Секс за гроші: надавати послуги чи оплачувати зґвалтування?

Текст: Катерина Мацюпа

Фото: Оксана Тисовська 

Модель: Валентина Троян

Україна почала готуватись до парламентських виборів. Уже сьогодні ми чуємо від політикинь і політиків, що деякі закони потрібно обов’язково прийняти до виборів. Разом із обіцянками “давайте після паски, травневих чи Різдва” звучать передбачення у стилі “цим займеться наступний парламент”. Одне з таких питань – це проституція/секс-індустрія. Кулуарно, в ефірах центральних телеканалів та онлайн ЗМІ народні депутати/тки й навіть генпрокурор кажуть, що статус-кво потрібно змінювати, але як саме – відповіді немає.

Попри “незручність” теми, Повага вирішила проаналізувати, що каже законодавство про проституцію сьогодні і як суспільство бачить способи змінити ситуацію, і найголовніше – чим живуть проституйовані жінки/секс-працівниці та що думають про потенційні зміни.  

“Найдосвідченіша проститутка”

Поліна народилася у промисловому українському місті, далеко від обласного центру. Її сім’я жила бідно – взуття, а інколи й одяг для дівчинки мати брала зі смітника. Удома не було постелі – усі спали просто на канапі. У школі з однокласниками й учителями стосунки не складалися:

“Я була розмазнею. Якщо зараз мені скаже хтось: “ти дура!” – я пошлю. А тоді одразу плакала… хтось щось вчудить – і всі на мене показують. Потім учителька йшла зі мною до мами, яка працювала в нас технічкою. Можливо, мама хотіла як краще, бути поряд… але вона не розуміла, що це мені тільки гірше, мама – технічка… Ми приходили, і вчителька казала: ваша дитина, наприклад, розбила вазон. Мама зі мною закривалася й била мене, аж шкіра на руках лопала. Вона мене і вдома часто била, прямо мучила. Взагалі не рада була, що народила мене”.

У проститутках дізналася, що треба доглядати за собою, зрозуміла, як саме, побачила, що є шампунь і кондиціонер для волосся… моя мама мила голову радянським порошком “Лотос”

У 15 років Поліна пішла в секс-роботу. “Була найдосвідченішою проституткою”. Спочатку працювала на сутенерку. Одного разу підійшла до неї з-за спини, щоб сказати про завершення роботи. Сутенерка не бачила, що Поліна так близько, і попросила співрозмовника зачекати, бо “треба забрати кусок м’яса”, – згадує той день Поліна.

“Я послала її й пішла, більше не поверталася. Навіть грошей своїх не забрала. Після цього почала працювати сама на себе”, – підсумовує вона.

На запитання, чому в 15 років пішла в проституцію, Поліна задумується й відповідає з кривою усмішкою. Каже, що в 90-ті, важливо було добре виглядати, а грошей для цього в неї не було. Окрім того, у свої 15 вона несподівано зрозуміла, що може подобатись іншим людям – дорослим чоловікам, у яких є гроші.

“Треба було понтово виглядати, щоб тебе поважали. Мама не те, що не допомагала, ми постійно сварилися, я часто втікала з дому. Здавалося, це прикольно – дістати гроші за секс. А ще хотілося понтів, у клуб якийсь піти, а там нормально виглядати… А потім я зрозуміла, що приваблюю чоловіків – мені це сподобалося, якась така малолітня шизофренія”, – згадує Поліна.

Зараз Поліна працює на вулиці й хоче покинути проституцію, розповідає про відразу до себе, розуміє, що потрібен психолог, але поки що не наважується. Паралельно з секс-роботою починає бізнес, який у перспективі забезпечить її фінансово й дозволить облишити проституцію. Каже, що якби тоді, у 15, хтось розповів  про реальність секс-роботи – усе могло бути інакше:

“Я б не пішла по цій дорозі… А, може, все одно пішла б, хто його знає, не повірила б…. але в цьому є і плюси. У проститутках дізналася, що треба доглядати за собою, зрозуміла, як саме, побачила, що є шампунь і кондиціонер для волосся… моя мама мила голову радянським порошком “Лотос”, – пояснює Поліна.

Після школи вона хотіла працювати в міліції. Але їй відмовили у вступі до відповідного вузу в місті через те, що зведений по батьку брат у цей час сидів у тюрмі – за зґвалтування.

