Авторка: Лариса Денисенко

Фото: Оксана Тисовська

Влада Ралко – відома художниця, представниця київської школи мистецтва. Кількість її персональних виставок в Україні та закордоном вимірюється десятками editing essay. В центрі уваги мисткині – людина, її розвиток, слабкості, темні та світлі сторони, те, що ми ховаємо всередині, те, що ми виставляємо на показ. З сильною, чуттєвою, цільною та глибокою особистістю говоримо про жінок, чоловіків, дитячі травми та страхи, інакшість та звичність, війну, насильство, цензуру, тиск, Євромайдан і, звичайно, про мистецтво.

Лариса Денисенко (ЛД): Коли я побачила твою картину в кабінеті віце-спікерки парламенту Оксани Сироїд, відчула символічність моменту, що жінки стають видимими, що вони вийшли із задників на перший план і починають творити. Коли політикиня готова відійти від звичок, коли навіть її кабінет є іншим, на стінах немає портретів Президента, Тараса Шевченка, Романа Шухевича, немає пасторальних пейзажів із хатками, церквою та калиною. На стіні – картина сучасної художниці. Очевидно, що це – зміни, чи ти відчуваєш це?

Влада Ралко (ВР): Я живу в такому просторі, що цей жест Оксани Сироїд не сприйняла як революційний, для мене це якраз і є нормальним. Я була вражена, коли потрапила до парламенту й побачила, що там взагалі висить на стінах. Вона прикрасила свій кабінет як нормальна європейська людина. Те, як інші представники еліти прикрашають стіни кабінетів, – невігластво й махрове жлобство, усі ці картинки, що висять у них в кабінетах, – це не данина традиції, там повне нерозуміння того європейського простору, де ми всі живемо.

Хуторянські пейзажи, які вони люблять, не традиція, і ці портрети – засвідчення толерантності до сильнішого, це не традиція, це брак культури та брак освіти й розуміння, що таке мистецтво взагалі.

Роботи Влади Ралко

ЛД: Напевно, у 90% кабінетів суддів, парламентарів, представників виконавчої або ж місцевої влади, куди б я не потрапляла, я бачила те саме, воно наближене до прикрашання кабін маршруток або ж рейсових автобусів, різниця тільки в ціні: паперова це ікона або ж діамантова. Принцип той самий, певною мірою це обереги й традиції, усе-таки.

ВР: Люди перетягають до себе в кабінети те, що звикли бачити у своїй хаті. Вони не розуміють, що таке кабінет чиновника, що це такий простір, який можна трактувати як простір міста, а вони затягують в нього своє хуторянство.

ЛД: Причому незалежно від того, де вони народилися, правда?

ВР: Київ також доволі провінційне місто, нікуди від цього не подітися, але якщо вони позиціонують себе як європейські політики, то повинні через «не хочу» й «не розумію» дотримуватися протоколу. Наприклад, піти до опери, повісити складну та незрозумілу картину, послухати складну та незрозумілу музику у філармонії.

ЛД: Коли журналісти проводять бесіди з жінками, часто на виході ми отримуємо матеріал як із газети «Порадниця»: що робити, щоб волосся не розкручувалося на дощ, як дешевше купити речі для дітей, щоб зібрати до школи, парадигма «діти-дім», нечасто журналісти або ж суспільство дозволяють жінці відчинити інші двері, щоб показати інше. Ти сама стикалася з таким, коли розмовляла з журналістами?

ВР: Мене колись питали щось на кшталт: чи не важко вам жити з чоловіком-художником, чи часто чоловік обмежує Ваші походи до майстерні. Я ж жінка, повинна займатися домом, а не стирчати в майстерні та робити щось незрозуміле. Це завжди смішно.

Я зрозуміла дуже рано, що перед жінкою та й загалом перед будь-якою людиною змалечку стоїть питання вибору.

