Текст: Ірина Славінська

Фото: Оксана Тисовська 

 

«Dakh Daughters» сьогодні в тренді не лише української музики, але й на глобальному рівні. Цей гурт уже мав успішні гастролі в США, Франції та інших країнах. Повага поговорила з Анною Нікітіною, Наталкою Галаневич і Русланою Хазіповою напередодні вручення премії «Women in Arts for quality Award», що відбулося в рамках подій українського крила руху HeForShe. Ми говорили про важливість жіночих голосів у мистецтві, про стереотипи, жіночу долю в народній творчості та про «еру жінок». Спершу в розмові взяли участь Анна Нікітіна та Наталка Галаневич, згодом Анна пішла на репетицію, і до інтерв’ю долучилася Руслана Хазіпова. Отака розмова двома дуетами, але на три голоси.

Жінки видимі у мистецтві в Україні?

Анна Нікітіна (А.Н.): Якщо їм є що сказати – то вони дуже видимі. Узагалі зараз ера жінок. Але це теж небезпечна штука.

У якому сенсі?

А.Н.: Усі люди мають травми, тому важливо обійтися без перегибів. Травмована свідомість прагне помсти.

Але чоловіки теж так роблять.

А.Н.: Так роблять усі люди.

Наталка Галаневич (Н.Г.): Звичайно, в Україні жінок видно в мистецтві, але мені це було помітно завжди. Думаю, вони були помітні й багато століть тому, навіть коли виступали просто моделями для художника. Якби на цьому не наголошували, я би не відчувала проблеми в тому, що вона лежить, а він її малює. Думаю, сьогодні в цьому теж немає проблеми – навпаки, тепер можлива ситуація, у якій він лежить, а вона його малює. Думаю, справді не завжди варто загострювати.

Розмова про працю людини – це розмова до людини та людяності, про толерантність серед людей, а не винятково про стать.

Звичайно, існують такі загальнолюдські цінності – справедливість, людяність, повага.

А.Н.: Вони мають бути однакові для всіх. Але всі люди час від часу перебувають у первісному стані. Буває, починаються такі емоції, що наче й не було нічого…

Н.Г.: …наче й не було інтелектуального розвитку. Особливо в якихось неочікуваних ситуаціях.

Руслана Хазіпова (Р.Х.): Звичайно, жінки видимі. Я сама працюю поміж шести жінок. Хоча ми переважно варимося у своєму альтернативному космосі, альтернативній реальності. В українському мистецтві є жінки – сильні постаті. Але сила не залежить від статі, вона не підвладна статі, а тільки людині. Той, хто хоче – той має.

От якби я не пішла в «Дах», а працювала би в якому академічному театрі, то, можливо, могла б розповісти про те, як когось притискають.

Крім вічних цінностей, можна говорити про бізнес і визнання. Мистецтво – царина, де працює багато жінок, але коли доходить до нагород і рейтингів, коли доходить до відповідальних посад у впливових інституціях, чоловіки там більш присутні.

Н.Г.: Останнім часом у літературі з’явилося багато потужних жіночих імен.

А в музиці та театрі?

А.Н.: Тут складно щось говорити, адже ми будуємо альтернативну реальність. Ми в цьому процесі давно, тому мені складно тепер уже зрозуміти, що таке реальне життя, чим живуть люди навколо. От якби я не пішла в «Дах», а працювала би в якому академічному театрі, то, можливо, могла б розповісти про те, як когось притискають. А тут у нас усе справді залежить лише від таланту. Я щодня дякую всесвіту, що потрапила сюди. Люди, з якими я працюю – це моя родина. Мені дуже пощастило.

Н.Г.: У нас це більше, ніж бізнес. І це не тільки «Dakh Daughters». Наша історія радше нетипова.

А.Н.: Це ніби модель ідеальної громади.

Розкажіть про цю громаду та родину.

А.Н.: Це функціонує завдяки Владу Троїцькому, він наш режисер і художній батько. Просто Влад росте й розвивається в цій справі, хоча, здавалося б, куди вже далі. Але він рухається все далі й далі. А ми за ним.

Н.Г.: Влад не боїться відкривати свідомість. Священним стовпом для нього є театр, але це не заважає йому розвиватися в музиці, працювати з геніальними композиторами, робити «Гоголь fest», ще й блог завів. Йому, перш за все, цікаве життя й талановиті люди. Саме тому тут так багато людей, яких інші могли би назвати «непрофесійними». Просто тут важить не диплом, а твоє серце та твої вміння, бажання працювати в цій сфері чесно й до кінця.

