Авторка: Олександра Горчинська
Фото: Костянтин Гузенко
Антон Тимошенко — стендап-комік, ведучий шоу «Гомін аут» та сценарист «Телебачення Торонто». 2016 року Тимошенко переміг у шоу «Розсміши коміка». Тоді йому вдалося розсмішити одного з членів журі — нинішнього президента України Володимира Зеленського.
2021 року Тимошенко знявся у проморолику, де закликав підтримати ратифікацію Стамбульської конвенції.
В інтерв’ю «Повазі» Антон Тимошенко розмірковує, чи гарний манікюр — це тільки для жінок, чи й для чоловіків також, розповідає, чому в Україні досі сміються з сексистських стереотипних жартів та пояснює, чому самоіронія — це важливо.
Манікюр можуть робити не тільки жінки, а й чоловіки
Ти знявся в сюжеті на підтримку ратифікації Стамбульської конвенції. Чому вирішив це зробити?
Мені написала моя добра знайома, Марина Говорухіна, експертка з комунікацій, і спитала, чи не хочу я взяти участь у такій ініціативі. Я почитав більше про це, вивчив ключові меседжі, які транслює Стамбульська конвенція, і вирішив долучитися. Тому що я — проти насильства, а також толерантно ставлюся до всіх, зокрема й до ЛГБТ+. Я прибічник засад гендерної рівності.
Ось, наприклад, можу показати вам свій манікюр — сьогодні вже йду його знімати. Це мій спосіб простіше ставитися до якихось речей. Хоч це й не супер маскулінна річ, але красиво.
Чи складно було знайти майстра? Я нещодавно читала в Facebook, як один хлопець намагався знайти, де зробити собі манікюр, але йому відмовляли. Мовляв, роблять тільки жіночий. Але яка різниця, якщо руки в усіх однакові?
У нас у стендапі є своя майстриня, яка робила манікюр уже трьом комікам. Тому — не складно. Але так, згоден — це і для чоловіків, і для жінок. Вважаю, що манікюр можуть робити не тільки жінки, а й чоловіки. Це теж трохи про гендерну рівність.
Гендер, сексуальна просвіта та ЛГБТ
Чи отримав якийсь фідбек від своєї аудиторії після зйомок на підтримку Стамбульської конвенції?
Було дуже багато гарних відгуків, лайків, репостів і подяк. Люди казали, що так, треба підписати петицію з вимогою ратифікувати Стамбульську конвенцію.
Звісно, було й кілька негативних коментарів щодо того, що це — не по-християнськи, що це «пропаганда» чогось там. Але таких відгуків було небагато.
Так, це одна з наших сучасних проблем: релігійні спільноти виступають проти будь-яких згадок слова «гендер», сприймаючи це як «пропаганду збочень». І виходить, що у школах упроваджують уроки християнської етики, а от уроки сексуальної просвіти — ні.
Я погоджуюся, що в нас велика проблема з сексуальною просвітою. Я от подивився серіал «Sex Education» від Netflix, і розумію, що якби в мене був такий серіал в мої 16 чи 17 років, усе було б інакше. Мені сподобалося те, як там усе розкладено, як розбирають ті чи інші проблеми, пояснюють якісь речі. Навіть я багато чого зрозумів краще.
Якби тобі запропонували стати якимось амбасадором і просувати ідеї сексуальної просвіти, наприклад, серед школярів — ти би погодився?
Так, звісно. Дивлячись, які саме ідеї, але загалом, думаю, це було б цікаво. Та перед тим, як доносити якісь думки до інших, по-хорошому я би сам хотів пройти якесь навчання. Бо ставлюся до цього серйозно: якщо ти просуваєш якісь ідеї, маєш сам на цьому розумітися.
Україна — дуже закрита країна в сенсі таких тем, які нібито перебувають десь «за рамками». І це не тільки про сексуальну просвіту, а про все, починаючи від сексуальної орієнтації й закінчуючи, наприклад, легалізацією медичного канабісу.
Ти згадав про ЛГБТ — був коли-небудь на Марші рівності або на інших публічних заходах на підтримку цієї спільноти?
