Олександра Матвійчук: «Жінки в українському правозахисті видимі як потужні лідерки»

Авторка: Ірина Славінська

Фото: Оксана Тисовська

Олександра Матвійчук — правозахисниця, вона очолює правління ГО “Центр громадянських свобод” та громадську ініціативу “Євромайдан SOS”. Її робота дуже важлива: Олександра Матвійчук, наприклад, одна з тих, хто за кордоном говорить про ситуацію в Україні, зокрема нагадує про нерозслідуваність злочинів проти Майдану, непокараність убивць “Небесної сотні” та інші важливі речі.

Мою увагу для розмови в рамках кампанії “Повага” привернув допис Олександри про те, що високі чиновники у відповідь (і замість відповіді) на гострі запитання жінки-правозахисниці люблять робити невчасні компліменти. Така ж ситуація трапляється і в цеху журналістів, і в бізнес-колах. До того ж правозахист є однією з небагатьох українських галузей, де справді виділяються жінки. “У правозахисті немає традиційного поняття „кар’єри‟. Ти просто долучаєшся до когорти правозахисників. Тут ти можеш рости від правозахисника до правозахисника”, — міркуватиме Олександра Матвійчук під час цього нашого інтерв’ю. Це одне з можливих пояснень. Інші варіанти, які не суперечать один одному, — це (не)престижність правозахисної роботи, прекарність цієї праці, нестабільність джерел фінансування, не завжди певний соціальний захист активістів і працівників.

Більше невидимих аспектів правозахисної роботи жінок і чоловіків в Україні ми й обговорили з Олександрою Матвійчук. Також у фокусі: режисерський досвід, волонтерська робота, красиві сукні та знайомство з Євгеном Сверстюком.

Pov_2017-02-10-125

Ірина Славінська (ІС): Розглядаючи квіти в цьому кабінеті, я жартома запитала, хто їх поливає, хто берегиня офісу. Виявляється, це ти. Тут можна згадати про колись сформульовану Тамарою Злобіною пару можливих жіночих ролей — Барбі й Берегиня. Так от, ти себе часом не відчуваєш Берегинею… або Барбі, якщо раптом.

Олександра Матвійчук (ОМ): Ні, Барбі не відчуваю. Одразу скажу, що в іншій кімнаті стоїть таця, у якій росли помідори та перці. Їх садить наш колега Альберт.

ІС: Якщо ми вже почали говорити про берегинь, то продовжу. Коли дивлюся на наше правозахисне середовище, у мене виникає відчуття, що це галузь, де працює чимало блискучих жінки. Вони очолюють громадські організації та інші недержавні організації, ведуть кампанії, провадять щоденну правозахисну роботу.

ОМ: Я би не недооцінювала й чоловіків-колег — наприклад, одразу згадую Євгена Захарова, Романа Мартиновського, Олександра Павліченка. Цей ряд можна продовжувати. Але справді, жінки в українському правозахисті дуже помітні, вони — потужні лідерки.

ІС: Чому саме в правозахисному секторі? Наприклад, я особисто не знаю такої ж кількості добрих правниць у галузі, скажімо, кримінального права. Точно знаю, що вони є, але мені, як людині поза галуззю, відомо мало.

ОМ: Можливо, вони менш помітні, тому що менше використовують такий інструмент впливу на суспільство, як засоби масової інформації. Але мені здається, що в будь-якій сфері можна знайти активних і результативних жінок. Не думаю, що тут правозахисна сфера чимось унікальна.

ІС: Пригадаймо проект Лариси Денисенко “Професія: правозахисниця” для “L’Officiel-online”. Наскільки тобі як одній із запрошених до участі в проекті та фотосесії було комфортно?

ОМ: Я сприймала це як можливість донести до іншої аудиторії сенс нашої роботи, пояснити, для чого ми це робимо. З цією аудиторією ми дуже мало працюємо, не маємо зазвичай виходів на неї. Пам’ятаю, як Тетяна Печончик, інша учасниця проекту, сказала, що права людини будуть понад усе тоді, коли навіть у глянці обговорюватимуться виклики правозахисту.

