Авторка: Лариса Денисенко
Фото: Роксолана Поцюрко
Христина Кіт – адвокатка, яка захищала й захищає жінок, які повстали проти домашнього насильства. Вона – візіонерка й фундаторка Асоціації жінок-юристок «Юрфем», організації, що об’єднує понад 200 фахівчинь права. Христина захищає права жінок, працює в царині правової освіти, культури, аналітики та законопроєктування.
У цій розлогій розмові Христина розповідає, як настанови її матері щодо того, що донька має бути сильною, дозволили їй загартувати характер, упоратися з проблемою домашнього насильства, зрозуміти, чому юридична освіта має працювати на захист прав і свобод жінок, і об`єднати юристок для досягнення екологічної гендерно-чутливої атмосфери в правничій спільноті.
Лариса Денисенко: Ось ти студентка юридичного факультету одного з правозміцнюючих професію університетів – ЛНУ. Яким було твоє навчання, на що ти звертала увагу? Навчання йшло переважно «чоловічою юридичною моделлю» чи ні?
Христина Кіт: На юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка я вступила 2005 року. Це була моя мрія та моя мета, до якої я йшла, навіть не думаючи про інші навчальні заклади, спеціальності тощо. У мене в житті так складається, що маючи ціль, я не думаю про те, що вона може бути недосяжна чи з певних причин не реалізована. Тому я була переконана, що вчитимуся саме в цьому навчальному закладі.
Перші роки навчання на юрфаці ЛНУ ім. Івана Франка – це школа виживання. Перший курс –це справді суцільний стрес, переживання. Навчання цілодобове. Зазвичай половини з того, що ти вчиш, абсолютно не усвідомлюєш. Думаю, у 17 років усвідомити та переосмислити теорію держави і права чи ту ж філософію насправді дуже складно.
Тому окрім сфокусованості на навчанні, адаптації до нового ритму життя я ні про що не думала.
Під час навчання я не відстежувала жодних проявів гендерних упереджень чи стереотипів щодо студентів та студенток. У нас у головах формували зовсім інші моделі.
Наприклад, нам забороняли приходити на пари у спортивному одязі чи взутті. Могли вигнати з аудиторії.
Інколи, здається, створювали такі умови та атмосферу, ніби хотіли перевірити на стресостійкість. Наприклад, ми чітко знали, що значна частина наших студентів будуть відраховані до завершення третього курсу через неможливість скласти окремі предмети. Ця атмосфера постійного іспиту превалювала у нашому виші.
Як на мене, це не сприяло кращому засвоєнню предметів, проте негативно впливало на формування портрета так «званого хорошого юриста/-ки», як тих, у кого не може бути жодних особистих, сімейних чи інших перешкод для виконання того чи іншого завдання.
Ти та чи той, хто в діловому костюмі. І тобі має бути все до снаги.
Це зараз я розумію, що такий підхід до виховання майбутнього правництва призводить зокрема й до виходу з професії значної частини жінок, які все ж таки хочуть поєднувати материнство з роботою, але не можуть – через такий підхід до формування кадрів у юридичній спільноті
І так, мабуть, такий підхід до формування особистості майбутнього юриста/юристки є чоловічою юридичною моделлю.
“До сьогодні дивуюся, як із однієї боку можна виховувати дівчат у дусі «відмінниці», і в той же час наголошувати, що жінка не може бути кар’єристкою, а має дбати про сім’ю”
Лариса Денисенко: Хто в тобі самій виховував чутливість до жіночих прав, усвідомлення проблем, які існують?
Христина Кіт: Я не була гендерно-чутливою студенткою на перших курсах університету. Я взагалі, мабуть, ніколи не чула про «гендер», не знала нічого про «рівні права та можливості жінок і чоловіків». Я виховувалася в патріархальній сім’ї.
Мама моя з моменту одруження ніколи не працювала, оскільки її чоловік, мій батько, не дозволяв. Мене виховували у класичній жіночій ролі. За мною завжди було закріплено виконання всієї хатньої роботи – шиття, прання, прибирання. Займатися карате чи іншими видами спорту мені теж не дозволяли. Натомість я ходила на гурток крою й шиття та в театральний. Водночас мене змушували багато читати, вчитися, працювати. Як мантру, мені говорили кожного дня: «Під лежачий камінь вода не тече».
