Авторки: Лариса Денисенко, Ірина Славінська

Фото: Олена Субач

Мар’яна Савка  – посланиця доброї волі, поетка, засновниця та головна редакторка «Видавництва Старого Лева».  Без перебільшення можна сказати, що вона є успішною українською підприємницею та впливовою видавчинею. Під її керівництвом «Видавництво Старого Лева» займається не лише комерційними проектами, але й книжками з правозахисним відтінком. Ті дитячі та дорослі книжки говорять про людяність, повагу та любов.

Ця розмова з Мар’яною Савкою відбулася у Львові під час Форуму видавців. Її гаслом і заголовком була фраза «Тринадцята жінка». Вона символічна, оскільки таким чином ніби продовжує проект Мар’яни, який тривав 2016–2017 року та перетворився на книжку «12 неймовірних жінок: про цінності, які творять людину», що вийшла навесні 2017 року у «Видавництві Старого Лева».

Лариса Денисенко: Для тебе важливими є діалоги між жінками, полілоги, монологи, для тебе важливо, щоб у текстуальному просторі звучали твої подруги, ти створювала і створюєш фантастичні поетичні відлуння з Маріанною Кіяновською. Як це розкриває тебе,  змінює, чому це важливо для тебе?

Мар’яна Савка: Мені пощастило зустріти в житті чимало сильних та неординарних жінок. Зокрема в родині – бабуня, мама і мамина сестра мали на мене найбільший вплив. Навіть наше видавництво розпочало свою діяльність із благословення легендарної Дарії Цвєк. Я пригадую, що на мене особисто дуже вплинула Посол Фінляндії в Україні пані Лаура Рейніля, надзвичайно інтелігентна й водночас проста жінка. У студентські роки я волею долі була передусім у жіночому товаристві – адже вчилася на філологічному факультеті. Там зібралася міцна компанія, ядро якої і стало літературним угрупованням ММЮННа ТУГА. Усі мої приятельки з ММЮННи стали дуже яскравими особистостями, досягли чимало в житті. Наталя Сняданко стала визнаною письменницею, Маріанна Кіяновська – першорядним поетом і перекладачкою, Юля Міщенко – відомою співачкою, сценаристкою і телепродюсеркою. Взагалі, цей наш курс унікальний – чимало жінок стали науковицями, добрими викладачками й учительками.

Так склалося, товаришую я переважно з жінками – і що ж тут поробиш, вони справді унікальні особистості, дуже працьовиті, цілеспрямовані, творчі. Тому ідея давати їм простір для взаємної комунікації, зокрема в публічному просторі, дуже природна. Це такий важливий обмін життєвим та професійним досвідом. У мене ще така посада – медіатора, видавця, який пропонує платформу для нових ідей. Я і сама з проекту «12 неймовірних жінок» отримала багато натхнення, важливих висновків, і сподіваюся, що в перспективі з цього проекту виростуть нові ідеї та проекти. Те, що ми з тобою, Ларисо, після нашого публічного інтерв’ю, зустрілися знову в проекті ПРООН – теж знаково.

Лариса Денисенко:  А тепер я хочу поговорити про Львів — як любов, як територію свободи, як територію поваги.

Мар`яна Савка: Мені здається, що Львів переживає зараз пошук нової ідентичності.  Коли ми говоримо про територію свободи, незалежності, рівності, толерантності, то де, як не у Львові, можна говорити про це й намагатися творити саме в цій площині й системі координат. Ми знаємо, що Львів –  це місто, яке постійно змінювалося за своїм складом населення, за обличчям, настроєм, емоціями, політичним устроєм. І зараз ми тут,  в українському Львові. Він справді український.

Так склалося з плином історії, коли м’ясорубка минулого століття перемелювала все на своєму шляху, що Львів вона теж перемолола. І перемолола нещадно. Тут текли ріки крові – людей різних національностей. Хтось закидає українцям, що це не зовсім наше місто, що воно було колись чиїмось. А ми закидаємо комусь, що в місті вони не були господарями, що прийшли сюди як загарбники. У цьому місті, яке може бути толерантним, є багато взаємних претензій. Залежно від того, як до нього ставитися, місто може бути й територією конфлікту, і територією любові. Давайте творити нову ідентичність Львова – міста людей, які його люблять  і хочуть, щоб воно було класним, європейським, сучасним, вільним, незалежним.

