Ірина Цілик: Все, що я роблю, так чи інакше пов’язане з темою війни

Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.

Авторка: Ана Море

Фото: Оксана Тисовська

 

Ірина Цілик — режисерка, письменниця.  Її останню документальну стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин» презентують на національному американському кінофестивалі незалежного кіно «Санденс» у 2020 році. Фільм про родину, яка мешкає у прифронтовому місті на Донеччині.

Зняла короткометражні кінофільми «Blue Hour» (2008), «Помин» (2012), «Дім» (2016). Працювала над проєктом «Невидимий батальйон» — українським документальним кіноальманахом про жінок в умовах конфлікту на Сході України.

Авторка прозових книжок «Післявчора» (2008), «Родимки» (2013), «Червоні на чорному сліди» (2015); поетичних збірок «Ці» (2007), «Глибина різкості» (2016); книжок для дітей «Таке цікаве життя» (2015), «Місторія однієї дружби» (2016). Співавторка (разом з Артемом Чехом) англомовного довідкового видання про Україну «Awesome Ukraine». Окремі твори перекладалися англійською, німецькою, польською, литовською, чеською мовами.

Ми поговорили з Іриною про жінок на війні та про те, як поєднувати мистецтво і материнство.

Ана Море: Як ви прийшли до фільму «Земля блакитна, ніби апельсин»?

Ірина Цілик: В останні два роки кіно для мене повністю вийшло на передній план. Причому це документальне кіно, а раніше я документалістикою майже не займалася. До проєкту «Невидимий батальйон» — це кіноальманах про жінок на війні — в моєму житті було лише ігрове кіно. А тепер мені цікавіше спостерігати за тими історіями, які народжує саме життя. Вже рік я стежу за сім’єю, яка живе у прифронтовому місті Донеччини. Сім’я страшенно цікава й життєрадісна. І, попри всі обставини їхнього існування в червоній зоні, ця історія справді надихає.

Ана Море: Чому «Земля блакитна, ніби апельсин»?

Ірина Цілик: За назву ми взяли цитату з вірша Поля Елюара: «Земля блакитна, ніби апельсин». Вона трохи химерна, але, мені здається, добре передає те відчуття сюрреальності, яке часто охоплює там, на Донбасі. Коли ти приїжджаєш туди як «турист», а не як людина, яка живе там під час війни постійно, то помічаєш поєднання непоєднуваного на кожному кроці.

Ана Море: Головна персонажка фільму — жінка?

Ірина Цілик: Так, це жінка та її сім’я. 36-річна мама-одиначка Анна та четверо її дітей живуть дуже дружно, а найцікавіше — самі знімають фільми про своє існування під час війни. Кілька років тому дві доньки Анни вперше побували в кінотаборі для дітей і принесли додому нову пристрасть — кіно. Мені здається, ця лінія дуже важлива у в нашому фільмі, адже, по-перше, герої, самі того не усвідомлюючи, пропрацьовують у такий спосіб свій травматичний досвід. А, по-друге, все це знову підіймає важливе питання, яке я ставлю собі та іншим: яку силу має мистецтво, а зокрема кіно, в темні часи?

Ана Море: Почалася ваша документалістика так само з жінок на війні, з проєкту «Невидимий батальйон». Є така, можливо, хибна, теза в українському суспільстві про те, що жінки про війну не пишуть, про війну не знімають. Я спілкувалася зі своїми друзями перед інтерв’ю, і усі всі згадували романи про війну Сергія Жадана, Василя Шкляра, а жіночих — ні. Але ми бачимо, що це не так. Звідки така ідея, на вашу думку?