Мені здається, що правозахист в Україні
поставив себе в надто суворі рамки,
якщо не сказати  в гетто

ІС: Чому говорити з цією аудиторією важливо?

ОМ: Мені здається, що правозахист в Україні поставив себе в надто суворі рамки, якщо не сказати — загнав у гетто. Є люди, котрі розуміють цінності, які ми сповідуємо, розуміють, чому ми це робимо. І ми працюємо лише з цими людьми. Вони — це не все населення України, а дуже маленька його частина.

Досвід Євромайдану та створення “Євромайдан SOS” показав, що ми досягаємо успіху лише тоді, коли люди масово приєднуються до нашої роботи. Якщо це відбувається, то до правозахисту долучаються дуже різні люди — за статтю, віком, ідеологіями, професіями, зайнятістю, релігією. Їх єднає усвідомлення, що залишатися такими, якими ми є, не можна. Наша робота полягає в тому, щоби розширювати коло причетних.

Є стереотип, що аудиторія “не доросла” й тому не така, як нам потрібно. Але це хибна ідея. Потрібно навчитися говорити про правозахист простими словами, зрозумілими для будь-кого. Інакше взагалі постає питання, чи ми самі віримо в те, що робимо.

ІС: Якщо продовжити говорити про “гетто”, то саме в малих професійних спільнотах, де ніби всі всіх знають, стають видимими певні хиби, що їх зазвичай не надто добре помітно в більших групах. У цьому контексті запитаю, наскільки гендерованою є правозахисна праця в Україні? Можливо, типові кар’єри жінок і чоловіків різняться? Або ж, можливо, існує певна гендерована спеціалізація?

ОМ: Я не бачу різниці саме в цьому секторі. Але пам’ятаю підготовку звіту “Ті, що пережили пекло”, де в команді співавторів я була єдиною жінкою. Коли ми розподіляли розділи, то я вибрала тему, що була присвячена катуванням, жорстокому ставленню до полонених та їхній рабській праці. Я знала, навіщо це роблю. Опрацьовуючи 165 інтерв’ю з потерпілими, я хотіла написати про найстрашніше з того, що ці люди пережили, аби емоційно привчити себе до такої реальності й надалі спокійно працювати з подібними темами.

ІС: Колеги не хіхікали, що це дуже “жіноча тема”?

ОМ: Це навіть не подавалося як щось особливе, ніхто не звернув на це уваги.

Можливо, мені пощастило з колом спілкування та колегами, але від них я жодного разу не чула якогось акцентування на тому, що я жінка, а тому маю чи не маю робити те чи інше.

Трапляється, що у відповідь на власне фахове запитання до високопосадовця про хід реформ я чую: «Знаєте, у вас красива сукня»

ІС: А загалом у секторі що відбувається? Я навіть не про тебе особисто запитую. Природно сподіватися, що серед правозахисників сексизму немає. Але от темами домашнього насильства чомусь займаються переважно жінки-правозахисниці. Що ти бачиш?

ОМ: Думаю, це залежить не від статі, а від характеру. Наприклад, першою мені спала на думку Світлана Валько, котра керувала мобільною групою на сході України та першою зібрала звіт щодо обстрілів “Градами” українських населених пунктів із території Російської Федерації. Вона разом із експертами мала розібратися зі зброєю, вивчити характер пошкоджень, дослідити траєкторію. І нічого дивного в тому, що вона — жінка, у цьому не було. Вона підготувала звіт і передала в Міжнародний кримінальний суд.

Не думаю, що є магістральні лінії, які ділять правозахисні виклики на “жіночі” та “чоловічі”.

ІС: Пам’ятаю дискусію внаслідок Facebook-допису Оксани Покальчук, виконавчої директорки Amnesty International, яка звернула увагу на те, що ані в конкурсній комісії, ані серед фіналістів конкурсного відбору на посаду голови Нацполіції не було жодної жінки. Шансів отримати другу Хатію Деканоїдзе ми не мали.

ОМ: На жаль, це не правозахисна сфера. Саме під час роботи в інших галузях, виходячи за межі лише правозахисту, я бачу цю різницю.

