Авторка: Єлизавета Кузьменко

Фото: Дмитро Ларін

Усі секрети про те, як проходив конкурс на посаду Урядової уповноваженої з питань гендерної політики, про реальних союзників ідеї гендерної рівності в Кабміні, гендерну сенситивність, відношення до Ради церков. Про те, що робити з сексистською рекламою, про популярність спільноти Фемінізм УА, та про особисту історію, після якої Катерина Левченко пішла в жіночий активізм.

Катерина Левченко – українська правозахисниця, президентка громадської організації «Ла Страда – Україна» (з 1997).  Народна депутатка України 5-го скликання. Докторка юридичних наук (з 2004), кандидатка філософських наук (з 1993), доцентка (з 1997).

Шостого грудня цього року стало відомо, що Катерина Левченко перемогла в конкурсі на посаду Урядової уповноваженої з питань гендерної політики в Уряді Гройсмана.

Єлизавета Кузьменко (ЄК): Пані Катерино, 6 грудня на Урядовому порталі опублікували інформацію, що ви перемогли в конкурсі на посаду Урядової уповноваженої з питань гендерної політики. Як Ви дізналися, що перемогли?

Катерина Левченко (КЛ): Іванна Климпуш-Цинцадзе зустрічалася з частиною переможців конкурсу. Якщо я правильно розумію, після проведення Конкурсу створений шорт-ліст. Усього було 7 кандидатів.

ЄК: А хто ще подавався?

КЛ: Я вже, звичайно, знаю їх, бо ми перезнайомилися. Наприклад, була професорка КПІ.

ЄК: Юлія Стребкова, яка очолює Центр гендерної освіти КПІ?

КЛ: Ні, не Юлія. Була також з Полтави радниця з питань ВПО (Повага: вимушено переміщених осіб). Подавалася також директорка центру роботи з жінками.

ЄК: Як проходив сам конкурс? Чи була реальна загроза, що посаду віддадуть некомпетентній людині? Зокрема Анастасія Леухіна написала критичний блог на Українській правді щодо цього.

КЛ: Не думаю, що була загроза. По-перше, комісія проводила конкурс дуже фахово. Спостерігачами були представники ООН-жінки, посольств Швеції та  Канади. Вони не просто були присутні, а й ставили запитання.

ЄК: Що запитували?

КЛ: Про знання законодавства, зокрема з питань гендерної політики, антидискримінаційне законодавство, були запитання, що стосуються міжнародних зобов’язань України у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Запитували також про основні виклики, які ми сьогодні маємо в цій сфері, які міжнародні  зобов’язання Україна має взяти на себе, тобто йшлося про Стамбульську конвенцію. Ішлося також про мій досвід роботи, зокрема й міжнародний. Співбесіда тривала хвилин сорок.

Знаєте, це був цікавий досвід, бо здебільшого я була переважно сама в комісіях. Наприклад, з останнього часу очолювала комісію з відбору персоналу Управління забезпечення прав людини Національної поліції України. А до цього була головою комісії щодо виборів спеціалізованого Антикорупційного прокурора. Це цікаво – бути з іншого боку (сміється). Взагалі, мені сподобалася й Комісія, і те, як вони ставили запитання.

ЄК: Як можна було встигнути податися на цей конкурс? Було ж тільки 5 робочих днів, щоби зібрати всі документи.

КЛ: Я морально була до цього готова, бо ще влітку дали перше оголошення про створення такої посади. Тоді більше 40 громадських організацій підписали лист і відправили пані Іванні Климпуш-Цинцадзе, оскільки ця посада підпорядкована її офісу. Було також чимало робочих зустрічей у громадських організаціях і говорили про те, що дуже важливо, аби була представниця саме жіночих громадських організацій. Мова навіть не йшла конкретно про мене, є дуже багато класних і фахових жінок у громадському секторі, які так само могли займати цю посаду.

ЄК: Олена Суслова? А хто ще, наприклад?

КЛ: Так, Олена Суслова, Елла Ламах, Галина Скипальська, Лариса Кобелянська, Любов Максимович, Наталка Карбовська, Лариса Денисенко, Ольга Калашник. Тут краще не давати переліку, бо можна когось не назвати, тому і плюс, плюс, плюс. Вони дуже достойні й могли би працювати. Але громадські організації зупинилися на моїй кандидатурі. Насправді, у мене був час подумати, це не п’ять днів на роздуми.

ЄК: Ви ще в 2003 році захистили докторську дисертацію в Харківському національному університеті внутрішніх справ на тему “Управління процесами формування гендерної політики в Україні”. У 2003 році питання гендерної політики точно було, як люблять казати, “не на часі”. Чому тоді обрали цю тему?

КЛ: На той час я вже майже 10 років займалася цим питанням. Взагалі, в жіночий рух я прийшла з академічної сфери. Це було на початку 90-х років.

