Авторка: Лариса Денисенко
Фото: Ольга Закревська
Віру Левко – суддю Дніпровського районного суду м. Києва, суддю-спікерку, тренерку Національної школи суддів України і членкиню Асоціації жінок-юристок «Юрфем» – можна означати як феміністичний голос українського правосуддя.
З чутливою до тем домашнього насильства, сексуальних злочинів, прихильницею адекватного спілкування під час судових засідань Вірою говоримо про роль жінки в історичних та судових процесах, про те, як на мову правосуддя може вплинути мова підручників; про те, як говорити з дітьми, про суддівську кар’єру і ставлення до жінок- суддів.
Лариса Денисенко: Коли для тебе гендерна чутливість, розуміння і усвідомлення прав жінок стали важливими? Давай створимо ретроспективу. Віруся, Віра – студентка, Ваша Честь. Якою була, як і що сприймала в ці періоди, що для тебе виявилося важливим, що ти переосмислила?
Віра Левко: Розпочнемо з дитинства – я була надзвичайно відповідальною, завжди доглядала молодших і відчувала себе старшою від свого віку, гарно вчилася у школі. Була чутливою та дуже чесною. Оскільки вдома ніколи не було поділу роботи на жіночу і чоловічу, то відповідно і я росла без цих стереотипів.
Студентство розпочалося переїздом в інше місто й початком самостійного життя. А навчання на юридичному факультеті загартувало, навчило «тримати удар та давати відсіч». І, на щастя, у мене ніколи там не було відчуття, що я займаю місце якогось чоловіка. Навпаки, я завжди відчувала рівність у навчанні та можливості реалізувати себе і професійно, і творчо.
Згадуючи той час, не можу сказати, що чула багато про фемінізм, та й не шукала його, оскільки завжди вважала рівноправність чоловіків і жінок природнім явищем. Ось саме цим я завдячую своїм батькам, особливо мамі, яка завжди наполягала на тому, що жінка повинна отримати хорошу освіту і обов’язково працювати, щоб не залежати від когось.
Жодного разу я не почула, що моє завдання вдало вийти заміж і знайти чоловіка, який мене забезпечуватиме. А готувати їсти взагалі навчилась аж після весілля – і тільки тому, що мені справді цього захотілось.
Суддівство – абсолютно усвідомлений вибір, хоч і в достатньо молодому віці (27 років). Я ніколи не ставила цього за основну мету, не вважала, що маю обов’язково стати суддею, щоб продовжити сімейну традицію.
Для мене бути суддею – не закінчується відправленням правосуддя у залі судових засідань чи вивченням справ у кабінеті. До суддів справедливо посилені вимоги щодо життя поза роботою. Але я вважаю, що крім належної поведінки та дотримання норм кодексу суддівської етики, ми повинні бути прикладом для інших у різних ініціативах.
Коли я почала спілкуватися з жінками, активними феміністками, навіть, саме тоді зрозуміла, що можна поєднувати професію, свою певну публічність та можливість озвучувати такі погляди. А ще усвідомила, що є багато молоді, студенток і школярок, яким потрібні приклади жінок, які не тільки розказують про свій успіх, а й про невдачі чи труднощі, які вони перебороли.
Адже, як говорила Мадлен Олбрайт: “У пеклі є місця для жінок, які не допомагали іншим жінкам”. Навіть будучи лідеркою, будь-яка жінка в Україні може в якийсь момент стати представницею вразливої групи населення.
Свій шлях до лідерства саме в темі захисту жінок від домашнього насильства я почала з усвідомлення проблеми дискримінації, нерівності, а також впливу стереотипів на ці проблеми. А потім зрозуміла, що це було скрізь, з дитинства: п’яний сусід, який бив дружину, батьки між собою говорили про такі випадки в когось із родичів, а потім і подруги, знайомі.
А зараз я розумію, що можу говорити про це й мене почують, я говорю не за себе, а за тих жінок, які не можуть чи не вміють про це сказати.