Лариса Денисенко: Які жінки насамперед у тебе асоціюються зі Львовом, є уособленням цього міста, чи в ньому проглядаються їхні риси, простежуються їхні історії?

Мар`яна Савка:  Якщо говорити про жінок мого міста, то насамперед це Наталка Половинка, Ліда Данильчук, Тетяна Каспрук – актриси, без яких не уявляю Львова. Ніна Бічуя, Наталка Іваничук, Ірина Старовойт, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Олена Галета, Надія Мориквас, Галина Вдовиченко – прекрасні письменниці. Без Соломії Чубай теж не уявляю Львова. Без Галини Гузьо, яка цього року винесла на своїх тендітних плечах проект «Пісні війни», також не уявляю Львова і його культурного життя. Без Олександри Коваль також. У кожної з них – своя історія стосунків з таким непростим і прекрасним містом.

Лариса Денисенко: У розмові про цінності, які формують людину, ми з тобою згадували про те, що людину формувало в дитинстві. Ти мене запитувала про це під час публічного інтерв’ю для книжки «12 неймовірних жінок». А для тебе що було важливим у дитинстві? Коли ти почала думати про речі, які стали важливими під час дорослішання? Як згодом ти бачила ті цінності вже з погляду дорослої людини?

Мар`яна Савка:  Для мене важливою була справедливість. У нашому публічному інтерв’ю ти назвала це своєю цінністю. Вона була важливою і для мене, але я не стала адвокатом або юристом.

Лариса Денисенко:  Я тобі мушу сказати дуже важливу і просту річ: справедливість не стосується лише адвокатури, її не можна приватизувати.

Мар`яна Савка: Мені було важливо відчувати справедливість довкола себе й інших людей, яких я бачу. Звичайно, я бачила, якою буває несправедливість. Інколи намагалася втрутитися, наскільки могла, коли була дитиною.

Пам’ятаю один випадок. У кожному класі завжди є круті та аутсайдери. Часто це ті, хто погано вчиться, або діти з бідних родин. А я була, в принципі, з досить успішної родини. Не крута й не багата, але це була повна родина, а мої батьки мали досить вагоме значення культурних діячів маленького містечка. Тож я була захищеною аурою визнаних батьків. Водночас, я завжди намагалася трішки від цього відсторонитися, бути самою собою, не перетягувати на себе того значення, яке мають батьки, почати щось своє. Але я ніколи не була аутсайдером, добре вчилася. І в ситуації, коли я бачила діток у класі, яких відверто гноблять, то шукала якийсь спосіб показати, що вони такі ж, як я, і заслуговують до себе рівного ставлення. Пам’ятаю, якось півночі робила малюнки, аби подарувати всім однокласникам по одному. Не тому, що хотіла всім намалювати щось, а для того, аби показати: кожен із них для мене однаково важливий. Для них це було дуже кльово. Може, такими маленькими кроками і треба відвойовувати людей – щоб інші також їх бачили.

Лариса Денисенко:  Бачиш, ти з дитинства розуміла, що мистецтво є інструментом боротьби проти дискримінації й за справедливість. Я зараз пригадую, що в мене був у школі такий момент, коли ми готували виставу за романом Льва Толстого «Війна і мир». У той самий час наші хлопці чомусь вирішили плюватися жувальними гумками один одному в голови. Зрештою це завершилося тим, що два головних герої — Болконський і Безруков — змушені були поголити собі волосся. Керівниця нашого драмгуртка була шокована. Але потім вийшли інші хлопці з такими самими зачісками. Тобто 10 лисих чуваків грали людей з XIX століття. Наша викладачка абсолютно розгубилася. Коли ми таки поставили виставу,  до мене підійшла одна вчителька й запитала, чи ми представляємо закриту школу-інтернат або колонію неповнолітніх. Її цей імідж вразив. А це насправді була солідарність.

