ми просили їх відкрити справу за кількома статтями — нацизм, hate crime… Справи вони не закрили, але хочуть її перекваліфікувати у «псування майна».

Наші хейтери донедавна завжди були анонімні. Вони ховають свої обличчя та пишуть погрози на фасаді вночі тихо, поки ніхто не бачить. Вони не хочуть приходити та дискутувати з нами публічно, хоча ми до дискусії відкриті.

Ми самі не є правозахисною організацією, але послідовно виступаємо за свободи та права всіх громад без винятку. Напевно, ми виявилися найбільш видимими.

Нам не тільки розписували фасад
образливими словами та погрозами.
Нам стріляли у вікна, дряпали машини,
різали шини…

ІС: Я бачу, що в регіонах триває небезпечний тренд — напади на правозахисні події, погрози… В Києві вже не вперше нападають на події, присвячені темам гендерних досліджень. Ви відчуваєте себе в безпеці?

ДБ: Ми позиціонуємося як майданчик для діалогу будь-яких ідеологій. Тут бувають військові, ліволіберали, квір, симпатики правої ідеології… Ми хочемо розширювати спектр.

Саме тому я завжди писала всім, чиї події були зірвані, запрошуючи їх провести цю ж подію в Маріуполі. Ми точно подію не скасуємо та до останнього намагатимемося гарантувати її проведення, доки не буде реальної буквальної агресії. Так, до нас скоро приїде Давид Чічкан зі своєю виставкою — саме рік минув із часів нападу на його виставку в Центрі Візуальної Культури. Також у березні приїде Анна Шаригіна після зриву її лекції в Харкові.

Ми почувалися в безпеці — мій дім, моя фортеця. Нам не тільки розписували фасад образливими словами та погрозами. Нам стріляли у вікна, дряпали машини, різали шини… Але раніше все це відбувалося анонімно, ті люди ховали свої обличчя.

Нещодавно до нас уперше прийшли з агресією відкрито. Це було дуже дивно. Ті люди прийшли нападати не на «Тю», а нападати на лектора. Це наш знайомий Всеволод Жейко. Він мав читати дуже невинну лекцію про дискримінацію та гендерну нерівність у кіноіндустрії.

Виявилося, що в юності наш лектор був симпатиком націоналістичної ідеології, згодом він навпаки став різко до цієї ідеології ставитися. Перед самою лекцією на своїй Facebook сторінці він гостро висловився щодо створення «Національних дружин». Виявилося, що ці слова запали в душу його старим знайомим із націоналістичного руху, частина з них служить і базується в Маріуполі… і це також збіглося з відзначенням 3-річчя взяття Широкіного.

І ці люди прийшли в «Тю» для розмови з лектором.

ІС: Ці люди хотіли лектора побити?

ДБ: Запрошували «розібратися», бо він «образив націоналістів». Декілька разів вони повторили, що до «Тю» претензій не мають.

Колеги почали викликати поліцію, тому нападники пішли, на прощання «зіганули» з погрозами дочекатися на лектора після події та «повісити твою єврейську *уку». Потім приїхала поліція. Подію було зірвано… мене там не було, бо я поїхала у відпустку, тепер дуже про це шкодую. В моїх очах виглядає так, що вони прийшли до мене додому. Якщо треба було розібратися, то розбирайтеся в іншому місці.

Раніше я пишалася, що саме в Маріуполі не траплялося атак і зривів подій.

ІС: Думаєш, далі вони з’являться?

ДБ: Думаю, що ні. Сподіваюся, це був епізод особистих розборок. Навіть на «Фестивалі рівності» не було нападів.

Дуже допомогли правоохоронні структури. Проведення «Фестивалю рівності» вони сприйняли як іміджеву подію

ІС: Ви наймали спеціальну охорону?

ДБ: Так, ми найняли охорону. Також дуже допомогли правоохоронні структури. Проведення «Фестивалю рівності» вони сприйняли як іміджеву подію. Нам допомагала поліція: ми зустрічалися з Аброськіним, вулицею їздили додаткові патрулі, долучилася СБУ.

