Марія Бурмака: «Сила жінки в тому, щоб вона була такою, як вона хоче»

Авторка: Лариса Денисенко

Фото: Оксана Тисовська

Голосом Марії Бурмаки співає українська незалежність. Сильна, чарівна, вольова, харизматична авторка та виконавиця пісень, викладачка, громадська діячка, журналістка. Здається, що Марії під силу все top re-writer.

Про виклики на сцені, на телебаченні, у науці, у викладанні, у вихованні доньки, а також про те, як важливо жити своїм життям, у цій розмові.

Лариса Денисенко (ЛД): Хочу розпочати нашу з тобою розмову, пригадуючи твоє побажання дівчатам на Новий рік: вийти заміж та народити дитину. Ти сама бачила реакцію на це в соціальних мережах, чесно скажу, я також загальмувала, коли це прочитала, бо ледь не все життя жінка в соціумі має пояснювати: коли вона вийде заміж і коли в неї буде дитина, і це все не надто приємно, дістає і стигматизує. Чому ти побажала саме цього?

Марія Бурмака (МБ): Насправді це був, звісно жарт, і адресувався він тим, хто цього справді хоче!  А таких дівчат немало, і нічого в цьому поганого я не бачу, і це зовсім не є показником бажання жити в патріархаті.

Ми ж бажаємо всім, наприклад, фінансового добробуту, не піднімається ж хвиля фб-протестів “не дискримінуйте людей за однакою статків, духовне важливіше за матеріальне, щастя не купиш за гроші..” Ми з посмішкою кажемо “дякую”… Але ці коментарі у Фейсбуці мені показали, що справді є проблема в суспільстві, якщо це сприйняли болісно, якщо для людей побажання чогось дорівнює антифеміністичному висловлюванню.

ЛД: Це справді для багатьох жінок болісно, бо заштамповувати нас починають із дитинства. До речі, якщо повернутися в дитинство, можемо пригадати типових дитячих героїнь: Попелюшка, Червона капелюшка, Герда, Дюймовочка, Русалонька, Пеппі Довгопанчоха – яка героїня для тебе була ближчою?

МБ: Для мене – Пеппі, улюблений персонаж.  Я зараз згадую, як ми з батьком грали в пошуковців, згадуючи, як Пеппі влаштовувала ці цікавезні хуліганські пошуки для своїх вихованих друзів. Тато пішов із життя, і я нещодавно згадувала про це, коли проходилася берегом Йорданії, шукала камінці, намистинки. Ішла берегом доросла людина й видивлялася монетки.

Знаєш, я в дитинстві не була дівчинкою, що вдягає білі комірчики й гарне платтячко, хоча я й це люблю також, і я не та дівчинка, яка чекатиме принца.

ЛД: Але давай згадаємо культові «Пурпурові вітрила» та Асоль. Нам наче говорять цим твором, що ми мусимо чекати, аби хтось прийшов і щось для нас змінив.

МБ: Я пам’ятаю з Гріна фразу: «Якщо ти можеш, то зроби для людини диво». Я прочитала цю книгу, певне, в 10 років, і, звичайно, що в мене були романтичні очікування. І ти знаєш, мені не видається, що ця книга формує очікування. Вона каже про те, що хтось колись прийде й подарує тобі щастя, подарує тобі любов, треба тільки дочекатися. Але це вписується певною мірою й у мою філософію: у житті все станеться так, як має статися. Інша справа, що принц може не приїхати. Втім, я з тих людей, які не виявляють активності в особистому житті, хоча в інших вимірах життя я дуже активна.

Інколи мати мені говорила: «Що ти робиш, ти ж дівчинка!». Але це мене не зупиняло й не вводило в рамки. Це для мене, скоріше, була ще одна роль

ЛД: А ти замислювалася, чому виникають такі героїні? Зараз на різних шкільних подіях дівчатка – моделі, дівчатка – принцеси, царівни. Звідки в нас ця тяга до “королевськості”?

МБ: Думаю, що насамперед це просто красиво. Я пам`ятаю, коли мені було років п`ять, я страшенно хотіла бути Снігуронькою, бо Снігуронька це королева балу, ось це в нас сидить: кожна бодай раз хоче відчути себе королевою. І завдяки красивій сукні це найлегше зробити.