Далі я хотіла би поговорити про солідарність. Ти розповіла історію про те, як соціалізувала людей, які чомусь не подобалися іншим. Коли ти усвідомила, що допомога тим, хто слабший чи слабша, вразливіший чи вразливіша — це твоя місія, потреба твого серця, потреба твого виховання?

Мар`яна Савка: Я думаю, це місія кожного з нас. Просто не всі це ще усвідомили. Бо кожному свій час. Я думаю, що роблю незмірно мало з того, що треба було б робити. Але я іду до цього маленькими й поступовими кроками. Про добрі справи не потрібно багато говорити, треба робити.

Ірма Вітовська на зустрічі у проекті «12 неймовірних жінок» говорила про милосердя, що воно має бути дієвим, а не пафосним і нарочитим. Вона каже, що це має бути просто стилем життя. Але, знаєш, це теж іде від батьків і від того, як твої батьки ставляться до інших, наскільки вони добрі люди. Ти зчитуєш цю модель. У нашому містечку часто дворами ходили роми, запитували, що є непотрібного. І я пам’ятаю, як моя мама з абсолютною легкістю витягала з шафи та просто віддавала частину речей. І це було нормальним. Для мене це був прояв того, що ділитися треба, що дуже важливо ділитися з сусідами, з родиною… У ті часи взагалі нормально було ділитися. Я сама постійно за кимось доношувала речі – у цьому не було чогось ганебного.

Минуло багато років і розшарування суспільства на багатих і бідних стало катастрофічним. Я взагалі думаю, що бідність — це велике зло та насильство проти людей. У нашій країні зокрема. Бо коли стан бідності захоплює велику частина населення — це насильство проти народу. Але бідність робить ще одну чорну справу. Коли людині чогось дуже мало, вона рідко готова проявляти щедрість. Їй може здаватися, що в неї всього мало, і вона не готова собі дозволити ділитися – і матеріальним, і нематеріальним. А коли людина себе почуває, як мінімум, нормально, в неї є більший емоційний ресурс. Бо ділитися — це нормальний спосіб жити у суспільстві. Бути  щедрою, відвертою, відкритою людиною – це не подвиг.

Лариса Денисенко:  Ти зараз зачепила цікаву тему – це стирання і викривлення понять. Я була збентежена, коли говорила з Інною Совсун, колишньою першою заступницею міністра освіти і науки  України, щодо того, чому корупцію чи тероризм ми ідентифікуємо як зло, але це не заважає нам робити якісь свої маленькі корупційні дії або тероризувати когось у побутовому вимірі.

Мар`яна Савка:  Ця ситуація подвійного стандарту, подвійної моралі, у якій ми насправді дуже серйозно загрузли, і це велика проблема цілого суспільства. Нас дуже довгий час до цього привчали, це вже увійшло в звичку. Скажімо, дрібна корупція справді дуже часто була єдиною мотивацією, щоби зрушити якусь справу, позбутися неймовірних клопотів, стояння в страшних чергах.

Але, як ти бачиш сама, процес пішов. Я тобі скажу, що вже значно менше в своєму житті спостерігаю за такими речами, набагато менше. Це неможливо зробити в один момент: раз – і ми живемо в прекрасній правовій державі. Малими кроками можна змінювати ситуацію, наприклад, за допомогою розмов із найменшими, з дітьми. Важливо дітей привчати до розуміння, що навіть дорослі можуть чинити неправильно. З ними треба говорити, питати, і тільки в такий спосіб можна потрошечки змінювати ситуацію.

Лариса Денисенко: Ти вже сказала одну річ, коли говорила про дитинство: що добре вчилася, тому ніби до тебе допнятися підстав не було. Тобто хороше навчання — як гарантія твоєї безпеки. Це зараз не завжди є універсальним інструментом. Тому що гарне навчання, якщо орієнтуватися на оцінки, не означає, що дитина насправді вчиться, розвивається і збагачується. Ти можеш бути відмінником, але це не означає, що ти маєш глибокі знання з хімії, біології чи англійської мови. Крім знань, важливим є і соціальний бік. Як, на твій погляд, це змінити? І що ми можемо зробити для того, аби припинити перегони за фальшивою досконалістю?