Ірина Цілик: Мені здається, з давніх-давен є ідея про те, що жінки переважно не здатні створювати літературу для «високої полиці», знімати видатні фільми тощо. Але ж ми знаємо, як жінки успішно заперечують ці тези. Мені, мабуть, дуже пощастило. Йдучи на це інтерв’ю, я замислилася, чи багато часто зустрічалася з проявами сексизму стосовно щодо себе. І таки, мабуть, я щасливиця. По-перше, моя сім’я підтримувала всі мої рішення, всі мої життєві вибори. Коли я почала чудити в 15 років, вирішивши вступити на режисуру, не було жодного натяку на те, що це хибний вибір, професія не жіноча, чи я не зможу в ній реалізуватися. Так само й від свого чоловіка я не чую, що він не задоволений моїм способом життя, тим, що в мене часом дуже багато роботи, чимало відряджень, чи що я недостатньо буваю вдома. І на роботі мені теж щастить: щось не пригадаю упереджень стосовно того, що я жінка. Хоча з ейджизмом і лукізмом я достатньо стикалася: з людьми, з якими працюю вперше, щоразу проходжу один і той самий шлях. Щось на зразок: слухайте, колеги, незважаючи на мій зовнішній вигляд («до старості щеня»), я вже достатньо «доросла», достатньо досвідчена. Я не вчорашня студентка, і це нормально, що я хочу адекватний гонорар, адекватні умови роботи, адекватного ставлення.

Що стосовно тези про те, що жінки мало пишуть про війну та мало знімають, то вона мені не часто зустрічалася. Тим паче, мене оточують безліч крутих жінок, які про це пишуть, знімають і так далі. Та й сама я останні п’ять років у це занурена. Все, що я роблю, так чи інакше пов’язане з темою війни. Це і поезія, і проза, і кіно. Я не можу перемкнутися на інше. Може, вже й варто було би спробувати, але війна тримає, тому що це саме те, що відбувається з нами тут і тепер. Неможливо не рефлексувати так чи інакше. Кожен шукає свої способи говорити про це, але мовчати якось не виходить.

“Далеко не всі чоловіки готові з відкритим серцем приймати те, що поруч з ними, пліч-о-пліч на передовій стоять жінки”

Ана Море: Українська жінка на війні — яка вона? З чим стикається? З чим доводиться боротися?

Ірина Цілик: Я вже згадувала, що на собі майже ніколи не відчувала гендерної дискримінації. Але бачу її довкола. Коли ж я познайомилася з тими жінками, про яких ми знімали «Невидимий батальйон», почула настільки яскраві приклади сексизму, що була навіть вражена. Це ніби поруч, але ти про це не знаєш достатньо, поки не починаєш цим цікавитися. Коли ми обирали героїнь для проєкту, то намагалися скласти пазл із різних історій і характерів. Тобто наші героїні — жінки різного віку, різних професій, різних соціальних статусів. Але все одно, так чи інакше, кожна з них говорила про одні і й ті самі речі. До прикладу, історія моєї героїні Андріани Сусак. Вона з перших днів війни була штурмовицею в батальйоні «Айдар». Воювала абсолютно на рівних з із хлопцями, мала від них достатньо поваги. Але офіційно оформлена в армії була як швачка. Тобто де-факто вона виконувала складну й небезпечну роботу на рівних зі своїми побратимами, а де-юре не мала ніяких тому підтверджень, ніяких документів. І, хоча всі наші героїні по-різному про це говорили, проте кожна так чи інакше розповідала, що доводилося виборювати адекватне ставлення до себе — і від держави, і від оточення. Ми чудово розуміємо, що існує повно багато стереотипів, і далеко не всі чоловіки готові з відкритим серцем приймати те, що поруч з ними, пліч-о-пліч на передовій стоять жінки. Хоч іноді ці жінки й значно краще воюють, однаково є чоловіки, які досить довго тримають стіну, яку неможливо пробити.

Ана Море: Чи зринали під час роботи над цим проєктом історії про насилля за гендерною ознакою під час війни, під час служби?

Ірина Цілик: Якщо говорити про сексуальне насилля, конкретно наші героїні не розповідали цього. Але я чула чимало таких історій. І в рамках проєкту «Невидимий батальйон» ми теж про це говорили. Що ж стосовно всіх інших видів насильства, зокрема психологічного тиску, воно присутнє дуже часто, але не всі жінки мають сміливість про це говорити. І авжеж, усе це стосується не тільки жінок, а й чоловіків також.

Ана Море: У кількох своїх інтерв’ю ви говорили про те, що в літературному процесі відбуваються помітні зміни. Чи серед цих змін є зростання гучності голосів жінок? Чи українська література завжди була достатньо «жіночою», на вашу думку?