Я з дитинства пам`ятаю момент, коли вихователька підняла мені краєчок спіднички й побачила шовчик, а мені мама з хлопчачих шортиків перешила спідничку, і не дуже добре це зробила. Мамі, коли я в неї народилася, виповнився двадцять один рік, то вона була не надто вправною кравчинею. А вихователька сказала: Та тобі ж костюм не пошиють! І це було несправедливо, бо батьки дуже старалися робити ці костюми, мама одного разу розпустила своє намисто та нашила намистинки клітинками моєї сукні, і корону мені вони робили.

Ось тоді я зрозуміла: добре бути королевою, але не зовнішні ознаки роблять із тебе королеву. Думаю, що батьки мені тоді порадили не зважати на дурниці, бо я й так найкраща, у їхніх серцях – Снігуронька зі Снігуроньок.

Але от і досі – немає такої сукні, без якої я не можу обійтися. Для мене головнішими є інші речі. І я ніколи заради матеріальної речі не буду міняти життєвий шлях.

ЛД: А ти ніколи не стикалася з тим, що тебе зупиняли тільки тому, що ти дівчинка? Наприклад, не схвалювали лазіння по деревах, не дозволяли бути різкою? Відстоювати свою точку зору?

МБ: Інколи мати мені говорила: «Що ти робиш, ти ж дівчинка!». Але це мене не зупиняло й не вводило в рамки. Це для мене, скоріше, була ще одна роль. Я могла зіграти роль дівчинки-дівчинки.

ЛД: А яка ця роль? Що там має бути зіграно обов’язково, а чого не може бути категорично?

МБ: Коли я йшла вступати на філологічний факультет Харківського Університету, мама мені сказала: «Ти маєш виглядати трохи як вчителька, ти повинна сподобатися». Ми разом з нею обрали блузочку з круглим комірцем і бантичком. І спідничку довжиною до коліна. І для мене це була саме гра, жарт, у мене є акторські здібності, зараз я тобі один вираз лиця покажу…

ЛД: Боже, яке чарівне кошенятко.

МБ: Знаєш, я от часто думаю про соціальні ролі. Жінка може дозволити собі ніжність у публічному просторі, а чоловік – ні. Жінка може собі дозволити виявляти ніжність до багатьох чоловіків, а для чоловіка це більш інтимно, він може виявляти ніжність тільки до однієї жінки. Знаєш, це дуже помітно, коли співаєш перед солдатами в АТО, коли можеш кожному дарувати це тепло, коли бачиш, що вони «поплили», на жодного співаючого хлопця не буде такої реакції, як на жінку. Я залишаю право за чоловіком бути сильнішим.

ЛД: Але ж це все від пильного ока соціуму. Адже ніжними можуть бути як чоловіки, так і жінки. А за жінкою ти право бути сильнішою залишаєш?

МБ: Так, звісно. Я зустрічала більше чоловіків слабкіших за мене, ніж сильніших. Але все-таки через цей момент суспільного сприйняття ми, жінки, є вільнішими у проявах своїх почуттів. Жінка взагалі в плюсах, вона може користуватися продуктами косметичної та косметологічної індустрії.

Жінка не може й не повинна завжди виглядати як вісімнадцятирічна

ЛД: А тобі не видається, що це – знову ж таки! – вимоги до нас із боку суспільства. Ми маємо бути попри все стрункими, дзвінкими, доглянутими та юними? Тому ми часто й нервуємо через те, як ми виглядаємо.

МБ: Тут є, на мій погляд, кілька моментів. Жінка може просто хотіти бути доглянутою та виглядати красиво, а не піддаватися тиску суспільної думки. Вона хоче бути красивою для себе. Ще жінка хоче подобатися, знайти партнера або ж просто хоче сексу. Тому використовує весь можливий зовнішній арсенал. Бо зовнішні ознаки на наших чоловіків працюють краще, а розум працює гірше.

Але от що мене більше хвилює, – це диктат «правильної фігури», «правильних рис обличчя» і навіть зросту. Це набуває загрозливих форм. Люди не можуть бути ідеальними. Жінка не може й не повинна завжди виглядати як вісімнадцятирічна.

ЛД: Так, але індустрія глянцю диктує, що ти в сорок п`ять років маєш виглядати як юна діва.

МБ: На мій погляд, я перепрошую, але якість українських жінок у 40–45 років краща за «якість» українських чоловіків-однолітків. Розумніші, вродливіші, такі, що відбулися як непересічні особистості, реалізовані, професійні.