Мар`яна Савка: Ти права. Я часто про це думаю і однозначно буду зі своїм сином говорити про такі речі. Видимі атрибути твоїх здобутків насправді не мають значення. Можна, звичайно, почепити на стіну всі нагороди Форуму видавців, значки і газетні вирізки, ніхто цього не забороняє. Це може прикрасити стіни, але нічого не змінить в досягненні важливих для тебе речей. Мені найважливішим є гармонія всередині мене. Якщо я сама собі можу сказати, що зробила все можливе для справи і нічого не гризе моє сумління, то почуваю себе найкраще. Батькам дітей, які нестримно дорослішають, треба розуміти, що важливим є не оцінка (вона може виявитися дутою і не відповідати реальним знанням), а цікавість дитини до світу, до знань, бажання займатися саморозвитком, любов до читання.

Лариса Денисенко: Про що ще ти говоритимеш зі своїм сином, і як? Як пояснити людині, що таке толерантність, що таке гідне ставлення, що таке рівне ставлення, що таке приватні кордони, і коли потрібно зупиняти наступ людини, а коли – підтримувати її наступ?

Мар`яна Савка:  Це непрості розмови. Недавно мій маленький син (2,8 року) підійшов до мене і сказав: «А тепер розкажи мені про м’ясо. З чого воно?» І я зізнаюся, що не змогла розпочати цю розмову. Просто з’їхала з теми. Відтак розумію, що не пройшла випробування. Треба задуматися і знайти правильне формулювання. Бо хоч ми не вегетаріанці, в нас все одно залишається цей розрив свідомості: любити гарненьких тварин і їсти їхнє м’ясо. Може, було б простіше з етичної точки зору перейти лише на рослинну їжу, але не думаю, що нам це вдасться. А про толерантність, гідне ставлення – ну це все поведінкові речі. Коли  дорослі поводяться в той чи інший спосіб, діти зчитують їхню модель поведінки. Я, наприклад, ніколи не примушувала дитину казати «чарівні слова», але син прекрасно оперує цими поняттями, і часто чую від нього «дякую», «будь ласка», «вибач». Про приватні кордони, звичайно, складніше, бо зараз він адаптовується в дитячому колективі, і там часто виникають сльози за ту саму іграшку чи сльози від того, що хтось його штовхнув. Але я прошу його спокійно ставитися до будь-якої ситуації – і вирішувати її. Якщо іграшка чиясь, то нема сенсу за нею плакати, якщо твоя – дозволь іншій дитині погратися і потім поверни собі. Згодом він підросте і ми будемо розбирати складніші теми. Мені головне, що в сім’ї він бачить спокій, злагоду і толерантне ставлення одне до одного всіх у родині.

Лариса Денисенко:  Видавнича справа в Україні розвивалася і розвивається зусиллями жінок. Як ти бачиш розвиток свого видавництва, чому ти почала приділяти увагу соціально-літературним проектам? Якою ти бачиш роль та внесок жінок-видавчинь?

Мар`яна Савка: Так, справді, у видавничому бізнесі багато жінок. На всіх посадах головних редакторів майже скрізь жінки. Директорами, щоправда, частіше є чоловіки. Редакційні працівники – переважно жінки. Я припускаю, що серед жінок більше марафонців, аніж серед чоловіків, а цей бізнес – це біг на довгі дистанції. І треба набирати довге дихання, щоб добігти до результату. Серед редакторів переважно жінки, серед перекладачів уже рівніша ситуація, хоч жінок все одно більше. А в нашій команді якось дуже добре збережений гендерний баланс. Хоча на складі працюють самі чоловіки, а у відділі промоції – самі дівчата. Але я не бачу, щоб хтось від цього страждав. Навпаки, дівчата і хлопці мають багато спільних інтересів. Я взагалі захоплююся тим, як цікаво проводять час наші працівники, скільки в них талантів і захоплень. Мені дуже важливо, щоб люди, які працюють у видавництві, не просто «спалювали» своє життя, щоб виконати якесь надзавдання. Мені важливо, щоб вони проживали це життя повноцінно. Ми разом робимо щось важливе для інших. Але ми водночас самі є тими «іншими». Ми робимо це для себе і просто ділимося цим. Хочеться робити людей довкола бодай трошки щасливішими.