Лариса Денисенко: Під час аспенівського семінару, де ми з тобою познайомилися, ти грала Антігону, яка пожертвувала життям заради справедливості, бо порушила наказ правителя. Що для тебе справедливість? Як ти розумієш, що вела процес справедливо, що ухвалила справедливе рішення?
Віра Левко: Для мене суддівство і справедливість – нероздільні поняття, адже судді відповідно до закону зобов’язані забезпечити справедливий розгляд справи.
Коли ж ми говоримо про судове рішення, то воно повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, тобто про справедливість тут не згадують.
І я вважаю, що не може бути справедливого рішення у справах, де загинула або скалічена на все життя людина. А основне завдання судді – показати, що судочинство відбулось. Для цього треба мати силу духу, бо якщо совість спокійна, то можливості духу практично безмежні. І щоб мати сильний дух, людина мусить усвідомлювати правоту своєї справи.
У мене досить загострене відчуття справедливості і віра в те, що злочин відходить у минуле лише тоді, коли він засуджений і розкаяний. Бо безкарність робить злочин привабливим, а злочинця – нахабним. Він не тільки не поважає того, хто не карає його за злочин, а навпаки – зневажає його за слабкість.
І ще одне важливе мірило справедливості – наше ставлення до обвинувачених чи потерпілих, які алко- чи наркозалежні, бідні, хворі та нікому не потрібні. Критерій нашої відданості справедливості – забезпечення належного та ретельного судочинства для всіх людей.
Лариса Денисенко: Ти згадувала про жіноче лідерство у професії, тож поговоримо зараз про це. Жінка – Голова Верховного Суду, жінка – Голова ВАСу, прорив, компроміс, модна тенденція, «чого вам ще бракує?» Що це означає для тебе, чого ще варто прагнути й навіщо акцентувати на жінках-суддях, їхній кількості, кар`єрі? Чому це важливо як для самої професії, так і для людей, які звертаються в суд?
Віра Левко: Я вважаю це компромісом з урахуванням вимог часу й навіть світових тенденцій. І ще один момент, на який я хочу звернути увагу – ці два суди були новоутвореними, без традицій і сталого колективу. І напевно в ситуації, коли потрібно об’єднати й організувати роботу таких різних професіоналів (адвокатів, суддів, науковців), жінок було визнано кращими організаторами.
Однак якщо подивитися на свіжий звіт про гендерну збалансованість судів, то можна виявити такі цікаві факти, що в першій інстанції на одного працюючого чоловіка припадає 3 жінки. Тут ми говоримо не тільки про суддів, а й про працівників апарату, праця яких оцінюється у просто смішні суми, які ледь перевищують мінімальну заробітну плату.
Керівництво судів першої та апеляційної інстанції – 510 чоловіків і 299 жінок. Але при цьому всі 7 апеляційних адміністративних судів очолюють чоловіки. А з 25 окружних адміністративних жінки головують лише у трьох.
Багато хто реагує на цю гендерну статистику як на щось непотрібне й невчасне, однак мені здається, що це якраз ілюструє проблеми, які часто воліють не помічати.
Але, дивися, можемо підсумувати – саме ця статистика чудово ілюструє, що більше жінок працює там, де менша зарплата. І саме в той достатньо довгий період, коли зарплата в судді була невисокою, багато чоловіків пішло з професії.
Крім того, велике значення має й можливість піти в офіційну відпустку по догляду за дитиною або на лікарняний. Тому багато жінок погоджується на невелику оплату праці, розуміючи, що такі переваги отримання соціального захисту надзвичайно важливі.
Лариса Денисенко: Які стереотипи існують щодо жінок-суддів? Можеш ділитися як своїм досвідом, так і спостереженнями, думками колежанок
Віра Левко: Більшість стереотипів щодо жінок-суддів дуже перегукується з загальними стереотипами щодо жінок на керівних посадах.