До сьогодні дивуюся, як ці підходи поєднуються, і як із однієї боку можна виховувати дівчат у дусі «відмінниці», і в той же час наголошувати, що жінка не може бути кар’єристкою, а має дбати про сім’ю.
Коли мені було 13 років, батько залишив маму й мене з братом. І я лише зараз, мабуть, можу уявити стан моєї мами, яка більше десяти років не працювала й залишилася з двома дітьми.
Якщо чесно, період був важкий. І ця ситуація показує, наскільки економічна незалежність, самореалізація жінок важливі. Ти ніколи не знаєш, коли можеш опинитися наодинці, з двома дітьми й без жодної копійки у гаманці.
У 14 років я залишилася сама з братом, на рік від мене молодшим, а мама поїхала за кордон. Батько повернувся додому зі своєю співмешканкою, і в нас почався й чотири роки тривав час щоденного домашнього насильства. Було таке, що тікала на вулицю вночі з братом, інколи не спала ночами, бо батько в білій гарячці з ножами бігав по хаті.
Різні були випадки… Підлітком я вже знала, як писати заяви в поліцію, знала значну частину поліцейських нашого району й дільничного офіцера поліції.
Школа життя була ще та, особливо коли це надалі потрібно було поєднувати з навчанням на юрфаці. Там нікого геть не цікавить, що ти не могла вивчити іспит через те, що твій батько, наприклад, заснув із сигаретою й підпалив диван серед ночі. А ти прийшла на пари, уся смердиш димом і не можеш саме сьогодні відповідати на запитання викладача.
У цей період я теж не ідентифікувала ситуацію, яка була в мене вдома як порушення прав жінок, як проблему глобальну, яка має вирішуватися по-іншому. У мене було завдання вижити й успішно вчитися в університеті.
Лариса Денисенко: Я тобі вдячна за відвертість, не кожна готова й може поділитися такою історією. Що б ти порадила студенткам, які зараз відчувають такий тиск на себе, яким так само болить? Що, як ти вважаєш, допомогло тобі вижити, вивчитися, стати такою, яка ти є?
Христина Кіт: Я багато думала про те, що ж мені допомогло стати такою. Мене завжди зачіпали стереотипні висловлювання різних людей щодо дітей мігрантів. Типу – що з них візьмеш, батьки за кордоном, а діти ростуть невихованими й ні на що не годяться.
Насправді, мені здається, якщо б не ситуація, яка виникала в моїй сім’ї, я б не була юристкою, ніколи б не змогла подолати власних комплексів, стереотипів і упереджень. Цього всього, що зараз я ціную, у мене не було б.
Насправді мені допомогло те, що їдучи за кордон, мама сказала: «Ти відповідальна за брата. Ти маєш уміти все робити. Ти маєш знати, що в хаті є й на яких місцях». Мов сьогодні пригадую, як вона мені все показувала, розповідала, що я маю робити, як піклуватися про брата й паралельно ще й учитися.
І я думаю, що ця гіпервідповідальність, яка була покладена на мене в 14 років, не дозволила мені здатися. Окрім того, для мене це була мегадовіра й віра від мами, що я зі всім упораюся. У неї не було іншого виходу, я це розуміла й тому робила все, щоб її не підвести.
Після вступу в університет я зрозуміла, що одного навчання не достатньо, потрібно рухатися вперед. Через велике бажання пізнати юридичну професію на практиці я потрапила на стажування у Громадську організацію «Жіночі перспективи». Це було на другому курсі.
Важливо не зациклюватися на тому, що з Вами відбувається. Все в житті минає, немає нічого постійного. Ні позитивних моментів, ні негативних. Важливо знайти людей, яким Ви можете довіряти. Просто тих, кому Ви можете розповісти, що у вас відбувається. Якщо Ви закриваєтесь у собі, живете лише в оточенні негативу, Ви не зможете побачити, як рухатися вперед.
Аби щось у житті змінилося, потрібно рухатися вперед. Це мені допомогло.
Організація, у яку я потрапила на стажування, надавала допомогу жінкам, постраждалим від домашнього насильства. Я почала там стажуватися, а з третього курсу й працювати в цій організації.
І лише тоді, коли я почала працювати у ГО «Жіночі перспективи», консультувати жінок, постраждалих від домашнього насильства, я почала занурюватися в тематику гендерної рівності, знаходити для себе багато відповідей, змінюватися сама, працювати зі своїми комплексами, які стереотипно в мені сформувалися.