Ірина Цілик: Я можу помилятися, важко бути об’єктивною, але мені видається, що в цілому український літературний процес дуже пожвавився. Нові фестивалі, нові імена, нові видання, ініціативи. Ми значно голосніше заявляємо про себе у світі. Усе це виводить Україну на якісно новий рівень. І справді, багато жіночих імен також зазвучали по-новому. Як на мене, ще зовсім недавно було не так. Топові, найгучніші імена з України були чоловічими. За виключенням пані Оксани Забужко і, можливо, ще кількох авторок. Зараз їх значно більше. І загалом зникає теза про те, що жінки в літературі — маргіналки, які займають свою окрему нішу «жіночої» прози та поезії.

Ана Море: Ідеться лише про Україну чи, можливо, загалом змінюється сприйняття у суспільстві, у світі?

Ірина Цілик: Думаю, загалом. Це зміни, які стосуються усього всього світу так чи інакше. Жінки так довго мусили торувати собі цю дорогу до рівних прав, що, звісно, ми й досі маємо чимало неспівмірних ситуацій. Але зараз все усе виглядає набагато краще, ніж ще геть нещодавно. Знову ж таки, можливо, я дивлюся на це все через рожеві скельця, але зі своєю оптикою я бачу, що зараз значно більше поваги до жінок у мистецтві.

Ана Море: На виставці «Свій простір» у PinchukArtCentre цієї осені йшлося про місце жінок у мистецтві. Однією з робіт була інсталяція Марини Скугаревої «Мені добре». Авторка розмістила три подушки із зображеннями колег-чоловіків. Проєкт був створений 1996 року і в ньому Скугарева показувала неоднозначність становища, в якому перебували українські мисткині у в 1990-і роки: чоловіки-колеги їх захищали і, в той же час, якоюсь мірою були перешкодою для повної реалізації. Чи стикалися ви з подібними тезами? Нібито, якби ваш чоловік не був письменником, то важче було б будувати кар’єру?

Ірина Цілик: Мені здається, що подібні історії все ж залишилися у в минулому столітті. І навіть, якщо подивитися на український літературний процес, ми бачимо безліч «літературних пар». Але смішно говорити про те, що когось витягують їхні партнери. Це звучить несерйозно. Мене оточує сила-силенна прекрасних жінок, які на повний голос самі говорять про себе світові. І це стосується різних мистецтв та інших сфер. Хоча я згодна, що ми і досі стикаємося з печерними проявами. Та що говорити, я себе також ловлю часом на дрібних упередженнях. У мене є син, йому 9. Здавалося б, я сучасна людина з сучасними поглядами. І однаково час від часу я осікаюся, коли усвідомлюю, що в мені говорять якісь голоси минулого. Наприклад, коли я дозволяю собі ляпнути щось типу: «Не будь таким емоційним. Це не личить хлопцям». Або якось я себе зловила на тому, що, обираючи йому книжки, відкладала назад на полицю ті, в яких протагоністками були дівчата. Я ж ніби обираю хлопчику. А потім аж смикнулася внутрішньо: «Іро, що ти робиш?» Насправді ж, чому ні? Ось росте майбутній чоловік, що так само має знати, як думають жінки, як вони відчувають, як вони йдуть до своїх цілей». Тож, що тут далеко ходити. Ми самі в собі часом маємо викорінювати архаїчні залишки минулих переконань.

«Ми народили сина»

Ана Море: А загалом у вихованні звертаєте увагу на розвінчування стереотипів навколо?

Ірина Цілик: Не можу сказати, що ми зациклені на такому вихованні. Але мій син уже навіть зараз — яскравий борець зі стереотипами. Я навіть не помітила, як так вийшло, але він явно — людина нового формату. Його дратують стереотипи стосовно дівчат і жінок. Він майже завжди на це реагує.

Ана Море: До стереотипів. Є уявлення, що мисткині не мають часу на виховання дітей. І жінки повинні обирати: бути мамою чи займатися мистецтвом. Як воно: займатися мистецтвом і бути мамою?

Ірина Цілик: Насправді, досить важко бути відмінницею в усьому, що ти робиш. А коли ти хочеш одночасно бути мамою, режисеркою, яка знімає фільми, і письменницею, що їздить виступати світом, реально дуже важко всюди втримати баланс і все зробити як слід. Якщо немає підтримки близьких, тоді, мені здається, це однозначно провальна місія, непідйомна праця. Дуже часто від жінок хочуть, щоб вони «і дітей виховували так, ніби не працюють, і працювали так, ніби у них немає дітей». Але у мене все було по-іншому. З перших днів, відколи ми народили сина.