Я пам’ятаю, як у Радянському Союзі любили говорити: «перед молодими відкриті всі двері». І пам’ятаю, що мені тоді пояснювали батьки, що – ні. Тобі зараз сім років, і ти вже не будеш гімнасткою, бо це дресура з 5 років, кожну годину, кожний день перед тобою зачиняються якісь двері. Ти повинна розуміти плин часу, розуміти, як його використовувати, що обирати, від чого відмовлятися. Якщо ти обираєш щось – ти від чогось відмовляєшся.

Я маю певні свободи, я маю певні несвободи, але якщо я відчуваю, що в мене хочуть відібрати хоча би дрібку свободи, то я буду битися за неї.

ЛД: Якщо ми заговорили про дитинство, у моєму батьки не особливо мені діставали соціальними стереотипами, правда, я була нечепурою, і тому мені зазначали, що я – дівчинка й мала би бути більш охайною, і я тому старалася, щоб зовнішньо це мало доглянутий вигляд, але тільки відкрий шухляду серванта, куди я все це «прибирала», звалювала, – воно й починалося звідти сипатися. Хтось тобі закидав, що ти мусиш поводитися або ж не поводитися так, бо ти – дівчинка?

ВР: Була певна рівновага, мені ніхто не нав’язував стереотипів щодо поведінки дівчинки, хіба що бабуся хотіла, щоб я вдало вийшла заміж, щоб мене чоловік забезпечував. Мене це дуже смішило. Мама мене навчала «секретів дівчачої поведінки», але на першому плані було виховання мене як особистості.

Стать може стати в’язницею, а може стати інструментом, яким ти можеш розкривати свої таємниці безліч разів. Мене навчали, щоб я розуміла, які багатства в мене є як у жінки, щоб я більш глибоко усвідомлювала себе.

ЛД: Стать як в’язниця, цікава метафора, розкрий це.

ВР: Жінкам суспільством нав’язуються моделі поведінки, тепер для Маші, маленької онуки Володимира (прим. ЛД: Володимир Будніков, відомий художник, чоловік Влади Ралко) важливо це розмежування, що – для хлопчиків, а що – для дівчаток.

Воно б не було для неї таким важливим, але ж вона виходить у світ, соціалізується, стикається з певним ставленням. Наприклад, коли в неї було коротке волосся, їй казали, що вона схожа на хлопчика, і вона журилася. Наприклад, коли вона обирала щось блакитне, їй також могли сказати, що це – хлопчаче. Це дуже смішні стереотипи, але якщо дитина чує це вперше, то якийсь час вона ставиться до цього серйозно, поки батьки або хтось дорослий не пояснить, що це нісенітниця.

ЛД: Як ти вважаєш, нам потрібно втручатися в цей процес, коли ти відчуваєш, що дитина розгублена? А я сама буваю розгублена, коли в дитячій крамниці бачу цей поділ на «розумне», воно ж для хлопчиків, конструктори, логічні та стратегічні ігри, моделі автомобілів, літаків, і «красиве», воно ж для дівчат, рожеве у блискітках, косметика, ляльки, пухнастики тощо.

ВР: (сміється) Бо логіка та стратегії – це ж тільки для хлопчиків!

ЛД: Ну, так. Нам навіщо – тільки мучитися. Це ж не про заміж. Хоча, дивися! Можна ж було вигадати стратегічну гру «Як правильно вийти заміж»!

ВР: Або «Як себе продавати». Бо всі жіночі журнали, усі стереотипи вчать того самого: як себе продати добре. А якщо ти робиш щось не так, то тоді кажуть: тебе таку ніхто не візьме.

ЛД: Цікаво, чому чоловіків не виховують у цьому «концепті», ми ж живемо в прагматичному світі, дівчат формують із позиції, як себе прикрасити, щоб ти мала продажний вигляд, а хлопців більше вчать професій, щось збудувати, як заробляти гроші, але не як себе продати.

ВР: Ага. Вони вчаться того, як купити собі дівчинку. Як купити дружину.