Я розуміла жінок, постраждалих від домашнього насильства. Мені здавалося, я знала, що вони відчувають, як проводять свій день чи ніч із кривдником у квартирі, бо сама так жила.
Цей період життя для мене дуже цінний, бо насправді саме в колі коліжанокі з організації я формувалася як гендерно-чутлива юристка. Я вивчила те, чого нас не вчили в університеті.
Нам ніколи не розповідали про домашнє насильство. Я навіть не знала, що є спеціальний закон, що за це передбачена відповідальність. Про гендерну дискримінацію взагалі мови не було на юридичному факультеті.
Організація також проводила й зараз проводить тренінги для поліції, соціальних служб, суддів на тему запобігання та протидії домашньому насильству.
Для мене було важливо мати стосунок до цього навчання.
В моєму оточенні бракувало юристів та юристок, які працювали б із темою гендерної рівності та захисту прав жінок. Цією темою здебільшого займалися й нині займаються громадські, правозахисні організації, у яких інколи навіть юриста/-ки у штаті немає. І, як на мене, це проблема, бо це знижує рівень довіри до професійних компетенцій організацій, які працюють у темі захисту прав жінок.
Лариса Денисенко: Як ти вважаєш, чи можуть сприяти кращому усвідомленню себе, розумінню тієї чи іншої проблеми, відчуттю підтримки менторські програми та гендерні політики компаній та організацій?
Христина Кіт: Менторські програми безумовно дуже важливі. На своєму досвіді знаю – якщо б у житті я не знайшла людей, які мені говорили «ти зможеш», «у тебе вийде», «потрібно пробувати, навіть якщо зазнаєш невдачі» – я ніколи б не почала працювати з 3 курсу, ніколи б, мабуть, не стала адвокаткою і не створила б Асоціацію жінок-юристок України «ЮрФем».
Щодо гендерних політик у компаніях та організаціях, то це надзвичайно важливо передусім для людей, які працюють у компаніях та впливають на якість послуг, які надаються.
З нами працюють різні люди, з різним життєвим досвідом, сімейними обставинами та ситуаціями. Гендерні політики дозволяють нам будувати чесні та довірливі стосунки в компанії, це покращує робочу атмосферу і як наслідок – фінансове становище компанії.
Важко знайти серед мої колег із юридичної спільноти тих, які б були гендерно-чутливими, розуміли необхідність прийняття гендерних політик у своїх компаніях, розуміли проблеми, із якими зіштовхуються жінки в Україні, та хотіли б і могли на них реагувати.
Це була одна з причин, чому ми вирішили створити Асоціацію жінок-юристок України «ЮрФем».
“Якщо ми в університеті не вчимо гендерно-чутливих тем, завершивши навчання ми їх сприйматимемо як такі, що не стосуються професії”
Лариса Денисенко: Асоціація жінок-юристок «Юрфем», яку ти створила й очолюєш, зараз об`єднує понад 200 фахівчинь, скажи – якою була початкова ідея, як організація розвивається зараз, навіщо це юристкам та і іншим жінкам?
Христина Кіт: Ідея була – створити професійну юридичну спільноту, чутливу до проблем, із якими зіштовхуються жінки, мати змогу реагувати у правовому полі. В Україні є декілька асоціацій, що об’єднують представників/-ць юридичної спільноти, але не було тих, хто працював із темою гендерної рівності та захисту прав жінок.
На жаль, теми, пов’язані з захистом прав жінок, розглядалися й сьогодні розглядаються, як такі, що не стосуються юридичних компаній, адвокатських об’єднань, юридичних навчальних закладів тощо. Вважалося, що це питання, якими виключно мають займатися громадські організації.
Для Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» важливо змінити це бачення, включити в порядок денний юридичної спільноти питання захисту прав жінок та гендерної рівності. Це непросте й амбітне завдання. Адже тут потрібно працювати з цінностями, сприйняттям, стереотипами тощо.
Окрім того, як ми знаємо, жінкам-юристкам також доводиться стикатися з випадками дискримінації, сексизму, сексуальних домагань, нижчої оплати праці тощо. Жінки в юридичній професії менш видимі, ніж чоловіки. Тому ми хотіли також стати тим майданчиком, який підсилює жінок у юридичній професії, робить їх більш видимими, їхні голоси гучнішими.
Як на мене, з цим ми успішно справляємося, завдяки вірі в те що робимо й постійній праці, удосконаленню своїх знань, навиків, бачення.