На наші вуличні акції також не нападали… хоча щоразу хтось на вулиці називає це «гей-парадом».

ІС: Ми особисто познайомилися 8 березня 2017 року, під час маршу, який ви проводили. Такі марші раніше відбувалися в Маріуполі? Чи довелося дочекатися, поки в місто приїде Діана Берг та все організує?

ДБ: Той марш 2017 року був першим маршем у місті. Але не думаю, що мій приїзд став основною причиною.

Та акція була присвячена темі домашнього насильства, ми йшли вулицями, а на наших обличчях були намальовані синці, садни та подряпини. 2018 року акція присвячена «Раціональним дружинам», на ній ми дефілюємо в уніформах із запаленими фаєрами та димовухами.

Мова вуличних акцій сьогодні дуже зрозуміла — це наслідок досвіду Майдану. Думаю, такі акції дозволяють охопити більшу кількість людей.

ІС: Пам’ятаєш, рік тому до ходи приєднався хлопчик-підліток, який роздавав перехожим ваші брошури, таким чином вам допомагаючи. Його реакція радше типова? Містяни розуміють і підтримують тему гендерної рівності?

ДБ: Можу порівнювати тільки з тим, як усе було півтора роки тому, коли ми починали. З тих пір з’явилася «Ліга жінок Донеччини» та інші організації, що працюють із темою прав людини. Я бачу, що все більше людей розуміють, що таке гендерна рівність, культура, зґвалтування, фемінізм.

Якщо ми не привчимо до вживання
слова «гендер», то не зможемо
говорити про гендерну рівність.
Я проти евфемізмів. Ми не можемо
говорити «стать» замість «гендер», це різні речі

ІС: Важливо всі ці терміни знати та пояснювати людям? Їх розуміють?

ДБ: Люди ще насторожено до них ставляться. Але я думаю, що важливо ці терміни використовувати. Це так само важливо, як і використання фемінітивів. Звичайно, бажано говорити мовою аудиторії, але без слова «гендер» не обійтися. Його можна нагуглити, тут справа не в незнанні людей, а в тому, що хтось не приймає сам концепт.

Один із аргументів наших опонентів — це теза «не потрібно вип’ячувати». Не потрібно вип’ячувати гендерну рівність, вип’ячувати права ЛГБТ… Але використовувати публічно слово «гендер» – це про видимість. Якщо ми не привчимо до вживання слова «гендер», то не зможемо говорити про гендерну рівність. Я проти евфемізмів. Ми не можемо говорити «стать» замість «гендер», це різні речі.

ІС: Що дозволяє підкреслити ця видимість?

ДБ: Чим більше ми включаємо до порядку денного загрожені групи, тим більш помітними вони стають — тобто всі ми стаємо.

951

ІС: Як ти сама прийшла до гендерної тематики?

ДБ: Це відбулося в рамках мого перетворення на активістку, 1 березня 2014 року. Тоді я відчула, що мій голос може щось змінити.

Гендерна тематика та фемінізм — це органічна природна частина світогляду, де на чолі стоять права та свободи людини.

ІС: Як ти про все це дізнавалася? Такі ідеї не вроджені, людина не народжується з чутливістю до теми прав людини.

ДБ: Звичайно. Мені сьогодні дивно відповідати на це запитання. Ідеться про банальну ерудицію, адже сьогодні є Інтернет, де можна дізнатися про все — почитати книжки, статті, подивитися кіно, бодай Вікіпедію відкрити. Цього достатньо для становлення якоїсь внутрішньої солідарності.

Мене цього не навчили батьки, нікого вони цього не вчили. Але я знайомилася, запитувала, вивчала. Так, термінології спершу я не знала, але її також можна вивчити, підчитати. Хочеш — робиш.

ІС: Тобто на першому місці — внутрішній порух до справедливості?