Одного разу ситуативно потрапив на Марш рівності в Харкові. Був у цьому місті у справах, але мав вільний час. Виявилося, що якраз того дня там проходив марш. Я вирішив, чом би й ні. Був там недовго, може, десь із годину. Походив із ними, покричав «кричалочки». Пам’ятаю, одне з гасел було про те, що парки в харків’ян є, а прав немає.
Жарти поза межею
В інтерв’ю на УП в тебе запитували, чи є у тебе якісь табу — теми, на які ти ніколи не пожартуєш. Ти відповідав, що немає. Нічого не змінилося?
У мене були жарти, які «на межі», так. І були невдалі жарти, я це визнаю — наприклад, про ромів у моєму «сольнику». Були доволі жорсткі жарти, як, наприклад, про смерть одного з політиків від ОПЗЖ, коли я пожартував, що тепер він не зможе бути «за життя».
Для гострих жартів треба знати час і місце. От, наприклад, колись був номер у «Вечірньому кварталі» про пожежу в домі колишньої очільниці Національного банку України Валерії Гонтаревої, до участі в якому ще запросили хор Верьовки. Такий жарт — дуже невдалий і замовний.
Загалом, маю такого собі внутрішнього цензора, який це перевіряє. А так узагалі я їжджу по різних містах і «тестую» той чи інший жарт перед аудиторією. Якщо всі з цього сміються, значить, усе вдало. Люди — найкращий фільтр.
Мені хочеться, щоб моя аудиторія розвивалася і зростала. Як на мене, раніше взагалі було простіше стати коміком. Ти міг пожартувати, умовно кажучи, що всі білявки — тупі, й люди з цього сміялися. Сміялися з ейджизму, сексизму, гомофобії. Проте зневага до якоїсь соціальної групи — це насправді нецікаво. Бо жарти, які когось принижують, писати легко. Цікавіше писати матеріал, який буде смішним без будь-якого приниження інших людей.
Якщо ми говоримо про мораль і етику в жартах, то де та межа, якої не варто переходити, але на якій ще можна балансувати? Як ти визначаєш цю межу для себе?
На нашого коміка Єгора Шатайла, наприклад, напали представники праворадикального угрупування за жарти про традиційну родину. Ми були в шоці, що таке відбувається. Ця справа розглядається вже півтора року, але не знаю, чим це може закінчитися і коли. Та ми виступаємо далі, таких інцидентів уже не траплялося.
Загалом, думаю, все залежить від аудиторії, перед якою ти це розповідаєш. Умовно кажучи, якщо я «тестуватиму» один і той самий жарт для представників праворадикальних угруповань, про яких ми згадували, і для когось із зовсім протилежними поглядами, то реакція буде різною. Для когось це буде «поза межею», а для когось — ні.
Про попит на інтелектуальний розважальний контент та на нові жарти
В Україні досі дуже популярні комедійні шоу на кшталт «Камеді Клаб», «Дизель Шоу» або ж той самий «95 Квартал», де жартують про те, що прогресивна спільнота сьогодні назвала би сексизмом, гендерною дискримінацією та тупими стереотипами. Чому люди досі з цього сміються?
Мені здається, те, що це популярно, — це великий міф. Я можу помилятися, бо це може бути моя «інформаційна бульбашка». Але як зазвичай дивляться такі програми? Ніхто ж не вмикає цього й не сідає цілеспрямовано дивитися умовного «Дизель-Шоу». Це програми, які вмикають «для фону», поки паралельно готують їсти або прибирають.
Звісно, є попит на такі шоу — квитки на справді купують, і це продовжують знімати. Але загалом рейтинги в таких програм дуже просіли останнім часом. І той самий «95 Квартал» про це теж говорить: після того, як Володимир Зеленський відійшов від кар’єри коміка і зайняв пост президента, їх стали дивитися менше.
