«В Україні музей жіночої історії потрібен майже в кожному місті», – говорить гендерна дослідниця, засновниця Центру гендерної культури Тетяна Ісаєва. Вона проводить для нас екскурсію в Музеї жіночої та гендерної історії.
У світі є не так багато музеїв, які були б цілковито присвячені жінкам. Тим часом Харків може похизуватися одним із них. Музей жіночої та гендерної історії з’явився 2008 року завдяки зусиллям команди ентузіасток та ентузіастів. Вони хотіли зробити гендерні проблеми видимими для широкого загалу. А музейний формат – це доволі непоганий спосіб актуалізувати питання щодо місця жінки в суспільстві та спонукати людей до переосмислення своїх упереджень і стереотипів.
«Історію створюємо, пишемо, зберігаємо» – саме так звучить ключове гасло музею. Тут кожен експонат може повідати якусь історію. Наприклад, про те, як раніше жили жінки та як у різні часи сприймалися ідеї гендерної рівності. У музеї переконані, що ці питання аж ніяк не втратили своєї актуальності. Адже попри певний прогрес, люди все ще потерпають від гендерної дискримінації.
«Білим по білому»
Наразі колекція музею налічує близько 4000 експонатів. І вона постійно поповнюється. Громадські організації, гендерні дослідниці та й просто зацікавлені відвідувачки регулярно діляться новими артефактами.
Перший експонат, який показує Тетяна Ісаєва — це вишивка, виконана в техніці «білим по білому». Тонка та складна робота з безліччю дрібних деталей.
«Ми зазвичай починаємо нашу екскурсію з цього експонату. Щоб побачити деталі вишивки, потрібно придивитися. Так само й із жіночою історією. Із вишивкою її порівняла дослідниця Марта Богачевська-Хом’як. Вона сказала, що жіноча історія – як вишивка «білим по білому».А Нобелівська лауреатка миру 2003 року Ширін Ебаді якось казала, що жінки пишуть історію світу. Тому в кожній країні має бути свій жіночий музей», – говорить Тетяна Ісаєва.
Зазвичай у музеях люди мають слухати та мовчати. Ось тобі щось розповідають, а ти просто ходиш залами й нічого не чіпаєш руками. Однак, за словами пані Тетяни, харківський жіночий музей – це передусім музей для діалогу. Відвідувачки та відвідувачі можуть як ставити запитання, так і ділитися своїми думками чи припущеннями. До того ж, екскурсії тут інтерактивні. Експонати можна подивитися, поторкати та навіть приміряти.
Ось, наприклад, валіза, вщерть наповнена взуттям на височенних підборах. А поруч – важкі торби з продуктами. Усі охочі можуть поміряти взуття і спробувати поносити торбу.
«Ми питаємо чоловіків, чи їм подобаються жінки на високих підборах. І деякі кажуть, що так, подобаються. Тоді ми пропонуємо вибрати пару і взути. До речі, деякі туфлі в нас дуже дефіцитні. Наприклад, є єдина пара 45 розміру. А ось торба з продуктами. Буває, що під час екскурсії хтось із жінок каже: «А в мене чоловік сам носить продукти з магазину». Але це одна з двадцяти. Бо в нашій країні зазвичай продукти додому приносять жінки», – зазначає дослідниця.
Де місце жінки?
«І тут ми зазвичай запитуємо, де місце жінки. І як ви думаєте, яку відповідь найчастіше чуємо? Попри те, що ми багато говоримо про рівність. дуже часто все ж лунає відповідь «на кухні». І тут я показую «жіночу» кімнату, в якій «зупинився» час. Наприклад, тут є історія в фотографіях. Вона про дівчину, яку видали заміж у 15 років. Це ХІХ століття. На цій світлині вона вагітна. А на цій уже має п’ятеро дітей. Крім цих п’яти, у неї було ще восьмеро. Тринадцять дітей – це була така нормальна рольова модель для жінки тих часів», – каже Тетяна Ісаєва.
