Текст: Олександра Горчинська
Фото: Катерина Ейхман
Інна Совсун — народна депутатка України, з травня 2020 року — членкиня Комітету з питань енергетики та житлово-комунальних послуг. Упродовж 2014–2016 років була першою заступницею міністра освіти і науки Сергія Квіта.
Завершила бакалаврат із політології Києво-Могилянської академії, згодом навчалася на магістратурі з європейської політики в Лундському університеті в Швеції, а також — за програмою Фулбрайта в Університеті Каліфорнії в Берклі, США.
В інтерв’ю для «Поваги» Інна Совсун розповідає про те, на якому етапі розгляду перебуває резонансний законопроєкт про реєстровані партнерства, пояснює, чому активно лобіює тему встановлення чітких строків мобілізації для військовослужбовців, та розмірковує, яким чином треба змінити наповнення програм шкільних підручників із урахуванням антидискримінаційних аспектів.
Прямі вимоги в питаннях євроінтеграції
У травні 2024 року Верховна Рада в першому читанні ухвалила законопроєкт про публічне обвинувачення. Розкажіть детальніше, чому він важливий? Особливо в контексті інтеграції роботи Стамбульської конвенції в Україні.
Історія з цим законопроєктом — дуже давня. Ми його почали писати ще в березні 2023 року. Подали першу версію на тлі історії про «п’яні вечірки». Пам’ятаєте блогерів, які знаходили дівчат, запрошували їх на вечірки, накачували наркотиками, а потім ґвалтували. Там виходило, що спершу поліція не відкривала справу за обвинуваченням у зґвалтуванні — якраз тому, що зґвалтування вважається злочином приватного обвинувачення. Тобто допоки ті дівчата не були ідентифіковані, допоки самі не написали заяву, що звертаються з вимогою розслідувати, справу відкривати не хотіли.
Для того, аби прокуратура щось розслідувала, необхідна заява від цієї людини — це і є злочин приватного обвинувачення. На тлі цієї історії ми вирішили все ж урегулювати в законі питання про приватне публічне обвинувачення у справах щодо зґвалтування, домашнього насильства та серії інших типів злочинів. Подали перший законопроєкт, потім другий — уже доопрацьований колегами з профільного комітету у вересні 2023 року. Потім його довго не виносили на розгляд у сесійну залу, потім зрештою винесли, розглянули в першому читанні…
Ви не уявляєте, скільки спротиву було: безкінечна кількість зустрічей, нарад, робочі групи, ще щось, ще щось. Частково був спротив із боку поліції — я не кажу МВС, бо МВС загалом нас підтримало. Але серед поліцейських середнього рівня, які мали зв’язки в цьому профільному комітеті. Вони казали: «О, це що, нам тепер по кожній заяві, де хтось каже «я йшов по парку, чую, когось гвалтують», відкривати справу?»
Зараз цей законопроєкт — на стадії підготовки до другого читання, яка теж дуже довго триває. Я отримала версію таблиці законопроєкту, зараз мої юристи її опрацьовують. Дуже сподіваюся, що ми доведемо це до кінця.
Ми знаємо, наскільки в нас погано розслідується такий злочин як зґвалтування. Проте нарешті ратифікована Україною Стамбульська конвенція вимагає, щоб зґвалтування зробили злочином публічного обвинувачення. Але частина людей, які проголосували за ратифікацію «Стамбулки», потім вставляли палиці в колеса й не хотіли голосувати за цей законопроєкт. Я апелювала до того, що, мовляв, друзі, це ж імплементація Стамбульської конвенції — ви ж свідомі депутати, ви ж не могли проголосувати тоді за неї, бо на вас чинили тиск. Ви самі натиснули кнопку «за».
Частина депутатів просто не мала достатньо інформації про проблему
Ви співавторка законопроекту «Про реєстровані партнерства». Як оцінюєте його реальні шанси на життя? Чи проголосують за нього найближчим часом?
Моя роль у цій історії буде в тому, щоб стати першою, хто не побоїться публічно про це сказати, зареєструвати законопроєкт і поставити перший підпис під цією ініціативою. Я не хочу цього, але: всі партнерські організації, всіх, хто за це вболіває, налаштовую –– нам треба бути готовими до того, що боротьба може виявитися тривалою. Та я роблю все можливе, аби це трапилося швидше.