ЛД: Бачиш, ми придумали дві «прекрасні» дитячі ігрові стратегії. «Як вигідно вийти заміж» і «Як купити собі дружину». Уже не намарно поговорили (сміється). І це не змінилося, це було і в нашому дитинстві, просто вибір був відчутно менший, пупси не спонукали мене до материнства, вони мене лякали часто.

ВР: Пупсики – страшезні. Але знаєш, у радянському дитинстві засуджувалося наднормове піклування про дім, жіночність. Жінка повинна була бути членом суспільства, надійною подругою, вона не обов’язково повинна була бути сексуальною.

У СРСР жінка була людиною, що виконувала функцію материнства, виконувала функцію хатньої робітниці, мала ходити на роботу. Тобто від жінки обов’язково повинна бути користь. Як від корови.

Тепер ситуація ніби схитнулася трохи в інший бік, тоді, наприклад, була затерта сексуальність, нині теж відбувається дивне, сексуальність знов поза законом. От – Барбі. Вона ж асексуальна, страшна, гладка іграшка. У неї перероблене тіло, вона стандартизована.

ЛД: Але ж її переробляли! Вона ж спочатку була подібна на людину, а потім щось сі стало. Потім був скандал, щоб вона стала більш подібна на «звичайну» жінку, пам’ятаєш? Їй наче умаснили талію, щоб вона не викабенювался (сміється), але це треба перевірити.

ВР: (сміється) Там нема куди повертатися. Вона з її чоловіком Кеном з проекту світу, де картинка важливіша за життя. Тобто вони красиві, пласкі, як картинка, і цього досить.

ЛД: Відбулися сексуальні революції, але багато кому не вистачило ані культури, ані смаку з цим розібратися, зі свободою поведінки, красою тіла, люди важко припиняють боятися тілесності, дозволяють собі бути природними.

ВР: Нам не вистачило чесності та сміливості визнати, що я – така, яка я є, я – гарна. Не вистачало мужності поставити собі запитання: чому я гарна, чому я негарна? Простіше перекроїти себе та перетворитися на стандарт.

ЛД: Якщо повернутися до жіночих журналів, ми з тобою поговорили про це, що краса – це успішність, журнали демонструють, що таке успішне життя: стереотипи зовнішності, той самий фотошоп, жінка може дивитися на жінку, молодшу за себе, вона неймовірна, і жінка думає: вона красива, а що я? Ну, у руках я наче така сама красива чи в ногах, але порівняно зі мною з нею щось не так.

Домогтися в будь-який спосіб із себе робити схоже: спортом, операціями, або ж фотошопом, бо він дешевший та простіший, або, може, впасти в депресію. Це ж працює на всіх, не тільки на ту, хто дивиться на картинку, а й на інших.

ВР: Це як у школі. Це було ще однією травмою. Була певна мода, якщо можна так сказати про моду в Радянському Союзі. У початковій школі, де я навчалася, усі повинні були виглядати однаково: білі гольфи, шкільні форми, комірці певного стандарту, а з тих, хто вдягався інакше, – знущалися.

У нас немає чесності, сміливості та мудрості прийняти в собі іншого та прийняти іншість іншого.

І ми не можемо любити себе, бо про незручні деталі у своїй будові, у своїх уподобаннях ми не хочемо говорити, і ми не можемо любити коханого, бо ми деякі речі не хочемо в ньому бачити.

Про багато речей ми не говоримо. Якщо повернутися до мистецтва, про живопис кажуть: «Таке на стіну не повісиш». Бо воно складне, важке, непозитивне, воно дратує й не заспокоює. Люди не хочуть цього, вони хочуть жити за зразками, яких нахапалися в дитсадках, школах, журналах, вони бояться, що їх щось/хтось зруйнує й доведеться вибудовувати себе наново.

Якщо людина – жива, себе доводиться постійно відбудовувати наново. І ходять такі мертві люди, і вішають на стіни мертві картини. Як казав Стус, «а так живуть – і смерть свою жують».

ЛД: Давай продовжимо тему мистецтва. Художник – хто це? У моєму уявленні художник/художниця продовжується навіть тоді, коли під його руками немає паперу.

