Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.
Авторка: Анастасія Горпінченко
Фото: Оксана Тисовська
Анна Звягінцева народилася в 1986 році у Дніпрі. Живе і працює в Києві. Навчалась у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури у Києві. З 2010 року – членкиня кураторської групи «Худрада». У 2013 – фіналістка Pinchuk Art Prize, а в 2015 році отримала Спеціальну премію PinchukArtCentre, а також перемогла в номінації «Приз громадськості». Лауреатка премії #HeforShe.
Анастасія Горпінченко: Почну банального запитання. Як ви прийшли у мистецтво і зрозуміли, що це те, чим справді плануєте займатися у житті?
Анна Звягінцева: У мене у родині батьки – художники, дідусь, тітка. Тобто я з самого дитинства була у контексті мистецтва, але батьки не спонукали мене надто цим займатися. Тобто я мала приклади, чим ще зайнятися, оскільки половина родини – медики. Тому дуже різний досвід, ким можна було стати. Навпаки, вони навіть не дуже хотіли, щоб я обрала цей шлях. Я доволі пізно вирішила стати художницею, десь може за два-три роки до вступу в академію. Просто відчула, що це мені цікаво, бо світ мистецтва – це про свободу і не треба було ходити в офіс. Я малювала все дитинство, ходила в художню школу, але не думала, що це виллється в щось серйозне.
Анастасія Горпінченко: Чи відчували ви якесь стереотипне ставлення до вас під час навчання в академії через те, що ви жінка?
Анна Звягінцева: На жаль, в академії цього було дуже багато, на кожному кроці. Починаючи з того, що хвалили використовуючи саме формулювання з акцентом на те, що я дівчина. І закінчуючи фразою, яку чули всі дівчата: «Ну, ти, звичайно, вчишся – це добре, але закінчиш академію, вийдеш заміж і покинеш мистецтво і сенс вас тут навчати. Все одно одна-дві стане художницями». Попри це викладачі завжди ставили нам у приклад Тетяну Яблонську. Вона була знаковою персоною у радянському суспільстві. Вона була декілька разів одружена, мала дітей. Але незважаючи на якісь там історії, вона весь час працювала. Такий натяк був, що можливо стати художницею, тільки якщо це буде титанічно важкий труд, а жінкам – це важче ніж чоловікам.
Анастасія Горпінченко: Можливо, пригадаєте якийсь конкретний приклад стереотипного сприйняття вас, як мисткині через вашу стать?
Анна Звягінцева: У мене такий диплом був. Там була жіноча тематика, але насправді я там підіймала проблеми суто формальні, по кольору. Мені хотілося, щоб увагу цьому приділяли. А говорили: “В тебе такий жіночий диплом”. Він називався “Збирачки шипшини”. Просто жінки на тлі дерева в контражурі, там не було навіть чітких фігур, оголених грудей. Це радше була пляма, яка нагадувала жінку. Тобто я вибрала тему, яка стосується формальних речей, чисто живописних. Можливо, через те, що використаний жіночий образ, цю роботу і можна було назвати жіночною, але у мене завжди був такий спротив до цього. Хотілось, аби більше уваги приділяли живописним складовим. Можливо, так говорили, тому що кольори такі були гармонійні і тому типу так по-жіночому зроблено. Але насправді не всі викладачі так поводилися, тому я не можу сказати, що це така загальна проблема була під час навчання.
Анастасія Горпінченко: А такі коментарі про те, що “жіночний диплом” ви чули переважно від викладачів чи викладачок?
Анна Звягінцева: У мене були майже увесь час викладачі-чоловіки, тільки на самому початку була викладачка-жінка. Тому так, у процентному співвідношенні було більше чоловіків.
Анастасія Горпінченко: Якщо порівняти ставлення до вашої творчості тоді і зараз, відчутна різниця? Чи чуєте зараз якісь стереотипні коментарі у бік ваших робіт?