У 17 років Поліна народила свого першого і єдиного сина. Його батько – клієнт. Вони не одружувалися офіційно, але жили разом. Коли дитині було 8 місяців, Поліна покинула чоловіка – у нього була інша жінка, якій він дарував коштовні подарунки, наприклад, золоті прикраси, у той час як Поліна позичала гроші на їжу для дитини. Більше він не брав участі у вихованні сина, не привітав його з повноліттям, ніколи не надавав фінансової підтримки.

Зміна клімату

Наприкінці 90-х Поліна була відомою сутенеркою у своєму місті. Дівчата, які працювали в неї, приходили добровільно, вона дбала про їхню безпеку й комфорт: “Я до них ставилася не як до шматка м’яса, а як до дівчат… могла ввірватися в кімнату посеред “сеансу” – переконатися, чи все там добре. Якщо бачила щось підозріле – одразу виганяла клієнта”, – згадує Поліна.

Якщо хтось із чоловіків ображав чи обкрадав дівчат – вона говорила про це поліції. А якщо ті нічим не допомагали, Поліна зверталася до знайомих “кримінальних авторитетів”.

На початку 2000-х клімат змінився. “Мені сказали: “Про тебе вже вся область говорить. Або ти згортаєшся, або сидиш 10 років”. Я сказала: я вас почула, закрилася. Дєвкі плакали тоді, не хотіли йти від мене”.

Після цього Поліна перебивалася по саунах, згодом поїхала в Боснію й Герцеговину – працювала стриптизеркою й секс-працівницею в нічному клубі. За її словами, власник дбав про безпеку – якщо хтось вербально ображав дівчину, вхід до закладу був заборонений йому назавжди. У той самий час він обмежував волю стриптизерок, що працювали на нього: у місто за покупками дівчата виходили лише з його дозволу, який він давав нечасто. Цей період Поліна згадує як щасливий. Згодом дівчат депортували з країни, адже вони перебували там нелегально. В Україні вони не мали змоги купувати такий якісний кокаїн, на який підсіли в Боснії і Герцеговині. Поліна перейшла на горілку: “А з горілочки потім поступово злізла, та й усе. А інші на наркоту міцнішу підсіли – демідрол, методин…вони вже покійниці”, – розповідає Поліна.

Жінки, які працюють на вулиці – дуже часто нарко- або алкозалежні, виходять на роботу тільки “під чимось”. Однак клієнтів-чоловіків такий стан не відлякує

Смерть батька, розрив із чоловіком, операція, чергове виселення з квартири, побиття клієнтами – усе це ставало причинами повернення до алкоголю. Зараз Поліна не вживає – розуміє, що спиртне в поєднанні з її роботою може призвести до незворотних наслідків:

“Є одна жінка, у неї гниють ноги. Вона пішла на трасу працювати, сама з села, для неї дико це все, поки 0,5 не вип’є – в машину не сяде”.

Поліна розповідає: жінки, які працюють на вулиці – дуже часто нарко- або алкозалежні, виходять на роботу тільки “під чимось”. Однак клієнтів-чоловіків, за її спостереженням, такий стан дівчини не відлякує, навпаки – чимало зацікавлених у тому, щоб займатися сексом без презерватива, і безпомічний стан секс-працівниці – саме те, що потрібно, адже тоді вона або не вимагає одягнути презерватив, або не в змозі прослідкувати, чи був він під час сексу.

Менеджерка проектів Всеукраїнської благодійної організації “Конвіктус Україна” Юлія Царевська розповідає: з їхньої практики, саме чоловіки, які користуються секс-послугами, частіше передають різні інфекції, зокрема й ВІЛ:

“Не жінки, які працюють у секс-роботі, інфікують партнерів, а саме чоловіки, які користуються секс-послугами, часто є позитивними. Колись ми проводили дослідження серед клієнтів секс-працівниць, туди входило тестування, і там була велика частка інфікованих чоловіків – ВІЛ, гепатитами, більше, ніж у групі наркозалежних, у 15 разів більше, ніж у групі самих дівчат”, – розповідає вона.