Коли йдеться про великі мистецькі угруповання, а чи про музичні групи, буває так, що на перший план потрапляє соліст чи фронтмен, а решти й не видно.

А.Н.: Важливих буде видно. І всі – важливі. Якщо тобі є що сказати.

Н.Г.: Наш прекрасний режисер Володимир Оглоблін, який працював у театрі «Дах» останні 10 років свого життя, казав, що немає маленьких ролей, але є маленькі актори. Навіть якщо в тебе роль на одне слово, у певний час ти виходиш на сцену, і видно тільки тебе. І ось ти кажеш це слово. Потрібно розуміти свою важливість на сцені й важливість того, що ти робиш.

У такому ставленні ми виховувалися, і тому, напевно, в «Dakh Daughters» ми знаємо, що всіх нас видно. І в кожної з нас є свій сольний вихід. У нас немає однієї фронтвумен.

А.Н.: Буває по-різному, життя плинне. Буває так, що хтось не може нічого зараз видати – і все одно працює на сцені, підтримує інших. А потім – раз! – і з’явився сольний номер. Це життя.

Н.Г.: Цього нас учили і Влад, і Оглоблін. Якщо тобі цікаве те, що ти робиш, тебе буде видно.

Якщо подивитися на репертуар «Dakh Daughters», то мені цікаве те, що в них присутні дуже різні жіночі життєві досвіди. Про деякі з них не говорить більше ніхто. Розкажіть трохи про роботу з матеріалом.

Н.Г.: Відбір дуже різноманітний. Наприклад, на концерті 6 квітня буде нова композиція Анни Нікітіної. Більше нічого про пісню не розкажу.

А.Н.: Це моя перша пісня українською. Пісня про дівчину та кохання.

Н.Г.: Імпульс, із якого я обожнюю створювати композиції – це читання гарної забутої української літератури. У моєму випадку це переважно поезія, переважно чоловіча. Ха, буде для скандалу J

Мені дуже подобаються наші поети доби Розстріляного Відродження, я ними надихаюся, дуже хочу ці тексти класти на музику. Наприклад, у новому альбомі, який у нас скоро вийде, є трошки Майка Йогансена. Є також шлях поєднання відомого тексту з менш відомим. Наприклад, коли ми робили «If» Кіплінга, то зміксували його з рядочком Тичини.

Деякі тексти пише наша Наталка Зо. Наприклад, «Дружба» – це її авторська композиція, це не тільки текст. Вона прийшла до нас і по-режисерськи роздала партії, ми це розспівали на голоси й за 10 хвилин зробили пісню. Людина прийшла і просто все побачила.

А.Н.: Це був перший рік «Dakh Daughters», і ми тоді просто неймовірно створювали нові пісні – буквально за лічені хвилини. Це було геніально, усіх так перло!

Н.Г.: А потім ми почали думати J Буває, що приходить Влад, і ми починаємо всі разом щось компонувати, тоді це колективна історія. Наприклад, «Інше місто» ми робили в Парижі рік тому, ця пісня буде в нашому новому альбомі. Ми взяли текст Наталки Зо, розібрали його на фрази, а Влад нам як режисер їх розставив. Вийшла просто колективна свідомість.

А деякі пісні добирають «диктатурно».

Це як?

Н.Г.: Це пісні, що створюються для певних проектів. Наприклад, в «Антігоні» ми були як античний хор, і на теми з «Антігони» мусили співати. Текст Софокла Наталка Зо переробила так, щоб це було зрозуміліше для сучасного вуха. Так була народжена композиція «Людина». А для проекту «Вавілон» Влад замовив Мирославу Лаюку текст «Баби Бабілон». З нього ми зробили композицію «Реп».

А.Н.: Я пам’ятаю, як народилася ця ідея. Влад запитав, що таке для нас тема Вавилона. Я згадала про образ вавилонської блудниці. Стала про це розмірковувати… Влад запитав, хто для мене «блудниця». І я відповіла, що це чиста дівчинка 5-6 років, навколо якої – цинічні та «прожженные жизнью» баби, що являють собою наше суспільство. Це вони тобі кажуть: «Ага, знаєм ми все, рюкзак ти забула, а губи нафарбувати не забула». Так з’явилися схожі мотиви в пісні та тексті Лаюка.

Також пригадую пісню «Ганнуся», де методом вербатім ми чуємо пряму мову жінки. От до нас приєдналася Руслана Хазіпова, яка її виконує. Розкажи більше про цю пісню. Як вона створювалася?