Телебачення — це одна велика ілюзія. І якесь умовне «Дизель Шоу» або «Камеді Клаб» — це як санаторій десь в умовному Трускавці, який досі працює в тому вигляді, в якому був збудований ще за часів СРСР. Там усе вже давно застаріле, нового нічого немає, але зате там не треба думати. Ти приїжджаєш і все — відпочиваєш.
Запит на нові жарти й на новий гумор є в тієї аудиторії, у якої є нове життя. У тих, хто якось розвивається сам. А якщо ти живеш «по накатаній», ходиш на одну й ту ж роботу 30 років, якщо твоє дозвілля — це «дім-робота-дім» і телевізор на вихідних, то нового життя тут немає. Як і попиту на новий інтелектуальний, розважальний контент, на нові жарти.
«Культура скасування» та український Гарві Вайнштайн
В іноземних стендапах ці акценти — гендерна нейтральність, толерантність тощо — вже якось проявляються?
В Україні всі переважно намагаються брати приклад із західних коміків, бо там просувають сучаснішу толерантнішу повістку. Там більше історії, більше культури й більше грошей, звісно.
Стендап в Україні — це ще достатньо молодий жанр, тому одразу стати такою «скелею» комедії, як на Заході, не вийде. Тож ми вчимося на помилках, формуємо свої смаки. І я думаю, в майбутньому рухатимемося в одній лінії з західними коміками.
Із іншого боку, в західному світі є коміки, які навпаки виходять за ці рамки, бо вони відчувають, що їх «затисли». Тому спеціально влаштовують провокації — жартують десь за межею прийнятного. Як, наприклад, комік Біл Берр, який дуже по-сексистськи жартував про дружину Барака Обами, Мішель Обаму. Не відстає від нього й інший комік – Дейв Шапел, стендапи якого хотіли видалити з Netflix.
Нещодавно я давав одне інтерв’ю щодо «культури скасування» (від англ. cancel culture — сучасна форма остракізму, коли під тиском суспільного резонансу людина опиняється поза соціальними або професійними колами за неприйнятну з погляду певної групи суспільства поведінку — ред.), і розмірковував, що на відміну від американського світу, де зараз багатьох «закенселили» через невдалі жарти, висловлювання, позицію абощо, в Україні таким чомусь не займаються.
Яскравий приклад — Михайло Поплавський. Як на мене, це наш, український, Гарві Вайнштайн, який навіть нічого не приховує. Він викладає це все в ТікТок і каже: «я це роблю — дивіться». І ніхто не застосує до Поплавського «культуру скасування», немає ніякого хейту в коментарях. Люди вчаться в нього, отримують потім дипломи.
Зате в Україні звикли «кенселити» політиків і політикинь — через корупцію, якусь політичну позицію абощо. Але «кенселити» людей за ейджизм, сексизм, дискримінацію — це в нас не розвинене.
Леся Українка казала: «Щоб не плакать, я сміялась». Спостерігаючи за тим, що відбувається в Україні, думаю, що це схоже на якийсь «народний» патерн поведінки. Ми могли би вже стільки разів заплакати: і над війною, і над політичною чи економічною ситуацією, і над усім іншим. Але ми сміємося. Навіть у найстрашніших випадках усе одно з’являються якісь меми, які висміюють ситуацію. Що ти про це думаєш?
Як кажуть, готуйся до найгіршого, але думай про найкраще. Почуття гумору допомагає людям залишатися собою навіть у найкритичніших ситуаціях. Це те, що якось нас об’єднує. Тому так, гумор — це важливо. Він створює нам надійний тил, бо історія України показує, що в нас дуже часто трапляються складні часи, ми постійно переживаємо якісь складні моменти.
Із іншого боку, в нас культура розвивається дуже повільно, бо в багатьох людей немає самоіронії. Не всі можуть жартувати про самих себе. І наші політики часто жартують так, що це взагалі не смішно. І ведуть комунікацію якось не так, як це можна було б робити. От, наприклад, якби Юлія Тимошенко замість того, щоб сто разів говорити про зубожіння, зробила б про це один хороший мем — ефект був би кращим. У людей має бути самоіронія на високому рівні, бо без цього в нас не вийде нічого.