Соцпрацівниця “Конвіктус Україна” Наталія Шолох пояснює: нарко/алко залежність і проституція часто йдуть поряд, але причини можуть бути різні. Перший варіант –наркозалежність приводить у проституцію. Жінка втратила роботу, а кошти на дозу потрібні. Їй здається, що заробити своїм тілом – швидкий і простий спосіб. Інколи наркозалежна не лише жінка, а також її постійний партнер. Тоді він сам може привозити її на вулицю, аби та заробляла гроші на дозу для обох.

Чимало жінок у проституції мають постійних партнерів, які знають про спосіб доходу своїх жінок. Усі постійні партнери Поліни – колишні клієнти. Лише один із них заборонив їй займатися проституцією на час їхніх стосунків, для інших це було прийнятно, одного з них Поліна навіть забезпечувала тривалий час. У трьох інших жінок, з якими вона познайомилася на вулиці, були постійні партнери.

Інший варіант суміжності алко/наркозалежності і проституції – це коли через певні обставини жінка приходить у секс-роботу, займатись якою їй важко – морально й фізично, то вона підсідає спершу на алкоголь, згодом його заміняє екстазі та амфетамін, потім з’являються ін’єкційні наркотики.

Менеджерка проектів “Конвіктус Україна” Юлія Царевська стверджує, що секс-робота на вулиці – менш захищена й більш жорстока:

“Специфіка проституції в Києві така, що жінку, яка вживає наркотики, на квартиру в 90% випадків не пустять, або пустять, бо пропустять той факт, що вона вживає, але потім її виженуть, бо самі дівчата будуть проти того, щоб вона працювала. Це зв’язок із грошима, клієнтами – нікому непотрібні проблеми. Є дівчата, які можуть це робити й без речовин. Інколи вони вживають стимулятори для того, щоб бути в постійному русі/ритмі, що дозволяє займатися секс-роботою більше і якісніше, але не ін’єкційно. Алкоголь може бути на квартирах. Але на вулиці його ще більше, є дівчата, які без алкоголю просто не виходять, і ми дуже часто зустрічаємо залежних жінок на вулицях”, – розповідає Юлія Царевська.

Опізнати тіло

Поліні подобаються татуювання. Їх у неї чимало, кожне має значення, шифрує в собі сенс. Коли ми спілкуємося про тату, вона жартівливим тоном каже, що окрім естетичного задоволення, з ними спокійніше, бо якщо знайдуть її мертве тіло – опізнати його буде легше.

У кожному жарті є лише частка жарту. Аліна Сарнацька, колишня секс-працівниця, сьогодні правозахисниця, розповідає, що таку риторику використовували зокрема і представники міліції (до 2014 року) з Департаменту протидії торгівлі людьми, яких жінки у проституції називають “поліцією моралі”:

“Вони змушували нас фотографуватися з документами в руках із аргументом, що коли нас десь уб’ють, буде простіше опізнати тіло, а це їхнє завдання – коли знаходять якихось дівчат у лісі біля міста, то звертаються до фотографій”, – розповідає Аліна.

Побиття, вбивство, зґвалтування, зараження ВІЛ – те, чого бояться всі проституйовані жінки, з якими мені доводилося спілкуватися. Адже в кожної з них є як мінімум одна особиста історія, коли життя повисло на волосині. Аліну Сарнацьку клієнти колись вивезли за місто, у ліс.

“Я дуже швидко відкрила двері машини, вибігла і за поворотом стрибнула в канаву. Вона була, як могила – така рівна… Я лежала в ній, ховалася десь близько години, і вони мене шукали весь цей час – були під впливом стимуляторів. Ранок, світає, вони шукають мене… Чоловіки ходили зверху по доріжках, а я лежала внизу, у цій канаві, присипана листям, і дуже чітко розуміла, що жива з цього лісу не вийду”, – згадує Аліна.

Поліні теж є що розповісти. Менше двох років тому клієнт побив і вивіз її за місто, після цього вона довго не могла повернутись у звичний темп життя.

“Він зламав мене морально, пообзивав всяко… побив теж, я лежала й думала, що живою додому вже не потраплю, що все закінчено”, – зі сльозами на очах згадує той день Поліна, вона не хоче розповідати деталей, каже, що багато чого вже не пам’ятає.