Ми працюємо лише три роки. І за цей час, як на мене, зробили дуже багато важливої роботи.
Оскільки ми працюємо над тим, щоб жінки отримували гендерно-чутливі якісні правові послуги, нам удалося розробити методичні рекомендації для адвокатів щодо ідентифікації гендерної дискримінації та надання правової допомоги жінкам із вразливих груп.
Також я розумію, що важливо працювати не лише з адвокатами, суддями чи іншими колегами, але важливо формувати ще зі студентської лави розуміння проблем гендерної рівності. Звичайно, якщо ми в університеті не вчимо гендерно-чутливих тем, завершивши навчання ми їх сприйматимемо як такі, що не стосуються професії. Боятимемося слів «фемінізм», «гендерна рівність» та говоритимемо, що ми не є феміністами/-ками, що свідчить про нашу неосвіченість.
Я дуже рада, що нам удалося не лише перекласти книгу Енн Скейлз «Фемінізм у праві», але й на її основі розробити навчальний курс для правничих шкіл.
Навчання студентства та створення навчальних і методичних матеріалів для колег у професії – це лише один із напрямків нашої роботи.
Минулого року ми зрозуміли, що готові рухатися в напрямку покращення нашого законодавства та співпраці з жінками-депутатками, серед яких теж чимало юристок.
Ми створили Аналітичний центр «ЮрФем», який готує висновки гендерно-правової експертизи законопроєктів, аналітичні матеріали з ключових та важливих тем, зокрема –захист прав жінок, постраждалих від гендерно-обумовленого насильства, тема репродуктивних прав жінок тощо.
Для нас важливо, що ми можемо об’єднати юристок навколо покращення законодавства та залучити їх до законопроєктної роботи. Дуже ціную, що за рік роботи Аналітичного центру наші висновки гендерно-правової експертизи затребувані як із боку депутатського корпусу, так і з боку урядовців/-иць.
Чи потрібна наша робота юристкам та іншим жінкам і навіщо?
Думаю, кожна може знайти в нашій роботі щось для себе і свого розвитку. Плануючи свою роботу, ми завжди думаємо, а що наші ідеї й плани принесуть корисного для спільноти та суспільства загалом.
Переконана, що кожна юристка й кожна жінка у співпраці з нами може знайти для себе можливості для розвитку, підтримку, додаткову інформацію, можливість стати видимою, знайти однодумиць чи отримати допомогу.
Ми завжди відкриті до ідей, крутих ініціатив наших членкинь, яким завжди надаємо підтримку. Можна мати цікаву та важливу ідею, навики і знання для її реалізації, але без команди не могти її реалізувати.
Я завжди дуже хвилююся, щоб ми не втрачали своїх позицій, здобутих за ці три роки, а навпаки – посилювали свою потужність. Це не просто, адже ми громадська організація, лише за членські внески ми не можемо прожити, тому доводиться постійно працювати над пошуком партнерів та фінансування. Для асоціації юристок це дуже непросто, адже складається враження, що професійна асоціація, яка об’єднує юристок, мала б сама собі давати раду без підтримки міжнародних організацій чи інших партнерів.
На жаль, це не так, адже поки в Україні немає культури підтримки громадських організацій із боку бізнесу чи інших фізичних осіб, доводиться постійно перебувати в пошуку фінансування.
Сподіваюся та дуже вірю, що в нас буде все гаразд і Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» і надалі працюватиме, адже все, що ми робимо, наповнене змістом та спрямоване на покращення життя в Україні.
Лариса Денисенко: Стаття 24 Конституції України гарантує нам право на рівне ставлення, але є там одна особливість, на яку ти звернула увагу. Можеш про це розповісти?
Христина Кіт: Так, насправді здається, що з правами жінок в Україні все гаразд. Ми маємо статтю в Конституції, яка нібито гарантує жінкам та чоловікам рівні права та обов’язки. 2005 року був прийнятий Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливості жінок і чоловіків», а 2012 – Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Що ще потрібно і про яку дискримінацію може йтися?
Це питання, яке я часто чую як од представників/-ць влади, так і з уст своїх колег – юристів та юристок.
Відповідь – дуже глибока, оскільки її сприйняття пов’язане з самоусвідомленістю, цінностями, якими живе суспільство, здатністю бачити далі свого носа і глибше в корінь проблеми.
