Текст: Олександра Горчинська
Фото: Анастасія Швайко
Євгенія Кулеба — депутатка Київради від партії «Слуга народу», співголова міжфракційного об’єднання «Київ — за рівні можливості», засновниця громадської організації «Місто-сад». Опікується проблемами екології та довкілля і активно протестує проти незаконної забудови Києва.
В інтерв’ю для «Поваги» Євгенія Кулеба розповідає про пошук рольових моделей, які надихатимуть жінок у політиці, «чоловічі клуби» і розподіл сфер за інтересами, а також пояснює, коли столиця зможе стати справді безбар’єрним містом.
2021 року ви стали координаторкою руху «Зе! Жінки» в Києві. Розкажіть про роботу цього руху сьогодні та про виклики, пов’язані з повномасштабною війною.
Ініціатива «Зе Жінки» виникла 2020 року. Тоді партія «Слуга народу» заснувала два крила — молодіжне, що називається «Зе Молодіжка», і жіноче, тобто «Зе Жінки». Ідея — підсилювати жіноче і студентське лідерство, об’єднуючи активних жінок зі всієї України. Рух має розвинену мережу: у кожному місті, в кожній області є лідерка, яка гуртує навколо себе жінок, проводить різні заходи, веде активну діяльність, виходячи із пріоритетів нашої роботи.
Результати такої роботи — це підтримка жіночого лідерства і рівних можливостей. Рух прагне до рівної оплати праці для жінок та чоловіків, а також адвокатує всі питання, пов’язані з протидією домашньому насильству, відпустками у зв’язку з народженням дитини для чоловіків тощо. Відповідні зміни вже були внесені в законодавство, проте чоловіки чомусь не дуже активно використовують ці можливості.
Зараз ми говоримо про економічну рівність. Є багато досліджень, які демонструють, що жінка часто сама претендує на меншу заробітну плату, на менші гонорари, ніж чоловік. Ми проводимо різні заходи, конференції — як великого, так і маленького формату, для того, щоб популяризувати цю тему, пояснювати дівчатам, що так не має бути.
Коли почалася повномасштабна війна, рух «Зе Жінки» розпочав активну гуманітарну роботу: всі дівчата допомагають війську, багато хто долучається до евакуації людей із прифронтових територій. Також дві важливі теми, з якими ми працюємо, — це ментальне здоров’я і питання безбар’єрності, яке є універсальним, важливим сьогодні для всієї країни. Багато військовослужбовців повертаються з фронту. Звичайно, сучасні міста й селища мають створювати відповідні умови для того, щоб ці люди почувалися комфортно, не були виключеними з життя суспільства.
В одному з ваших інтерв’ю 2021 року ви згадували, що рівень безробіття серед жінок у Києві вищий, ніж серед чоловіків. Що змінилося відтоді?
У зв’язку з тим, що зараз дуже багато чоловіків воюють, жінки не стали менше працювати. Іноді вони працюють навіть більше, ніж чоловіки. Різниця не критична, але жінки не втрачають свої позиції. Та є інша проблема, з якою потрібно боротися: жінки отримують менші заробітні плати в порівнянні з чоловіками. І часто вони навіть самі не претендують, щоб отримувати хоча б такі самі суми.
Тут, я вважаю, потрібно насамперед працювати з самооцінкою жінок. Друге — це питання безпосередньо до керівників, до менеджменту в різних організаціях і установах, бо вони мають контролювати зарплатні ставки, дивитися за тим, щоб принцип рівних можливостей було дотримано. Проте все починається з самооцінки. На жаль, із жінок сторіччями вибивали самоповагу, їхню самооцінку нищили. Жінка іноді просто не впевнена у своїх силах, не вірить у те, що може щось зробити — не те, що так само, як чоловік, а і краще. І що за це має отримувати не лише такі самі гроші, а можливо, навіть більше.
У своїх попередніх інтерв’ю ви говорили, що одна із проблем жіночого лідерства, зокрема в політиці, полягає в тому, що жінка не бачить навколо себе достатньо надихаючих прикладів для наслідування. Чи побільшало таких прикладів сьогодні?