Досвід насильства від клієнта є й у тих жінок, які працюють у квартирах. Одна з них – Вікторія. У неї немає сутенера/водія/охоронця. Останній випадок, про який вона розповіла, такий: зовні спокійний хлопець агресивно ввірвався в її квартиру, одразу накинувся з ножем. Їй пощастило відбитися, і він випадково порізав собі руку. Вид власної крові налякав його, і згодом хлопець із криком, погрозами та нецензурною лексикою покинув її квартиру. «Часто неадекватних клієнтів можна ідентифікувати ще по телефонному дзвінку, але у випадку цього чоловіка – ніщо не видавало його, допоки він не переступив поріг квартири», – згадує жінка.

Аліна Сарнацька розповідає й про інші випадки насильства від клієнтів, про наслідки для свого фізичного і психічного здоров’я.

“У мене була ситуація, коли п’яний клієнт для розваги стріляв біля ніг. Були випадки, коли приставляли пістолет до коліна, голови… Після цього ще довгий час здається, що це місце свербить, таке от відчуття, дивне дуже, коли до тебе приставляють зброю. Після всіх цих випадків я продовжувала займатися секс-роботою, страх накопичувався. Коли я припинила, то десь рік не могла спати нормально. Обов’язково, щоб у кімнаті була якась зброя, хоча я розуміла, що не зможу нею захиститися, просто це мене заспокоювало. Я довго не могла сидіти спиною до дверей, довго не могла знаходитися з чоловіками в одній кімнаті, особливо з незнайомими, завжди думала, як буду втікати, шукала окріп у приміщенні чи щось таке, чим зможу захиститися, якщо зараз усі присутні раптом нападуть на мене”, – розповідає Аліна Сарнацька.

У Поліни був період панічних атак. Вони траплялися щодня. Інколи вона справлялася з ними самостійно, інколи викликала швидку. Зараз цей стан позаду. Поліна вважає, що їй допомогла віра у вищу силу. До 25 років вона не ходила в церкву – дуже злилася на Бога, однак зараз полюбляє відвідувати святі для християн місця, але не так часто, як хотілося б – соромно після церкви йти на роботу.

 

Жінки, що працюють на вулиці, розповідають: випадки насильства часто починаються з теми презерватива – для того, щоб переконати жінку, що презерватив не потрібен, клієнт починає бити та погрожувати їй у машині, після цього може не заплатити. Інший випадок – силою змушує до анального сексу, хоча й наявність презервативу, і той чи інший вид сексу обговорюється заздалегідь.

Юлія Царевська, менеджерка проектів “Конвіктус Україна”, розповідає, що насильства в секс-роботі багато, однак жінки у проституції часто не кваліфікують його таким чином:

“Якщо це не жахливі розриви чи побої, які вже видно – це ще нормальна історія. Обзивати, штурхати, споювати, тобто підливати алкоголь, щоб вони ще з іншими чоловіками займалися сексом – це нижче порогу, коли вони відчувають насильство”, – розповідає Царевська. Скаржитися на такі дії в поліцію можна, але ризиковано з багатьох причин, адже проституція в Україні – поза законом.

Заборонена зона

Заняття проституцією в Україні – адміністративна відповідальність, карається штрафом від 85 до 255 гривень, залежно від того, уперше чи ні затримали людину. Чим більше затримували – тим вищий штраф. На перший погляд, сума невелика, але саме означення проституції як дії, що порушує закон, сприяє насильству щодо секс-працівниць, вважає Наталя Ісаєва, директорка благодійної організації “Легалайф-Україна” й колишня секс-працівниця:

“Коли є закони, що карають, треба показувати певні показники щодо них. І хоч поліція каже, що цю систему відмінили, на практиці ми бачимо, що ніхто її не відміняв.

За її словами, поліція у спілкуванні з секс-працівницями часто перевищує свої повноваження й поводиться грубо:

“Представники поліції не представляються, коли під’їжджають, не пред’являють посвідчення, поводяться зухвало, можуть використовувати нецензурні слова, шантажують і залякують кримінальними статтями або тим, що розголосять їхній статус, а якщо це маленьке містечко, у жінок є діти, які ходять у школи/садочки – проблеми почнуться в усіх. Інколи вимагають підписати протоколи, інколи – грошей, або примушують бути інформатором, бо ж поліції всюди потрібні інформатори”, – пояснює Наталія Ісаєва.

Усього по Україні, за даними Національної поліції, у 2018 році виявили 1362 адміністративних порушення за статтею 181/1 “Заняття проституцією” Кодексу України про адміністративні правопорушення.