Це зокрема про вплив різних фізіологічних процесів на настрій, на стиль поведінки, авторитарність, деспотичність, владність.
Щодо жінок суддів – це схильність у процесі ставати на бік жінки, і неважливо, чи це обвинувачена, чи потерпіла, нелюбов адвокатів чоловіків, призначення суворішого покарання за статеві злочини, вплив настрою на рішення, можна давити на жалість.
І хоч деякі з них взаємно виключні, це не заважає виправдовувати свої невдачі в суді такими надуманими особливостями жінок. Мені складно це коментувати й переконувати, що всі ми різні: і чоловіки, і жінки. А наклеювання таких ярликів із прив’язкою до статі виглядає дуже обмежено.
Лариса Денисенко: Суддя – слідча. Ти витратила багато часу, щоб відстояти своє право підписуватися саме так, а не суддя-слідчий. Чому фемінізація правничої професії для тебе важлива?
Віра Левко: Насправді суддівська спільнота досить консервативна, тому дуже неоднозначно серед колег сприймаються такі «нововведення», як «слідча суддя».
Хоча якщо відійти від внутрішнього несприйняття, тут немає нічого дивного й ексцентричного, як і у вживанні фемінітивів. І хочу звернути увагу, що таких бурхливих дискусій чомусь не викликав той факт, що частина суддів змінили структуру написання судових рішень, перейнявши формат рішень ЄСПЛ.
Хтось у рішеннях цитує вірші чи відомих філософів, і це не настільки дратує, як написання слів «головуюча» чи «слідча суддя» (посміхається).
Для мене це важливо, адже це моя видимість, мій стиль документа й моє рішення. Крім того, жоден кодекс чи спеціальний закон не може й не повинен передбачати таких моментів.
І я вкотре повторюватиму, що фемінітиви цілком органічно існували в друкованих виданнях, літературі та загалом в українській мові до приходу радянської влади.
Тому представники діаспори абсолютно спокійно ставляться до цих слів – у них традиція вживання фемінітивів не переривалася. Крім того, мовознавець Іван Ковалик писав, що фемінітиви – ознака української мови. Це наближає її до слов’янських мов і робить центральноєвропейською мовою. Це ще один аргумент наполягати й учитися правильно вживати ніби «нові» слова – це віднайдення української ідентичності.
“фемінізм і гендерна чутливість – це не про упередження чи поблажливість на користь жінок, а про розуміння – які чинники спонукали чоловіка чи жінку вчинити злочин та яке покарання призначити”
Лариса Денисенко: Є люди, які вважають фемінізм та гендерну чутливість явищами ідеологічними, вони можуть сказати, що суддя, яка відкрито демонструє такі позиції, може бути упередженою на користь жінок і на шкоду чоловіків. Як би ти це прокоментувала?
Віра Левко: Засади кримінального провадження забороняють привілеї чи обмеження у процесуальних правах, передбачених Кодексом, за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, громадянства, освіти, роду занять, а також за мовними або іншими ознаками.
Крім того, під час кримінального провадження має бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи. Тому потрібно відрізняти позиції та ідеологію, спрямовану на захист прав людини й на порушення прав людини.
Для судді якраз важливо збільшувати знання й розуміння того, що може негативно вплинути на справедливе судочинство і як цьому запобігти, оскільки саме судді повинні забезпечити реальну рівність.
Тому фемінізм і гендерна чутливість – це не про упередження чи поблажливість на користь жінок, а про розуміння – які чинники спонукали чоловіка чи жінку вчинити злочин та яке покарання призначити, а також – яким чином вести процес, щоб жодна зі сторін не почувалася приниженою.
Дуже часто особи, які опиняються в суді, самі не розуміють, чому так сталося. До речі, за час перебування на посаді судді у промовах адвокатів і адвокаток я не зустрічала глибинного аналізу умов життя, виховання чи поводження як щодо обвинувачених, так і щодо потерпілих. А саме ця інформація часто може відкрити суду справжні мотиви злочину й бути врахованою при призначенні покарання.