Р.Х.: Це жінка з Центральних Карпат, Верховинського району, село Бережниця. Вона померла цього року від раку, здається. Вона жила вгорі, саменька, без чоловіка та дітей. І вона була просто ходячий фольклор, постійно говорила фразами та ідіомами. Напевно, це єдине, що її звеселяло. Хоча село не дуже серйозно до неї ставилося: «А, та то Ганнуся!». У всіх вона завжди викликала посмішку.

Ганнусю записав мій колишній чоловік років 7 назад, у тому селі то була його хата. Цього року він теж пішов, за Ганнусею. У той час він якось сильно пройнявся Гуцульським краєм, збирав фольклор, історії, фотографії, пропонував їх відреставрувати. Саме він написав вербатім із «Ганнусею», він дуже нею надихався. Вона навіть сердилася на нього за те, що зробив із неї зірку, виклав відео на You Tube.

Н.Г.: Розкажи про Марічку.

Р.Х.: Це двоюрідна сестра Ганнусі, у неї хата була трохи нижче. Він неї я взяла радше манеру говорити. А в пісні «Ганнуся» є історії двох Ганнусь. Перша частина, повільна – то одна Ганнуся. Друга – то інша Ганнуся, вона справді так і розмовляла.

Особливість таких пісень у тому, що вони крізь вас як виконавиць надають голос тим, чиїх голосів зазвичай не чути, і чийого життєвого досвіду зазвичай не видно. Чому ви там шукаєте матеріал? Чому шукаєте саме такі голоси?

Н.Г.: Ми в них знаходимо сили.

Р.Х.: Мені у випадку «Ганнусі» вистачило усвідомлення, що одна людина так надихнулася іншою людиною, то було таке завершення висловлювання, що одразу захотілося зробити пісню.

Ходячи на концерти «Dakh Daughters», помічаєш, як учасниці гурту по черзі вагітніють. Звичайно, в умовах такої мистецької родини легко собі уявити постійне її поповнення. Але це функціонує на рівні виробничого процесу?

Р.Х.: Виходить дуже по-різному. Але ми завжди незмінно радіємо дітям одна одної. Діти – це єдиний еквівалент майбутнього.

Н.Г.: Як це не банально, я б хотіла подякувати нашим мамам, особливо моїй мамі. Її допомога дозволяє мені працювати, вона часто залишається з обома дітками. Також моя мама, як і Аніна мама, їздила з нами на гастролі. Незабаром чоловік Руслани теж поїде з нами на гастролі. Це велика родина, а не тільки семеро нас.

Р.Х.: Ми стали дуже універсальними за цей час. Ми не просто можемо замінити одна одну, ми можемо також створити таку щільність ілюзії, ніби нас на сцені все одно семеро, навіть якщо нас там п’ятеро чи шестеро.

Н.Г.: Ми енергетично просто віддаємо трохи більше. Або ж розбираємо партії на різні голоси.

Наталко, ви ж обоє з чоловіком багато їздите на гастролі – ти як учасниця «Dakh Daughters», він як учасник «ДахаБраха». Як ви це розрулюєте?

Н.Г.: Знову не втомлююся дякувати нашим мамам. Звичайно, дітки хочуть більше бачити батьків, але маємо те, що маємо. Добре, що нам допомагають мами, а не чужі няні. Няня – це теж прекрасно, але ми раді, що виховуємо діток разом, у колі родини.

Р.Х.: Ми просто свідомі того, що не будемо дітей виховувати так, як усі. Від цього легше не стає, але починаєш розуміти, що все буде не так, а отак.

Ви разом мандруєте, цілими сім’ями?

Н.Г.: Коли годуємо – то так, коли ні, то діти частіше залишаються вдома. Інколи вони і з нами їздять, навіть коли стають старші.

Напевно, з часом дітей можна буде й до концертів залучати J

Н.Г.: Наталка Зо та Наталка Галаневич брали старших дітей на гастролі, вони разом гралися. Син Ані, Дем’ян, якому 4 роки, вже так грає на барабанах! Немає сумнівів, що людина знає, чим вона займається.

Чи не відчуваєте тиску на тему «погана мати, поїхала на гастролі»?

Н.Г.: Такий тиск не залежить від того, чи мати поїхала на гастролі, а чи сидить на офісній роботі. Від характеру роботи він не залежить.

є царини, де жінки частіше отримують нагороди – музика, шоу-бізнес

Чи є сенс, говорячи про візуальні мистецтва, музику, літературу, кіно й театр, культурний менеджмент, говорити окремо про жінок? (розмова відбувалася напередодні вручення премії Women in Arts Award, ред.)