На сутенерів, тобто організаторів та утримувачів секс-бізнесу, очікує суворіше покарання. Це кримінальна відповідальність, штраф сягає 850 гривень, а ще передбачене позбавлення волі до 10 років, залежно від обставин. Про це говорить 302 стаття Кримінального Кодексу України. Згідно з відомостями, які редакції надав Верховний Суд України, у 2018 році “за створення та утримання місць розпусти” було засуджено 47 людей, 39 із них – жінки. Обмеження волі застосували до двох людей, штраф як основне покарання суд наклав на 20 осіб.

Найважча відповідальність передбачена законом за примусове втягнення людей у проституцію. Про це можна дізнатися з 303 статті Кримінального Кодексу України, яка передбачає позбавлення волі від 3 до 15 років. У 2018 за сутенерство або втягнення в проституцію засудили 70 людей, з них – 41 жінка. Реально позбавили волі п’ятьох людей, штраф як основне покарання отримала одна особа.

Наталя Ісаєва пояснює: викриття сутенерів чи осіб, що примушують інших займатися проституцією, не завжди відповідає дійсності. Часто статтю про звідництво застосовують до людини, яка так само працювала в секс-роботі, а не організовувала процес:

“Секс-працівниці задля своєї безпеки орендують приміщення разом, по декілька осіб, а це вже може кваліфікуватися як утримання місць розпусти. Тобто дівчата по черзі сидять на телефоні, приймають дзвінки, шукають клієнтів, а поліція кваліфікує таку діяльність до однієї з них як сутенерство і звідництво. Самі місця можуть існувати за мовчазної згоди вищих щаблів поліції в тому чи іншому місті. Тих, хто справді примушує, затягує у проституцію,  не карають. Карають самих дівчат/хлопців, які не мають такого статусу, що за них може хтось вступитися”, – розповідає вона.

Декриміналізація/Легалізація чи Шведська модель?  

На думку директорки “Легалайф-Україна”, ситуація, яка могла б вирішити окреслені проблеми – декриміналізація проституції. Це шлях, яким пішла, наприклад, Нова Зеландія. За словами Ісаєвої, проституцію потрібно прирівняти до роботи й вийти за межі моральних установок, до яких часто звертаються в Україні:

Секс-робота і всі-всі-всі: принципи та втілення легалізації й декриміналізації

“Багато жінок і чоловіків, які надають сексуальні послуги за винагороду, і тут ми кажемо про повнолітніх людей, які цим займаються, забезпечують дітей, а в деяких випадках уже батьків у віці, тобто вони просто заробляють на життя. Тому потрібно відійти від моралізаторської думки й замислитися насамперед про права людей, оскільки людина має право на вибір. Сьогодні – це тіньовий сектор економіки, у якому можливі, як і в будь-якому тіньовому секторі, порушення трудових прав. А оскільки цих людей не визнають робітниками, держава не визнає жодних прав, то їх визначають або жертвами, або злочинцями”, – підсумовує Ісаєва.

У 2015 році Народний депутат Андрій Немировський зареєстрував законопроект № 3139 “Про регулювання проституції та діяльності секс-закладів”, ідея якого полягала в легалізації секс-роботи шляхом оформлення проституйованих жінок як фізичних осіб-підприємців. Однак менше ніж за місяць після подання законопроекту у Верховну Раду сам Немировський відкликав його, пояснивши, що лише хотів привернути увагу нардепів і суспільства до проблеми. Сьогодні Андрій Немировський розповідає: у кулуарах депутати говорять, що розуміють необхідність змін щодо регулювання проституції, однак розпочинати їх не готові, бояться зіпсувати рейтинги незручною темою. Немировський досі залишається прихильником ідеї легалізації проституції, каже, що готовий у наступному скликанні Верховної Ради займатися цим питанням.

Народна депутатка Ірина Суслова легалізацію проституції не підтримує, однак як і Андрій Немировський, вважає – статус-кво потрібно змінювати, але іншим шляхом – тим, який обрала Швеція.