Якщо судді розглядатимуть справу з розумінням стереотипів, психологічних особливостей та розумітимуть витоки протиправних вчинків, то це тільки сприятиме захисту прав і свобод людини.
Якщо ми звернемося до історичного аспекту, то для українського жіночого руху кінця XIX –ХХ століття була єдина мета: здобути права людини і встановити демократичний лад. Потребу відокремити боротьбу за свої права жінки майже не відчували, вважаючи, що людські права передбачають і жіночі. Так само й напередодні Першої світової війни українське жіноцтво вірило запевненням чоловіків, що національний рух позитивно розв’яже «жіноче питання».
І тут важливо згадати Н. Кобринську, яка першою намагалася збалансувати фемінізм і соціалізм. Вона дійшла висновку, що жіноцтво не має чекати тих економічних і політичних змін, воно мусить їх добитися. Вона вважала, що державна незалежність, лібералізм та осучаснення суспільства неможливі без зміни становища жінок у суспільстві. І тоді ці ідеї стикалися з великим опором.
Фемінізм для українців не міг стати політичною метою, оскільки на тлі загальної несправедливості й знищення української державності та культури традиційна дискримінація жінок здавалася несуттєвою.
На жаль, у нас зараз дуже часто вдаються до маніпуляцій, знецінюючи спроби жінок добитися змін у законодавстві чи привернути увагу до питання оплати праці, питання війни, економічного спаду чи пандемії, або традиційних уявлень про «берегиню домашнього вогнища».
Але хочу процитувати Маргарет Тетчер: «Дім має бути центром, але не кордоном для жінки».
Лариса Денисенко: Не лише в нас, а в усьому світі є спокуса суспільства звинуватити потерпілу від сексуального насилля, обговорювати її поведінку, спосіб життя, ставлення до дітей, до алкоголю. Під час розмов із поліцією, слідством, під час судових процесів потерпілу розглядають під моральним мікроскопом. Що ти можеш сказати з цього приводу? З якими історіями ти стикалася як суддя?
Віра Левко: Розгляд такої категорії справ досить складний, якщо враховувати ці особливості,оскільки суддя дуже пильно повинен стежити, щоб жодна зі сторін не переходила дозволені рамки. І ці рамки найкраще має розуміти саме суддя. Це неможливо врегулювати законодавчо, бо все закладено в нас із дитинства. Всі стереотипи, у яких виховувалися люди, їхній власний досвід виходить назовні під час розгляду таких справ.
Не так давно ми почали нарешті додивлятись, яку інформацію подають нашим дітям у тих чи інших підручниках.
І ось свіжий приклад: у підручнику з Основ здоров’я для 8-го класу цілий розділ присвятили поведінці злочинців та потерпілих. Зокрема вказано, що людина може стати жертвою не лише в процесі злочину, а й у будь-якій життєвій ситуації, оскільки в неї існує схильність до того, щоб стати жертвою. Часто така поведінка неусвідомлена, спонтанна. Коли повертаєтеся додому за північ безлюдною вулицею, створюючи обстановку, підходящу для нападу і грабунку, чи привертає до себе увагу занадто яскравим макіяжем, короткою спідницею, дорогими прикрасами. Спровокувати злочинця можна словами або інтонацією висловлювань, жестами, діями, манерою поведінки, застосуванням сили. Інколи жертва показує свою невпевненість, переляк, страх, а злочинець у такій ситуації бачить перед собою легку здобич. Зґвалтування можуть бути спровоковані необачною поведінкою жертв: вони розпивали алкоголь із незнайомими людьми, були кричуще одягнені, поверталися додому без супроводу в темний час доби.
Ось такі «настанови» – на «сама винна»! На перший погляд, розумній людині це здається дикістю, але це те, чого вчать із дитинства й пізніше транслюють у залах судових засідань усі учасники. І як результат ми маємо звернення до правоохоронних органів лише 6% жінок потерпілих від зґвалтування.