Я скажу так: усе змінювалося до повномасштабного вторгнення, і ця динаміка була дуже хорошою. Повномасштабна війна дедалі більше маскулінізує наше суспільство, і політику зокрема. Триває пошук рольової моделі воїна-захисника. Суспільство скоріше захоплюється нашими воїнами ЗСУ, ніж жінкою, яка працює, наприклад, у якомусь іншому секторі, наповнює бюджет і досягає певних результатів.
Не можу сказати, що ситуація критична, але я вбачаю певну загрозу для присутності жінок у політиці надалі. Тож свою соціальну місію бачу зокрема в розвитку руху «Зе Жінки» та в роботі депутатки Київської міської ради з темою рівних можливостей у Києві. Для мене важливо показувати жінкам приклади успішної діяльності, які їх надихали б і не відштовхували.
На жаль, у нас у суспільстві поширена думка, що політика — це справа брудна, що це небезпечно. Частково це правда, але це й не означає, що не треба нею займатися — просто потрібно об’єднуватися, залучати допомогу юристів. Це обов’язково потрібно робити, адже в суспільстві, де більшість населення — жінки, їх неможливо виключити з управління державою й узагалі з усіх секторів — економіки, державного управління, приватного бізнесу.
Як би ви охарактеризували українську політику сьогодні? Чи й досі вона залишається таким собі «чоловічим клубом» із розподілом сфер впливу? Чи існують умовно «чоловічі» та «жіночі» сфери?
Думка, нібито політика — чоловіча справа, це — стереотип. Це також наслідки нашої історії, коли жінка не мала права голосу, не мала права здобувати освіту. Коли жінка розлучалася з чоловіком, дітей могли забирати автоматично, навіть не питаючи, і вирішити так, щоб ці діти проживали з чоловіком. Тобто жінка була абсолютно безправною «напівістотою». Не можна було сказати, що жінки адекватно і рівноцінно включалися в суспільство до певного часу. Це відбувалося на нашій планеті тисячоліттями. Питання в тому, як ми тепер працюємо з наслідками цього процесу.
Зараз усі сфери, зокрема і політика, стають більш правими в поглядах, більш категоричними. Жінки часто асоціюються з гуманітарними сферами: з освітою, охороною здоров’я, з культурою, соціальною політикою, із захистом довкілля. Водночас вони впевнено заходять у інші сфери управління, в інші сфери діяльності держави, міст. І це потрібно підтримувати. Про це потрібно говорити, такі приклади потрібно популяризувати. Дівчатам і жінкам необхідно демонструвати механізми, як вони можуть почуватися впевнено в цих умовно «чоловічих» політичних сферах. Я вважаю, що впевнено можна почуватися, якщо маєш посестер, підтримку одна одної, та вірити в себе.
Один із аспектів концепції рівних можливостей — це безбар’єрність та доступність. Проте Києву досі так і не вдалося стати повноцінно безбар’єрним містом: немає пандусів у більшості аптек та магазинів, а якщо їх і будують, то часто без дотримання технічних вимог. Стан асфальтного покриття часто не дозволяє вільно пересуватися на двох ногах, не кажучи вже про колісне крісло. Рух тротуарами ускладнюють хаотично запарковані автомобілі, а в багатьох державних установах відсутні ліфти — не лише у столиці. Чи планує місто найближчим часом якісь масштабні зміни, що стосуються безбар’єрності?
Я вважаю, що в Києві неадекватно розподіляється міський бюджет. У нас замість створення безбар’єрних просторів ремонтують парки і будують розв’язки. І, до речі, за бюджет Києва на 2025 рік я не голосувала, адже вважаю його таким, що не відповідає потребам сьогодення.
Робота зі створення безбар’єрного міського простору справді має відбуватися. Та питання ще й у тому, що ми живемо в містах, селах, у країні, де щодня може щось прилетіти. Мабуть, у цьому випадку безбар’єрність не є пріоритетом, на жаль, хоча мала би бути. Коли б, як не зараз, залучати закордонну підтримку, щоб зробити наші міста безбар’єрними, розвивати велоінфраструктуру — в умовах, коли в Києві досі існує абсолютно безглузде рішення про зупинку громадського транспорту під час повітряної тривоги, люди могли б, наприклад, доїхати кудись на велосипеді.
На жаль, це не робиться. Можливо, варто активніше комунікувати цю кампанію з безбар’єрності, щоб керівники міст і селищ розуміли, що це — потрібно.
2021 року Київрада ухвалила Кодекс депутатської етики. Розкажіть, як він працює і чи є люди, які намагаються саботувати ці правила?