Дуже просто говорити, що права жінок порушуються, коли, наприклад, закон забороняв жінкам голосувати, бути кандидатками на виборні посади в державі тощо. Складніше, коли закон декларує рівність прав, але на практиці створюються обставини, які не дають жінкам конкурувати на рівних.
От, наприклад, Конституція України у статті 24 нібито гарантує рівні права для жінок і чоловіків, але в той же час у частині другій цієї статті написано, що держава НАДАЄ жінкам рівні права з чоловіками. Таким чином, на рівні держави визнається, що цих прав жінки нібито з народження не мають.
З першого погляду, може здаватися, що феміністки не мають чим зайнятися і прискіпливо ставляться до слів у реченнях. Але у праві слова мають значення. Слова відображають наше ставлення до проблеми, справи, людини. Конституція України своєю чергою відображає ставлення держави до жінок і чоловіків, її громадян.
Мені здається, потрібно вже нарешті відійти від патріархального мислення у праві, яке транслює такі мовленнєві конструкти, як «жінкам заборонено», «жінкам надаються», «жінки можуть мати право» тощо. У нормах українського права ми не знайдемо аналогічних мовних конструкцій щодо чоловіків.
“досі є випадки, колим при розірванні шлюбу суд одним із пріоритетів ставить примирення сторін, незважаючи на випадки домашнього насильства”
Лариса Денисенко: Ти ведеш багато шлюбно-сімейних справ. З якими упередженнями, стереотипами щодо жінок ти стикалася, коли йдеться про систему правосуддя?
Христина Кіт: Я представляю інтереси жінок у судах уже більше 10 років. Починала ходити в суд ще студенткою 3-го курсу, адже тоді Цивільно-процесуальний кодекс дозволяв представляти людей на підставі усної заяви сторони по справі.
І це був чудовий період, коли я мала можливість практикуватися, боротися з ейджизмом суддів та клієнтів щодо мене. Адже в нас і сьогодні молодих колег сприймають, як тих, хто мало що знає й навряд чи можна довірити їм допомогти у вирішенні судової справи.
За цих 10 років, на мою думку, сприйняття суддями проблеми насильства щодо жінок, домашнього насильства, гендерної дискримінації дуже змінилося. Все більше стає суддів, які розуміють ці проблеми, вникають у них, знають та цікавляться прогалинами в законодавстві, цікавляться судовою практикою по цих справах.
Проте досі є випадки, коли, наприклад, при розірванні шлюбу суд одним із пріоритетів ставить примирення сторін, незважаючи на випадки домашнього насильства. Також коли ми говоримо про справи, пов’язані з поділом майна, користуванням житловим приміщенням, часто випадки домашнього насильства в цій сім’ї не беруться до уваги, і це не лише питання до судді, але й до адвокатів, які не посилаються на ці обставини у своїх заявах, вважаючи, що вони не стосуються справи.
Бувають випадки, коли судді при вирішенні питання про видачу обмежувального припису надають перевагу правам кривдника на користування житлом у порівнянні з правами постраждалих на безпеку і захист життя та здоров’я.
І найважливіше – те, що нам потрібно працювати з риторикою, яка відображає наше ставлення до проблеми. Якщо суддя, слідчий чи адвокат, опонент по справі ставить запитання жінці, яка постраждала від домашнього насильства: «Чому він Вас побив?» або «Що Ви не так сказали/зробили тощо» або «Де він на Вашу думку має жити, коли я його виселю із квартири?» – постраждала це розуміє як «сама винна», «це твоя відповідальність, якщо я його виселю» тощо.
Ось це постійне перекладення відповідальності на постраждалих, намагання сказати, що проблема не така велика, щоб аж застосовувати обмежувальні заходи, свідчить про те, що судді та адвокати не усвідомлюють проблеми насильства щодо жінок, а питань гендерної дискримінації – тим більше.
Тому є над чим працювати, ми постійно це робимо і з Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем», і я щоденно намагаюся робити це у своїй адвокатській практиці.
Мені здається, що адвокат/-тка – це не просто людина, яка знає і сліпо має застосовувати закон.
Наша праця полягає й у наданні правової допомоги людям, і у просвітництві колег, суддів та й людей в Україні загалом.