Тільки з 2019 року в нас змінені статті в Кримінальному кодексі й нарешті визначена «добровільна згода». Візьмемо зріз реакції суспільства – ток-шоу з висміювання та знецінення таких важливих змін та десятки видів розписок про «згоду на секс» для власної дружини, дискримінація та мізогінія.
Таке розуміння добровільної згоди – це рівень культури сексуальних взаємин у суспільстві, а точніше – його відсутність. Чомусь не говорили про жахливу статистику зґвалтувань знайомими та партнерами, не замислювалися, що, можливо, час навчати хлопчиків запитувати згоди, а не тільки вчити дівчаток не одягати коротку спідницю.
Практично всі важливі питання залишилися нецікавими більшості медіа, а відповідно і людям.
Бо говорити і слухати про насильство – боляче, я це відчуваю фізично в залі судових засідань. Але говорити і слухати потрібно, бо це руйнує нас не менше за корупцію.
Історія, якою хочу поділитись, – це одна з багатьох, але останнім часом я часто думала про неї. Мене вразила мама потерпілої від насильства, яка виправдовувала такі дії щодо дочки якимись своїми травматичними баченнями про те, на що заслуговують жінки і – «сама винна». Таке важко чути, бо насправді боротьба проти насильства – це не боротьба проти чоловіків, як люблять закидати, а боротьба за те, щоб жінки не вважали, що вони заслуговують на насильство, і не вчили цьому своїх дітей.
Лариса Денисенко: Ти проходила багато навчань, зокрема у Швеції, щодо теми домашнього насильства, ти розглядаєш ці справи і в якості адміністративних правопорушень, і в якості кримінальних злочинів. Що для тебе найважливіше в цій темі? Як ця тема подається, як рухається, як розглядається з твоєї оглядової точки – судді.
Віра Левко: Розгляд цієї категорії справ – ще одна болюча тема. На жаль, недоліки законодавства, нерозуміння, які дії є складом правопорушення, та й загалом нечутливість до проблеми домашнього насильства призводять до того, що багато кривдників залишаються непокараними та справи закриваються.
Отримавши можливість ознайомитися з таким різним міжнародним досвідом (Канада, Швеція, Австрія) я була вражена, наскільки однакові стереотипи, причини та наслідки домашнього насильства в таких різних країнах, і наскільки по-різному ми його намагаємося долати.
Я рада, коли ми переймаємо кращі практики боротьби з цим явищем, бо домашнє насильство це не тільки про «в когось удома» і в «когось, геть чужого мені». Це порушення прав людини, а там, де є порушення прав людини – немає ніякої приватної справи.
3 лютого 2021 року Верховною Радою України у першому читанні проголосовано законопроєкт № 3908-1. Він усуне прогалини, які ми роками обговорюємо на форумах та зустрічах.
Адже кількість справ, що стосуються домашнього насильства, настільки велика, що законодавець просто не може нехтувати її в законопроектах. У цьому законопроекті передбачена така санкція, як суспільно корисні роботи, оплата яких буде йти на відшкодування потерпілій.
Військовослужбовці та поліцейські нестимуть відповідальність на загальних засадах, а не за дисциплінарними статутами. Збільшений строк притягнення особи до адміністративної відповідальності, що дозволить судам навіть із великим навантаженням вчасно притягувати особу до відповідальності. Усунута необхідність обов’язкової явки особи в засідання, що також зменшить можливість уникнути покарання тільки через неявку до суду.
Це дуже виважений законопроект, оскільки підняття штрафів, які запропоновані іншим законопроектом, у жодному разі не вирішить проблеми домашнього насильства, а призведе до зменшення кількості звернень потерпілих.
На жаль, дуже сумно було слухати виступи депутатів і депутаток, які наполягали на підвищенні штрафів до 17 000 грн, адже це якраз свідчить про те, що вони абсолютно не орієнтуються у способах боротьби з домашнім насильством.