Цей законопроєкт пройшов кілька комітетів — на жаль, не головних. Це комітети європейської інтеграції, цифрової трансформації, соціальної політики, молоді та спорту, здоров’я. Кожен із цих комітетів підтримав його, і це досить показово. Але найбільше проблем — у профільному комітеті, Комітеті правової політики, де його просто не виносять на розгляд. Вони не виносять ніякого рішення, і ми не можемо технічно нічого далі робити, не можемо просунути законопроєкт у залу парламенту. Саме тому зараз думаємо над альтернативними шляхами, яким чином можна вирішити цю проблему.
Інна Совсун
Та насправді відбулася суттєва зміна в позиції парламентарів. Багато депутатів і депутаток побачили, що, виявляється, про це можна говорити, що народний депутат або депутатка можуть сказати слово «ЛГБТ», і небо не падає на землю. Багато для кого це було несподівано. Коли я реєструвала його, мені казали, що я дурна, що як же так можна. І просто боялися про це говорити — існувала така собі скляна стеля.
З іншого боку, частина депутатів просто не мала достатньо інформації про проблему. Вони не розуміли, що це таке, вони були під впливом якихось дивних уявлень. Вочевидь, із цим відчуттям, із цим сприйняттям люди, особливо старше покоління, не народжуються. Це формується. І серед депутатів відбувся процес зміни — я його помічаю.
У нас є пряма юридична вимога щодо закону про партнерство — це рішення Європейського суду з прав людини, у якому вказано, що поки Україна не вирішила проблему реєстрації одностатевих стосунків хоч якось, ми порушуємо Європейську конвенцію з прав людини. Іронічно, що в парламенті за імплементацію рішень ЄПЛ і ЄСПЛ відповідає Комітет правової політики. Той самий, який не дає законопроєкту про реєстровані партнерства просуватися далі.
Законопроєкт часто подають у медійному просторі як такий, що має стати в пригоді не лише для ЛГБТ+, а й загалом для всіх громадян і громадянок, які хочуть оформити стосунки юридично. Умовно кажучи, для двох самотніх бабусь, для двох чоловіків-військових, які не мають родин або не спілкуються з ними, але довіряють побратимові — незалежно від сексуальної орієнтації. То як насправді правильно подавати цю ініціативу публічно?
Я не схильна так пояснювати і обґрунтовувати, бо мені здається, що це деякий обман. Все-таки партнерство виписане як варіант створення сім’ї. І хоча там не передбачено напряму романтичних сексуальних стосунків у такій парі [як обов’язкової складової], але все-таки мета його — це підтримувати стосунки, створити сім’ю.
Мені здається, всім зрозуміло, про що насправді йдеться. Я завжди говорила прямо, що це для одностатевих пар. Бо є люди, які кохають один одного чи одна одну — чим їхні стосунки гірші, ніж стосунки чоловіка і жінки в гетеросексуальній парі? Я знаю, що були люди, які розповідали ці історії про інші варіанти, але не бачу в цьому сенсу.
Встановлення чітких строків служби, ризики СЗЧ та мобілізація жінок
Ви часто виступаєте від імені дружин військових, зокрема активно лобіюєте таку тему як встановлення чітких термінів служби у війську та можливості демобілізації. Розкажіть про те, чого вже вдалося досягти?
Рідні військовослужбовців створили громадську організацію «Інтенція». Ми познайомилися з ними під час однієї з акцій на Майдані, створили спільний чат, щоб координувати свої дії.
Минуло півроку відтоді, як у Верховній раді ухвалили закон про мобілізацію. Міністерство оборони тільки зараз почало збирати інформацію, статистичні дані для того, аби оцінити, скільки з тих, хто зараз воює, були мобілізовані в лютому 2022 року. Щоб приблизно розуміти, які терміни потенційно можливі. Зараз Міноборони працює над цим питанням, і їхній план полягає в тому, щоб підготувати цей законопроєкт на грудень. Та мені не видається, що вони готові будуть у грудні подати його в парламент.
Тема залишається токсичною. Демобілізація для одних означає, що треба мобілізовувати когось іншого — замість мого коханого має з’явитися хтось інший, хто піде й буде служити на його місці, поки він зможе повернутися до цивільного життя. Ми розуміємо, що зараз кількість охочих іти до війська дуже невелика. Виходить так, що й серед тих, хто всередині війська, велика кількість насправді вже не хоче або фізично не може там бути.