ВР: Але це не означає, що це – художник. Ще в художній школі з нами намагалися обговорювати, що таке художник, що робить художник. Думаю, те, що робить художник, його твори, завжди в результаті починає існувати самостійно, окремо від його особистості, від його біографії. Саме ця ознака для мене є визначною. Іноді можна навіть це побачити. Наприклад, у мене, коли я дивилася на великих оперних співаків, виникало відчуття, що це співають не вони, що голос іде невідомо звідки. Відбувається ніби відокремлення дії від людини, це дуже явно видно.

Я без надмірної ніжності ставлюся до самодіяльних художників, які багато кому подобаються. Бо часто самодіяльних художників посилюють мелодраматичні історії. От була така собі жінка, взяла й почала малювати. Насамперед мелодрама, потім – художник.

Синтетичні особистості, мистецтво яких не сприймається без їхнього життя.

Є такі собі гарні самодіяльні художники та художниці, наприклад, Білокур. Але якщо ти художник – потрібно мати професійні інструменти. Звичайно, самоосвіта – також інструмент, але цього не достатньо. Без певних умінь ти можеш хотіти щось сказати, але не можеш це сказати, ти наче німий. Ти малюєш – як у тебе виходить, а не як тобі потрібно, і це – обмеження.

Коли, наприклад, ти хочеш танцювати – працюєш із ранку до ночі, працюєш над своїм тілом, бо без цього, виходить, ніби в тебе немає ніг, ти не будеш танцювати певні танки, ця дорога зачинена. Як художник ти повинен пройти певні кроки. Самодіяльні художники певних кроків просто не пройшли.

І вони не можуть стояти в одному ряду з художниками, які вибудовують своє «я», своє дзеркало, щоб бачити себе, вибудовують свій світ, але в певний момент відходять убік, а те, що вони зробили, живе вже окремо від них самих та мовить вже не про автора, а про світ.

Художник має здатність промовляти, а самодіяльним художникам бракує слів, бо вони обмежені, мають лише 100 слів, а не 100 тисяч.

ЛД: Але тобі не видається, що, крім слів, є інші інструменти донесення того, що тебе хвилює? Чи не можуть мислення та логіка вихолостити чуттєві та емоційні складники? Наприклад – сад. Можна запросити дизайнера, і в тебе буде ідеальне поєднання кольорів, квіти цвістимуть у певній послідовності, а є просто сад, де все буяє саме по собі. Несподівані квіти, несподівані кольори.

ВР: Але ж це не сад. Людина, що зветься художником, дуже складний механізм. Один із елементів – це культура. Якщо воно культувується саме, то це буде красивий куточок, але не сад. У нас на дачі (то хатка в селі) по периметру всі дерева заросли диким виноградом, ми нічого не робимо, і все це перетворилося на скульптури, дивовижні форми, ми нічого з цим не робимо, але якби ми не стригли траву, то не побачили б цих скульптур, їх би поглинули будяки. Ти можеш робити щось непомітно, так, ніби ти цього не робиш. Інколи з навчанням може втрачатися чутливість, але на те є здатність до мислення, щоб не втрачати це!

ЛД: Ти в мовленні зовсім не використовуєш фемінитиви, коли я абстрактно говорю, варто зізнатися, що частіше я мовлю через чоловічу стать, хоча зараз за цим стежу, а ти розкриваєш художника через чоловічу стать, майже не кажеш – художниця.

ВР: Я це не розділяю, тобто я – щаслива, що я жінка, мені подобається моя будова, той спосіб, у який я можу жити. Мені подобається той вибір, що переді мною стоїть. Я сприймаю це як дарунок.

ЛД: Ти вважаєш, якби ти була чоловіком, у тебе був би інший вибір?

ВР: Я би хотіла бути всім! Тоді б я могла порівняти. От іноді кажуть, що жінка не може відчувати себе повноцінною, бо в неї немає члена, ну, немає, і що? Так жити не менш цікаво.