У кімнаті, де зупинився час, можна побачити багато старих речей, пов’язаних із хатньою працею та доглядом за дітьми. Вони дають зрозуміти, яким незручним був побут ще 40 років тому, скільки сил та енергії потрібно було щодня витрачати жінкам. Але й нині не все так добре, як може здатися на перший погляд. У музеї розповідають, що в середньому українські жінки витрачають на домашню працю 29 годин на тиждень, на приготування їжі – 6,5 годин, а на догляд за дітьми – 49 годин. Навіть сьогодні цю роботу вважають суто жіночою.
«Як ви думаєте, чому саме жінка виконує всю хатню роботу? Цьому є причина. Жінка займається хатньою роботою тому, що вона не оплачується», – пояснює Тетяна Ісаєва.
За її словами, ця музейна кімната – відображення мікросвіту жінки, чиє життя крутиться навколо домашньої праці та догляду за немовлям. Так, вона може поглянути у вікно й побачити світлини людей, які досягають вершин у спорті, займаються наукою, будують блискучу кар’єру. Але то будуть винятково чоловіки. І жодної рольової моделі для неї самої. Проте якщо вона відчинить сусіднє віконечко, то побачить уже іншу картину. Там будуть жінки – учені, космонавтки, льотчиці, мандрівниці, воячки, спортсменки та мисткині.
Євро, від якого відрізали майже четвертину
Експозиція дає зрозуміти, як змінювалися гендерні ролі впродовж багатьох століть. У музеї обладнано кілька панорам, що ілюструють положення жінок та чоловіків у різні історичні періоди. На першій ми бачимо первісних людей у темній печері. На думку обивателів, це були часи, коли чоловіки йшли полювати на мамонта, а жінки залишалися в печерах і чекали на них. Але насправді все було не так просто та однозначно.
«Що робили чоловіки та жінки? Багато хто відповідає, що чоловіки ходили на полювання, а жінки берегли вогнище. Але насправді на полювання ходили й жінки, і чоловіки. Вони разом боронили територію, де жили. А старі, хворі та поранені – як чоловіки, так і жінки – залишалися й підтримували вогнище», – пояснює Тетяна Ісаєва.
Інший розподіл гендерних ролей з’явився дещо пізніше. Із часів античності жінки залишалися вдома, вели господарство та бавили дітей. Чоловіки ж безроздільно панували в публічному просторі. Саме такий порядок можна побачити в наступні епохи. Проте, наприклад, Перша світова війна внесла свої корективи. Чоловіки пішли на фронт, а хтось мав замінити їх на заводах та підприємствах. Так жінки вперше масово ввійшли в публічний простір.
Остання панорама відображає наш час. Там і чоловік, і жінка перебувають в одному публічному просторі. При цьому вони обоє залучені до виховання дітей. Але це ідеальний світ, у якому панує гендерна рівність. Поки що ми цього ще не досягли. За словами дослідниці, у світі немає країни, яка б могла похизуватися повною рівністю. З-поміж іншого про це нагадує один із експонатів. Це євро, від якого відрізали майже четвертину. Адже чоловіки в середньому досі отримують на 20-25% відсотків більшу заробітну плату, ніж жінки. І це той важливий індикатор, що відображає ставлення суспільства до жінки.
Дівчаткам — рожеве, хлопчикам — блакитне. Або ні?
«Ми живемо в часи, коли світ дуже швидко змінюється. Сьогодні жінки освоюють так звані «чоловічі» професії. А чоловіки все більше цікавляться вихованням дітей. Нещодавно в нас була екскурсія, і відвідувачки розповідали, що бачили в соцмережах запитання від чоловіків про те, як краще виховувати дитину. Це дуже класно», – каже Тетяна Ісаєва.
