Текст: Олександра Горчинська
Фото: Катерина Ейхман
Іванна Климпуш-Цинцадзе — голова Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до ЄС, народна депутатка від партії «Європейська Солідарність». У 2016-2019 роках — віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України.
2019 року разом із колежанками Марією Іоновою, на той час заступницею голови Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції, Іриною Фріз, яка очолювала Міністерство у справах ветеранів, та Іриною Геращенко, першою віцеспікеркою Ради, започаткували платформу «Безпека. Жінки. Мир», спрямовану на забезпечення реалізації принципів гендерної рівності в політичних процесах і державних інституціях, а також високе представництво жінок у владі.
Про те, як працює платформа сьогодні, про необхідність реформування державної служби, а також про ефективність гендерних квот в українській політиці Іванна Климпуш-Цинцадзе розповіла в інтерв’ю «Повазі».
Україна на шляху до ЄС та взаємодія з європейськими політиками
У матеріалі на порталі Верховної Ради, присвяченому вашому виступу на Re:Open Zakarpattia 2024 ішлося про те, що необхідно «працювати над тими проблемами, на які Європейська комісія вказала у своєму звіті щодо України. Це зокрема стосується обмежень свободи слова, політичної цензури, недопредставлення різних політичних сил, окрім влади в українському медійному сегменті». Чи можете розповісти про ці пункти детальніше?
Європейська комісія, розробляючи цей звіт для нас як країни, у якої відкриті перемовини про членство, вперше почала вказувати публічно на ті проблеми, які існують достатньо давно. Проте під час дії воєнного стану, на жаль, ситуація серйозно і суттєво погіршилася всередині держави. А сам воєнний стан активно використовують для того, щоб обґрунтувати деякі обмеження. Ці обмеження набагато ширші, ніж це передбачено законом про воєнний стан, про надзвичайний стан. Через цей звіт у м’який, досить дипломатичний спосіб, але публічно і чітко Європейська комісія вперше починає говорити про необхідність зміни внутрішніх демократичних процедур в Україні як передумову до подальшого просування до членства у ЄС.
Минулого року Європейська комісія рекомендувала Україні перейти до відбудови плюралістичного медіасередовища після завершення війни. А цьогоріч уже наполягає на змінах невідкладно. Так само чітко прозвучала необхідність дотримання прав опозиції, меншості в парламенті. Зокрема це продиктовано тим, що протягом тривалого часу ми мали не правові обмеження для міжнародних візитів народних депутатів та депутаток. Насправді вони й сьогодні продовжують існувати на папері, але з вересня 2024 року практика ухвалення рішень щодо відряджень змінилася. Проте й далі все цілковито залежить від волі спікера парламенту.
Ще один приклад недемократичної практики в медіа ландшафті України — це національний телемарафон «Єдині новини», де не представлені кілька політичних фракцій, зокрема «Європейська Солідарність» та «Голос»…
Поки ми не усвідомимо, що це потрібно нам, — мінятися, щоб далі розраховувати на довіру і подальшу підтримку з боку наших європейських партнерів, до того моменту ризикуємо додатковими втратами. Ми досягли значної динаміки [на шляху євроінтеграції України]. Проте всі політичні аванси для України, і кандидатський статус зокрема, були надані нам насамперед у зв’язку з війною. Далі — велика, серйозна, марудна робота.
Як би ви оцінили рівень взаємодії українських політичних партій із європейськими колегами? Чи на належному рівні відбувається ця взаємодія, і наскільки це важливо в контексті євроінтеграційного шляху України?
Повномасштабна війна дуже активізувала взаємодію України на міжнародному полі. Парламент цього скликання дуже кульгав у тому, що стосувалося його спроможності підтримувати міжнародні контакти, зокрема і через пандемію COVID-19, яка стала додатковим обмеженням. 2021 рік став додатковою міжнародною стагнацією для українського парламенту. Проте повномасштабна війна відкрила додаткову необхідність комунікувати. Причому не тільки формально в межах різних парламентських асамблей, усталених, інституційно забезпечених контактів, а й на дуже неформальному рівні також.