ЛД: Знаєш, я ніколи не думала, що питання наявності члена – питання повноцінності людини. Мене нещодавно запитувала, як би ви писали, якби були чоловіком, я тоді відповіла, що не знаю, як би я писала, може, і так само, а от пИсала б стоячи (сміються).

Часто ставляться запитання: а от якби Ви були чоловіком, зробили би більше, бо Вас не відволікала б родина? При цьому перед чоловіком не розстилають таку скатертину запитань: а щоб Ви робили, якби оце четверо дітей на Вас, навіжена тьотя, побут? Чоловіків про таке не розпитують, наче родина обмежує або ж це стосується виключно жінки.

ВР: Загалом забувають, що жінка може обирати. Певного чоловіка. Певний стиль життя. Із ким жити: з чоловіком, жінкою або самій. Може обирати: четверо дітей чи нікого. Вона може обирати, ким бути, вона може стати чоловіком, зрештою.

Цей вибір завжди дуже складний, але він наразі є. Я не надто люблю говорити про фемінізм, але феміністки для мене дуже багато завоювали! Ті права, які маю я і які для мене наче повітря, не уявляю собі, щоб мене позбавили права на освіту, якби мене насильно видали заміж, я не знаю, що б робила.

До деяких речей ми ставимося так, наче це було завжди. Але все це жінки виборювали до нас. Те саме право обирати й обиратися, що є не такою ж прадавньою історією.

ЛД: Так, і тепер ми дуже близько від того, що жінка може стати Президенткою однієї з більших демократій світу.

ВР: О Боже! Тільки б не Трамп (сміються). Він абсолютний сексист. Це приклад того, кого можуть обрати люди, які не думають.

ЛД: Він наче іграшка з «Хеппімілз». Але давай знову до мистецтва. Ти говорила, коли ти вчилася в художній академії, вас готували як бійців ідеологічного фронту. Коли ти почала опиратися цьому?

ВР: Дивися, нам давали завдання в художній школі, наприклад, композиції на тему: «Будні в радянській армії». І я собі думала, навіщо таке дурне завдання? Ми ж не були в армії, ми не знаємо, які там будні.

Коли помер Брежнєв, нам задали композицію на тему смерті Брежнєва, бо був художній комбінат, який розподіляв замовлення, і щоб ми не губилися й могли отримати це замовлення, то мали навчитися реагувати.

Просто продавати картини було неможливо. Віддавати в салон пейзажики, які оце висять у Верховній Раді, серед серйозних художників уважалося принизливим. Зазвичай професійний художник працював на комбінаті, а у вільний час робив що завгодно.

Наприклад, завдання на комбінати могло бути дуже важким. Наприклад, треба було зробити картину, де лікарі дивляться в майбутнє. Або вчені. Як це малювати?

ЛД: (сміється) Просто! Багато ж панно, як хтось дивиться в майбутнє. Можна навіть пози не міняти, а просто означати професійну належність. Дивися, ось я дивлюся в майбутнє! Усі білборди дивляться в майбутнє або в минуле.

ВР: Ну, власне! Треба ж підібрати жести, а це майже театр Кабукі (сміється).

Узагалі наша художня школа імені Шевченка в багатьох речах була для нас захистом, нам викладали і хороші художники, наш викладач з іронією говорив про радянські скульптури чи рельєфи, він, наприклад, говорив, що от чоловік та жінка летять у майбутнє, але в них немає статевих органів насправді, бо це – непристойно, то «має бути в них таке так, як у пупса». У жінки мало бути довге волосся, а ще можна було означити груди.

ЛД: А ти на замовлення щось робила?

ВР: Ні, бо все розвалилося в нас майже на очах. Я пам’ятаю, наприклад, що в нас була історія КПРС на четвертому курсі, але нас й від початку цим не мурижили, просто в програмі це було. Наш викладач певної миті просто припинив ходити на пари, граблями щось підбирав перед інститутом.

