Андрій Куликов: «Зараз усе більше чоловіків усвідомлюють, що гендерна рівність потрібна»

Авторка: Єлизавета Кузьменко

Фото: Оксана Тисовська

Андрій Куликов працював в Українській службі BBC в Лондоні, телеканалах “1+1”, Новому каналі, СТБ, дев’ять років був ведучим програми «Свобода слова» на ICTV. У 2013 році став співзасновником «Громадського радіо». У липні 2016 року Андрій Куликов в ефірі своєї програми оголосив про те, що він припиняє працювати на телеканалі ICTV заради роботи на “Громадському радіо”. У тому ж році обраний Головою Комісії з журналістської етики, а у 2017 стає посланником толерантності доброї волі ООН в Україні. Виступає медіаекспертом і медіатренером, багато подорожує Україною з лекціями і майстер-класами.

Спеціально для сайту Повага Андрій Куликов розповів про гендерний баланс у запрошенні гостей, усвідомлення власних привілеїв білого гетеросексуального чоловіка, бажання самому виносити й народити дитину, вживання фемінітивів та про те, чому радянських жінок не брали навчатися на факультети міжнародних відносин.

Єлизавета Кузьменко: Коли ви працювали на комерційних каналах, як скажімо ICTV, наскільки там редактор впливав на контент? Чи помічали ви гендерний дисбаланс у своїх ефірах “Свободи слова”?

Андрій Куликов: Ми постійно звертали увагу на гендерний баланс і робили все для того, щоби він був виправлений. Але водночас ми звертали увагу на те, щоби з’являлися нові імена й нові люди. Не завжди появу цих нових людей можна було узгодити з гендерним балансом.

Часто, коли вживаєш антидискримінаційних заходів, якщо їх втілювати зопалу, вони можуть обернутися на дискримінаційні. Скажімо, ми ставимо перед собою завдання збільшити кількість жінок серед експертів – це можна зробити за рахунок впровадження нових людей. Для початку ми хочемо зробити 3 жінки на 10 чоловів, а потім п’ять до п’яти – і досягти рівноваги. Але поки ми шукаємо людей, ми неодмінно знаходимо і жінок, і чоловіків. І ми не будемо відкидати чоловіків, які нам теж цікаві.

Єлизавета Кузьменко: Так, я розумію про що мова. Нещодавно брала інтерв’ю в головної редакторки української радакції ВВС Ніни Кур’яти. Вона розповіла, що на ВВС є правило: якщо найкращий експерт – чоловік, то не варто ним нехтувати тільки тому, що він чоловік, а їм треба 50 на 50. Однак, якщо є два експерти однакового рівня, і вони бачать, що сьогодні для дотримання балансу потрібна жінка, то вони обирають жінку.

Андрій Куликов: Так, я в принципі поділяю цей підхід. Знову ж таки, тут потрібно знати, а що ж таке рівні умови, й оцінювати в комплексі. Може бути, що і жінка, і чоловік – експерти в однаковій мірі нас задовольняють, але хтось із них більш сильний в окремих аспектах, залежно від теми.

На жаль, мені здається, ми на “Свободі слова” все ж таки не змогли досягти гендерного балансу, хоча зрушення були. Я можу пригадати тільки максимум 1–2 програми, де в нас був паритет щодо представленості жінок і чоловіків.

Запрошувати жінок у програми – це не було прямо гасло, але завдання таке ми собі ставили

Єлизавета Кузьменко: Про що були ці програми?

Андрій Куликов: Я не пам’ятаю, але вони не були пов’язані з гендером.

Єлизавета Кузьменко: Очевидно (сміється). Я чому запитую – часто жінок кличуть говорити на теми медицини, культури, соціальних відносин, тобто таких “берегинських” сфер.

Андрій Куликов: Так, я розумію. Ні, в нас узагалі було дуже мало таких гуманітарно-культурних тем. Запрошувати жінок у програми – це не було прямо гасло, але завдання таке ми собі ставили. Водночас, коли вже був готовий список експертів і наче він нас влаштовував, але “бац” – ми бачимо, що там лише одна жінка, тоді казали – давайте пошукаємо ще.

…Те, що я б дійсно хотів зробити,
це триває не один день, а дев’ять
місяців, і за цей час я би встигнув
завагітніти й виносити дитину

Єлизавета Кузьменко: А від кого йшла ініціатива?

Андрій Куликов: Вона йшла знизу, від нашої команди, зокрема, від мене й гостьових редакторів. Це було наше бажання зробити різноманітнішою, а отже й цікавішою цю програму.

До речі, нещодавно в мене брали інтерв’ю для ранкової програми телеканалу ICTV. Одне з запитань було дуже незвичне. Мені сказали: уявіть, що ви прокинулися зранку жінкою і у вас є лише один день, щоби ви робили в цей день? Мені видалося, що це було би дуже цікаво, але відповів я банальну річ про примірку гардеробу. Однак, насправді, те, що я б дійсно хотів зробити, це триває не один день, а дев’ять місяців, і за цей час я би встигнув завагітніти й виносити дитину. Тому, можливо, перше, що я би зробив, це підбирав би не гардероб, а партнера.

Єлизавета Кузьменко: Дискримінували ви колись жінок випадково чи спеціально?

Андрій Куликов: Свідомо я ніколи цього не робив, за винятком того, що я казав або мої співробітники казали – а от дивись, у нас два рівноцінні експерти: жінка і чоловік. Я казав – беремо жінку.