Мене в таких контактах рятує почуття власної гідності. Наприклад, у відповідь на власне фахове запитання до високопосадовця про хід реформ я чую: “Знаєте, у вас красива сукня”. В іншій ситуації, можливо, такий комплімент був би приємним. Але в робочих обставинах це мене радше смішить.

Pov_2017-02-10-48

ІС: Як ти зазвичай на це реагуєш? Чи маєш лайфхаки, інші щоденні жести та заготовки відповідей?

ОМ: Я тривалий час поєднувала роботу в публічному секторі з роботою в приватному. Одразу після закінчення університету пішла працювати в Асоціацію українських банків.

Була молоденьким юристом, працювала разом із Національним банком, Міжнародним валютним фондом, у складі великої команди взяла участь у розробці низки нових законів. Ми тоді ламали списи через те, яким має бути фінансовий моніторинг, консолідований нагляд тощо. Готуючи позицію Асоціації українських банків, я працювала разом із досвідченою старшою колегою, що пояснювала мені тонкощі економічних процесів, яким я мала надати юридичної форми.

На ті зустрічі робочої групи я ходила з великим азартом. Кожного разу на початку зустрічі в мене запитували, а де ж людина з Асоціації. Потім розуміли, що це я. А далі, коли я вже вступала в діалог, усе змінювалося. Якось після однієї з таких зустрічей керівник Асоціації покликав мене до себе та розповів, що йому подзвонив один народний депутат і розпитував, що це за “дівчинка”. Мовляв, усіх відшила, усіх відбрила та поставила на місце.

І це працювало як гра на контрасті зі стереотипом, який людина сама собі вибудувала. Такий розрив шаблону, який вони самі собі створили.

Важливо не ставитися до стереотипу як до норми. Розуміння того, що це не норма, змінюється в українському суспільстві.

ІС: Як ти це бачиш?

ОМ: Розкажу ще одну історію. Якось на прес-конференції колишній Міністр освіти і науки України Дмитро Табачник неочікувано сказав, що в аспірантуру йдуть лише некрасиві дівчата і що красива жінка розумною не буває. Це була квінтесенція всіх стереотипів.

У відповідь, аби продемонструвати, що цей стереотип не є нормою, ми вдалися до гумору. Так з’явилася акція, на яку прийшли всі телеканали: ми влаштували “дефіле потвор”. Кожна учасниця принесла з собою червоний диплом або посвідчення кандидата наук. Ці “потвори” одягнули сукні та почали дефілювати перед Міністерством освіти і науки. Мовляв, учора ми дізналися від міністра, що є незграбними та некрасивими, то що ж тепер робити. Табачнику, скажи, як із цим жити.

Міністерство просто не знало, як вийти з ситуації. Вони недолуго випустили до нас якогось керівника департаменту та його заступника, котрі принесли величезний букет квітів, який намагалися нам вручити. Це виглядало як фарс, де саме ми задали іронічні та сатиричні правила гри.

До подібних ситуацій я б рекомендувала ставитися з гумором, не псуючи собі нервів. Водночас дуже важливо постійно підкреслювати, що чиїсь стереотипи не є нормою.

Кожного разу на початку зустрічі в мене запитували, а де ж людина з Асоціації

ІС: У твоєму побутовому житті прижилися якісь типові жарти для порятунку — інструментарій дівчини в красивій сукні?

ОМ: Усе залежить від ситуації, життя складніше, ніж якісь заготовки. Іноді досить просто пожартувати у відповідь, а десь варто строго та наполегливо повернути до основної теми обговорення.

ІС: Історія про роботу з Нацбанком та МВФ нагадала мені інтерв’ю з Інною Совсун, яке записала Лариса Денисенко. У тій розмові Інна з сумом визнала, що за весь час роботи в МОН знову й знову доводилося переконувати, що ти не “дєвочка”. Ішлося не лише про стать, але і про вік — загалом про ризики, що стоять перед молодою фахівчинею. Ти в кар’єрі правниці з подібним стикалася, як дала цьому раду?

ОМ: Я більше не працюю у сфері бізнесу. Але знаю, що в багатьох секторах досі існує “скляна стеля”, що обмежує рух жінок вгору кар’єрою. На певних етапах ніби природно стається так, що далі йдуть тільки хлопці. Коли жінка завдяки своїй харизмі та професіоналізму таки долає цю стелю, вона має щоразу доводити: вона це зробила власними зусиллями, вона профпридатна.