Анна Звягінцева: Ні, це дурний тон так казати. Я не можу собі уявити навіть критику у такому стилі, це поганий смак. Ну, або мені так не говорили. Мені, наприклад, казали, що в мене роботи сильні та з нетипового матеріалу. Вони із заліза, але водночас тендітні. Про це був коментар. Але не думаю, що це якось стосувалося жіночності.
Анастасія Горпінченко: Якщо оцінювати ваше оточення художників і ходожниць. Можна сказати, що якась стать переважає?
Анна Звягінцева: Мені зараз картина однорідна, правда. Десь років 5-6 тому навпаки навіть жінок було більше, принаймні в моїй тусовці, а зараз дуже однорідно і багато хто так говорить.
Анастасія Горпінченко: А якщо порівнювати український культурний простір і закордонний, чи є якась різниця?
Анна Звягінцева: Наприклад, на минулій бієнале у Венеції куратор принципово виставляв 50% робіт чоловіків, 50% — жінок. По виставках групових, в яких я беру участь, теж представлені чоловіки і жінки. Зараз, мені здається, що всі баланс такий намагаються тривати. Важливо, щоб так робили, бо справді важливо показувати роботи хороших художниць, а не просто продемонструвати статистику та показати, які ми нібито всі феміністи.
Анастасія Горпінченко: І от щодо премії “Women in Arts”, лауреаткою якої ви є. Як вважаєте, чи потрібні такі окремі відзнаки для жінок, чи потрібно збільшувати їхню кількість?
Анна Звягінцева: Ну, взагалі концепція премії дещо спірна. Краще були б інституції, які б давали більше можливостей для показу робіт та їхнього створення. У нас зараз з’являється все більше і більше конкурсів. Ну, і хай буде… Я не маю нічого проти. Але паралельно з тим хотілось би, щоб існувала на неконкурсній основі, якась підтримка більш стала. Бо художників і художниць багато. Щоб всі мали більше можливостей.
Ще хотіла сказати, що я рада, що я була на цьому нагороджені. Частини імен я, наприклад, не знала. Це важливо, що таким чином вони стають більш видимими для загалу. Я зараз не про художниць, бо їх я всіх знала, а про інші сфери. Мені це було цікаво. Це такий ще момент інформування і комунікації.
Анастасія Горпінченко: Якщо говорити про конкурси, виставки, пленери. Чи стикалися ви під час оцінювання своїх робіт із сексизмом чи чули подібне від колег?
Анна Звягінцева: Ні, ніколи, не було такого досвіду на щастя. Від колег теж не чула.
Анастасія Горпінченко: Щодо сексуальних домагань та харасменту. Чи стикалися ви із подібним чи чули історії від знайомих?
Анна Звягінцева: В мене не було такого досвіду на щастя. Я маю на увазі не тільки професійну сферу. І від колег не чула.
Я от ще хотіла додати у цьому контексті. Це не продомагання, але стосується ставлення до жінки, як на мене. Був при мені випадок, коли в інституції декілька кураторів – чоловік і жінка. Робітники мали щось полагодити для виставки і вони не хотіли цього робити. Кураторка їм пояснювла, що це потрібно, вони — відмовлялися. Довелося, щоб втрутився чоловік-куратор і відразу все було вирішено. От реально це на моїй пам’яті показовий випадок був, коли технічні робітники жінку не слухали, а чоловіка послухали. Це в Україні було.
Анастасія Горпінченко: Ви говорили, що під час навчання в академії вам акцентували на тому, що більшість з дівчат все одно вийдуть заміж, народять і покинуть мистецтво. У вас нині є дитина. Ви мистецтво не покинули, чи складно вам?
Анна Звягінцева: Це важко, але мені здається будь-якій жінці поєднувати роботу і материнство складно, бо це вимагає чималих зусиль і витримки. Тим, у кого немає дітей, легше їздити на резиденції, вони більш мобільні. Це було відчутно дуже в перші роки, ця втрата мобільності. Але парадоксально, що в моєму випадку я стала більше працювати, коли дитина з’явилася. Не знаю, чому так сталося. Для мене це теж загадка, насправді 🙂 Не можу так сказати, що я більше працювала ніж мій знайомий чоловік художник. В мистецтві треба всім багато працювати.