І про тиск глянцю. Я ніколи не буду говорити доньці: “Ти краще прес качай, а не розвивай мозок”. Бо людина, її реакції на критику, на тиск формуються завдяки тому, що вона читає, як і про що вона думає.

Але я пояснюю інші речі. Я не курю не тільки тому, що це позначається на здоров’ї, а тому, що це позначається на зовнішності. І це мій продуманий вибір. Я п’ю багато води, бо це також корисно. І треба критично ставитися до порад: як бути красивою, як бути успішною.

ЛД: Як ти вважаєш, коли ми говоримо про те, що жінка успішна, що мається на увазі?

МБ: Єдиного рецепту точно немає. Усі люди – різні, із різним вихованням, різним больовим порогом, різним темпераментом, різним характером, різним ставленням до компромісу. Те, що підходить одній людині, не підходить іншій.  Є різні варіанти психічної та нервової організації.

Для одних жінок абсолютно нормальним бути протестувальницями, жити активним суспільним життям. А інші не можуть цього робити. Є жінки, щасливі від того, що в них багато дітей і всі збираються вдома, ці жінки видають заміж дівчат, женять хлопців. А є жінки, щасливі від того, що можуть мінятися, бачити світ, міняти партнерів, міняти країну. Головне, щоб людина була задоволена своїм життям. І от із цим складно, як і з тим, щоб розібратися з собою. Бо часто жінка має щось одне, а прагне іншого. І суспільство за цим усім пильно спостерігає.

У жінки четверо дітей, а їй кажуть – будь амбітною, роби кар’єру. Або жінка вписала своє ім’я в історію, а їй кажуть: ну, а де твої діти, кого ти після себе залишила?

А треба попри все цінити те, що в тебе є. Так мій батько казав. Тоді в тебе з’явиться відчуття, що в тебе є успіх, це – він і є, твоє життя, а не щось міфічне, що є в інших.

Коли я готувалася захищати дисертацію, мало хто вірив у те, що я її захищу

ЛД: Знаєш, я відносно нещодавно прочитала колонку Маши Єфросініної про те, що ми своєю домінантною поведінкою розбещуємо чоловіків, і вони не хочуть цінувати та любити нас, хоча ми такі успішні, тому треба частіше виявляти різного роду слабкості, просити допомоги, знизити градус активності. Тобі як активній людині видається це правильним?

МБ: Спеціально знижувати свій градус активності або здаватися слабкою – не мій вибір, хоча я можу раз зіграти роль, якщо є «глядач». Коли мені хтось каже, що жінка має бути слабшою, жінка має грати на своїх слабкостях, мене верне, я погано переношу всіх ведічеських женщін, які розповідають, що треба плекати в собі маленьку дівчинку.

Коли я готувалася захищати дисертацію, мало хто вірив у те, що я її захищу.

ЛД: А чому?

МБ: Не знаю. Мені захотілося взяти науковий бар’єр. І мені навіть тато, професор, викладач говорив: «Манечка, я чудово знаю, що ти можеш зіграти роль ученої, але наукою треба займатися». І я вчилася чотири роки в аспірантурі. І мені було дуже складно, бо кожна людина, яку я зустрічала на цьому шляху, підходила й питала: «О, Марічка. А де твоя гітара?» І це відбувається й зараз. Абсолютно на всіх рівнях.

І коли це сталося, коли я захистила дисертацію, я досі добре пам’ятаю свій стан. Я йшла вулицею Мельникова… У моєму житті було мало моментів, коли я почувалася абсолютно щасливою. Народження доньки – безперечно. І ось це був гострий момент щастя – момент суспільної реалізації!

ЛД: А що ти, до речі, досліджувала?

МБ: Це, можна сказати, історичне дослідження створення телевізійних програм в Україні – 1993–2003 роки. Я сама працювала певний час на телебаченні, і була гостею практично всіх можливих програм, тому намагалася аналізувати роботу творчих груп, редакторів, режисерів. Я мала унікальну можливість дослідити це очима не тільки людини, яка це робить, а й учасниці, і глядачки. У цієї дисертації є текстовий та відео-додатки.

ЛД: А коли ти захищалася, хто тебе приходив слухати, які запитання ставили? Теж хтось чекав на дівчинку з гітарою?