Бо одна справа читати статтю в законі, а інша – чути історії жінок, які його переживають. Тоді воно стає не відірваним від реального життя, а близьким. І виявляється, що в кожної й кожного з нас є так багато родичів, друзів, знайомих, колег, які можуть про це мовчати вже зараз або це може трапитися з ними в майбутньому. І якщо знати, як ідентифікувати, розпізнати чи просто розуміти, як правильно допомогти потерпілій, то виявиться, що кожен і кожна можуть зробити дуже багато.
Коли ми говоримо про розгляд справ про домашнє насильство чи згаданих вище справ про злочини проти статевої свободи та недоторканості, то слід пам’ятати, що всі ми ростемо й живемо з власними стереотипами й жодним чином не можемо їх уникнути. І кожен із нас оцінює ці ситуації крізь призму особистого досвіду (деколи травматичного).
За цим досвідом можуть ховатися різні ситуації: коли жінка сама потребувала допомоги, а її не підтримали (наприклад, мама може казати доньці, що я ж терпіла – і ти мусиш терпіти, бо це частина подружнього життя), або зверталась по допомогу – і держава не надала захисту, або захист виявився неефективним. Або ситуації, коли це насильство було частиною життя в дитинстві і вважалося нормою.
Всі ми різні, по-різному даємо собі раду з проблемами чи викликами, але важливо те, щоб не засуджувати людину, не звинувачувати її, а по можливості допомогти чи вислухати, бо в іншому випадку ми не будемо нічим відрізнятися від кривдника.
Є ситуації, коли ми починаємо сканувати – вірити їй чи не вірити, і навіть не словам, а зовнішньому вигляду. Тут велику роль відіграє рівень поширення стереотипів. Жінки соромляться з’являтися на людях, поки не зійдуть синці, або не хочуть, щоб люди погано думали про їхню сім’ю….
Те, що жінка почала говорити про насильство над собою, свідчить про значні зусилля, яких вона доклала. Це вже певна внутрішня перемога – розірвати коло мовчання. І тут дуже важливо, щоб той, хто це слухає, стримав свої бажання та емоції – оцінювати, давати поради, взяти й відразу допомогти вирішити цю ситуацію. Спершу потрібно дати простір для безпеки й можливості поговорити, щоб вона сама розібралася, куди і наскільки швидко вона хоче рухатися.
Пам’ятаймо, що дуже часто найнебезпечніше для жінки – це звернутись у правоохоронні органи, тоді в рази збільшується ризик фізичного насильства аж до вбивства.
Лариса Денисенко: Як ти вважаєш, чи варто вести відверті розмови з дітьми – пояснювати, наприклад, що це стереотип, на що він впливає, як це можна долати, коли тебе мало хто підтримує?
Віра Левко: Дуже важливо взагалі вести відверті розмови з дітьми й пояснювати їм ті речі, яких, на жаль, не пояснять у школі. Потрібно пояснити, що в садочку кожна дитина може гратися чим хоче, а не дівчатка ляльками, а хлопчики машинками. Що немає поділу на жіночу й чоловічу роботу вдома і професію у майбутньому, що потрібно поважати тілесні кордони та інакшість.
Їм потрібно розказувати, яка поведінка і «жарти» є насильством, як із ними боротися та куди звертатися, де знайти допомогу, щоб уникнути таких крайнощів, як самокалічення чи самогубство.
Я стараюся не нав’язувати своїм дітям, хто і в що має одягатися, якими хобі займатися. Найгірше, коли вони приходять і розказують якусь таку дикість, що червоний – це дівчачий колір, або дівчатка мають носити спіднички. Діти не розуміють, чому я це заперечую. В оточенні садочка і школи – одна правда, а вдома – інша. Тоді починається злість і нерозуміння – кому ж вірити?
Лариса Денисенко: В тебе – донька і син, можеш поділитися історіями, пов`язаними з ними?