Я переконана, що це явище — тимчасове. У нашому суспільстві спостерігаю позитивний тренд. Сподіваюся, наші наступниці таких проблем уже не матимуть.

ІС: А ти сама з цим мала справу?

ОМ: У правозахисті немає традиційного поняття “кар’єри”. Ти просто долучаєшся до когорти правозахисників. Це в системі освіти ти можеш вирости від учителя до міністра. А тут ти можеш рости від правозахисника до правозахисника.

До того ж це сфера діяльності недержавних організацій, і тому вона відкрита до інновацій, дуже гнучка. Водночас правозахист — частина суспільства, і тут також є спільні для цілої країни проблеми.

Pov_2017-02-10-134

ІС: От у моїй практиці є вічна ремарка: “Ой, ви така юна”. Її мені доводилося чути не лише в Україні, але й за кордоном — і в інтерв’ю з працівниками галузі культури, і з більш “серйозними” спікерами. Щоразу дивно чути цей діагноз за фотографією, який не включає ні 2 іноземні мови, ні 10 років практики. А в тебе таке бувало?

ОМ: Мені також доводилося це чути. У себе на Facebook я навіть окремий допис зробила з переліком типових фраз, які я чую від українських чиновників. Завжди є межа між компліментом і сексистським висловлюванням.

Якщо говорити про українське суспільство, то це симптом певної хвороби. У демократичних країнах ці симптоми виявляються менше. Вони свідчать про колективне неусвідомлене ставлення до жінки.

Мій чоловік нещодавно розповів про це цікаву історію. Він був на Закарпатті, де в сільській місцевості в адміністративному закладі почув пару антонімів: “людське” та “жонське”. Тепер у нашій родині з’явився улюблений жарт про “жон” і “людей”. Усе йде звідти.

ІС: Так, усе йде звідти. І це теж про додаткове навантаження і твою роботу як правозахисниці. Саме об це каміння стереотипів хвилі можуть розбиватися. Думаю, ти сама бачиш, що ненависть до інших іде пакетом, це як all inclusive. Принаймні мені не траплялося такого, щоби гомофоб або ксенофоб не був сексистом. До того ж в Україні громадяни часто просто не вміють розрізнити дискримінацію. Тобі доводиться ще й із цими шорами працювати?

ОМ: Доводиться. Коли зустрічаєшся, наприклад, із високопосадовцями на рівні міністрів або генеральних прокурорів, яким приносиш пакет рекомендацій за результатами польової роботи, то відчуваєш зневагу за цілим набором ознак.

Але, вибачте, це не вони, а наші дівчата 18-20 лютого 2014 року їздили туди, куди приносили мертвих людей, аби переписати їхні імена. Це вони надсилали фотографії з моргів, аби ми мали можливість провести швидкий пошук і встановити особи. Тоді ж ніхто не знав, що буде далі — ми боялися, що режим усе зачистить, знищить усі докази, прийде за нами. Тож ми намагалися встигнути все задокументувати.

І тоді не виникало питання про те, чи це “жіноча” робота. Єдине, що важило: є робота, і її хтось має робити. І її виконували точно не ті високопосадовці. Тож у такі моменти мене охоплює злість.

Підсумую припущенням, що в Україні все докорінно зміниться, коли на захист жінок почнуть виступати чоловіки, коли для них самих гендерні стереотипи перестануть бути комфортними.

Якось на прес-конференції колишній міністр освіти Дмитро Табачник неочікувано сказав, що в аспірантуру ідуть лише некрасиві дівчата, і що красива жінка розумною не буває

ІС: Ти вже згадала про Майдан, тому продовжимо про це. Для правозахисної тематики Євромайдан справді став важливою поворотною точкою. Про низку речей стало легше говорити після листопада 2013 року. Зокрема, з темою прав жінок стало краще працювати, оскільки було артикульовано ідею про “половину Майдану”. Розкажи про свій майданний досвід.