Видавничий бізнес повинен мати соціальну складову, інакше він не даватиме тим, хто працює поруч, морального фідбеку. Якщо ми будуємо нову країну, то мусимо думати і про те, з якими емоціями люди роблять свою справу. Наприклад, дуже тішуся, що в нас працює вже понад 60 людей. Це все людський ресурс. Це особистості, творчі одиниці. Насправді видавництво — це якась така структура, яка може відкриватися дуже широко, воно має фактично необмежені можливості.

Лариса Денисенко:  Я часто повертаюся думками до того, як мотивувати людей, які жили в депресивних містечках (або в таких, які вважали депресивними). Вони вважають, що щось змінити їм не під силу, вони не знають взагалі, як це міняти. Як можна говорити змученій, зневіреній, бідній людині, що вона здатна змінити себе, змінити нашу Україну, змінити своє містечко?

Мар`яна Савка:  Я вважаю, що кожна людина має право змінювати себе так, як вона вважає за потрібне. Якщо вона хоче виїхати зі свого містечка і бачить своє майбутнє навіть не в цій країні — ніхто не заборонить їй це зробити, хай їде туди, куди вона хоче.

Інша справа: мені б хотілося, щоби розвивалися маленькі  міста. І коли вони залишатимуться без ефективних людей, то їх рано чи пізно чекає сумне майбутнє. Треба щось вигадати, як розвивати ці маленькі містечка.  Бо в період незалежності була тільки деградація. Зараз, кажуть, децентралізація і багато повноважень віддані регіонам – малим містечкам зокрема. Але втрачений момент – найпрогресивніші люди вже залишили свої рідні містечка і села.

Я народилася в маленькому містечку Копичинці, на Тернопільщині, зараз це найменше місто в Україні. Якщо говорити про кількість людей, які залишилися в ньому, – це близько чотирьох тисяч. Дуже багато людей виїхало за кордон на заробітки, дуже багато людей поїхали і залишилися в тих місцях, де навчалися. У якомусь сенсі я відчуваю себе також дезертиром з маленького містечка. Я тепер розумію, що треба робити якісь певні зусилля, щось повертати туди, де ти народився, звідки твоє коріння. Я ще не знаю як, але, ймовірно, це може бути дуже серйозний рух. Ми дуже багато всього можемо зробити, головне — зупинитися і придумати ту ідею, яка може бути реальною, яка може працювати. Хтось може приїхати і організувати, скажімо, якісь мотиваційні тренінги чи працювати з дітьми. Але це спрацює тоді, коли на місцях буде кому підхопити.

У невеликому містечку мене вчили не гірше, ніж у Львові. Я перемагала на республіканських олімпіадах, маючи лише ті знання, які мені давали вчителі. Тому, приїхавши до Львова, мені казали деякі з моїх друзів: «От немає відчуття, що ти з провінції». Це звучало, наче «Великий брат», «Велике місто».

Лариса Денисенко: Це трохи дискримінаційна фраза.

Мар`яна Савка: Так, дискримінаційна фраза.  Але ми завжди будемо в цій ситуації. Ми зараз маємо країну, в якій більшість провінції дискриміновано. Там майже немає нормальних  шкіл, їх закривають. Я ще не знаю, як зараз працюватиме на місцях сучасна освітня реформа, і чи буде вона ефективною.

Лариса Денисенко: Але ти розумієш, насправді активність громади навіть на рівні децентралізації отриманих грошових коштів в бюджети — це вплив на своїх чиновників або обраних депутатів сільських, районних рад. Люди не мають  думати, що держава повинна тобі все забезпечити. Базу – має, але не все. Дуже важливо пояснити людині, що вона на тому чи іншому рівні спроможна змінити щось або сама, або громадою. 

Мар`яна Савка:  Людина може значно більше, ніж вона собі уявляє. Вона може реалізувати свої проекти, потрібна лише сильна ідея і люди, котрі підхоплять цю ідею. Їх потрібно шукати.  Просто, розумієш, важливо, щоби люди прокидалися і були проактивними. Оця проактивність має бути певним трендом. Ти не мусиш мати мільйони грошей, бути бізнесменом, щоб зробити якусь важливу справу. Потрібно знайти цю ідею, спрямувати себе на пошуки всередині себе якихось важливих речей, які можуть змінити життя.