Ана Море: Ви навіть кажете: «Ми народили сина». Це прекрасно.

Ірина Цілик: Я так сказала? (Сміється). Але так і було! Ми з перших днів усе робили разом. Ми тоді жили в селі, утекли з Києва на кілька років, у нас був період пошуку себе. Просто жили за містом і фрілансили. І абсолютно все ділили порівну. У багатьох сім’ях і досі мама несе більшу відповідальність за виховання, здоров’я, навчання дитини. А тато весь час на роботі. У нашому випадку це було не так. У нас мама й тато абсолютно на рівних. Зараз узагалі такий період, що я значно частіше їжджу у відрядження, ніж мій чоловік. Син прийшов якось і каже: «Ти знаєш, у нас в у класі переважно тати кудись їздять, а в мене мама». Тому – так, якби не було підтримки мого чоловіка, моєї бабусі, близьких, я би ніяк не впоралася. Немає такої схеми, за якої мама може все сама.

Ана Море: Можливо, тому і круто, що зараз намагаються розкручувати привабливість татівства.

Ірина Цілик: Так. Я дивлюся на своє оточення. Оці сучасні тати, яких я бачу серед своїх друзів, знайомих, дуже відрізняються від тих тат, які були у моїх однолітків. Тому що сучасні тати (не всі, але їх уже чимало) справді активно беруть участь у житті своїх дітей. І тільки разом, підстраховуючи одне одного, це працює.

Ана Море: Ваша дитяча книга «Таке цікаве життя» вийшла у 2015 році, але там вже уже були фемінітиви. Наприклад, машиністка фунікулера. З вашої позиції письменниці, наскільки корисно, що тепер формування фемінітивів затверджено правописом?

Ірина Цілик: Я давно вживаю фемінітиви. Просто в якийсь момент прийняла їх для себе і дуже швидко до цього звикла. Зараз мені навпаки звучить неприродно і штучно, коли жіночі професії чи рід занять вживають у чоловічому роді. Я впевнена, що це справа звички. Тому що мова — живий організм і вона відповідає на запити суспільства. Якщо світ змінюється, і з’являється всі більше професій, у яких жінки на рівних співіснують із чоловіками, то і мова має реагувати на ці зміни. Я переконана, що ті, хто проти фемінітивів, з часом звикнуть. Звісно, словотвори бувають вдалі, бувають невдалі. Але достатньо почати. Якщо у нас досі немає генералок, то і слово «генералка» звучатиме штучно. Але, може, вони скоро з’являться в українській армії?

Ана Море: Писали ви цю книгу, можна сказати, у співавторстві зі своїм сином. Проте написана вона не від імені хлопчика. І не від імені дівчинки. Приміряти її на себе можуть і одні, й інші. Це було зроблено навмисно?

Ірина Цілик: Це було свідоме рішення. Я хотіла, аби кожен міг уявити себе персонажем чи персонажкою. Нещодавно мені хтось сказав, що навіть намальованого Христиною Лукащук персонажа сприйняли як дівчинку. Хоча мені здавалося, що ілюстрація явно зображає хлопчика, але, як бачимо, з цим проблем немає. Тому так, навіть дитяча література може бути без гендерних упереджень.

Ана Море: Ви згадували про пошуки себе: кілька років ви з родиною мешкали у в селі Мрин на Чернігівщині. Чи відчували ви різницю у сприйнятті жінки в місті та в селі?

Ірина Цілик: Село — це ціла окрема історія. Хоч я і прожила там три роки, мені здається, я так і не зрозуміла весь цей світ достатньо глибоко. У мене довгий час була ідея зняти документальний фільм про селянок, я досі іноді про це думаю. Тому що те, як живуть жінки в селі, справді потягне на фільм. Можливо, мене просто жінки цікавлять більше, ніж чоловіки, але я була вражена, спостерігаючи за їхнім способом життя. За оцими підйомами о 4 ранку, тому що у в тебе худоба. Ти маєш на грубій тертці натерти буряки свиням, подоїти корову, прополоти скількись там соток, відтарабанити непідйомні сумки з молоком на продаж до Києва, щоб вивчити доньку в Могилянці тощо. Через величезні навантаження жінки у в селі дуже рано старіють. 50-річні жінки виглядають на 60-70 років. Я досі ношу з собою паспорт, аби купити вино, а жінки, з якими я дружила в дитинстві, мої однолітки, виглядають як дуже зрілі, втомлені від життя. І це можна зрозуміти. Адже їхній світ там — безкінечний коловорот домашніх справ. Ти не можеш просто зірватися і поїхати автостопом Європою чи на море, бо в тебе корова, господарство тощо. При цьому деякі з цих жінок мають невичерпну кількість життєрадісності та оптимізму. Мене це безкінечно захоплює.