Коли ми пишемо позовну заяву до суду, у цій заяві ми можемо не лише висвітлити проблему нашої клієнтки/-та, ми можемо показати судді, опоненту по справі, які проблеми є в законодавстві з цього питання, яка судова практика України і зокрема Європейського суду з прав людини. Ми можемо набагато глибше і змістовніше вести свої судові справи і впливати на зміну підходів, практики, законодавства тощо.
Таке позиціонування нас як адвокатів сприятиме довірі – як до адвокатської професії, так і до судової системи загалом.
Адже та атмосфера недовіри до судів та суддів, яка в нас панує в суспільстві, залежить також від нас, адвокатів, які теж дотичні до творення цієї атмосфери. Тому нам потрібно теж поставити собі запитання: я як адвокат/-ка що можу зробити для посилення судової системи та формування в суспільства почуття довіри та поваги до права та системи правосуддя?
Лариса Денисенко: Цього року «Юрфем» разом із «Видавництвом» має амбітну ціль – видати книгу про культову суддю Рут Бейдер Гінзбург. Чим вона важлива для тебе, що вона може означати для української правничої спільноти? Чи бачиш ти юридичних лідерок у нашій країні, формальних або ж неформальних, хто вони для тебе?
Христина Кіт: Рут Бейдер Гінзбург – суддя, якою захоплювалися не лише мешканці Сполучених штатів Америки, адже вона творила судову практику щодо захисту прав жінок, захисту постраждалих від гендерної дискримінації та відкрито говорила про дискримінацію за ознакою статі. Вона здійснювала людиноцентричне та гендерно-чутливе правосуддя і водночас комунікувала з суспільством.
Рут Бейдер Гінзбур – позитивна модель для наших суддів. Завдяки цій книзі я хочу, щоб ми почали формувати інший дискурс у системі правосуддя.
Я більш ніж переконана, що серед наших суддів є теж фахівці/-чині які здійснюють людиноцентричне й гендерно-чутливе правосуддя. Просто серед великої маси інформації про зраду, корупцію, недоброчесність їх менше чутно й видно. Тим більше, будемо відверті, ми самі, як юридична спільнота, довгі роки законсервовувалися, намагалися створити закриту, виключно для обраних спільноту. В результаті нам перестали довіряти.
Якщо люди не знають, як працює право, як працює система, чому приймаються ті чи інші рішення, вони починають вірити чуткам, придумувати гіпотези. Навіть там, де немає корупції, її бачити.
Тому, як на мене, нам, зокрема суддям, потрібно більше комунікувати з суспільством. Зараз у нас багато можливостей – соцмережі, YouTube канал, сторінки судів. Не всі використовують цей ресурс.
Ми не хочемо робити переклад та видання книги про Рут Бейдер Гінзбург лише заради того, щоб вона з`явилася в Україні. Разом із її презентацією та поширенням серед суддів ми плануємо проведення дискусій навколо тем гендерно-чутливого правосуддя, хочемо висвітлити роботу і зробити більш видимими суддів, які виносять гендерно-чутливі рішення. Таким чином ми прагнемо зробити внесок у формування довіри до системи правосуддя в Україні.
Лариса Денисенко: Часто великі юридичні конференції ігнорують тему прав жінок, бо вона – лише для жінок, не надто серйозна, погано монетизується, не на часі. Ти б могла навести кілька прикладів «жіночих тем», які потрібно й варто проговорювати на кримінальних форумах або ж форумах правничих послуг?
Христина Кіт: Так, часто ми можемо почути, що на великих юридичних конференціях, форумах тематика прав жінок та гендерної рівності неактуальна. Нехай цими темами займаються лише жінки, а ми тут займаємося великим бізнесом.
Вибачте, але насправді це смішно і свідчить про абсолютну неосвіченість та нерозуміння того, чим ми як юристи маємо займатися. Якщо ми прийшли у професію лише для того, щоб робити гроші, то, мабуть, ми помилилися при виборі професії.
У кожній юридичній компанії працює якщо не 50%, то 30% жінок на різних посадах.
Фактично на кожному юридичному заході в нас також присутні 50% жінок, якщо не більше. Нашими послугами користуються як жінки, так і чоловіки. Тоді виникає питання – чому ми не хочемо говорити про права половини людей, із якими ми працюємо, яким надаємо послуги? Як за таких умов ми можемо формувати довіру, репутацію до нашої компанії та до нашої спільноти?