Я  розумію, що у нас дуже нерівні умови: у міських мешканців і мешканців провінції. Але моделі існують ті самі. Я абсолютно впевнена, що в кожному селі є кілька притомних людей, котрі довкола себе можуть згуртувати інших. Від одного нормального ефективного керівника,  менеджера, скажімо, повністю міняється картина села чи міста. Але на керівні посади ніхто не хоче йти, бо знають, що тут нуль копійок і велика відповідальність. Приходять люди, котрі не знають, що вони взагалі там робить, а просто сидять там кілька років.

Лариса Денисенко:  Відповідальність – це така штука, яка часто нас обтяжує: треба ніби взяти ношу за себе, за свою родину, за своє містечко, за свою країну. І чи зможемо ми нести всю цю відповідальність? Насправді треба чесно відповісти на це питання, і чесно визначитись, яка в тебе  мета. Тут ми повертаємося ще до однієї проблеми, котра існує, на мій погляд, у нашій країні. Зараз триває дуже багато реформ, але насправді до творення цих змін долучені люди, які за мету мають більше політичні амбіції, а не реальні  зміни. А це абсолютно  різні цілі. І коли людина хоче лише зростати у політичній кар’єрі, але при цьому до цього всього ставиться знецінено, то ефективність та ефекти таких реформ будуть дуже мізерними.

Мар`яна Савка:  Якщо ці зміни роблять люди, які не мають ніякого контакту з тими, хто має бути насправді основними учасниками цих реформ. Верхи та низи практично не комунікують.  У нас уявлення людей на низах про те, що відбувається на верхах, – це суцільна міфологія. Кожне село чи містечко придумує собі нові міфи про те, що відбувається нагорі. А нагорі просто потирають руки і роблять щось своє.

Насправді там, нагорі, є люди, котрі реально хочуть змін. Але ці зміни можуть бути тільки тоді, коли ти доносиш свою мотивацію, починаєш вчитися говорити спільною мовою. Може, нам потрібно більше комунікаторів, які об’єднують ланки дуже різних людей?

Лариса Денисенко:  Як щось можна змінити, в тому числі і комунікативну складову,  якщо дивитися на це крізь твою редакційну політику, на вибір авторів, книжок, розвиток, теми?  У принципі, твій  досвід оцінювання, відбору, розвитку, роботи з командою, яка росте, – це ті ж самі зусилля щодо формування відповідальності, моніторингу, контактів з аудиторією.

Мар`яна Савка:  Я тобі скажу чесно, якби в суспільстві все відбувалося  за моделлю, яка є зараз у «Видавництві  Старого Лева», ми жили б у зовсім інших умовах. Я досить давно в цьому бізнесі, більше 15 років. На певному етапі, коли в тебе ще немає команди, ти намагаєшся все робити сам: ти сам собі все делегуєш, сам виконуєш, і ти не можеш від себе вимагати надто багато.

А коли в тебе є класна ефективна команда, то розумієш, що можеш делегувати дуже багато речей. Інакше це не працює. Треба делегувати людям повноваження і певну територію відповідальності. І ще має бути певна творчість в тому, що людина на своїй ланці виконує, чим вона займається. Бо коли людина бачить, що вона має перспективу власного росту, має досить широкий спектр відповідальності і повноважень, вона сама себе організовує, намагається підняти себе у власних очах, намагається бути в команді видимою, класною одиницею. І ти їй тоді кажеш: «Ти молодець. Мені дуже подобається, як ти працюєш». В команді має бути співчуття, спільне життя, певний побут та емпатія. До речі, саме тому так добре працюють деякі IT-команди: вони багато працюють, але в них є час на розваги, вони разом відпочивають, спілкуються, більше дізнаються один про одного. Тобто рушіями ефективності є відповідальність, комунікація і спільні завдання.

Ми завжди працюємо так, що створюємо певну стратегію, довготривалу стратегію. Ми визначаємо якісь напрямки та завдання. І всі люди, включені в цю стратегію, розуміють, що це не «моя» стратегія чи ідея, а «наша» стратегія, вона спільна. Тоді вони відчувають свою особисту відповідальність за те, що щось відбулося, що ми зробили це разом.