Я спілкуюся з дружинами, коханими військових. Та що там — я дивлюся на свого чоловіка, якому 30 років, а він має вигляд під 50. Це страшенне навантаження для організму будь-кого, хто служить. І звичайно, виходить, що вони теж не можуть: не можуть фізично, не можуть психологічно. Вони втратили два з половиною роки з сім’єю, з дітьми.
Нещодавно військовий Сергій Гнезділов публічно повідомив, що він подається в самовільне залишення частини — СЗЧ, до моменту, поки не буде встановлено чіткі терміни служби. Ми спілкувалися з ним і до того, і після. Я розумію, що він це зробив із відчаю. І він, на відміну від тисяч, десятків тисяч інших, зробив це публічно, в той час, як у нас дика статистика щодо СЗЧ. Ми не знаємо цих імен, але це якщо подивитися на цифри щодо відкритих Офісом генпрокурора справ, ідеться про десятки тисяч справ. Проте офіційної статистики немає.
Ми ж розуміємо, що люди, які сидять у частині десь на Закарпатті, не йдуть у СЗЧ. У СЗЧ ідуть ті, хто на лінії зіткнення — це значна частина людей. Ця історія болісна: виходить, що люди — герої — через байдужість політиків, суспільства, перетворяться на злочинців. І вони це роблять не тому, що перестали бути героями, а тому, що вони не супермени. Суспільство ж ігнорує їхні прохання про допомогу.
Нещодавно ми дивилися один фільм, 80-х років — класика американського кінематографу про жахи війни у В’єтнамі. Військовий потрапляє у свій перший бій, і хтось його питає: «Скільки тобі ще залишилося?» Він каже: «350 днів». І мені це так різонуло. Я думаю: у людини є хоч якась перспектива. Для нас це дуже болісна тема, бо в наших людей [на фронті] немає ніякого терміну.
Тривалий час ні я, ні інші дружини, кохані військових не говорили про необхідність встановлення термінів служби. Ми розуміли, чому вони туди пішли. Звичайно, ніхто з нас не був щасливий, що вони служать. Але ми мовчали, бо ми ж воюємо, воює вся країна. Але в якийсь момент оця відмінність між тягарем війни на тих, хто служить, і тих, хто живе в мирному житті в Києві, вона стала настільки болючою, а втома в тих, хто пішов у перші дні — настільки сильною… Я знаю історії, де люди думають про самогубство, бо виснажені до межі. Є люди, які навмисно ризикують життям, аби потрапити в госпіталь, розуміючи, що це варіант, аби не загинути. Такі речі погано впливають на нашу обороноздатність.
Читайте також: Марина Бардіна: Ми маємо бути відкритішими до потреб наших громадян і громадянок
Інна Совсун
Часто ми більше приховуємо від українського суспільства, ніж від російського військового командування
СЗЧ — це дуже чутлива тема в сенсі того, як про неї комунікувати. Очевидно, що, з одного боку, ми не маємо про це мовчати, а з іншого — називати реальні цифри, говорити про масовість цього явища — це те, що не зіграє нам на руку. Це може використати ворог в інформаційній війні.
Це не означає, що росіяни цього не знають. Часто ми більше приховуємо від українського суспільства, ніж від російського військового командування. Вони знають про проблеми СЗЧ, вони моніторять соціальні медіа, дивляться телеграм-канали. Вони прекрасно розуміють настрої в суспільстві. Дуже наївно сподіватися, що вони не розуміють реальної картини. Тому тут більше питання, як ми всередині між собою про це говоримо. Звичайно, що нам треба дуже акуратно про це говорити.
Я жодним чином не закликаю виправдовувати СЗЧ, бо розумію, що коли хтось один іде, він рятує своє життя, але збільшує ризики для життя побратимів. Уже згадувала про Сергія Гнезділова, так от саме йому належить фраза про те, що три роки тому він теж не міг керувати дроном — то що, через те, що тепер навчився, має служити пожиттєво, тоді як інші будуть нести службу на «економічному фронті»? Інші теж можуть навчитися керувати дроном.
В інтерв’ю Еммі Антонюк ви висловлювалися щодо того, що підтримали б мобілізацію жінок, адже в Конституції не передбачено, що захищати Україну мають виключно чоловіки. Наскільки реалістичним сценарієм для України може бути мобілізація жінок?