Він не працює на повну силу. Звичайно, дуже часто Кодекс етики застосовують до опозиції в Київраді, але не застосовують ні до мера, коли він порушує ці норми — а він порушує, ні до членів фракції мера, ні до окремих депутатів.
Добре, що Кодекс етики існує, і добре, що його можна використовувати. Проте я двічі подавала заяву на регламентну комісію, коли проти мене порушували цей Кодекс, однак ці скарги були безрезультатними. Один раз я подавала проти екологічної комісії, а другий — проти секретаря Київради. Регламентна комісія навіть не розглянула їх.
Кілька років тому в одному з інтерв’ю ви обговорювали зокрема те, що коли балотувалися до Київради, медіа писали про це із заголовками на зразок: «Дружина очільника МЗС іде до Київради». Чи менше, на вашу думку, українські медіа вдаються до подібних позиціонувань жінки сьогодні?
За останні роки в наших медіа в цьому сенсі нічого не змінилося. Це клікбейт, і дуже часто жінку намагаються показати через більш впливового, на думку громади, чоловіка. Трапляється, що й самі жінки цього хочуть: їм важливо продемонструвати, чиї вони дружини, чиї вони дівчата, і вони самі так про себе говорять. Тож я не можу звинувачувати медіа в чистому вигляді.
Це питання стереотипів, питання нашої історії, питання того, як працює мозок, бо він завжди чіпляється за більш популярне. Це питання самооцінки самої жінки, того, яких вона хоче досягти результатів.
Я вважаю, що здорове чесне партнерство — це коли кожен і кожна усвідомлюють свою самоцінність незалежно від партнера або партнерки, від того, ви разом чи не разом. Ви можете бути в парі, але ви — цілісні особистості самі по собі.
У матеріалі для проєкту «Жінки — 50% успіху України», присвяченому акції «16 днів проти насильства» у 2023 році ви розповідали, що вам «погрожували розправою, підпалювали дім і влаштовували проплачені мітинги». Як довго мали місце такі випадки? Що допомагало вам упоратися з цим?
Я дуже часто категорична у своїх судженнях, що викликає певний спротив у опонентів, які бувають людьми не дуже порядними. Наприклад, коли я відстоювала від забудови озеро Вирлиця, проти мене справді організовували проплачені мітинги. Це дуже ницо, бо учасники цих мітингів приходили не лише під Київраду, під мій офіс, але й додому, де мої діти, повертаючись зі школи, лякалися того, що відбувається. Єдине, що мене захистило, — це те, що вся моя робота завжди є публічною. Я писала про те, що відбувається, люди побачили ці мітинги і не повірили, що я й справді якась корупціонерка, погана людина. Було очевидно, що це боротьба проти людини, яка заважає забудувати водний об’єкт у столиці.
Коли в мене було велике протистояння з мером Києва Віталієм Кличком щодо будівництва підземного паркінгу на Михайлівській площі в центрі столиці, сталася пожежа в моїй квартирі. На перший поверх кинули коктейль Молотова. Я не можу стверджувати, що це відбулося через цю діяльність, бо, на жаль, кримінальну справу закрили, тож у мене немає доказів, із чим це пов’язано.
На жаль, коли активно виступаєш проти проєктів, які коштують величезних грошей, ця діяльність може бути небезпечною. Я вважаю, що виключно через гроші, через боротьбу за гроші, через боротьбу за можливість заробити, можуть залякувати.
Є приклад, пов’язаний із активістом Дмитром Перовим. Забудовник подав позов проти нього нібито за завдану шкоду діловій репутації, адже той стверджував, що йдеться про надбудову до історичної пам’ятки. Та насправді це і була історична пам’ятка.
Тож так, можуть бути спроби маніпулювати й залякувати, але головне — не звертати на них уваги, рухатися далі, відстоювати свої цінності, принципи.
Із системою завжди складно боротися, тому бажано робити це в групі. Проте в мене є нова концепція, що загалом краще не боротися з нею, а створювати альтернативну систему. Вести свою діяльність чесно, виходячи із цінностей, таких як рівні можливості, справедливість, любов. Тоді, коли люди бачитимуть дві системи — ту, яка існувала раніше, і ту, яку створюєш ти, то оберуть твою. Адже вона буде здоровою.