Анастасія Горпінченко: Чи вважаєте ви себе феміністкою і чи можете виокремити якийсь конкретний момент, коли зрозуміли, що сповідуєте ці цінності?
Анна Звягінцева: Я думаю так, я почала міняти свою поведінку не так вже давно. Я завжди називала себе фемінсткою, бо як же це не бути нею. Я ж за все хороше і проти всього поганого. Але вкорінювати це в своє особисте життя, мені здається, я почала саме з моменту, коли в мене з’явилася дочка. Я не дозволяла, щоб зі мною поводитися так, як мені не подобається, я відчувала, що я хочу мати ту ж можливість працювати, що і чоловіки – часово і просторово. Знаєте, є така течія фемінізму, коли жінка знає, що якась певна несправедливість, але вона себе поводить так, ніби в неї це право є. Наприклад, можна провести параллель. Хор темношкірих американців на День свободи заспівав американський гімн, а це ще були часи сегрегації. І, в принципі, вони є жителями Америки і вони мають ті самі права. І це був такий дуже радикальний жест – публічно заспівати гімн Америки. Це шокувало. Але вони, знаючи що в них немає права так само бути присутніми як білим людям, все одно поводили себе так, наче в них це право є. Так само і з фемінізмом. Як я його для себе трактую. Тобто, що зробив цей хор – він перестав відчувати себе жертвою. Так і тут, ти просто перестаєш мислити дискурсом жертви. Можливо, не всі можуть собі це дозволити.
Анастасія Горпінченко: Тобто ви намагаєтеся не звертати уваги на якісь стереотипні закиди у вашу сторону?
Анна Звягінцева: У розмові, якщо до мене ставлять з якимись подібними жартами, я ігнорую. Я про якесь таке більш поблажливе ставлення. Ніби це мені і на руку має бути, що я бонуси отримую за те, що я жінка, але я завжди дуже відсторонено до такого ставилася. Робила вигляд, що я цього взагалі не помічаю.
Анастасія Горпінченко: Що стало ключовим моментом цих змін?
Анна Звягінцева: Я думаю, ключовим стало саме народження дочки. Я зрозуміла, що якщо я не буду себе класно почувати, то як я можу дати приклад поведінки своїй дитині? Також я ходила на марші завжди. Це зараз вже це так популярно і безпечно, а раніше це була купка людей і на нас нападали, кидали шашки. Це було небезпечно. І був такий момент, коли я подумала: «Правильно, треба бути феміністкою, підтримувати цей рух, тому що це взагалі неадекват, що люди так агресивно поводяться».
Анастасія Горпінченко: Наскільки, на вашу думку, важливо проводити такі марші як то Марш жінок 8-го березня?
Анна Звягінцева: Я думаю, ці всі події потрібні до того часу поки якісь люди чи безпосередньо наші родичі не здригаються від слова «фемінізм». Наприклад, я нещодавно розмовляла із своєю подругою, вона архітекторка. Напередодні вона говорила із людиною і розмова зайшла про фемінізм і її співрозмовниця моментально змінилася в обличчі і це просто дивно, що ще досі слово «фемінізм» — це червона ганчірка.
Анастасія Горпінченко: Як думаєте, з цим пов’язано те, що слово “фемінізм” викликає таку реакцію?
Анна Звягінцева: Є така установка «як правильно жити». Правильно – це мати родину, дітей, щоб все було «спокійно». А коли йдеться про жіночу емансипацію, то у людей відразу картина малюється, що це завжди агресивна і самотня жінка. Це такий стереотип у деяких людей.
Я думаю, ці люди просто бояться сильної і незалежної жінки. Бо вільна і незалежна жінка – це дуже класна і сильна людина. Яка може змінювати все і заявляти вголос про те, що їй потрібно і це, мабуть, створює якісь негаразди таким людям, вони бояться, що в них щось заберуть. Я якось так собі це пояснюю.