Особливо на початку повномасштабного вторгнення всі, хто мали які-небудь можливості, напрацьовані контакти з колегами, почали максимально ними користуватися, щоб лобіювати, адвокатувати наші інтереси як країни, якій насамперед потрібно було вижити. Мені видається, що на початках ми мали дуже дієву взаємодію всередині багатопартійних делегацій. Тоді ми працювали і онлайн, і в міжнародних поїздках.
Тобто з огляду на жах тієї ситуації, яка була в Україні на початку вторгнення, для українців почали відкриватися ці додаткові двері. Я точно знаю, що якщо говорити про парламентську дипломатію, українські депутати жодного разу в новітній історії нашої країни не мали такого рівня доступу до будь-кого з політиків, міністрів, прем’єрів, керівників, очільників країн у різних країнах західного світу. До людей, які поділяють цінності, за які ми стоїмо, як вони зараз, під час повномасштабного вторгнення.
Разом із колегами з Європарламенту ми створили неформальну платформу United for Ukraine. Цю ідею ініціював Андрюс Кубілюс — на той момент один із євродепутатів, а зараз уже єврокомісар. Було створено координаційну раду з євродепутатів, з депутатів національних парламентів, із українських депутатів. З українського боку це було троє нардепів: я, голова Комітету Верховної Ради з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко та мій перший заступник у комітеті Вадим Галайчук. Через різні активності ми залучили до цієї неформальної мережі підтримки України близько 300 парламентарів зі всього світу. Це включало і велику кількість їхніх візитів до України, адже ми розуміли, що особистий приїзд сюди, занурення в ситуацію, яка є в Україні, критичні для того, щоб вони й надалі знаходили аргументи [для допомоги України] у себе вдома.
Читайте також: Що таке феміністична зовнішня політика
Це і спільні адвокаційні поїздки з колегами щодо кандидатського статусу України в ЄС, також щодо відкриття перемовин тощо. Ми це все координували тоді, продовжуємо таку роботу й зараз. Наприклад, готується поїздка представників цієї неформальної мережі до США, щоб попрацювати з прийдешньою адміністрацією. Тому це — багаторівнева історія.
Після оновлення складу Європарламенту з’явилися нові люди, які так само підхопили цю естафетну паличку, а також нові колеги з національних парламентів. Для нас постійна взаємодія на рівні сестринських загальноєвропейських партій — ще одна можливість, ще один спосіб впливати і на окремі уряди, і на європейські інституції. Наприклад, через партійні політичні резолюції, а потім — перенесення їхніх положень у рішення інституцій – того ж Європарламенту чи національних парламентів чи змога впливати на ті чи інші уряди країн.
Недопредставленість жінок у політичному житті
Якщо говорити про представлення політичних сил в українському медійному сегменті, яку роль відіграє тут гендерна складова? Чи політикині представлені однаково з чоловіками?
По-перше, жінок набагато менше за чоловіків у парламенті в принципі, близько 21,5 %. Але я пишаюся тим, що з 2014 року нам удалося дуже багато зробити, щоб жінок було більше, зокрема й через заохочувальні квоти. В українському парламенті є дві політичні партії, які реалізували ці квоти у своєму парламентському представництві, зокрема це наша партія «ЄС». Проте представлення жінок та чоловіків загалом не є рівним чи, скажімо так, гармонійним відносно відсотка жінок в українському суспільстві.
Напередодні великої війни 55% населення України складали жінки. При цьому ми все ще маємо недопредставленість жінок у політичному житті, у можливостях ухвалення рішень.
Чи вдається дотримуватися гендерного балансу в складі офіційних парламентських делегацій, команд, які беруть участь у міжнародних переговорах абощо?
Загалом склад делегацій формується через політичне представництво.
Наприкінці 2023 року відбулася спроба керівництва парламенту під прикриттям зокрема гендерних квот оновити склади парламентських делегацій до парламентських асамблей всупереч європейській практиці політичного представництва. Тобто зробити представництво, яке було б делеговане комітетами, але із урахуванням гендерної складової. Тоді наш комітет був єдиний, який не надав нових кандидатур до цих делегацій — Парламентської асамблеї Ради Європи, Парламентської асамблеї ООН ОБСЄ, НАТО тощо.