Віра Левко: Я надзвичайно рада, що маю можливість отримати такий різний досвід із дітьми. Вони абсолютно різні, і тут мій виклик як мами не порівнювати їх, а виховувати й навчати не з урахуванням статі, а з урахуванням відмінностей характеру та особистості.
Син часто ставить цікаві запитання: чому на ринку продавці переважно бабусі? Чому виховательки і вчительки тільки жінки? Чи обов’язково віддавати іграшку, якою граєшся, якщо її захотіла дівчинка? Бо вихователі кажуть, що дівчаткам треба все уступати. Така ж ситуація: чи треба поступатися місцем у метро і хто має нести важкі речі? Питання достатньо складні, на них немає однозначної відповіді. Тому моя роль, як мами, пояснити певні нюанси, які варто врахувати при прийнятті рішення. А також навчити критично мислити, щоб вони могли відрізнити забобони, стереотипи і просто середньовічну дикість від вартого уваги.
Донька вже достатньо доросла й сама ділиться побаченими й почутими дискримінаційними вчинками чи висловлюваннями.
Згадую історії, які трапилися з донькою: у п’ятому класі не взяли спочатку в гурток авіамоделювання, оскільки дівчаток брали лише з другого семестру, а хлопчиків із першого. Я не змогла знайти жодного логічного пояснення, бо що може змінитися в дівчинки за один семестр і не зміниться у хлопчика? (сміється)
Найвеселіше було те, що її модель ракети посіла на конкурсі перше місце. І вона з другого семестру була єдиною дівчинкою в гуртку.
Лариса Денисенко: Наприкінці давай про ляльки і машинки! Ти нещодавно зробила собі подарунок: ляльку. Це не проста лялька. Розповіси про неї? Чому важливі такі символічні жести поваги? І заразом давай поговоримо про важливість голосів жінок і важливість впливу та видимості.
Віра Левко: Я дуже рада, що все частіше великі компанії зі світовими іменами долучаються до соціально важливих проектів. Ось і компанія Matel випустила нову Barbie на честь активістки за жіночі громадянські права Сьюзен Ентоні, що зіграла ключову роль у наданні жінкам виборчого права. Ляльку випустили до сотої річниці надання американським жінкам безумовного права голосу.
Минулого року я досить багато читала про жіночі рухи, місце жінок у традиційній українській культурі, життя українок у ГУЛАГу, а також спогади жінок, які пережили жахи Другої світової війни. І, дивлячись на сьогодення, з одного боку я розумію й ціную ті їхні досягнення, якими можу користуватися й сама, а з іншого, на жаль, у нас питання про права та рівні можливості жінок – знову «не на часі».
А я вважаю, що вони завжди актуальні й варті уваги.
На жаль, навіть те, що відомо про минулий досвід жіноцтва, дійшло до нас через роздуми чоловіків та сформоване чоловічою системою цінностей. Тому потрібно повертати власну історію, де жінки не тільки жертви обставин та подій, а й активні дієві суб’єкти історичного процесу, агентки змін та повноцінні учасниці Історії.
Дуже неприємно читати маніпулятивні, образливі і сповнені ненависті статті чи коментарі, що нам «нічим зайнятись», от у нас війна, погана економіка та корупція. І все це безумовно мега важливо, але нікому не заборонено мати свою громадянську і людську позицію у різних питаннях і відстоювати те, у що віриш.
Я знаю, що за найважливішими змінами, які вплинули на життя жінок у цілому світі, стоять сотні жінок, які ці зміни уможливили. Жіноча історія – це історія багатьох жінок, імен яких ми й не знаємо. Тому саме у випадку сестринської підтримки жінок, які цього потребують, і є наша сила. Це та колективна робота, яка дає максимальний результат «win-win».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ХРИСТИНА КІТ: ЗА 10 РОКІВ СПРИЙНЯТТЯ СУДДЯМИ ПРОБЛЕМИ НАСИЛЬСТВА ЩОДО ЖІНОК ДУЖЕ ЗМІНИЛОСЯ