МБ: Деякі люди, що прийшли на захист, також чекали дівчинку з гітарою. Але мій опонент та опонентка серйозно до мене поставилися. А сама я була в нервовому стані, мій брат прийшов і сказав: «Маня, я ніколи не чув, щоб ти так швидко розмовляла!»

Але в мене завжди так, коли я починаю щось нове, беру новий бар`єр, стрибаю на іншу або ж вищу сходинку, оце очікування – що буде: фурор або фіаско. Будь-який цікавий концерт, наприклад, зі світовою зіркою, що прослуховувала багатьох наших виконавців, а обрала мене, щось почула в моєму голосі.

Адреналінові сплески, що роблять життя яскравим. Але так жити можуть не всі. Моя дочка приїхала якось на зйомку моєї програми з живим виконанням, аудиторією, яка слухає. Була поважна публіка, а в нас щось не виходило технічно, і я почала говорити з запрошеними Послами, розряджати обстановку, посміхатися. А потім я біжу до технічної групи, мене «колотить», що ми не можемо розпочати роботу. І моя донька бачить, що я згораю, але в мене блиск в очах, я розумію, що мушу все одно дотримуватися дипломатичного протоколу, і після завершення запису першої програми вона попросилася відсидітися у гримерці, бо настільки за мене переживала, що в неї заболіло все всередині. А мені добре! Мені йде на користь ця участь у життєвій війні.

ЛД: А коли ти зрозуміла, що ти від своєї дитини не можеш вимагати поводитися так, як це притаманно тобі?

МБ: Знаєш, у теорії я це зрозуміла давно, але на практиці я продовжую вимагати й дотепер. От коли вона вчиться на четвертому курсі й хоче кинути, я розумію, що це нерозумно, вмикається, як ти кажеш, «мамина кнопка».

Я й кінострічки, де йдеться про взаємини дорослих та дітей-підлітків, зараз дивлюся інакше. Бо я вдячна своїм батькам за те, що вони двічі наполягли на тому, щоб я, наприклад, не кидала музичну школу, хоча не наполягали на тому, щоб я складала іспити та отримувала диплом. Хотіли, щоб у мене була база. Тато вчив мене співати змалку. З чотирьох років я вчилася читати українською, бо в нас була російськомовна родина, ми мешкали в Харкові, але тато вирішив, що ми маємо говорити українською. І мене вчив. Коли мені було дев`ять, тато дав мені прочитати книжку «Осуждение Паганини».

У чотири роки я співала серенаду Шуберта, і тато сварив мене за те, що десь виходило не чисто. Але коли я прийшла вступати до музичної школи, у сім років, на мене прийшли дивитися всі викладачі.

Сила жінки в тому, щоб вона
була такою, як вона хоче,
щоб у жінці жила внутрішня
свобода. Не треба намагатися
бути кимось іншим

ЛД: Але тато визнавав твоє право на самостійність, на судження, на твоє бачення?

МБ: Він учив мене формулювати. Учив бути собою. Але коли я в сім років намагалася керувати ситуацією, мені ніхто цього не дозволяв. Дитина в такому віці хоче гуляти, вона не хоче займатися музикою.

Моя донька закінчила музичну школу по класу гітари, і це була школа і для мене, я її вмовляла, примушувала, підкуповувала. А вона не хотіла займатися, падала й казала, що в неї все болить. Вона розповідала викладачеві, що мама сказала кожні десять хвилин робити зарядку, кидала гітару та бігала навколо стільця. А в п’ятнадцять років вона мені сказала: «Дякую». Вона прийшла на шкільний двір, а там один хлопчик грав Цоя, а вона сказала, що він бере не той акорд. «Покажи, як така розумна». Вона показала – і всі аплодували. І зараз вона хоче бути рок-зіркою. І це результат і моїх зусиль, бо інші батьки могли не наполягати й дати дитині зробити свій вибір.

ЛД: А як узагалі балансувати? Є безумовно любов до дитини, повага до неї, до свободи, а є процес виховання. І ми керуємося власним досвідом: інколи він щось правильно нам диктує, іноді – ні, ми помиляємося. Як дитину не скрутити, не забити, щоб вона все життя від нас не ховалася під столом, але убезпечити?