ОМ: На Майдан 21 листопада я вийшла, прочитавши пост Мустафи Найєма. Пам’ятаю, тоді зустріла багатьох знайомих, із якими не бачилася вже сто років. Тоді нас зібралося близько тисячі. Я думала, що тисяча — достатньо для масового зібрання, але замало для того, аби врятувати країну від сповзання в авторитаризм. На щастя, я помилялася. Тоді й уявити не могла, що 1 грудня на вулиці вийде півмільйона.

Найбільш активно, уже як одна з засновниць руху “Євромайдан SOS”, я долучилася до роботи 30 листопада. Уранці, коли стало відомо про побиття студентів на Майдані, ми мали проводити якийсь семінар, але зрозуміли, що ніякого семінару бути не може. Замість семінару ми запустили гарячу лінію, куди одразу ж почали телефонувати люди — і ті, що потребували допомоги, і ті, що таку допомогу могли надати, наприклад, адвокати. Так усе запрацювало.

Згадуючи ту суботу 30 листопада, я розумію, що в страшному сні не могла собі уявити те, що було далі. Через наші руки проходили побиті й поранені, люди, яких без вини звинувачували в кримінальних злочинах, люди, котрі дзвонили нам, бо їм було страшно. Ми не знали, що все це впаде на мирних протестувальників. Щоразу, формуючи групи для виїзду в райвідділки, ніхто з нас не був певен, що не виявить там когось зі своїх рідних.

Pov_2017-02-10-87

ІС: Наскільки в такій роботі реалізувалися саме жінки? Я пам’ятаю, що в ночі загострення жінок не завжди пускали на барикади — просто через те, що інші майданівці чомусь так вирішили. Припускаю, у цьому контексті сфера правозахисту була більш відкритою. Пам’ятаю, коли ми на “Громадському радіо” разом із “Євромайдан SOS” записували щовечірний бюлетень про доставлених у лікарні та відділки людей, у слухавці я чула насамперед жіночі голоси чергових. Жінки чергували та фіксували те, що було потрібно. Це теж барикада, хіба ні?

ОМ: Ми між собою саме так це й називали — правова барикада. Я вважаю, ми багато зробили спільними зусиллями, адже тоді до нас долучилися тисячі волонтерів. Крім того, ми працювали не лише на правовому рівні, але й на символічному: усі майданівці знали, що їх не кинуть. Так, можуть побити, поранити, ув’язнити, але самих у біді не залишать. Тим, що я була до цього причетна, я пишатимуся до кінця життя.

Багато жінок у лютому поїхали в храми, морги, шпиталі переписувати імена та робити фотографії загиблих. Ми вирішили, що протест наказано фізично знищити, тому дуже поспішали: розуміли, що за нами можуть прийти в будь-який момент.

Ще на Майдані я пам’ятаю жінок-сотниць. Думаю, їм смішно було би чути, що жінок на барикадах не було. Цікаво, чи вдалося комусь їх туди не пустити?

Майдан взагалі сформулював
потужний запит на правозахисний
порядок денний. Не випадково
одним із гасел стала теза
«Права людини понад усе»

ІС: А загалом Майдан, на твою думку, сприяв відкритості окремих правозахисних тем?

ОМ: Майдан взагалі сформулював потужний запит на правозахисний порядок денний. Адже одним із гасел стала теза “Права людини понад усе”. Ми тепер цей заклик використовуємо в роботі нашої організації, щоби нагадати про вагомість прав людини в умовах війни.

ІС: Багато хто з тобою тут би посперечався.

ОМ: Але Росія розв’язана цю війну, аби перетворити Україну на авторитарний аналог себе. Наші колеги з Росії якось сказали мені, що називали Євромайдан найбільшим правозахисним протестом на пострадянському просторі.

Ще одна річ, яку зробив Майдан, — це знищення рамок, що ми самі собі створили. На одній барикаді могли стояти представники правих сил і ЛГБТ-спільноти, жінки й чоловіки, “ліві” та “націоналісти”. Коли  стало спокійніше, ті рамки почали відновлюватися.

ІС: Чому ж такий відкат відбувається?