Р.Х.: Думаю, що отримання премії за свою роботу – це так само приємно, як красиво одягнутися та зробити макіяж. Це приємно, і я це відчуваю як одна з номінованих, що потрапили до короткого списку.

Мені важко говорити про жінок і чоловіків, адже ми зазвичай говоримо про свідомість, про людину. І мені важко міркувати про важливість премії саме для жінок.

До речі, в Україні взагалі не так багато премій. Їх не так часто дають жінкам – наприклад, не так багато жінок отримували Шевченківську премію.

Н.Г.: Але є царини, де жінки частіше отримують нагороди – музика, шоу-бізнес. От у нас і на Євробаченні перемогла MARUV… жінка-жінка 🙂

І як вам її номер? Його критикували за надмірну відвертість. У перформативних мистецтвах є межа сексуалізації?

Р.Х.: Усе доречно, аби не було пошло.

Це як? Який критерій?

Р.Х.: Як сказав Женя з The Maneken, «это просто не моё». Він бідний аж знітився.

Н.Г.: Я дуже згодна з його висловлюванням.

Р.Х.: «Пошлость» – це «вкусовщина», звичайно. У всіх своє розуміння міри.

Н.Г.: Для когось і фільми Альмодовара можуть бути пошлими.

Як ви взагалі працюєте з темою сексуальності?

Р.Х.: Супер працюємо! В Ігора Гайдая маємо багато фоток ню. Колись, 5 чи 7 років тому, я грала виставу повністю оголеною, декілька годин сиділа у воді.

Холодно?

Р.Х.: Мерзла, але це мистецтво, я мусила пройти свій досвід.

А в «Dakh Daughters» теми тілесності, краси, сексуальності підіймаються?

Н.Г.: Вони є в текстах.

Р.Х.: Головне мати таку людину, як Влад Троїцький – він направить.

Н.Г.: Ми довіряємо його смаку. В нього є відчуття тонкої межі між красою й «перевесом».

Навіщо «Dakh Daughters» маски, тобто грим?

Р.Х.: Завдяки гриму ми маємо неймовірну свободу. Ми можемо бути ким завгодно.

Н.Г.: По-друге, це давня театральна традиція, енергетично вона дуже працює. Ти можеш усе.

Вона захищає?

Н.Г.: Ні, радше відкриває. Тобі не страшно.

Р.Х.: Наприклад, під білим гримом не видно, коли ти, співаючи пісню за піснею, уже стоїш червона. Піт тече, а ти співаєш. У Наталки, наприклад, гарно тече грим на очах.

Але чому не страшно? Чому має бути страшно?

Н.Г.: Тому що співаєш і несеш якийсь досвід. Потрібна сила духу на кожен концерт, аби триматися зібраною. Треба працювати над тим, щоб і в житті себе так тримати. Це велика відповідальність, а маска дає сили та красу.

Р.Х.: Сукні та грим – це майже як уніформа. Кожна з нас відрізняється, але водночас ми можемо співати, як одна жінка. Про нас колись так і писали – що ми є ніби «Україною в мініатюрі».

Ми вже говорили про «баби – Бабілон» і про «бабег». Згадала, як хтось із колег колись пожартував про «бабський колектив» стосовно однієї з інституцій. У вас теж у «Dakh Daughters», якщо використати цю лексику, «бабський колектив». Є стереотипні інтриги, скандали, істерики?

Н.Г.: Ми працюємо між собою на людському рівні.

Р.Х.: Так, у нас людські страждання, людські стосунки.

Н.Г.: Вони розвиваються та безперервно встановлюються.

Р.Х.: Найбільше мені подобаються техніки в різних країнах і в різних містах. Вони на тих сценах бачили дуже багато різних колективів, може, вже їх і не розрізняють. А тут приходимо ми, дівчата, з усіма вітаємося, з усіма прощаємося, з усіма ввічливі. Думаю, ми виглядаємо як такі маленькі та чемні, з усіма цими «на все добре». А потім техніки слухають наш концерт… Вони завжди дякують за концерт. І ця подяка дуже багато означає.

Пригадала, що часто в журналістиці бачиш техніків-чоловіків і жінок-журналісток…

Н.Г.: У нас є Маша, вона сама собі світло, титри, сама кабелі підключає…

Р.Х.: Вона вміє поставити драбину та залізти на неї, щось зробити, світло поправити, навіть якщо вона в спідниці, на підборах і з декольте.