Не дивно, що значна частина експозиції присвячена критичному переосмисленню гендерних стереотипів. Зокрема тих, що супроводжують нас із раннього дитинства. Частково їх породжують так звані енциклопедії для хлопчиків та дівчаток. У музеї є ціла добірка. Наприклад, енциклопедія для юних леді за 2002 рік. Вона демонструє, чого вчили дівчаток 20 років тому. Передусім там ідеться про те, як поратися по господарству, робити вправи для стрункості, правильно добирати вбрання та зачіски. Бо те, що можуть собі дозволити худенькі дівчатка, не варто носити повним. І юна леді у свої 8-12 років мусить про це знати. Також автори книжки засуджували впертість. На їхню думку, це ознака тупості.
У книжках, виданих 2018 року, значного прогресу не побачиш. Юні читачі та читачки також не навчаться нічого нового. Наприклад, на книжці з палітуркою синього кольору хлопці зображені як професіонали, спортсмени чи пожежники. Бо вони можуть стати ким забажають. А от дівчата на обкладинці рожевого кольору — наречені. Бо їхня головна мета — вийди заміж.
Щоправда, можна побачити тут і сучасні книжки. Наприклад, є твори шведського письменника Пера Густавсона про принцесу. Там головна героїня не чекає свого прекрасного принца десь у високій вежі. Натомість вона сама вирушає на пошуки пригод. Сучасна принцеса грає в хокей, подорожує, знаходить нових друзів та захищає їх від хуліганів, а наприкінці перемагає дракона. Причому не вбиває — бо це добра казка — а робить його своїм другом.
«Проти гендеру» — це як «проти сходу сонця»
Тетяна Ісаєва розповідає, що музей користується популярністю в харків’ян. Дуже багато людей приходять сюди. Щоправда, якщо одні роблять це за покликом серця, то інших приводять, попри те, що їм таке нецікаво.
«Наприклад, студенти чи студентки. Вони чомусь думають, що ми їм тут щось нав’язуємо. Одна дівчина так і сказала: «Я не хочу, щоб мій маленький син грався іграшковим посудом, бо він стане геєм!» Це така маячня! До чого тут сексуальна орієнтація? Натомість така дитина скоріше навчиться хатній роботі, цінуватиме її. У нас багато жінок зараз кажуть, що в них хороший чоловік, бо допомагає з хатньою роботою. А чому саме «допомагає»? Чому він її не робить? Коли кажеш жінкам про це, вони починають задумуватися», – говорить Ісаєва.
За її словами, жіночі музеї допомагають осягнути поняття гендерної рівності. Зокрема пояснюють, що таке гендер і чому цього терміну не варто боятися. Бо дуже часто відвідувачі заявляють, що вони «проти гендеру». А що воно таке – не розуміють.
«Я кажу, що вони не можуть бути проти гендеру. Це все одно що сказати «я проти сходу сонця». Гендер – це соціальна роль. Вона існує незалежно від чиїхось бажань. Ми можемо бути проти гендерної рівності. Але не проти гендеру. Не проти соціальних ролей, які приписуються певним статям. У нас у музеї такі баталії трапляються з цього приводу! Якось прийшли до нас хлопець із дівчиною. Він послухав-послухав, взяв її за руку і каже: «Тобі тут робити нічого», і повів її звідсіля», — пригадує дослідниця.
Але вдячної аудиторії все ж більше. Відвідувачі та відвідувачки розповідають, як багато змогли зрозуміти завдяки музею. Подекуди навіть зізнаються, що переглянули свої погляди. Трапляються й доленосні події — завдяки музеєві чиїсь доньки вирішили вступати на ІТ-спеціальність.
За словами Тетяни, Ісаєвої, музеї жіночої історії точно на часі. Попри те, що не всі люди відкриті до нової інформації й готові відмовитися від своїх упереджень.
«Гендерна рівність – це коли є вибір. Коли ми не «навішуємо» на людину якусь роль або професію. А даємо вибір, можливість реалізувати власний потенціал. Тобто бути щасливою людиною в сучасному світі. Я вважаю, що у третьому тисячолітті це дуже потрібно. Хоча нам ще багато треба працювати в цьому напрямку», — підсумувала дослідниця.
Юлія Гуш