Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.
Авторка: Єлизавета Кузьменко
Фото: Оксана Тисовська
Жанна Кадирова – українська художниця та скульпторка. Закінчила Державну художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка, відділення скульптури. У 2012 році отримала премію Казимира Малевича, у 2014 році – Головну премію PinchukArtCentre, а в минулому році – Pulse Prize 2018 за кращий персональний проект на ярмарку сучасного мистецтва в Маямі. Роботи художниці були представлені на групових виставках у багатьох країнах, зокрема двічі на Венеційській бієнале і в Palais de Tokyo в Парижі.
Із українською художницею і скульпторкою Жанною Кадировою говоримо про фемінізм, сприйняття жінки в скульптурі, переосмислення радянського мистецтва через гендерну призму, а також про те, чому України, на думку мисткині, не існує на світовій карті мистецтва.
Єлизавета Кузьменко: У 2019 році ви стали першою українською художницею, чиї роботи виставлялися в основних павільйонах Венеційського бієнале. Чому так сталося? Невже в Україні більше немає хороших мисткинь?
Жанна Кадирова: Тут питання взагалі в іншому. Насправді України не існує на карті сучасного світового мистецтва. Я вже шість років співпрацюю з італійською Galleria Continua (розмова записувалась у 2019 році, ред.), яка має філіали у Франції, Китаї та на Кубі. І ця галерея по факту вислала моє досьє куратору Ральфу Ругоффу. Якщо я правильно розумію, він якраз шукав не розкручених імен, а хороших художників.
Єлизавета Кузьменко: Якщо говорити про цю тезу “України не існує на світовій карті мистецтва”. Чому, на вашу думку, так відбувається? Відсутність фінансування?
Жанна Кадирова: Не тільки. Просто немає стратегії. Вона має бути в Міністерстві культури. От наприклад, ми країна, де населення 40 млн людей, а в нас немає державного музею сучасного мистецтва. Як узагалі така країна може існувати на карті світового мистецтва? У Німеччині в кожному маленькому містечку є такий музей. Це все пов’язані процеси. Якщо немає інфраструктури, немає мистецтва. Цим має опікуватися держава. І добре, що зараз з’явився Український культурний фонд і почав давати гранти. Це вже вплинуло на ситуацію, але ж це відбувається лише другий рік. Зараз з’являється нова генерація колекціонерів, які вже не тільки купують собі картину “над діваном”, а хочуть щось більш експериментальне. Однак ринок в Україні досить слабкий, і більшість художників замість того, щоб займатися своєю творчістю, мають шукати підробітків. Це все гальмує процес.
Єлизавета Кузьменко: Зараз усе більшої популярності набувають фемінітиви. Зокрема, затвердили новий український правопис, і там вживають «скульпторка, мисткиня», наприклад. Як до цього ставитесь?
Жанна Кадирова: Для мене це норма, я вважаю, що це нормально.
Єлизавета Кузьменко: А можете себе назвати феміністкою?
Жанна Кадирова: Я розглядаю фемінізм так – це коли людина має якусь позицію. Наприклад, я підтримую рівні права. Я не працюю як художник прямо з темою фемінізму, але я ходжу на Марш рівності.
Єлизавета Кузьменко: Все ж ви звертаєтеся до теми жінок у своїй творчості. Наприклад, у проєкті з переосмисленням радянських пам’яток ви зокрема зобразили доярку з німбом. В інтерв’ю “Громадському” ви сказали, що вона схожа на Марію Магдалену.
Жанна Кадирова: Так, тут цікаво, що радянське мистецтво копіювало шаблони сакрального мистецтва, і ці композиції запозичені. Тільки замість Ісуса зазвичай там був Ленін у радянському варіанті. Я хотіла змістити увагу з цього політичного на те, що це теж мистецтво. Це дуже якісні твори мистецтва. Додаючи німб, я показую, що радянське мистецтво активно знищувало сакральне мистецтво, а зараз його спіткала така сама доля. Ця циклічність історії говорить нам про те, що пам’ятки історії потрібно переосмислювати, а не знищувати. Тобто багато чого в радянському було погано, але було й таке. А також, наприклад, за радянських часів жінки почали отримувати нарівні з чоловіками освіту, можливість працювати і якусь більш-менш рівну оплату праці.
Єлизавета Кузьменко: Ви у своїх роботах використовуєте важкі матеріали – граніт, наприклад, і користуєтеся болгаркою. Вам не говорять, що це начебто не “жіноча справа”, що це небезпечно?
Жанна Кадирова: Знаєте, я закінчила скульптурну справу, хоч і не отримала вищої, а тільки середньо-спеціальну освіту. І в нас було абсолютно нормально, що дівчат менше. Сьогодні скульптуру досі вважають “чоловічою справою”. Але оскільки я займалася цим із шостого класу, для мене абсолютно не проблема працювати з бетоном, а якщо потрібно, я просто залучаю асистентів. Максимально ми працювали командою з двадцяти осіб. Звісно, коли я почитала, то робила все сама і все вмію тримати в руках.
Єлизавета Кузьменко: А чому вступали саме на скульптуру? І не було бажання отримати вищу освіту в Академії мистецтв?
Жанна Кадирова: Насправді тільки тому, що там був менший конкурс (сміється). Щодо Академії мистецтв, я пробувала вступити кілька разів, але мене не взяли. Навіть при тому, що я подавалася в найменш популярний факультет – “реставрація скульптури”. Там треба було мати якісь контакти, а якщо ти приходиш, умовно, “з вулиці”, а в мене на той час батька вже не було, мама з іншої сфери, тому в мене не було шансів. А тепер вони часто пишуть, що я їхня випускниця. Ми навіть знімали якось спростування – про те, що я ніколи там не навчалася. Єдине, що я інколи туди ходила на якісь відкриті лекції з історії мистецтв як вільний слухач.
Єлизавета Кузьменко: Ви зверталися до теми гендеру в роботі “Дошка пошани” 2002 року, де предстали в образах жінок і чоловіків радянських часів, портрети яких вивішували на підприємствах, як найкращих робітників. Звідки ця ідея?
Жанна Кадирова: Це одна з перших моїх робіт. Цікаво, що ця робота була зроблена для одного з фестивалів, який проходив під Москвою, і ця робота була експонована на території старого радянського санаторію. Робота, скоріше, була про працю, про цих людей. Також тут іронія була в тому, що я сама собі цю дошку пошани зробила. Тоді це для мене було дуже органічно, і я навіть не задумувалася про гендерну складову. Зараз мені приємно, що її можна трактувати по-різному, бо я ніби даю привід людям для власних трактовок.
Єлизавета Кузьменко: Так, бо робота наче про радянське, але піднімаєш ці шари – і воно ще, виявляється, про гендер…
Жанна Кадирова: Так, абсолютно. Узагалі мені не соромно за цю роботу. І ось рік тому вона навіть повторно виставлялася в Пінчук Артцентрі, її постійно десь просять на виставку. Тобто вона актуальна й досі.