МБ: У дитину треба максимально вкласти. Розвивати вміння, навчання, заохочувати читання. З дитиною треба говорити. От я за демократичні стосунки, але в батьків має бути авторитет. Бо в мене були дуже демократичні стосунки, і дитину це заохочує завжди вступати з тобою в дискусії, але є моменти, коли дитині варто просто тебе послухатися.

Коли дитина не слухається батьків, вона має розуміти, що бере відповідальність на себе. Але діти мають усвідомлювати, що від неправильного вибору може залежати життя. І якщо дитина розуміє, що відповідає за своє життя, якщо вона може це довести, тоді встановлюється довіра.

Роль батьків у вихованні полягає якраз у тому, щоб дипломатично пройти цей шлях. Дитину потрібно навчити, щоб вона, маючи перед собою 5 цукерок, від трьох могла відмовитися. І це дуже важливе вміння. Воно виховує почуття міри й самоконтролю. Коли в дитині це є, вона сама може відмовитися від надмірності, зробити раціональний вибір, а коли немає, можуть виникати небезпеки.

Роль батьків важка – втримати довіру, поважати власну дитину, але бути твердою, щоб дитина розуміла, де є стоп, і що мама має авторитет. І ще важче в таких ситуаціях, коли мама сама виховує дитину, коли тато відсторонюється від процесу.

ЛД: Ти викладаєш, працюєш на телебаченні, ти пишеш пісні, є популярною співачкою. Ти стикалася з тим, що люди думали, буцім ти не могла всього досягнути сама?  Що за тобою стоїть чоловік?

МБ: Коли я була заміжня, а в мого чоловіка була юридична фірма, можливо, хтось думав, що я перебуваю за його спиною, і що я можу дозволити собі співати, він бере на себе всі мої зобов`язання. Насправді так не було.

ЛД: А ти коли-небудь стикалася з дискримінацією? По відношенню до себе чи інших людей?

МБ: У моєму оточенні я не зустрічала нетолерантного ставлення. Серед моїх друзів є геї. Я розумію, що є випадки ксенофобії, але в моєму середовищі ніхто ніколи до того не вдавався.

Знаєш, я завжди болісно реагувала й реагую на те, як можуть зневажливо ставитися до українців. «Хохли» й усе таке інше. І я не дозволяю ні собі, ні друзям висловлюватися принизливо на адресу інших.

ЛД: Ти вже згадувала свого тата й те, як він на прикладі вашої харківської родини застосував українізацію в російськомовному місті. Ти не чула на свою адресу, наприклад: «Марічка говорить українською, вона – селючка»?

МБ: Я це чула з 5 років. Можна було почути на нашу адресу: «Такие приличные, а говорят по-украински». Але мій тато завжди модно і прекрасно виглядав, був спортивним, грав «Бітлів», був великим гумористом, душею компанії.

У п`ятому класі тато мені приніс підручник історії українською мовою, де він його взяв – не знаю. Але весь клас учився російською, а я – українською

ЛД: Але тато був дорослим, талановитим і був модним, і я розумію, що це захист від «селючизму» навіть перед тими, хто українську мову прив’язував до села, а в тебе такої захисної сітки не було, бо ти – мала дитина, яка залишалася сам на сам зі шкільним колективом…

МБ: Але розумієш, таким чином і виховується характер. У п`ятому класі тато мені приніс підручник історії українською мовою, де він його взяв – не знаю. Але весь клас учився російською, а я – українською. І це була школа, де вчився тато. Вчителька історії викладала колись і в нього.

У мене ніколи не було проблем із комунікацією, мені легко було дружити, і зі мною дружили, до мене приходили в гості, і потім цю дивину й незрозумілість усі почали сприймати як даність.

І ти знаєш, певне, мій характер, моя сила, моє лідерство закладалися саме тоді.

ЛД: А до речі, ти давно працюєш у журналістиці, викладаєш, але ти туди прийшла знаною співачкою. Не було такого моменту, який ми з тобою вже означили як «Марічка, де твоя гітара?»

МБ: Я думаю, що такі відчуття щодо мене в декого є й зараз. Я викладаю на півставки, і єдине, що мені дало звання народної артистки України, це можливість значитися професоркою. При цьому зарплата в мене – 1 600 гривень, і що б хто не думав, я це сприймаю як благодійність із мого боку. І я міркувала – від чого зі своєї професійної діяльності я б могла відмовитися. Це, певно, викладання.