ЛД: Знаєш, цікава відмінність: нам, юристам, перший семестр відчитали історію КПРС, а другий семестр це вже була сучасна політична історія демократії (СПІД), і читав це той самий викладач. Мистецтво навіть і в такому освітньому концепті було більш вільним.

ВР: Знаєш, тепер же є офіційне мистецтво. Спілка художників. Там є певні герої. Там існує свій пантеон, і те, що робимо ми, як ми живемо, – це окремо й поза законом. Усі виставки, проекти не стають щаблем для побудови загальної інституції, вони взагалі нічого в цій системі не змінюють.

Є Міністерство культури, де люди функціонують за тими самими радянськими законами, бо мало що змінилося. Змінилися речі на рівні нашого приватного спілкування, ми робимо проекти та спілкуємося зі спорідненими людьми, і це залишається приватним спілкуванням, це не виходить на рівень держави.

Мистецтво має підтримуватися державою, воно має створювати авторитет держави. Мінкульт нині виконує неприйнятну роль драпіровочки, що закриває старий мотлох, бо нічого не змінилося.

ЛД: Як ти вважаєш, загалом в цьому концепті існує зараз місія жінки в мистецтві, культурі? Жінок в літературі, наприклад, дуже багато, і вони помітні. Жіночі імена в мистецтві помітні?

ВР: Я ніколи не любила говорити про жінку в мистецтві. Коли я починала працювати, мені закидали, мовляв, які в тебе хороші роботи, вони – нежіночі. У них відчувається чоловіча рука.

Пізніше, коли Пінчук зробив першу колекцію в Спілці художників, туди приїхав Павло Керестей, а він давно жив у Лондоні, і йому сподобалася моя робота, ми сиділи в компанії, він запитував: а чому у вас так мало жінок-художниць, ти тут сидиш між нами одна? Я про це зовсім не замислювалася.

І от нині багато з’явилося нових, молодих жінок-художниць. Але мене ніколи не цікавив твір мистецтва з позиції, що художниця –жінка. Знаєш, це наче «слони малюють». Типу – ой, вона ж жінка, а ще й малює! Бо так відбувається, що жінки, коли хочуть і можуть, малюють. І ще багато чого роблять. Я вважаю, що це – нормально, жінка-політик, жінка-вчена, жінка-художник.

ЛД: Але ж бачиш, ти пригадуєш, як була сама серед параду костюмів, а на це вказала людина, яка, певне, звикла бачити інші пропорції залученості?

ВР: Тоді була страшна система, дарунок долі, що, коли я почала формуватися, ця система здалася, хоча і тепер вона жевріє, тобто я хочу сказати, що не відчула того тиску. Тоді офіційно серед відомих була Тетяна Яблонська, жінка-художниця, жінка-скульптор Віра Мухіна. По одній наче було достатньо.

ЛД: У тебе багато разюче насильницьких сюжетів, на картинах препаровані люди, як ти ставишся до насильства в суспільстві й до насильства домашнього?

ВР: Знаєш, у насильства є кілька вимірів. От коли дитину вчать писати або читати, а вона хоче гратися, це насильство? Або коли танцівниця збиває в кров собі ноги. Хоча танцівниця розуміє, навіщо вона це робить.

На мій погляд, людині потрібно навчитися впізнавати насильницькі дії, відчути, що саме в ній щось зламалося, що це можна відбудувати. Можливо, усередині щось було не на місці, коли ти сприйняла насильство як належне. Потрібна воля, аби протистояти, яка сама тебе навіть іноді руйнує, але ти відновлюєшся.

ЛД: Танцівниця розуміє, навіщо вона з собою так чинить, вона приймає цей виклик. Діти часто не розуміють, що це, і від цього ще страшніше та огидніше. Мене перша вчителька музики лупила по пальцях, щоб руки не були дерев’яними, і по спині, якщо я розслабляла спину, і в мене піднімалася температура, болів живіт, а мені було дико розповісти про це батькам, бо в нас такого ніколи не було. Є речі, настільки дикі для твоєї сутності, що ти не можеш збагнути, як про це розповісти. І я брехала. Усвідомлюю тепер, що важко деякі речі сформулювати не тому, що ти боїшся, а тому що це – дико.