Вочевидь, це питання дуже драстичне для суспільства, і суспільство не готове про це серйозно говорити. Але мені здається, що і питання мобілізації чоловіків, [а не лише жінок] тих, які зараз не на службі, уже теж стає дуже драстичним і токсичним. Ніхто про це не хоче говорити. «Хай діти депутатів служать», і все таке, знаєте.
Я зараз бачу свою роль у тому, аби зробити все можливе, щоб у суспільстві було розуміння, базові навички щодо того, що таке війна і як ти можеш бути корисним-корисною в ній.
Інна Совсун
Яких змін потребує шкільна програма і до чого тут гендерне питання
У школах стартує новий предмет — «Захист України». Розкажіть про цю ініціативу, як і де вона працюватиме, на кого розрахована?
Я дуже активно включилася в допомогу Міністерству освіти і науки щодо реформування предмету «Захист України». Я це роблю, бо тут є моя експертиза у сфері освіти, є розуміння, як і що працює.
Коли я навчалася у школі, а це були 1990-ті, у хлопців був предмет під назвою ДПЮ — «Допризовна підготовка юнаків», а в дівчат були «Основи медичних знань». Я геть нічого не знала про медицину після цього курсу, але був такий розподіл. Потім цей предмет назвали інакше: «Захист вітчизни», пізніше — «Захист України». Проте суть його не змінювалася, це була допризовна підготовка юнаків, тобто предмет, розрахований саме на хлопців.
Зараз з’явився великий запит на те, як цей предмет реформувати. І тут я зрозуміла, що моя експертність може стати в пригоді. Ми з моєю командою помічників активно включилися, фактично скоординували процес написання нової програми, спільно для всіх — і для хлопців, і для дівчат. Наша ідея полягала в тому, щоб зробити цей предмет максимально практичним.
Ми прибрали складову підготовки до призову, навіть на рівні закону ми це поміняли: зараз поняття «допризовна підготовка» загалом немає, бо і призову немає. Ми також прибрали звідти все, що можна назвати таким загальним терміном «армійщина»: стройова підготовка, ходити маршами, військова форма тощо. Тобто така стрьомна мілітаризація.
Я не хочу, щоб мій син жив із відчуттям, що він — частина великої армійської структури. Але, з іншого боку, хочу, щоб він мав базові знання, навички розуміння того, що ми живемо у війні, що в нас є ворог, що у війні є різні ролі, різні можливості захищати країну. І — які вони є. Тому в цій програмі ми намагалися зайняти серединну позицію. З одного боку, були ті, хто казали, що це має бути допризовна підготовка, коли ти проходиш курс захисту України в школі, і тебе можна відправляти в окопи. З іншого боку, були ті, хто казали, що це такий предмет, де треба поговорити про патріотизм, цінності й усе інше.
На жаль, ми живемо в умовах, де розуміння того, що таке війна, має бути в суспільстві. Тож ми намагалися пройти між цими двома крайніми позиціями. Мені здається, нам удалося.
У цій програмі враховано гендерний компонент: вона буде спільною і для хлопців, і для дівчат. Чому це важливо?
Питання об’єднання предмету для хлопців і дівчат також викликало чимало дискусій. У нас були вчителі, які на нарадах розповідали, що не можна дівчатам давати в руки зброю, бо в них мало сили в пальцях, вони не зможуть натиснути на курок. Коли ми казали, що цей курс має бути більше про самозарадність в умовах війни, про те, як себе захистити, у відповідь від деяких людей чули: «Добре, але треба, щоб це було тільки для хлопців».
Інна Совсун
Ви також проводили спеціальне навчання для тренерів та тренерок із цього предмету.
Ми вчили тренерів, які потім учили вчителів. У різних областях це навчання по-різному пішло: у деяких учителі захотіли брати тренерів, у якихось, навпаки, сказали, що «нам нікого не треба, у нас свої фахівці». Одна з наших улюблених — Чернігівська область. Їм дуже сподобалося, і вони повідомили, що хочуть ще тренерів, мовляв, присилайте ще, ми такого ніколи не бачили, це фантастика.
Загалом для нас було важливо додати адекватний блок із громадянсько-патріотичної освіти, серйозні розмови з дітьми про війну відповідно до їхнього віку. Ми будували плани уроків таким чином, щоб, наприклад, у блоці з медицини вони дізналися про когось із медиків, які воюють або воювали.