Шведська модель боротьби з проституцією: протидія, а не комфортизація

“Вони пішли від зворотного – попит породжує пропозицію, тому почали боротися не з пропозицією, як це пропонується в українському законодавстві шляхом притягнення до адміністративної відповідальності, а з попитом. Тобто якщо ти чоловік або жінка, які намагаються купити тіло іншої людини, ми тебе притягатимемо до відповідальності. Зараз коло країн, які розширюють горизонти й запроваджують Шведську модель, розширюється, уже ухвалив усі закони Ізраїль, і з наступного року вони почнуть діяти” – каже народна депутатка.

Вона зазначає: проституція – надто жорстока сфера для того, аби зробити її дозволеною:

“Торгівля тілом – це ненормально, і держава не може врегульовувати ці питання.

Середній вік проституйованої жінки – 35 років. У тих країнах, де проституція легалізована, з’являються борделі, але не зникають окремі проституйовані жінки або чоловіки, не зникають сутенери – це нікуди не дівається, це тіньова індустрія, вона й надалі продовжує існувати”, – пояснює Ірина Суслова. Ще одна проблема легалізації/декриміналізації секс-роботи – поява дітей у борделях, які з часом також втягуються у проституцію.

На думку народної депутатки, наступний парламент уже зможе розглядати це питання, адже й сьогодні в нардепів є розуміння – зміни в питанні проституції на законодавчому рівні необхідні. На запитання, чи готова вона займатися розробкою відповідного законопроекту, депутатка відповісти не може, адже ще не вирішила, чи буде частиною парламенту дев’ятого скликання. Суслова зазначає, що в цьому питанні для нардепів важлива й суспільна думка – якщо громадяни дадуть зрозуміти, що хочуть змін, народні обранці їх підтримають.

Гендерна експертка, активістка, що виступає за Шведську модель в Україні, Марія Дмитрієва (Nordic Model UA) каже, що розробити законопроект – не проблема, важливо переконати народних обранців та обранок просувати його в парламенті. Вона зазначає – Шведська модель захищає права жінок, і не лише проституйованих:

“Вона має виховний характер, передбачає для жінок програми виходу з проституції – для тих, які хочуть вийти. Шведська модель дозволяє скоротити продаж дітей і дорослих у сексуальне рабство, передбачає навчання для поліції – поліція стає на бік проституйованих жінок, вони можуть до неї звертатися по допомогу в будь-який момент. Цей підхід передбачає корекційні програми для чоловіків, які купують живих людей для сексу, щоб вони могли відмовитися від цієї шкідливої практики. У тих країнах, де проституція легалізована або декриміналізована, включно із сутенерами, зростає рівень сексуального насильства до жінок і дітей. Тому Шведська модель означає скорочення кількості сексуального насильства проти дітей, дорослих, а також це попередження різних залежностей – алкогольної залежності, наркозалежності”, – пояснює Марія Дмирієва.

Наталя Ісаєва, директорка “Легалайф-Україна” скептично ставиться до Шведської моделі. Як колишня секс-працівниця, а сьогодні людина, яка безпосередньо спілкується з жінками у проституції з різних країн (зокрема і Швеції), вважає – штучно регулювати попит у сфері секс-послуг несправедливо щодо самих секс-працівниць:

“Давайте казати про секс-працю як про працю. Кому надавати послуги, якщо самого замовника каратимуть? Давайте тоді взагалі відмінимо капіталізацію й робочі відносини, кожна країна даватиме людям соціальну підтримку, і всі будемо жити в злагоді… я не бачу сенсу у Шведській моделі. У нас держава не така забезпечена, щоб давати всім соціальні гарантії. Якщо ми хочемо націлити допомогу на забезпечення прав людини повнолітнім людям, які в цій сфері вже є, то потрібно це виводити у правовий статус без жертв і злочинців, а у вигляді послуг”.

Для Марії Дмирієвої трактування проституції як праці – неприйнятне, а секс за гроші означає зґвалтування. Вона зазначає – у 70-80-х роках Шведську модель розробили феміністки разом із проституйованими жінками, і покарання для клієнта запропонували жінки у проституції:

“Бо велика проблема для проституйованих жінок – це безкарність їхніх клієнтів. Якщо він її поб’є чи зґвалтує понад те, що було оплачено, чи забере в неї гроші – вона не зможе звернутися по допомогу в поліцію, і ці клієнти залишаться непокараними. Завдяки Шведській моделі скоротився рівень насильства до проституйованих жінок. Відколи ця модель була прийнята – жодну жінку в проституції не вбили. Рівень важких тілесних ушкоджень, якого зазнавали проституйовані жінки, також скоротився. Ніхто жінкам не забороняє заробляти на життя, але держава каже, що чинити проти них насильство – це злочин”.