ВР: Я тебе розумію. У нас так робила вчителька хореографії, приходила й давала ляпаса по стегну, вона тренувала й   олімпійських чемпіонів, і до маленьких дітей ставилася як до матеріалу.

Мені знайомий страх перед необхідністю брехати задля того, щоб тебе прийняли, задля того, аби бути зрозумілою. Мене врятувало те, що я повернуся до мови художника, бо вона дозволяє вживати слово в його справжньому сенсі, у його найточнішому значенні, але ми багато чого не могли вимовити, ми й тепер багато чого не готові ані побачити, ані почути. Через страх, нестачу чесності.

Насильство над дітьми – страшне, узагалі агресивне насильство – страшне, згубне та руйнівне. Для всіх, до речі: дітей, жінок, чоловіків.

Пам’ятаю, як після окупації Криму дітей вивезли на Червону площу та приймали в піонери, для мене це було як насилля, як акт педофілії.

ЛД: Мистецтво, коли розкриває тему насильства, здатне достукатися до людей, воно працює з такими складними темами?

ВР: Тільки мистецтво і працює. Чого б варті були сильні інститути, церква, наприклад, без мистецтва? Без художників не існувало би церкви.

ЛД: Ти ще не зазнала анафеми? (сміється) Розкривай цю тему.

ВР: Художники – бійці ідеологічного фронту, церква також ідеологічний фронт, Тіціан, наприклад, і загалом всі італійські художники не прислуговували цьому інституту, вони робили щось своє під цим дахом, виходило, що церква їх кришувала. Ці художники зверталися до особистості, а не до мас.

У творі мистецтва є велика руйнівна сила, але особистість цю силу витримує. А коли взяти просто Церкву зі звичними іконами – як цукерки з картинки – зроблені згідно з канонами, але вони – мертві. Але вони підходять усім, маси вірян задоволені та обціловують їх залюбки. Тобто вони задовольняють цілком такого середнього вірянина. А масами легко керувати.

Чому, коли був Майдан, дуже легко було організувати ультрасів? Бо це – зграя. А як можна згуртувати особистостей? Тільки складними шляхами, і ще це має бути збіг.

ЛД: Тепер ще одна хвиля популярності вдягати маску-всезнайку: «А я що вам говорив?» і мовити про те, що Майдан – запланована акція, що це – сценарій, усі ми – пішаки у великій грі.

ВР: Ті люди, що кажуть про це, плутають причину й наслідки. Я думаю, що були підштовхування, але якщо людина довго хворіє, а хтось знає про її довгу хворобу, то варто їй щось дати таке, чого їй не можна, і станеться вибух. Мені здається, що Майдан був складеною з багатьох чинників подією. Він також учив мислити, аналізувати ситуацію та робити висновки, дуже швидко вчив.

Люди взагалі у спокійному стані не готові до мислення, бо воно руйнує комфорт, це відбувається, наприклад, у Європі. З одного боку, вони ж завоювали всі ці комфорти, виборювали громадські права, але все вироджується, а треба культивувати. Це як із згаданим садом, якщо не культивувати, усе може виродитися.

ЛД: Нині такий час, що багато зв’язків, традицій, шляхи розвитку руйнуються, Європа змінюється, змінюються її контури, її зміст, може, безпечних місць просто немає, Париж втрачає ауру романтизму навіть серед тих, хто був закоханий у це місто до нестями…

ВР: З одного боку, моральні норми виродилися й не працюють, вони ускладнилися, змінилися, комфорт, що ми маємо, не може існувати в незмінному вигляді, бо якщо його просто використовувати, то він не життєздатний.

З іншого боку, темне, тваринне начало існує паралельно, така собі початкова мати. Ми стали провалюватись у прірву між ними, бо часом забуваємо, звідки що береться.