Рве шаблони?

Р.Х.: Трохи є.

Н.Г.: Але я пригадую, що нам часто траплялися жінки-техніки. Наприклад, у Швейцарії з нами працювала така жінка. В «Антігоні» також. В Канаді ми працювали з жінкою-техніком. Для нас такі зустрічі – це не виняток.

Давайте поговоримо про роботу з традицією. Осучаснюєте, переосмислюєте. Як можна без «пошлості» чи «наруги» працювати з традицією?

Н.Г.: По-перше, її треба вивчити. Ми цим довго займалися. Наша Соломія їздила в експедиції, вона з дитинства займається фольклором. Вона багато нас навчала, як і Анна Охрімчук із гуртом «Древо». Влад також працював із «Божичами», він має велику культуру роботи з автентичним матеріалом. Влад залюблений у те, як фольклористи збирають і передають цей матеріал. Ти ж не просто змінюєш щось в автентиці, аби щось змінити. Ти вивчаєш і дивишся, як це з твоєю свідомістю резонує.

Якщо ти це вивчив, то не зможеш поглумитися, ти натомість додаси обертонів і додаси свого розуміння.

Р.Х.: Влад також багато займався просвітницькою роботою. Ми були насичені цими знаннями так, що могли міксувати світову культуру з українською автентикою. Це почалося з гурту «ДахаБраха», на цьому прикладі ми зрозуміли, що можна все, тож додали трохи театру. Так ми стали універсальним продуктом, який можна інтегрувати будь-куди, навіть у кіно.

А як виглядає в українському фольклорі жінка? Для мене кожна ваша пісня – це як зустріч із тією жінкою.

Р.Х.: Є багато обрядових пісень, які ми часто використовуємо. Зустріч весни, зими, врожаю… Хоча якщо є пісні про долю, то це пісні про жіночу долю. Чоловічої долі менше.

Н.Г.: Про чоловіків є, наприклад, чумацькі пісні – вони є в репертуарі «ДахаБраха».

Р.Х.: У народних піснях жіноча доля тяжка. Чоловіки постійно десь ходять, захищають або завойовують, їдуть на заробітки паровою машиною, лишили з малою дитиною.

Н.Г.: Також часто трапляється у фольклорі в піснях стереотип «Як буде бити – то буде й любити». Це теж із репертуару тяжких доль. Була така тема… Вона й зараз актуальна, на жаль.

Р.Х.: Про «бити – любити» співається в жіночих піснях, таких чоловічих пісень немає.

З іншого боку, що про неї співати? Баба – і баба…

Р.Х.: Та й узагалі навіщо співати, коли є справи важливіші. На вечорницях можна, а так за столом сісти та разом співати – то ні…

Women in Arts Award – частина подій руху He for She в Україні. У вашому житті бували чоловіки, котрі He for She?

Н.Г.: Це Марко Галаневич – мій чоловік. Ми давно разом, ще з університету. Після університету ми 10 років разом працювали в «Даху» у виставах. Це радше нетиповий приклад – один університет, потім одна робота. Це дуже схожий шлях, тому ми обоє маємо повагу та розуміння того, що робить партнер у певний момент.

Р.Х.: Важливе розуміння процесу, творчої роботи.

Н.Г.: Ми дивимося в один бік. Ніхто не тягне на себе ковдру.

Р.Х.: Так само прекрасно брати в роботу тексти чоловіків для створення пісень.

Н.Г.: Велику роль також зіграв Влад Троїцький. Він батько-гуру та режисер для нас.

Р.Х.: Так само дружина Влада, Тетяна Василенко – мама для всіх нас. Вона не переймається тим, що Влад забагато віддає нам, а мало віддає сім’ї.

Н.Г.: Абсолютна She for He. Вона розуміє, що відбувається, розуміє творчість.

Р.Х.: Вона віддає себе, стільки віддала і на «Дах», і на Гогольфест. Хоча на фестивалі її  ніколи не видно, вона не дає інтерв’ю. Такий її вибір.

Н.Г.: Також ми згадували Оглобліна, він був професійним деміургом нашої діяльності. Розумію, що ця людина нам багато дала. Просто велич!

Р.Х.: Коли я прийшла в «Дах», то для мене відкриттям стали чоловіки, які тут грали. Вони вміли змінити реальність навколо себе, безжалісно розширити себе. У той час тут не було грошей, але працювали величні люди, яким було цікаво заряджати інших.

Н.Г.: На той час це була потужна енергія, що дала нам імпульс, і ми зрозуміли, що робити.