Ми звернулися до понад 20 країн-членів Європейського Союзу, які оперативно надали нам усю необхідну інформацію щодо того, чи є де-небудь у якій-небудь країні формування представництва цих делегацій у політичних, у парламентських асамблеях, що визначалося б саме комітетами, а не політичними групами й силами, які наявні в парламенті. Очевидно, що в жодному європейському парламенті такого підходу немає. Тож це була спроба під, знову ж таки, красивими гаслами, користуючись цією гендерною складовою, не допустити представників опозиції через делегування людей комітетами до оновлених делегацій. Тоді нам удалося всім разом зупинити цей процес. Але з комітетів ми були єдині, хто зробили свою домашню роботу і аргументували це практиками країн Європейського Союзу.
«Під час війни роль жінки посилюється в різних царинах, а в післявоєнний період знову відходить на другий план»
У листопаді 2024 року вийшла свіжа публікація «На шляху до гендерно чутливого парламенту: поточна ситуація», розроблена за підтримки USAID та Internews. У ній згаданий зокрема світовий феномен, коли жінки обіймають рівну з чоловіками частину керівних посад, однак частіше керують комітетами, пов’язаними з соціально-культурними питаннями. Тоді як чоловіки обіймають посади в економічних, оборонних сферах. Яка ситуація в Україні в цьому напрямку?
Якщо починати з парламенту, точно змінилося обличчя Комітету з питань національної безпеки, оборони і розвідки. Туди вже під час повномасштабної війни зайшли кілька жінок із різних фракцій. Це Ірина Фріз від «Європейської Солідарності», Соломія Бобровська від «Голосу» та Олена Хоменко від «Слуги народу». Такі зміни — демонстрація того, що в цьому напрямку в умовах вторгнення справді збільшується представництво жінок у політиці. Мені здається, на це впливають також такі фактори, як вміння політикинь комунікувати з іноземними журналістами, їхнє володіння іноземними мовами тощо.
Важливо згадати, що за час широкомасштабної війни нам усім довелося терміново вивчати військову термінологію — починаючи від того, якими є потреби наших воїнів у конкретній техніці, і завершуючи зброєю, яку використовує Росія проти нас. Ці речі стали частиною словника великої кількості українських жінок у політиці. Вже у 2023 році нам усім довелося так само опановувати деталі словника поновлення нашої енергетичної інфраструктури. Це все — додаткові виклики.
Загалом же, мені здається, що все українське суспільство дуже змінилося. Жінкам багато в чому довелося брати на себе нові функції там, де раніше за це відповідали чоловіки, які пішли служити на фронт. У багатьох сферах професійно оголилися ті чи інші галузі або економічні можливості. Ми бачимо набагато більше жінок, які стали займатися «нетрадиційними» для стереотипного підходу щодо ролей чоловіка та жінки заняттями.
Сьогодні понад 60 000 жінок перебувають на службі в силах оборони України, понад 5000 із них — безпосередньо на лінії фронту. А це — неймовірна кількість, і вона точно вища за середню по всіх країнах-членах НАТО. Зараз Україна є зразком у цьому напрямку. Ці шлюзи нам удалося відкрити 2017 року, коли Кабінет міністрів скасував обмеження щодо доступу жінок до понад 450 професій та посад. Та, разом із тим, зараз ми все ще не маємо великої кількості жінок у званнях полковниць, підполковниць чи генералок.
Читайте також: Інна Совсун: Усі зміни починаються з ідеї, і хтось цю ідею має озвучити
Тож загалом ідеться про серйозне підсилення ролі жінок у стереотипно нетрадиційних для них секторах. Але для того, щоб більше жінок посідали ключові посади, ми все ще не перейшли на новий рівень сприйняття цієї нормальності.
До того ж, стільки жінок віддають себе, свій час та зусилля волонтерству, і це теж хребет нашої стійкості, нашої спроможності чинити опір.
Ми думаємо, що суспільство змінюється. Проте статистика країн, які пройшли через війни та збройні конфлікти, говорить, що під час війни роль жінки посилюється в різних царинах, а в післявоєнний період чомусь найчастіше знову відходить на другий план. Нам потрібно звернути особливу увагу на те, щоб цього не допустити.
«Безпека. Жінки. Мир»
У 2019 році ви були однією з тих, хто презентували платформу «Безпека.Жінки. Мир». Чи зараз працює ця ініціатива, які її основні здобутки?