І ми думаємо, що стоїмо на двох ногах, але ж ні, ми стоїмо на лезі або ж на ґрунті, що пливе під ногами. І ми повинні навчитися тримати баланс. Ми забули про це, побудували конструкцію, що нібито збалансовує все, і не знаємо, що вона вийшла з ладу. І ми дивуємося, а чого наші правила не працюють, і до нас їдуть сирійці, і чимось вони незадоволені.

ЛД: Як ти відчула, що в тобі є толерантність? Наскільки ти є толерантною людиною?

ВР: Ти не можеш бути толерантним без меж. Я нещодавно читала історію про персонажа, що давав жебракам гроші, а вони із часом почали нахабніти й вимагали ще більше, і йому довелося міняти маршрут. Це – складний баланс. Здається, це Брехт казав про жахливу спокусу бути добрим.

ЛД: Ти для себе віднайшла формулу? Бо ми ж тяжіємо до того, щоб бодай у своїх очах бути добрими.

ВР: Треба зважувати свої можливості й бути чесним перед собою. Якщо ти робиш крок, думай про наступний крок, чи можеш ти його зробити? Бо безвідповідальна доброта може лише нашкодити. Ти мусиш думати про це.

ЛД: У тебе були коли-небудь ситуації, коли ти відчувала зовнішній тиск, такий потужний, що ти втрачаєш себе?

ВР: У дитинстві в початковій школі, а це була зразково-показова київська школа, я там навіть захворіла, температура трималася півроку, ніхто не розумів, що це. А я не могла там знаходитися. Там навчалися діти партійних співробітників та членів політбюро. Вона була прикладом вітрини, коли потрібно було зробити фотографію, то обирали нас.

Це була суцільна брехня. Наприклад, коли нас фотографували, усі ми були піонерами, а я була висока, то мене просили зняти галстук і вдягали комсомольській значок, щоб я не псувала картинку. Мені говорили: «Ти занадто висока».

Я не конфліктувала з викладачами, але я не могла там бути, бо задихалася.

ЛД: Ти позбулася цього, коли поміняла, цю «зразково-показову школу» на художню?

ВР: Так. Я відчула, що поряд зі мною нормальні люди, що це як у мене вдома. І це було дуже видно, для мене це була революція, усе стало на свої місця.

Там був тиск на все, що стосувалося особистості, це я тепер так формулюю, а тоді я відчувала тиск і свою інакшість. Бо всі решта почувалися добре, вони – нормальні, а я – інша.

ЛД: А це тебе навчило толерантності, навчило підтримувати вразливу меншість?

ВР: Звичайно. Сила більшості просто за рахунок кількості мене завжди лякала.

ЛД: Воно ж відчутно, вони, більшість, можуть навіть нічого не робити, але ти однак це відчуваєш і свою інакшість, правда ж? Дитина ж частіше думає, що це зі мною щось не так? Бо є тридцять людей, і все ок, а мені – ні. Як підстреленому лосю з анекдоту, який п’є воду, а йому все гірше й гірше. Бо він не знає, що підстрелений лось, і ми про це часто не знаємо.

ВР: Із цією узаконеною владою більшості мені моя інакшість здавалася не дарунком, що я тепер усвідомлюю, бо треба було набути стільки досвіду, стільки передумати, треба було зустрітися з моїм чоловіком нарешті.

А тоді я шкодувала, що я висока, що я не така, бо на фізкультурі я стояла першою в рядку однокласників, була вищою за хлопців. Розуміла, що мої батьки, на відміну від батьків-партійців, не можуть їздити за кордон та привозити мені жуйку.

Мої однокласники хизувалися золотими годинниками, до речі, було заборонено приходити з годинниками до школи, але вони ховали за манжетами й одне одному показували.

Мені тепер смішно, і я ніколи не хотіла такого годинника, але я не розуміла, чому це вважається важливим, а інше – ні. Наприклад, книжка.

Тільки досвід мислення та люди, яких я зустріла та вважаю важливими для себе, допомогли мені зрозуміти силу у своїй інакшості.