 

Вікторія Саксбі, експертка з гендерних питань та комунікацій, яка мешкає у Швеції, пояснює: проституція не існувала б без попиту, тому єдиний спосіб припинити її – це криміналізувати тих, хто купує секс. Вікторія підтверджує – з часу прийняття Шведської моделі не було вбито жодної проституйованої жінки:

“Я розмовляла з моїм другом і колегою Симоном Хоггстрьомом, кримінальним слідчим Шведської групи з питань проституції та торгівлі людьми. Він підтвердив офіційні дані, а також додав, що лобі, яке займається проституцією, послідовно поширює чутки про жінку, яку звуть Petite Jasmine – стверджуючи, що вона була вбита через закон про криміналізацію клієнта. Це неправда – насправді вона була вбита колишнім хлопцем, і це не має нічого спільного з законом”.

Вона вважає – проституція не може бути вибором, бо жінки “обирають” такий шлях виключно через несприятливі обставини:

“Я зустрічала багатьох жінок, що займаються проституцією, з різних країн, і ще не зустріла жодної, яка може сказати щось негативне про закон, ні з тих, що досі в проституції, ні з тих, які вийшли з неї. Жінки постійно говорять, що закон дозволяє їм отримувати допомогу, якщо це необхідно, оскільки вони можуть зателефонувати до поліції за потреби – без страху бути арештованими. Це дає більшу безпеку, і якщо покупці знають, що жінка може повідомити про них, це змушує їх поводитися інакше”.

Наталя Ісаєва розповідає про інший досвід спілкування з секс-працівницями у Швеції. Вони скаржаться на те, що соціальні служби можуть забрати в них дітей, оскільки розцінюють секс-працівниць як осіб, що не можуть прийняти рішення до самих себе, а до дітей – тим більше. Інша проблема – власника житла, у якого секс-працівниця орендує квартиру, де надає секс-послуги, можуть розцінити як сутенера, і така ситуація ускладнює проблему з найманим житлом – якщо орендодавець дізнається, що ти в проституції – припинить договір, оскільки це його безпека.

---

Готуючи цей матеріал, я поспілкувалася з 12-ма жінками у проституції. Жодна з них не підтримує Шведську модель, але лише одна знала про її існування. Коли я описувала дівчатам основні принципи, вони часто дивувалися й перепитували, чи нічого я не переплутала.

До ідеї легалізації/декриміналізації секс-працівниці більш прихильні, однак ставляться стримано, мовляв, держава не може захистити їх як громадянок зараз, а в майбутньому за це доведеться платити податки; віри в те, що з легалізацією/декриміналізацією прийде більше прав, які можна безперешкодно реалізувати, у них немає.

Наприклад, наша співрозмовниця Поліна ставиться до декриміналізації філософськи – вважає, що вона лише створить ілюзію покращення стану проституйованих жінок, а по факту – лише погіршить, адже твій статус буде розкритий, а це потягне за собою суспільний осуд. Саме через побоювання суспільного осуду її ім’я змінене.

 

 

Шведської моделі Поліна не розуміє – вважає, що купувати секс можна, і не бачить у цьому нічого поганого до того часу, поки клієнт не починає застосовувати будь-яке насильство. “Ким би я не працювала, перш за все я людина, і бити мене не можна”, –підсумовує вона.

Народна депутатка Ірина Суслова, попри те, що однозначно підтримує Шведську модель, вважає – перед тим, як вирішувати, у якому напрямку нам рухатися, варто більше говорити на цю тему, інформувати суспільство про різні підходи, і тільки після цього визначатися з рішенням. Активісти з різних ідейних таборів намагаються популяризувати той шлях, який вважають правильним, і виходять, перш за все, з різних ціннісних позицій: в одному варіанті секс-робота – це сфера послуг, що має бути узаконеною, в іншому це проституція -– зґвалтування за гроші, яке має зникнути як явище. Однак із тим, що статус-кво варто змінювати, погоджуються всі. Яким шляхом піде Україна – питання відкрите, як і те, чи змінить Верховна Рада дев’ятого скликання законодавство у сфері проституції.