Ми з колегами багато часу приділяємо взаємодії з силами оборони України. Намагаємося їздити на прифронтові території до наших військових. Також, певно, немає дня, щоб у наших телефонах не відбувалося якихось взаємодій із захисниками й захисницями. Намагаємося це транслювати також у своїх законодавчих ініціативах. Дещо нам удається, дещо — не вдається, зокрема й через те, що ми всі є представницями опозиційної фракції.
Сьогодні ініціативи опозиції дуже рідко потрапляють до пленарної зали Верховної Ради. І навіть тоді, коли це ідеально виписаний правильний законопроєкт, все одно ухвалюють альтернативний, у якому змінена одна кома, але який буде «з правильними» авторами. Тому це досить тяжко. Але для нас, певно, не настільки принципове авторство, скільки вирішення того чи іншого питання. Якщо щось удасться зробити, безумовно, ми тішимося.
І багато працюємо на міжнародному напрямку. Якщо нам удається заручитися додатковою підтримкою партнерів для посилення наших спроможностей оборони країни, це — найкращий результат.
Гендерні квоти як можливість для переходу до нової нормальності
Чи дієвими є гендерні квоти? І як, на вашу думку, давати раду з ситуацією, коли жінок змушують відмовлятися від мандату, а потім на їхні місця заходять чоловіки?
Після місцевих виборів, якраз коли вперше запрацювали обов’язкові гендерні квоти, в окремих політичних партіях були дуже поширені випадки, коли жінок просто примушували відмовитися від свого мандату та заводили на їхні місця чоловіків, наступних у списку. Зараз є зареєстрований законопроект, який унеможливлює цю маніпуляцію і пропонує зафіксувати, що якщо людина з тих чи інших причин не бере мандат на виконання своїх повноважень, вона може бути замінена тільки на особу тієї ж статі.
Думаю, це дуже правильний додатковий захист для того, щоб ці квоти працювали. Взагалі-то я була категоричною противницею квот у 2014-2015 роках, бо звикла завжди конкурувати з чоловіками незалежно від своєї статі, на основі професійних якостей. Але в якийсь момент, коли почала займатися цими питаннями уже як віцепрем’єрка (колегіально між парламентом і урядом ми вирішили, що винесемо координацію політики гендерної рівності на цей рівень), то я багато читала, багато вивчала, аналізувала досвід інших країн. І тоді тільки зрозуміла, що, можливо, для нас ці тимчасові квоти — а я прихильниця того, щоб вони були тимчасовою нормою — стануть реальною можливістю для швидшого переходу до нової нормальності, до того, щоб ми правильно відображали суспільство в політиці.
Станом на сьогодні ми маємо критичну ситуацію, пов’язану з обмежуючими, і, я вважаю, неправовими рішеннями РНБО та Кабміну, заборонити депутаткам місцевих рад виїзд за кордон без відрядження. Це, на мою думку, рішення дискримінаційне щодо депутаток місцевих рад, які виконують свої функції, свої повноваження на добровільній, волонтерській основі, поза основною роботою. Така заборона спричинила низку відмов від виконання жінками таких повноважень, тобто призвела до складання мандатів.
У партії я відповідаю за регіон Закарпаття, і періодично під час взаємодії з жінками в місцевих органах влади там мені доводиться проводити роботу з такої собі психологічної підтримки, переконувати їх не залишати роботу в місцевому самоврядуванні. Я вважаю, що наявні обмеження — серйозна атака на велику й системну роботу, яка була проведена раніше щодо того, щоб жінки повірили у себе, у свої сили, зайшли в політику та мали змогу впливати на рішення на місцевому рівні. Зараз же, у результаті таких непродуманих дискримінаційних дій із боку уряду та РНБО, маємо потенційну проблему. Жінки не вірять, що якщо йтимуть у політику далі, не матимуть із цим проблем, що вони зможуть і справді впливати на якісні процеси на рівні громад, міст чи областей. Я бачу створену штучно проблему, яка може мати серйозні наслідки для майбутнього нашого політичного ландшафту.
Реформування державної служби: на що треба робити ставку
У інтерв’ю «Громадське радіо» в липні цього року ви говорили про необхідність реформування державної служби на різних рівнях. Чи відбуваються якісь зрушення в цьому напрямку?