ДБ: Справедливості… сьогодні це слово трохи девальвоване. Я би говорила про адекватність.

В нашій команді є ВПО, люди різної етнічності, гендеру, є ЛГБТ-люди… це різноманітне середовище

ІС: Це твоя «парасолька» для розмови про різні меншини, для їх включення в порядок денний роботи «Тю»? Як все це уживається?

ДБ: В нашій команді є ВПО, люди різної етнічності, гендеру, є ЛГБТ-люди… це різноманітне середовище.

Ми знаємо, що більшості не існує. Хто ця умовна «більшість», якщо викинути з неї всі так звані меншини? Мінус половина — жінки та люди жіночої соціалізації, далі викидаємо ЛГБТ, мінус люди з інвалідністю, пенсіонери, ВПО, шульги… До такої «більшості» потраплять навіть не всі білі цисгендерні одружені чоловіки з дітьми, тому що хтось із них виявиться шульгою, хтось буде вже на пенсії, а хтось ще матиме інвалідність.

Саме тому ми навіть не домовлялися ніколи якось спеціально, що «Тю» буде інклюзивним простором. Це було очевидно з самого початку. Тому ми запрошуємо та приймаємо правозахисні події на різні теми.

ІС: Чому в Маріуполі такі «треті місця» почали виникати тільки після приїзду нових людей, ВПО, в твоєму випадку – з Донецька?

ДБ: Допомогла певна дистанція в ставленні до міста, те, що ми бачили вперше.

Уяви, що ти вже життя ходиш у школу повз пустир. Ти виростаєш — пустир на місці. В твоєму житті він був завжди, його наявність не викликає питань, це частина твого світу, бо він тут був із давніх-давен. І тут приїздить у місто хтось новенький і починає ставити запитання: «Чому тут пустир?» – «Та я знаю, він тут був завжди». Свіжа оптика дозволяє проявити запитання, які ніхто не ставить через інерцію.

В місті був запит на такі місця, саме тому тут одночасно виникли не тільки «Тю», але і «Вежа» та «Халабуда». Останню створили маріупольці, до речі.

959

ІС: Ти усвідомлюєш, що в місті Маріуполь ти потужна лідерка?

ДБ: В мене навіть є грамота про це. Минулого року місцевий ресурс, сайт 069, робив рейтинг 50 найбільш публічних людей Маріуполя. В мене 11 місце в рейтингу, перші 10 місці зайняли чоловіки. Виходить, що за версією цього видання я — найбільш публічна жінка в Маріуполі.

ІС: Це було важливим як визнання власної видимості?

ДБ: Якщо я скажу «ні», це буде лукавством. Для мене це не було дуже важливим, але було приємно усвідомити, що мою роботу бачать, що вона видима. Це місце в рейтингу — не про добре чи погане ставлення людей, а саме про видимість і помітність.

Коли отримуєш навіть мінімальні відзнаки, нехай формальні — це важлива штука. Наприклад, Центр громадських ініціатив «Дій» нагородили нашу команду відзнакою за правозахисний активізм. А минулого року вони ж дали мені відзнаку «Антидискримінатор року» – замість «антидискримінаторка». Довелося від руки написати їм жартівливу відзнаку за сексизм.

961

ІС: У твоєму житті були потужні жінки-лідерки?

ДБ: Звичайно. Видимість жінок так само важлива, як і видимість ЛГБТ людей або людей, які живуть із ВІЛ-СНІД, така ж важлива, як камінг-аути.

Жіноче лідерство — це не про особливий вид лідерства, відмінний від чоловічого. Мені ідеться саме про жінок як лідерок.

ІС: Існує ілюзія, що їх не дуже багато.

ДБ: Нас дуже багато. Жінок-лідерок не менше, ніж лідерів інших гендерів. За останні роки ми маємо більше можливостей говорити та заявляти про себе як про людей, які можуть щось змінити.

Submit a comment