Коли робили перший тренінг для тренерів, це було якраз після того, як загинула журналістка, парамедикиня Ірина Цибух. Іра була моєю студенткою, ми з нею бачилися буквально за два тижні до її загибелі. І ми на обох тренінгах починали з відео про Іру. От днями нам написала одна з областей. Кажуть: ми починаємо навчання тренерів, надішліть нам це відео про Іру, ми теж хочемо показати.
Хоча ми не хочемо розповідати тільки про тих, хто загинули. Ми хочемо розповідати і про тих, хто вижили. Але якось адекватно про це з дітьми говорити, щоб їм було зрозуміло, щоб вони бачили в цих героях і героїнях живих людей, могли їм співпереживати, розуміли цю співвідповідальність за долю країни.
Інколи тобі дуже довго треба бити в одну точку, щоб щось змінилося
Чи враховуються гендерні компоненти у програмах інших шкільних предметів? І на що тут варто звертати увагу?
Ще до великої війни був ухвалений закон про підвищення якості підручників, де зокрема запроваджували норму про антидискримінаційну експертизу. Це не тільки гендерна дискримінація — можуть бути й інші категорії, за якими дискримінують. Ця норма не була нормально впорядкована, тому ми й розробили той закон. На жаль, тоді міністерство очолював Сергій Шкарлет, і вони фактично цього так і не імплементували. На той час мав місце ряд гучних скандалів щодо кількох підручників, наприклад, «Основи здоров’я» для 8 класу, де знайшли сексизм, згадки про віктимну поведінку тощо.
Але загалом це питання дещо глибше, бо найперше ми дивимося на предмети з гуманітарного блоку. Проте, наприклад, у підручниках із математики ніхто навіть не думав подивитися. А там це прямо тотально: «Мама пече пиріжки на швидкість» — це ж класика. Я цю проблему знаю. І згаданий закон був нашою відповіддю на це запитання.
Проблема полягала також і в тому, що підручники грифує, тобто здійснює перевірку якості Інститут модернізації змісту освіти МОН України. Його давно треба було закрити, бо він, з усією очевидністю, не дієвий, не спроможний, і всі скандали з підручниками, які ви бачили, — це провина цього Інституту. Зараз цю функцію мають передати Українському інституту розвитку освіти, і вже там можна буде запускати нормальні процеси, зокрема антидискримінаційну експертизу. Бо запускати її в установі, яку мають ліквідовувати, теж не було сенсу.
На жаль, процеси змін у суспільстві й у державному апараті досить тривалі. Інколи тобі дуже довго треба бити в одну точку, щоб щось змінилося.
Підручники друкують раз на п’ять років. Якщо хтось припустився помилки, то ці підручники будуть у школах п’ять років, і ти з цим нічого не зробиш. У законопроєкті ми прописали рік апробації, але цей процес повністю ще не запущений. Тобто ти маєш дати підручники школам, які рік за ними попрацюють. І за цей рік хтось із батьків, дітей або вчителів помітить помилку — тоді можна буде якось це відкоригувати. А в нас виходить так: якийсь експерт сказав, що «нормально», видавництво, звичайно, зацікавлене в цьому. І це пішло на 50% шкіл країни, де п’ять років діти тільки цим і користуються, без нормального контролю якості.
Можемо думати, що зараз усі вже знають про рівні права, обов’язки в родині. Але насправді більшість родин не живуть за цим принципом
Чи самі школярі зараз звертають увагу на такі стереотипні речі?
Вочевидь, підлітки сьогодні зовсім інші, ніж були 10 років тому — зміна поколінь відбувається. Але вони теж зростають у різних середовищах, споживають різний контент, зокрема російський, який, на жаль, для них дуже доступний і який закладає дещо інші ціннісні рамки. Крім того, вони бачать рольові моделі у своїх родинах. Ми в межах своєї бульбашки можемо думати, що зараз усі вже знають про рівні права, обов’язки в родині. Але насправді більшість родин не живуть за цим принципом. Тож для таких дітей усі розмови про гендерну рівність залишаються дуже чужими й незрозумілими.