Наприклад, коли форум присвячений темі кримінального права чи процесу. Фактично два розділи Кримінального кодексу України, якщо не більше, стосуються кримінальних справ, потерпілими в яких найчастіше є жінки – це злочини проти життя і здоров’я та злочини проти статевої свободи й недоторканості.
Навіть якщо ми представляємо інтереси підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, нам потрібно розуміти специфіку досудового й судового розслідування цих справ, зважаючи на їх гендерно-чутливий характер. Якщо йдеться про заходи, пов’язані з наданням правничих послуг, це має бути гендерно-чутливим. Це репутація компанії, організації.
Мені здається, що нам потрібно передовсім зрозуміти, що наша робота полягає у співпраці з людьми, комунікації з ними, побудові відносин та довіри. Побудувати відносини в середині спільноти та довіру суспільства до спільноти неможливо без включення гендерно-чутливих підходів у свою роботу, незалежно від того, у якій галузі права ви працюєте і чи велика ваша юридична компанія.
Лариса Денисенко: Яка ідея, на твій погляд, могла б об`єднати жінок, щоб ми повірили в себе, повірили одна одній і у важливість жіночого руху?
Христина Кіт: Я не знаю, чи може бути одна ідея, здатна об’єднати, і не впевнена, чи потрібно ставити собі за мету об’єднати всіх жінок навколо якось конкретної ідеї. Кожна з нас різна, унікальна. Кожна має свої погляди на ту чи іншу проблему. Ці погляди відрізняються – і це прекрасно. Ми маємо різний досвід, розвиваємося в різних середовищах. З вірою в себе, прийняттям своїх помилок і вмінням помічати свої успіхи нам потрібно працювати. Адже дитячий комплекс «відмінниці» і зовнішній тиск у вигляді «подивимось, чи ти зможеш» часто відбирає в нас сили рухатися вперед.
Щодо довіри одна одній, та й загалом довіри в середині спільноти – це питання, про яке я вже загадувала вище. Над цим нам також потрібно працювати.
Ми не можемо бути конкурентами, а лише опонентами по судових справах. Якщо з нас хтось і переможе, то точно не ми, а право і справедливість, завдяки нашим професійним навикам. То чому б нам чесно не спілкуватися, разом не розвиватися й разом не працювати над довірою до юридичної спільноти?
А довіра до жіночого руху з’явиться тоді, коли ми будемо частіше виходити зі своєї бульбашки, частіше та на ширшу аудиторію говорити про свої успіхи та розширювати коло однодумниць.
Лариса Денисенко: Хочу повернутися до того, з чого ти починала. Випускниця Львівського університету, вивчена за чоловічою юридичною моделлю, в діловому костюмі, якій під силу все. В чому і яка ти зараз?
Христина Кіт: Ти знаєш, це дуже складне питання. Кожного року я все частіше й частіше думаю про те, яка я, над чим мені потрібно в собі працювати, переосмислюю свої вчинки, погляди.
Що доросліша я стаю, то мені все страшніше вимовляти фразу «мені все під силу». Можливо, ось цей молодіжний максималізм я стала переосмислювати, можливо, вищі вимоги до себе ставлю і розумію, що все більше зусиль потрібно докладати для якісної роботи.
Єдине можу сказати – аби відчувати щастя, я маю бачити змістовність у тому, що я роблю. Мені це важливо. Важливо бачити якісний результат своєї роботи і користь для інших. У іншому випадку я не можу працювати.
Також зараз я вчуся прислухатися до себе і своїх потреб. Це не просто, але дуже важливо. І ще – важливо те, що я вчуся цінувати себе і свою працю. Самоцінність – це те, чого потрібно вчитися, адже зазвичай ми чомусь дуже легко знецінюємо себе та людей довкола.
Тому я вчуся цінувати себе й людей. У собі я ціную здатність постійно думати, аналізувати, вміти структурувати інформацію, думки та ідеї. І це непогано в мене виходить, адже втілюється в ціннісні проєкти, над якими ми працюємо. У людях я ціную чесність, відвертість, а також те, що вони знаходять час на спілкування й роботу зі мною, що насправді непросто, – як одне так і друге (посміхається).
Читайте також: ОЛЬГА ПОЄДИНОК: ІНОДІ В СУДОВИХ ПРОЦЕСАХ В ІНОЗЕМНИХ ЮРИСДИКЦІЯХ МАМА-УКРАЇНКА ВИЯВЛЯЄТЬСЯ ТРЕТЬОЮ ЗАЙВОЮ