У суспільстві мало б бути те саме. Що більше ми працюємо, вчимося і досягаємо успіху в творенні спільної справи, спільного простору, то простіше і швидше загалом суспільство виходить на нормальний рівень. Україну потрібно вибудовувати знизу. Тільки тоді, коли ми навчимося на нашому рівні позитивно взаємодіяти, нам не буде дуже страшно від того, що відбувається нагорі.

Лариса Денисенко: Давай поговоримо про наше покоління 40+ та про молодше покоління 30 +. Що ми зробили і робимо правильно, а в чому ми помилилися?

Мар`яна Савка:  Мені здається, що в кожному з цих поколінь є люди ефективні і є ті, котрі розслабилися, досягнувши певного рівня достатку. Це в людській натурі – розслаблятися в якийсь момент. Але серед моєї команди є багато людей різних поколінь: вони дуже ефективні, дуже працездатні і дуже працьовиті.

Про моє покоління говорять, що воно втрачене.  Ми починали вчитися вже за часів незалежності. І коли я виходила з університету, були складні часи. Дуже багато людей не знали, куди себе приткнути, бо в суспільстві панував хаос. Але я, наприклад, дивлюся на моїх однокурсників: дуже багато із них зробили хорошу кар’єру, багато залишилися в освітній системі,  у структурі Академії наук, і це дуже круті та ефективні люди. Кожне покоління має свої здобутки і свої провали.

Ми говорили з Людмилою Таран в інтерв’ю про те, що таке взагалі дорослішання і старіння. Кажу Людмилі: «Мені здається, що все своє життя я готувалася до того, що колись подорослішаю і стану людиною поважного віку. Хочу бути готовою до цього моменту, бо хочу бути активною, незалежно від того, в якому я віці». Не знаю, наскільки ти думаєш про це, але я сама собі будую довготривалу перспективу задля ефективності.  І мені подобається мій вік, бо кожного року накручуєш на себе, наче на вісь, якісь певні професійні здобутки, навички, нових людей, які з’являються в твоєму житті, і це дуже класно. Головне потім в якийсь момент не провалити це все.

Дуже часто у нас люди певного віку опиняються такими аутсайдерам в суспільстві. Вони були потрібними, поки працювали, а потім їм кажуть: «Дякую. До побачення. Нам потрібні інші. Будь ласка, ідіть на пенсію». І людина розуміє, що вже небагато можна зробити, вона опиняється в такій порожнечі сам-на-сам зі собою. І дуже часто ця людина не дає собі ради. Тому кожен відповідальний за свій юний, дорослий та похилий вік. Зрозуміло, що й суспільство мало би опікуватися чи малими, чи старшими людьми. Але ми мусимо бути свідомі того, що самі вибираємо собі життєвий шлях.

Лариса Денисенко: Ми дуже часто прив’язуємося до категорій «робота», «місце роботи». Мовляв, робота завершується, починається пенсія. Пенсія – це інший вимір життя.  Ніби все без змісту, і людина губиться. То до чого готуватися: до змістовного потойбічного життя або до чогось іншого?

Мар`яна Савка: У мене зараз така голографічна картинка,  коли ти можеш побачити себе в дуже далекій перспективі. Важливим є горизонт, який ти можеш сама серйозно посувати вперед. Нас усіх лякає фініш, страшно, що буде далі. Але коли ти просто береш і знімаєш цю позначку фінішу, то розумієш, що твоє життя — наче в системі дзеркал: воно відбувається далі, далі і далі. Ти усвідомлюєш, що ти безкінечна, ти є безкінечною структурою. Я навіть не кажу про гени, які передаються дітям, не обов’язково. Все, що ти робила, твої ідеї та книжки створюють оцю безкінечну енергетичну систему впливу, що існуватиме значно довше, ніж ти існуватимеш фізично. Це дає відчуття сатисфакції.  Якщо я це усвідомлюю, мені з цим комфортно. Я усвідомлюю, що життя скінченне, але я розумію, що нескінченною є духовна складова, яка залишається попри все.