2016 року в уряді я відповідала за формування і узгодження з Європейською комісією стратегії реформи державної служби. Нам удалося вийти на системний документ, відпрацювати його всередині країни, сформувати бачення, як ми будемо це робити надалі, домовитися з ЄС, отримати від нього на початку 2017 року близько 80 мільйонів євро для того, щоби ми почали процес перезапуску відбору реформаторських кадрів, щоби позбавилися з часом тих «милиць», які маємо у вигляді великої кількості важливих європейських проектів, де працюють фахівці на зовсім інших умовах — у порівнянні з умовами, на яких працюють державні службовці.
Мали бути створені умови — і фінансові, і КРІ, тобто показники, яких мали досягти ті чи інші державні службовці, і нові конкурсні відбори. Ми реалізовували цю реформу державної служби, і мені здається, у нас був хороший результат. Але у вересні 2019 року Верховна Рада цього скликання просто скасувала цю реформу й викинула її на смітник.
Читайте також: Марина Бардіна: Ми маємо бути відкритішими до потреб наших громадян і громадянок
Ба більше, Рада каструвала всю можливість державної служби виконувати функцію забезпечення тяглості, системності тієї чи іншої політики. Бо відтоді будь-який новий міністр, а в нас вони міняються як рукавиці протягом року, відповідно до ухваленого тоді закону, може прийти на свою посаду і протягом трьох місяців без пояснень, без аргументів звільнити державних службовців вищих категорій — А і Б. Це призвело до серйозного вимивання якісних фахівців та фахівчинь із державної служби. Плюс COVID-19, під прикриттям якого було скасовано всі конкурси та закріпилися тимчасові люди на нібито тимчасових посадах. А потім воєнний стан. І, знову ж таки, конкурсів не проводять.
Тому в нас критична ситуація з державною службою. Для того, щоб ми рухалися до ЄС, щоб перший розділ переговорів для нас відкрився, мають бути розроблені й затверджені кілька документів. Один із них — це дорожня карта реформи державної служби, над якою зараз іде робота.
Мені прикро, що в багатьох речах ми зараз починаємо з нуля, а могли би з п’ятої, шостої сходинки рухатися далі — якби не знищили напрацювання щодо реформи державної служби, зроблені раніше. Їх можна було вдосконалювати, але не руйнувати.
Зараз ми перебуваємо в моменті, коли, на жаль, державна служба не є привабливою. Коли ми маємо набагато менший вибір фахівців, яких можемо залучити. Зокрема і через те, що велика кількість людей змушені були покинути країну через воєнні дії. І, як на мене, без якісної імплементації дорожньої карти ми не лише не зможемо пройти шлях до членства в ЄС, ми не зможемо також бути повноцінно спроможним членом ЄС. Якщо не створимо цей інституційний каркас, який забезпечуватиме нам спроможність функціонувати як держава — член ЄС.
Мені хотілося б, щоб це усвідомлювали колеги з уряду. Щоб ставилися до цього не як до завдання, де просто треба поставити «галочку» про виконання. Це про систему, якщо хочете, судин і вен, які забезпечать функціонування держави в майбутньому. І нам до побудови цієї системи, до заохочення і залучення якісних високопрофесійних фахівців треба поставитися дуже серйозно.
Один зі шляхів, яким зараз можна було б піти, — це залучення допомоги від наших європейських партнерів. Зокрема через тренінги і навчання. Я б робила максимальну ставку на молодих людей, яких зараз варто би було підтягнути в систему, але спочатку вкласти в них навчальний ресурс. Це може бути підготовка за кошт партнерів із наступним зобов’язанням фахівців відпрацювати певну кількість років у державній системі, адже держава не може вкладати весь час у ресурси, які виділяються під вибудову державних інституцій без того, щоб людина відчувала якесь зобов’язання віддати те, що держава в неї вклала.
Я вважаю, що це коректний підхід, який ми могли б запровадити. Бо інакше через відсутність оцих взаємних зобов’язань ми зіткнемося з «вимиванням» кадрів у приватний бізнес, у міжнародні проєкти. А це не те, за допомогою чого нам вдасться побудувати європейську Україну.