Бо написання музики й концертування це – я, мені це приносить шалене щастя й задоволення, бажання рухатися вперед. Телебачення це – я, мені дуже цікаво й фінансово виправдано. А викладання – під питанням, у мене єдиний вихідний – понеділок, і саме цього дня я читаю три свої пари.

Тому якщо серед людей є особи, які скептично ставляться до мого викладання, то це свідчить про їхню недалекоглядність, а студентам важливо, щоб їхні викладачі були практиками, розумілися й займалися тим предметом, який викладають. Зрештою, важливим є й те, що вони бачать відому людину, яка викладає. Це – «царська» робота насправді, безцінні відчуття, коли ти можеш передати щось іншій людині, запам`ятатися їй.

ЛД: А в політику ти коли-небудь думала йти? І якщо так, то що тебе зупиняло й зупиняє?

МБ: Знаєш, до мене не надходили серйозні пропозиції. Думаю, тому, що було ясно: я – людина, якою не можна керувати.

Гадаю, що багатьох людей мистецтва, зокрема, запрошують для того, аби вони були «обличчями», аби вони закривали діри своїм авторитетом, але всі хочуть, щоб вони були керованими.

Мною складно керувати, і це, я гадаю, помітно.

Був ще випадок, коли мою кандидатуру подавали до складу Національної ради  з питань телебачення. І в публічному просторі моя персона тоді набула широкого розголосу, було багато обговорень: чи маю я туди ввійти, чи не маю. Хоча за всіма формальними критеріями я підходила.

І тут  знову «дівчинка з гітарою». А саме: «Що там мають робити співаки?».

Людині важливо почути:
«А ти не бійся! Все буде добре»

ЛД: І, бачиш, тут ми знову зустрічаємо дискримінацію. Упереджене ставлення.

МБ: Тобто є стереотип: якщо жінка співає на сцені, вона – дура. І, безумовно, є люди не дуже розумні, але ж є й інші. І я про себе на той час навіть від авторитетних громадських діячів начиталася різної гидоти.

А потім було голосування в парламенті, ти ж розумієш, що я взагалі ні з ким не домовлялася. І відбулися два голосування: рейтингове та результативне. І за результатами цих голосувань, завдяки поіменному голосуванню можна було побачити, хто і з ким домовлявся.

І коли я це побачила, я подумала – добре, що я не парламентарка. І потім ще подумала – оскільки рішення Нацради колективні, але публічний запит потужніше б ішов до мене, і я просто не знала, що б я мала людям відповідати стосовно компромісних рішень. Я отримала сигнал, що це не мій світ.

ЛД: Як ти думаєш, зараз жінки стали помітнішими в політиці?

МБ: Так, і я рада, що жінок уже трохи більше! Я з задоволенням читаю і сприймаю все, що роблять і пишуть Ірина Геращенко, Марія Іонова, Олена Кондратюк. Викликає повагу Оксана Продан, Іванна Климпуш-Цинцадзе. Молоде покоління активних жінок, діяльність яких мені подобається.

ЛД: Хочу наприкінці розмови повернутися до твоєї творчості. Чи в тебе написаний вже, наприклад, маніфест, присвячений жінкам?

МБ: Знаєш, у моєму житті багато було ситуацій, де я не пасувала. І слабкість я собі також дозволяю. І це не ролі, я просто за знаком Зодіаку – Близнюки, і для мене природними  є різні стани. І тому таких пісень також дві.

З одного боку це «Не бійся жити». У цій пісні немає політичного контексту. Можливо, жінка боїться зробити перший крок. Піти від чоловіка, що її ображає. Піти з роботи, яку не любить. Реалізувати себе. І тоді людині важливо почути: «А ти не бійся! Все буде добре». А друга пісня «Ангел-охоронець». Бо це означає – не боятися любити, не обмежувати себе в почуттях. А не обмежувати себе в почуттях – це бути такою, якою ти хочеш. Не слабшою або ж сильнішою, просто собою. Наша жіноча любов і є тим самим ангелом-охоронцем.

Сила жінки в тому, щоб вона була такою, як вона хоче, щоб у жінці жила внутрішня свобода. Не треба намагатися бути кимось іншим. Треба бути собою, але це не означає не працювати над собою: розвивай свою душу, розвивай свій інтелект. Для цього надзвичайно важливим є читання, література. І тоді можна не просто бути собою, а і знайти себе.