Ми говоримо тут навіть не про права людини, а про стереотипи. Вони є захисним механізмом, який зменшує кількість ланцюгів думання. Так само ми не думаємо, коли клацаємо вимикачем — ми просто його вмикаємо, а не думаємо про те, які фізичні реакції відбуваються. Погано, коли стереотипи стосуються інших людей, обмежуючи їх у праві бути такими, якими вони є.

У себе на Facebook я навіть окремий допис зробила з переліком типових фраз, які я чую від українських чиновників. Завжди є межа між компліментом і сексистським висловлюванням

ІС: Правозахист може працювати зі стереотипами? Як це зробити?

ОМ: Це шлях освіти та просвітництва.

Наприклад, я на тренінгах пропоную досить болючу вправу. Так, вона неприємна, але я вірю, що тренінги та будь-яке навчання — це вихід за межі зони комфорту.

Та вправа — це рольова гра “Козирна карта”, що показує, як працює дискримінація. Люди діляться на три команди, самі з-поміж себе обирають журі, що має оцінювати результати всіх вправ під час гри. Тільки журі також отримує приховане завдання, про яке інші учасники не знають. Воно полягає в тому, що одна група завжди отримує найвищу оцінку, а інша — найнижчу. Завдання журі — дотримуватися цієї лінії та придумувати аргументи для заниження чи завищення оцінок. До речі, зазвичай усі з цим прекрасно дають собі раду.

ІС: Як на це реагують гравці?

ОМ: З ними починають відбуватися цікаві речі. Ті, кому ставлять за всі вправи найвищі оцінки, переконані, що саме їхня команда є найкращою, що оцінки заслужені. Ті ж, кому ставлять найнижчі оцінки, відчувають, що щось не так, але не розуміють, що саме. Тому гра завжди відбувається дуже емоційно, вона досить болюча. Зазвичай після неї ми з учасниками тренінгу можемо говорити про власні емоції та загалом результати протягом трьох годин.

Емоційні реакції під час гри бувають дуже різними. Наприклад, команду, якій занижують оцінки, може покинути один із учасників, бо не хоче зазнавати щодо себе такої несправедливості.  І навпаки, буває, що учасники команди, якій завищують оцінки, плачуть, дізнавшись про те, що вони — не найкращі, що заради їхньої перемоги дискримінували інших. Ми кожну подібну реакцію на “скляну стелю” аналізуємо. Чи продовжують грати дискриміновані? І чи намагалися простягнути їм руку допомоги ті, кому пощастило отримувати високі оцінки ні за що?

Болючий досвід формує переконання. Допомагає по-новому подивитися на власне життя, оцінити власні привілеї. Я думаю, що саме переконання та новий досвід змінює поведінку людини. Звичайно, малими групами учасників тренінгів країну не змінити. Саме тому широке просвітництво важливе.

Pov_2017-02-10-114

ІС: Хочу продовжити тему привілеїв. Ти можеш не знати, що твоя карта козирна, але сповна насолоджуватися привілеями, що їх через неї отримуєш. Певні привілеї можна мати, навіть якщо ти є дискримінованою меншиною. Чи ти маєш привілеї? Відчувала, як вони працюють?

ОМ: Відчувала себе привілейованою людиною, мій привілей — якісна освіта.

Я з класичної соціально незахищеної української родини: тато лікар, мама вчитель. Я виросла в маленькому містечку під Києвом, у Боярці. І головне, що дали мені батьки, це впевненість у тому, що всі мої досягнення будуть лише моїми, бо допомагати мені не зможе й не буде ніхто.

У старших класах я навчалася в Українському гуманітарному ліцеї, була однією з найкращих у нашому випуску. Хоча я туди свого часу ледь-ледь вступила. На початку 9 класу нам дали написати для діагностики рівня знань якесь завдання, і я виконала його дуже погано. Увесь перший семестр я боялася, що мене відрахують за неуспішність. Саме так я відчула нерівність: у ліцеї була команда вчителів і матеріально-технічна база, якої не було в жодній боярській школі.

Це дуже мене вразило свого часу. Тепер я розумію, що ніколи в житті не вступила би на юридичний факультет, якби свого часу батьки не спонукали мене піти вчитись у кращу школу. Я знаю, що так сталося не через те, що я була кращою, ніж інші, а через те, що закінчила кращий навчальний заклад із вищими освітніми стандартами.