Нещодавно я була на одній онлайн-зустрічі, де обговорювали гендерні стереотипи і те, як реагують на них діти та підлітки. Зокрема там прозвучала думка, що згідно з одним опитуванням, хлопці-підлітки бачать певний перекос у представленні теми гендерної рівності. Мовляв, жінки подаються як такі, що можуть бути, якими захочуть — будь-якими. Проте не вистачає того ж самого, але про хлопців — що вони, наприклад, можуть проявляти емоції, і це теж нормально. А також бракує рекомендацій щодо того, як захищати власні кордони там, де оточуючі не готові сприймати тебе таким чи такою, як ти є.
Це справді цікаве спостереження. Я думаю, що це можливо. З очевидних причин жінки залишаються більш дискримінованою групою в суспільстві, чоловіки ж — більш привілейовані. Але, звичайно, бути привілейованим — не обов’язково бути щасливішим. Вочевидь, гендерні стереотипи мають негативні наслідки і для чоловіків теж.
У 2018-2019 роках я працювала в Університеті Каліфорнії в Берклі. Мій син, якому на той момент було шість років, поїхав зі мною і там 7 місяців ходив у американську школу, в нульовий клас. У них щоранку було шикування, під час якого їм проводив руханку директор школи. А потім 5-10 хвилин розмовляв із ними про якісь важливі речі. Я часто залишалася послухати. Так от, пам’ятаю, що кілька разів під час цих загальних зборів він говорив, що «а зараз ми поспілкуємося про те, що таке приватний простір». Він намагався знайти якісь слова, як шестирічним дітям про це сказати. І знаходив, бо мій син добре запам’ятав цю тему. Тож так, це питання справді важливе.
Історія з Ганною Маляр та антикризова комунікація
Ви зіткнулися з неприємною ситуацією під час ефіру з Ганною Маляр у квітні 2024 року. Як даєте собі раду в таких випадках — коли є негативна реакція на вашу роботу, знецінення, публічні нападки тощо? Що допомагає вам триматися?
Ситуація з Маляр була дуже нетипова і для мене особисто, і для публічного поля загалом. Це була дуже неприємна для мене ситуація — щось особисте. Я не впевнена, що зреагувала оптимально, але те, що вона в той момент говорила, було дуже боляче. Я намагалася стриматися, але вийшло, як вийшло. Гадаю, що була щирою. Насправді я б не хотіла, щоб ця історія трапилася, бо я після цього певний час відходила.
Але в тому, що стосується саме комунікації проблемних питань, то насправді там мені легше. Хоча я розумію, що багато ініціатив, які я пропоную, викликають дискусію, збурення, обговорення. Хтось мене ненавидить, хтось — навпаки.
Я завжди намагаюся діяти відповідно до власних переконань, глибоко вкорінених цінностей. Якщо у щось дуже вірю, то навіть знаючи, що є люди, які продають ці ідеї, і будучи народною депутаткою, я розумію, що це зокрема й моя відповідальність, — говорити від імені тих людей, чиї інтереси незахищені.
Якщо я не братиму на себе відповідальність, боячись, що хтось не так зреагує, як ми будемо змінювати суспільство? Всі зміни починаються з ідеї. І хтось цю нову ідею має озвучити. Будь-яка зміна в суспільстві відбувається з того, що хтось не боїться сказати. Звідки в суспільстві візьметься стовідсоткова підтримка цієї ідеї, якщо про це всі бояться сказати? Тому я тут приймаю свою відповідальності діяти відповідно до власних переконань.
Не кажу, що не можу помилятися. Але я дуже уважно вивчаю питання, перш ніж починати комунікувати. Взагалі-то зараз я працюю в Комітеті з питань енергетики та житлово-комунальних послуг. Перехід туди був для мене складним, таким окремим челенджем. Проте я вибудувала процеси, які мені дозволили ні разу, я впевнена, не проголосувати за хибні законопроєкти. В мене є ця звичка зі школи — комплекс відмінниці, все вивчити. І вже тоді, коли ти абсолютно переконана у своїй правоті, коли розумієш, для кого це робиш, можна діяти.
Я впевнена, що треба говорити, проговорювати, і коли більше людей говоритиме про якісь незвичні речі, поступово думка інших зміниться. Зрештою, якби 100 років тому не почали піднімати питання щодо абсолютно дикої ідеї про те, що жінки повинні мати право голосу, сьогодні ні ви, ні я не мали би можливості голосувати, а тим паче, бути обраною. Колись це теж здавалося комусь дуже дурною ідеєю.
Якби сотні тисяч людей до цього не говорили про те, що Україна має бути незалежною державою, ми б не були незалежною державою.