Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.
Авторки: Ірина Славінська та Олена Гусейнова
Головне фото: Mariana Sadovska/Facebook
Мар’яна Садовська – відома співачка та композиторка, а також фольклористка та викладачка співу. Народилась у Львові, де закінчила музичне училище імені Людкевича, клас фортепіано. Працювала в Польщі та США, де 2002 року видала дебютний диск “Songs I Learned in Ukraine”. В Нью-Йорку співпрацювала з Вірляною Ткач, її “Yara Art Group” і театром “La MaMa”. Мешкає в Кьольні.
Влітку 2013 року Мар’яна Садовська разом із американський квартетом “Cronos Quartet” виступила з прем’єрою реквієма для голосу й струнного квартета “Чорнобиль. Жнива”. У спільно з тріо «Курбаси» та Марком Токарем створила проект «2014» — для 4 контрабасів та 4 жіночих голосів, де прозвучали пісні на вірші Сергія Жадана та Любови Якимчук,
Олена Гусейнова: Ваш батько – співак і перекладач, матір – художниця. Чи можна сказати, що в житті Мар‘яни Садовської мистецтво було від самого дитинства? І як це – народитися і вирости в такій атмосфері? Весело, травматично?
Мар’яна Садовська: Після школи я переважно йшла в майстерню до мами, художниці Катерини Немири. Це була моя своєрідна “група продовженого дня”, тож я росла серед скульптур, кераміки, ескізів, запаху кави, розмов про вічне і політику, важкої праці, розчарувань, творчих ідей, пошуків… В той час мамина майстерня була місцем зустрічі львівських художників/ниць, письменників/ць, музикантів/ток.
Мій жахливий (а тепер – смішний) шкільний конфлікт з вчителькою російської мови та літератури стався навколо твору на тему “дружба“. В тому творі я описала зародження приязні з маминими друзями, а не про дружбу Леніна з Крупською, як цього бажала вчителька.
Я пригадую, як мама днями і ночами працювала над скульптурами під “deadline“. А ще пригадую, як одного разу її вже практично готову роботу з невідомих причин розбив інший колега. Може, то було просто з заздрості. Для мами це означало ніби “знищення” її “дитини“.
Саме мамині скульптури свого часу стали для мене символами моїх пісень. Саме від мами я “з молоком“ всотала пристрасть до роботи, я не можу не працювати творчо. І тепер, коли вже я сама зариваюся з головою в проекти, коли залишаю своїх дітей на довгі місяці, то вірю, що таким чином просто повторюється ще один виток.
Ірина Славінська: Нагороди типу Women in Art Award – для жінок у мистецтві – важливі? Чи, можливо, немає сенсу жінок виділяти окремо?
М.С. Я насправді не дуже люблю нагороди взагалі, бо це завжди дуже суб’єктивне рішення, залежне від смаків тих, хто вирішує.
Сьогодні такі нагороди допомагають привернути увагу до праці жінок. Але, думаю, в майбутньому не варто буде ділити митців на жінок і чоловіків. Наприклад, нещодавно під час відбору фільмів на фестиваль документального кіно в Лейпціґу журі не мало інформації про те, чи автором фільму був чоловік, а чи жінка. В результаті було відібрано набагато більше фільмів, створених режисерками. Важить якість, а не гендер.
І.С. Чи ти відчуваєш, що жіночі голоси стали більш чутними, ніж були колись?
М.С. Мені здається, що так.
І.С. Тема боротьби з гендерними стереотипами стає більш популярною – на щастя. Чи тобі це до смаку?
М.С.: Мені болять, мене дивують, а часом і бісять не так висловлення випадкових людей, який “всьо равно”, як висловлювання і реакції людей мислячих – інтелектувалів, митців та інших, так би мовити, орієнтирів.
Коли такі чоловіки-митці в приватній чи робочій розмові зауважують, що для них не існує якісної жіночої літератури, а чи коли акцентують увагу на архаїчному образі Жінки-матері як протиставленню “вичурним висловлюванням на тему гендеру“… це дуже мене сердить. Наприклад, щойно я відмовилася працювати над проектом вистави, тест до якої аж кишить зверхнім і зневажливим поглядом одного такого мачо на жінку.
Але є й добрі приклад. Наприклад, під час моєї подорожі Україною я була в Криворівні, де була надзвичайно вражена тим, як під час Служби Божої отець Іван Рибарук звернувся до громади, використовуючи фемінітив. Він звернувся до причасників і причасниць! Уявіть, усе це було в церкві, де, на моє велике здивування, для чоловіків є окремий вхід і особливе місце в передній частині церкви. Для мене це стало прикладом зустрічі застарілої традиції та відкритої, пульсуючої в ритмі сьогодення живої думки отця Івана.
І.С. Чи є гендерні стереотипи в музиці, з якими тобі хотілося би боротися?
М.С.: Десь два роки тому чула репортаж про те, що у в Метророполітен Опері не ставлять опер, скомпонованих жінками, бо бояться низького рівня продажу квитків. Тому мусимо боротися до того часу, коли можна буде посміятися з такого зауваження.
Рік тому я працювала над музикою до експериментальної опери під час фестивалю в Омазі в Америці. Директором та куратором фестивалю був молодий режисер і композитор з Лос-Анджелесу. На кожній імпрезі він підкреслював, який він щасливий, що на його фестивалі зустрілося стільки цікавих та успішних жінок-композиторок, режисерок, музиканток. і що презентуються одночасно декілька прем’єр композицій, створених жінками.
Вірю, що колись це буде нормою та не дивуватиме вже нікого.
О.Г.: Трохи слів про початок кар’єри – як ти почала в музиці працювати, чи були на цьому шляху якісь перешкоди чи навпаки – переваги?
Я дуже вдячна мамі, котра повторювала, як важливо не боятися плисти проти течії, йти за покликом, а не за модою, не пристосовуватися, а слухати власного серця.
Мама також повторювала слова про важливість середовища, про те, що важливо шукати саму себе, шукати способу реалізації, але водночас не намагатися стати єдиною на світі зіркою, котра розштовхає всіх і все навколо себе.
І також мама давала мені свободу помилятися, шукати власний шлях, не обтяжувала гіперопікою. Мама давала мені шанс стати собою. Особливо тепер я починаю розуміти, яке значення мала для мене її творчість, її нетипове і небанальне оспівування жінки.
І.С.: Творчість і родина – пам’ятаю, ми колись говорили про те, як багато значить, коли підтримує вся сім’я, коли між партнерами є порозуміння та солідарність, співпраця, аби кожен і кожна встигали опікуватися своєю творчістю. Що ти тепер про це можеш сказати?
М.С.: Це єдиний можливий шлях. Мій чоловік – найкращий фемініст у світі.
Загалом жінкам дуже важко отримувати стипендії чи гранти, тому що за замовчуванням вважається, що жінка працює сама… В логіку інституцій зазвичай не вписується факт, що вона може мати і чоловіка, і дітей, що вона може працювати, творити та подорожувати разом із ними. Чомусь не враховують, що письменниця, композиторка, художниця можуть мати дім, дітей, чоловіка.
Але це змінюється. Наприклад, у Німеччині вже є державні гранти на культурні проекти, що дають можливість бюджетувати кошти на няньок чи іншу опіку над дітьми.