Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.
Авторка: Ірина Славінська
Фото: Оксана Тисовська
Руслана Хазіпова – одна з учасниць гурту «Dakh Daughters», а також акторка театру ДАХ Влада Троїцького. 2018 року на кіноекрани вийшов фільм Ярослава Лодигіна «Дике поле» за романом Сергія Жадана «Ворошиловград», в якому Руслана Хазіпова зіграла одну з ролей. Також «Dakh Daughters» 2019 року створили саундтрек для фільму «Гуцулка Ксеня», в якому також знялися повним складом.
Ірина Славінська: Жінки в українському мистецтві видимі?
Руслана Хазіпова: Звичайно, жінки видимі. Я сама працюю поміж шести жінок. Хоча ми переважно варимося у своєму альтернативному космосі, альтернативній реальності. В українському мистецтві є жінки – сильні постаті. Але сила не залежить від статі, вона не підвладна статі, а тільки людині. Той, хто хоче – той має.
Ірина Славінська: Сьогодні на публічні події ти часто приходиш разом із чоловіком і сином. Розкажи про свій досвід материнства зайнятої мистецтвом мами.
Руслана Хазіпова: По-перше, я вичитала на різних сайтах, що говориться тільки про маму: у малюка є мама, мамині ручки, мамині очки, мамин голос. І ще я прочитала, що треба дитину купати ввечері, тому що це час, коли тато приходить з роботи, і може побавитись з малюком. І тут я зрозуміла, що я живу зовсім не так, і що наш тато для сина – така сама мама. Я їду на гастролі, і можна з ним спокійно залишити сина на декілька днів. І він така сама мама, просто не має цицьок.
Ірина Славінська: Але все одно, в момент, коли з’являється перший брудний памперс, ви мусили якось між собою домовлятися, хто що робить.
Руслана Хазіпова: В цьому і сенс союзу між чоловіком і жінкою. В гармонійному проявленні всього цього. Звісно, є домовленості, є системи, догми, але ми намагаємось жити поза цим всім.
Інакше це буде нечесно. Нашому глядачу ми презентуємо наше чисте мистецтво, ми говоримо, що українці вільні, що під час війни ми можемо говорити і можемо бути конкурентоспроможними на світовому ринку. Коли я буду жити не так, то хто мені повірить зі сцени?
Нам завжди Влад Троїцький казав, що театр починається з тебе самого, з того, як і що ти думаєш, що їси, з ким спілкуєшся, що читаєш. Театр – це те, з чого складається твоє власне буденне життя.
Ірина Славінська: Як цю реальність можна структурувати? Вона не завжди ідеальна.
Руслана Хазіпова: Ми називаємо це макрокосмос. Ми – це ДАХ, дахівська родина. Ми всі – бульбашки маленькі від дахівськох родини. В нас є єдиний порив створити свою макро та мікрофлору
В цьому хаосі світу навколо треба віднайти дім, спокій і власний миролюбивий стан всередині себе. Якщо ти не ок із самою собою, то не знайдеш спокою ніде. Люди їздять за кордон шукати кращу долю, але вони не можуть знайти кращої долі, бо не можуть домовитись самі з собою.
Ірина Славінська: Розкажи трохи про те, як ти починала свою кар’єру.
Руслана Хазіпова: Я з дитинства, щойно навчилася говорити, як мене звати, почала казати, що я Хазіпова Руслана Фарідівна, циганка-артістка. І всьо.
Ірина Славінська: Отак саме собою?
Руслана Хазіпова: Саме собою.
Ірина Славінська: Може, був театральний гурток?
Руслана Хазіпова: Ні, гуртків не було. Тобто було дуже багато гуртків, мені все це не подобалося. Наприклад, на танцях я не могла стати танцювати, допоки не мине три місяці розучування якогось одного руху. Але я цей рух вивчаю за півтори уроки. І нуль кар’єрного зросту протягом решти часу.
Тому я була незалежною персоною, мене запрошували на проведення свят у палацах культури в Кривому Розі. Я була у великій бальній сукні, з великою папкою, розповідала всім, що це відкриття сезону в палаці культури, зустрічаймо бурхливими оплесками колектив народного танцю “Самоцвіт”.
Всі глядачі в тому Домі культури – то були мої 800 людей, вони мені давали силу і мотивацію. Я обожнюю виходити до них, дивлюсь їм в очі. В школі я не дуже добре вчилася, але була лідером, президентом школи, ходила на ці лідерські збори. За цей статус я була звільнена від багатьох марудних речей.
Потім я поступаю в Карпенка-Карого… і там така ж штука, як була в гуртках. І мене це так розчарувало, вони всі були несправжні, їм направду пофіг на глядача. А потім в університеті Лесь Танюк запросив викладати Влада Троїцького – і наше життя змінилося.
Ірина Славінська: В нього був свій курс?
Руслана Хазіпова: Це були ми. Ми стали найгіршим курсом за всю історію університету, бо ми займались мистецтвом, а не навчанням.
Ірина Славінська: Як тобі жилося в навколишньому середовищі – часто жіночому? От у вас є пісня «Баби Бабілон»…
Руслана Хазіпова: Тому ми і говоримо постійно, що для нас немає питання гендеру, але є питання людини. Це питання людських якостей, уваги, любові, дуже банальних речей, але без яких неможливо жити взагалі. Ми спрямовані на колективне свідоме. Це велика робота.
Ірина Славінська: Ти відчувала колись підтримку від дівчат-колег?
Руслана Хазіпова: Звісно, про це і йшла мова, без цього нічого не було би. Нуль колективної свідомості, якщо цього немає. Сестринство або нічого.
Ірина Славінська: Чи впливає на мистецтво та на мистецьке життя різниця поколінь?
Руслана Хазіпова: Мене завжди питають, чи митець має стосунок з тим, що відбувається в країні. З розумінням того, чи політично ангажований митець. А я кажу про те, що це невід’ємно: країна переживає еволюційний скачок, це не політангажованість, а тектонічна зміна, яка стається в державності, в національній свідомості, вона не має стосунку до політики, політика – частина цього процесу. Це те, що нам дає натхнення для творчості, те, що нам дає натхнення для того, щоб проектувати це далі, трансформувати і знову проектувати, трансформувати і знову проектувати.