Ана Море: Характеризуючи свою збірку «Червоні на чорному сліди», ви казали, що це зображення маленької людини. Якою є історія маленької людини-жінки? З якими викликами вона стикається?

Ірина Цілик: Історії «маленьких людей» — тема, яка не відпускає мене і досі. Навіть ця нова документальна стрічка, над якою я працюю зараз, — також історії маленьких, непомітних для великого світу людей, що тихенько виживають у маленькому невеличкому прифронтовому місті. Моя головна героїня — мама, яка має чотирьох дітей і тягне усе все на собі. І нею неможливо не захоплюватися. Під час війни вона ще більше навчилася ні на кого не розраховувати. Їй довелося зіштовхнутися з речами, які здаються немислимими у 21-ому столітті. Наприклад, де знайти дрова у місті, де більше нема чого палити, звідки притягти непідйомні бутлі з водою, які вони з сестрою котили під обстрілами тощо. А головне – де знайти в собі сили не озлобитися, лишитися собою, виховати добрих світлих дітей. Ось такі «маленькі жінки», насправді, аж ніяк не маленькі. Варто лише роззирнутися навколо, і у вашому під’їзді знайдуться жінки, варті того, аби про них розповісти світу.

Ана Море: Чи потрібні проєкти для жінок та про жінок?

Ірина Цілик: Важливо зберігати баланс. Потрібні проєкти для людей і про людей. Звісно, жінкам часто потрібна окрема підтримка, адже досі є чимало гендерної дискримінації. Як от проєкт «Невидимий батальйон», який потім дав початок руху ветеранок. Але у цьому відчутті сестринства також важливо не перейти межу, не закритися виключно у своєму колі.

Ана Море: Говорячи про сестринство, згадаю статуетку-нагороду для Премії Women in Arts 2019. Схожу на «Собор» Огюста Родена статуетку створила сучасна українська скульпторка Марія Куліковська. Форма статуетки – кисті жіночих рук, які переплітаються. За словами художниці, жіночі руки символізують підтримку і й захист. Чи відчуваєте ви оцю підтримку та сестринство в українському мистецькому середовищі?

Ірина Цілик: Однозначно. Водночас я так само відчуваю підтримку і й від чоловіків теж. Передовсім мені йдеться про людяність загалом.

Ана Море: Як ви ставитеся до того, що з’явилася окрема премія для жінок у мистецтві? Чи потрібні подібні в українському просторі?

Ірина Цілик: Мені здається, це чудова ініціатива. Власне, чому б ні. Поява премії Women in Arts стала приємною несподіванкою, так само, як і моя номінація. Чим більше хороших премій, тим краще. Авжеж мисткиням і досі потрібна підтримка, адже ми маємо стільки перешкод на своєму шляху. І так важливо мати схвалення соціуму та собі подібних, аби відчувати, що ти усе робиш правильно.

Ана Море: А як починався ваш мистецький шлях? Чи важко бути жінкою у в мистецтві?

Ірина Цілик: Я вже говорила, що переважно мені щастило. Але дрібниці траплялися. Ну от скажімо, при всій моїй повазі до мого майстра в університеті імені Карпенка-Карого, пам’ятаю, що при першій же зустрічі він відмовляв усіх дівчат вступати на режисуру. Казав: «Це не жіноча професія, ви у в цьому переконаєтеся». А зрештою все ж набрав курс із семи дівчат та одного хлопця. Я розумію, що він усього лише мав на увазі, що це справді важка професія. Проте формулювання було неправильним. Бо багатьом чоловікам також складно у режисурі. Тут питання не гендеру, а сильного характеру. Я впевнена, що він мав на увазі саме це. Одне слово, ми досі часто поширюємо непотрібні упередження. І над викоріненням цього ще потрібно попрацювати.

Submit a comment