Єлизавета Кузьменко: Але це “позитивна дискримінація”.

Андрій Куликов: Так, але ж дискримінація.

Єлизавета Кузьменко: Чи дозволяли ви собі на робочому місці компліменти жінкам?

Андрій Куликов: Тією ж мірою, як і компліменти чоловікам. Тому що тут не йдеться про те, щоби підкреслити її так звану “жіночність” чи його так звану “мужність”. Йдеться, щоби зауважити, в якому настрої прийшла людина, чи вона спеціально готувалася до приходу на роботу і вдягла щось особливе, або про зачистку. Для мене немає нічого дивного в компліментах і чоловікам, і жінкам. Наприклад, якщо в чоловіка, скажімо, є борода, яка зараз знову в моді, то я нашим звукорежисерам неодноразово казав: “О, сьогодні в тебе нова форма бороди – і це тобі личить!”.

Нас було двоє хлопців у родині і нас особливо ніхто не навчав, як ставитися до дівчат і жінок

Єлизавета Кузьменко: У вас відчувається ця чутливість до гендерної рівності й толерантність до людей. Це з дитинства пішло? Розкажіть, як було у вашій сім’ї.

Андрій Куликов: Так, за сумою балів відносини між моїми батьками були рівними. Іноді батькове слово переважало, інколи материне. Але в них, наскільки я пам’ятаю, був розподіл сфери компетенцій. Наприклад, де йшлося про заробляння грошей і їх витрачання, то це було батькове. Він немало заробляв і часто вирішував, на що ж ці гроші пустити – чи на покращення дачі, чи на відпочинок. Мама ж мала більше слова у відносинах із родичами, а їх було багато. Така вона була психологиня.

А щодо виховання, то нас було двоє хлопців у родині і нас особливо ніхто не навчав, як ставитися до дівчат і жінок. Але так само нас ніхто в ті часи не навчав, як ставитися до людей різної національності, різних релігій тощо.

Я думаю, тут зіграло те, що нас змалку привчили або радше сприяли тому, що ми багато читали. Книги – це були такі непрямі настанови з батьківського боку.

Радянських жінок не брали
навчатися на міжнародні
відносини. Вважалося, що
радянська студентка
обов’язково закохається чи
захоче вискочити за іноземця

Єлизавета Кузьменко: Найменш дискримінованою групою у світі вважаються білі гетеросексуальні чоловіки. Ви відчуваєте на собі ці привілеї статі?

Андрій Куликов: Так, але став думати про це тільки от зараз. Найбільше я мав переваг у зв’зку з цим, коли ще термінів таких не знав.

Я вступив і навчався на факультет міжнародних відносин, де всі радянські студенти були білими гетеросексуальними чоловіками, чи принаймні так про це заявляли. Радянських студенток у нас не було. Були дівчата з В’єтнаму, Латинської Америки, із Ізраїлю. Коротше, були всіх кольорів і вподобань, крім наших.

Це була дискримінація, бо радянських жінок не брали навчатися на міжнародні відносини. Вважалося, що радянська студентка обов’язково закохається чи захоче вискочити за іноземця – і все. Що цікаво, нікому не спадало на думку, що радянський чоловік може зробити те ж саме, і такі випадки були. Під кінець навчання я вже цю несправедливість усвідомлював.

Єлизавета Кузьменко: Зараз в Україні набирає популярності рух #HeForShe. Чи можете назвати себе адвокатом за права жінок?

Андрій Куликов: Назвати себе адвокатом можу. І навіть якщо це почалося як данина міжнародній моді, то зараз усе більше чоловіків і мого віку, і молодшого, усвідомлюють, що гендерна рівність потрібна, однак ми недопрацьовуємо в поясненні – чому. Потрібно пояснювати вигоду від того, що жінки й чоловіки отримають більше можливостей, а не тільки прав.

От наприклад, я очолюю медіа – і захворів, чи поїхав навчатися. І коли я можу залишити замість мене не тільки чоловіків, а й жінок, у мене ж ширший вибір. А для цього треба, щоби ці жінки заздалегідь мали однаковий доступ, а іноді, оскільки до певної пори вони є дискримінованими, і ширший доступ.

А от над “бійчинею” треба серйозно й серйозно думати

Єлизавета Кузьменко: Як ви ставитеся до вживання фемінітивів, як філолог і перекладач? Які особливо складні для вас?

Андрій Куликов: Так, присутність фемінітивів в українській мові – це абсолютно природно. Іноді складно, коли їх бездумно ліплять куди тільки можна. Наприклад, “мисткиня” і “членкиня” мені звичні, бо вони ніколи не злітали з діаспорної української мови, я їх чув час від часу. А от над “бійчинею” треба серйозно й серйозно думати. Іноді ми також їх використовуємо, коли вони не потрібні. Наприклад, слово “колежанка”, воно не одражає слуг, але слово “колегам” може бути застосоване також до жінки. Як, скажімо, слово “голова” у значенні “очільник/очільниця”. Краще не казати “головчиня”, це вже зайве.

Єлизавета Кузьменко: У 2017 році ви стали посланцем доброї волі ООН в Україні. Ця місія передбачає привернення уваги громади до найважливіших проблем сучасності. На вашу думку, чи входить до цих проблем гендерна нерівність?

Андрій Куликов: Так, це одна з проблем, яка потребує, щоб ми постійно про неї пам’ятали і вживали заходів на зменшення, а в ідеалі і взагалі ліквідували в Україні.

Submit a comment