ІС: Ти маєш на увазі розрив між сільськими та міськими школами?

ОМ: Головне — це не розрив у людині. Одна людина, маючи кращу чи гіршу освіту, може зробити кращу чи гіршу кар’єру.

Саме тому, будучи першокурсницею університету, я створила в боярській гімназії молодіжний клуб “Форум”. До мене приходили старшокласники, і ми разом займалися різноманітними речами. То був різновид громадянської освіти. Ми вчилися критично мислити та організовувати  дебатні турніри, ставили вистави та концерти, разом мандрували. Я розуміла, що ті старшокласники — такі ж, як і я, вони теж мотивовані навчатися, але не мають певних освітніх можливостей. Я захотіла з ними поділитися тим, що маю.

Звідки це береться? Це ж робота у твій вихідний час. Навіщо першокурсниці працювати зі школярами. Звідки твій драйв?

Мені важко відповісти. Думаю, треба просто любити те, що ти робиш.

ІС: Але коли ти лише на старті навчання, дуже важко зрозуміти, що саме ти робиш. Ти як студентка фактично запропонувала школярам безкоштовну освітню послугу.

ОМ: Так, але я також училася. Школярі мене вчили, і це були цікаво. Після трьох років опікування клубом від директора школи з’явилася пропозиція викладати право в гімназії. Там я працювала 3 роки. Викладала право школярам щосуботи, коли не мала пар в університеті. А після обіду, коли закінчувалися уроки, починала займатися клубом. Тож я цілий суботній день проводила в гімназії.

Нині деякі з моїх колишніх учнів — юристи. Кажуть, стали ними завдяки мені. Не знаю, чи варто цим тішитися.

ІС: Чого ти навчилася?

ОМ: Організовувати заходи — дебатні турніри для школярів, наприклад. Навчилася організовувати концерти. Навчилася говорити зі школярами їхньою мовою. Найголовніше — я навчилася розуміти, що кожна дитина є унікальною, але до кожної можна знайти підхід.

Наприклад, із учнем, який весь час зривав уроки, удалося порозумітися, коли я дала йому завдання, спрямоване на підтримку гармонії в класі. Він нарешті відчув, що на нього звернули увагу, навіть запропонували лідерську роль, і всім стало набагато комфортніше.

ІС: Виходить, що ти дуже рано отримала досвід роботи в громадському секторі — у фактично волонтерському саморобному освітньому проекті. І тут ти переходиш працювати в банківську сферу. Око профана відразу бачить контраст — від просвітницької роботи до суворих цифр.

ОМ: Я завжди працювала в кількох напрямах — це для мене природно. На п’ятому курсі працювала в гімназії, була тренеркою Фундації прав людини, їздила Україною з тренінгами, працювала в комерційній компанії фахівцем із управління активами. Була змушена працювати, тому що тато — лікар, мама —учитель. Паралельно я була головою студентського самоврядування, яке ми з іншими студентами створили з нуля та успішно реалізували задумане.

Я навчалася на “відмінно”, як і наставляли батьки. Тепер уже так би не робила — не всі ті високі оцінки виявилися потрібними. Пропускала заняття, бо півдня працювала, а вже в третю зміну вирішувалися питання студентського самоврядування. Пам’ятаю, що ходила тільки на ті лекції, які подобалися. Тому, коли на іспиті викладачі докоряли, що це за студентка, яка ні разу не з’явилася на пари, я мовчала, бо моя відсутність означала, що пари були нецікавими.

Pov_2017-02-10-188

ІС: І як же ти з усім цим потрапляєш у банківську систему?

ОМ: Це особистість керівника Асоціації українських банків. Він багатогранна та мисляча людина: не просто фахівець банківської галузі, а стратегічний мислитель, що думає, як має розвиватися країна. Він тісно пов’язаний із дисидентськими колами. Згадую про це, бо в час, коли ми познайомилися, я разом із Євгеном Сверстюком займалася організацією літературних вечорів і концертів. Це була моя віддушина, бо колись хотіла піти на режисуру — це залишилося моїм хобі.

Потім був 2011-2012 рік, і я продовжувала все з усім поєднувати. Частиною моєї громадської роботи було ведення моніторингу прав і свобод в Україні. Я бачила, що з 2010 року коло прав і свобод людини згортається, як шагренева шкіра. Під ударом були не тільки політики, але й журналісти, студенти, громадські активісти.

Переломним був момент, коли кожен відділ готував для голови аналіз нової політики НБУ, і ми завершили його розумінням, що нова політика веде до краху економічної системи та особистого збагачення окремих персон із олігархічних кіл. Тоді мій шеф про це заявив… і за кілька днів до нас прийшла податкова та виявила порушення на кілька мільйонів штрафу.

Тут зрозуміла, що потрібно вибирати. І вибрала публічну сферу, вирішивши, що там буду більш корисною. Тож я продовжила роботу в Центрі громадянських свобод, зосередившись на правозахисті.

ІС: Я, слухаючи тебе, помітила, що ти не завжди вживаєш фемінітиви. “Молодий юрист”, “економіст”… Чому?

ОМ: Мені здається, що вживати фемінітиви — це правильно, я маю цього вчитися. Для мене це момент самодисципліни, а також брак розуміння того, як правильно говорити. Я би хотіла мати взірець, який би могла імплементувати на практиці. Так само колись я перейшла на українську мову як мову повсякденного спілкування — були книжки, на яких можна було навчитися. Було би також добре, якби публічні люди почали вживати фемінітиви — це би дуже вплинуло на масову культуру.

ІС: Слухаючи твою історію про рано розпочату й таку різноманітну роботу, я зловила себе на думці, що виникла за інерцією: “Як рідні до цього поставилися? Чи підтримали?” Це запитання, напевно, ставлять переважно жінкам. Не впевнена, що чоловіків-активістів запитують про те, як їхні дружини чи рідні ставляться до їхньої діяльності.

ОМ: І ще таке: у мого чоловіка, можливо, теж регулярно запитують, як він живе з такою жінкою, як я. Треба буде його розпитати, чи хтось таким цікавився.

ІС: Як відповідати на такі ремарки, що звучать, можливо, за інерцією, жартома? Наприклад, коли хтось питає, чи ти встигаєш готувати вечерю, коли хтось жартує, чи не вигнав ще з дому чоловік за постійну відсутність, — мене, наприклад, про таке запитують іноді.

ОМ: У мене є різні кола спілкування. Я з багатьма людьми щодня взаємодію в тренерській та правозахисній роботі. Наша дистанція в спілкуванні не передбачає, щоби мені ставили подібні запитання. А  люди більш близькі таких запитань мені не ставлять, бо добре мене знають: їм було би зрозуміло, що нічого я на вечерю в такі дні не приготую.

Якщо ми хочемо вижити — треба змінити власну поведінку

ІС: Звідки постійно виникає ідея, що з жінками-фахівчинями треба говорити про родинне життя?

ОМ: Це іде з далекої давнини, коли гендерні ролі були визначені умовами виживання. Чоловік полював, жінки підтримували вогонь у печері. Але мамонти вимерли, змінилися умови. Якщо ми хочемо вижити — треба змінити власну поведінку.

ІС: Чи є дівчата, котрими ти опікуєшся як менторка? Можливо, у тебе самої є історія про власних ментора чи менторку?

ОМ: Наша організація координує три ініціативи, дві з яких волонтерські. У цих рамках ми працюємо з молоддю, виховуючи нових правозахисників. Ми шукаємо тих, хто вже не спить, простягаємо руку, навчаємо та вводимо в правозахисну роботу. Ця робота чимось навіть цікавіша, ніж у межах оплачуваного трудового договору.

У мене ж є чимало людей, риси, доля або робота яких надихнули мене. Саме це змушує мене рости та бути кращою, ніж я є.

Один із них — Євген Сверстюк. Ми познайомилися, коли я ще була школяркою. Він, до речі, був одним із тих, хто засмутився, коли я не пішла на режисуру. Він бачив мене в більш творчій професії, але потім змінив свою точку зору.

Євген Сверстюк був людиною, що робить те, що говорить, а говорить те, що думає. Працювати разом  із ним — це досвід, який дуже на мене вплинув.

Submit a comment