Я навчалася в аспірантурі в Харкові за спеціальністю соціальна філософія. Після цього викладала історію культури в університеті Каразіна та Харківській державній академії залізничного транспорту. Тема моєї кандидатської дисертації була  “Проблема авторства в культурі”. Я розвивала там думку, що людина є автором свого життя, але авторство неможливе без співавторства.

Ця тема мені дуже допомогла в тому, що я люблю працювати в команді. Я завжди кажу, що ми всі разом є співавторами. Той успіх, який має сьогодні “Ла Страда” як громадська організація – це приклад того, що може зробити команда. Дуже сподіваюся, що така команда буде й в Офісі – і тут ключову роль відіграватиме Віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України.

ЄК: Кого Ви ще бачите в якості дружньої підтримки в Уряді зараз, хто наші реальні союзниці чи союзники в Кабміні?

КЛ: Я думаю, що в Уряді чимало союзників.

ЄК: Тобто реальних союзників? Чи тому, що гендерна рівність – це стало модно, стало мейнстрімом?

КЛ: Я не думаю, що це стало мейнстрімом. Якщо би це справді стало мейнстрімом, у нас не було би проблем з ратифікацією Стамбульської конвенції. Якщо говорити про союзників, то було багато зустрічей депутаток МФО “Рівні можливості” з Прем’єр-міністром Гройсманом задля створення цієї посади (Повага: Урядового уповноваженого з питань гендерної політики). Світлана Войцеховська, Марія Іонова, Ірина Луценко, Олена Кондратюк, Олена Бабак, Ірина Суслова та інші лобіювали й бачили необхідність створення такої посади й інституції. Я би тут говорила не просто про посаду, а про офіс, бо тут будуть працювати п’ять осіб.

ЄК: Власне, хотіла Вас також запитати про штат. Тобто він буде?

КЛ: Усе, про що я можу сьогодні говорити, це виключно те, що сформульовано в Положенні про Уповноваженого. Там ідеться про основні сфери роботи, компетенції, про те, що буде штат, який складається з п’яти осіб.

Цей офіс працюватиме у структурі офісу Віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. Що також дуже показово, адже гендерна політика – це цивілізаційний показник країни, і не випадково саме до євроінтеграції належить ця посада.

На засіданні Конкурсної комісії я відповідала також, що ця посада є частиною інституційного механізму забезпечення гендерної рівності, а інституційний механізм має працювати  незалежно від людини. Мені хочеться, щоб усе, що робитиметься, ішло на розвиток інституційного механізму, який би потім працював незалежно від того, хто займатиме посаду.

Крім того, з моєї точки зору, дуже важливо говорити про формування гендерної компетенції фахівців, та в першу чергу, державних службовців. Це великою мірою функція Міністерства освіти й науки України.

Варто також розуміти, що посада називається “Урядовий уповноважений” – і це ті, в хорошому сенсі слова, “рамки”. Хоча мені більше подобається англійське слово “framework”, тобто “формат”, в якому буде йти робота. Але гендерні компетенції – це  справді проблема сьогодні. Достатньо згадати підручник для вчителів, виданий 10 років тому, де говорили, що “в нас є гендерна політика, бо хлопчики ходять у синьому, а дівчата ходять у рожевому”. Вкрай важливо взагалі відійти від примітивізму в розумінні гендерної політики.

ЄК: Яка ваша думка щодо запровадження посади радників із гендерних питань у силових відомствах? Чи правильно я розумію, що ці радники обираються на посаду з числа штату сфери безпеки, а не з громадських організацій?

КЛ: У силових структурах є люди, які можуть не знати того, що таке “гендер”, мати “гендерну чутливість”. Я дуже люблю наводити слова моєї доньки, зараз вона вже доросла,  а в десять років вона поїхала в дитячий табір. Телефонує вона мені звідти дуже схвильована й каже: “Мамо, мені терміново потрібна Конвенція з прав дитини”. Я її серйозно запитую – навіщо тобі, Олю, Конвенція? І тут вона говорить фразу, заради якої, власне, я це розповідаю: “Мамо, мої права порушуються, але я не пам’ятаю, по якій статті”. Тобто, якщо людина  відчуває, що щось не так, то вона знайде правове обґрунтування. При цьому, такі фахівці відомств дуже добре знають особливості роботи у своїй сфері. Тож гендерні радники мають бути й у прикордонників, і в поліції, і в Збройних силах України, і в СБУ.

ЄК: Зараз Рада Церков абсолютно серйозно намагається впливати на гендерну політику держави. Як приклад, на своєму сайті нещодавно розмістили звернення до парламенту: “Рада Церков закликає прийняти закони з протидії домашньому насильству, не прив’язуючи їх розгляд до ратифікації Стамбульської Конвенції через наявність до неї суттєвих зауважень”. Чи плануєте наголошувати на тому, що Україна – світська держава?

КЛ: Вони справді впливають на політику. Тут дуже добре було би повернутися в Конституційне русло й розуміти, що церква відокремлена від держави. Якщо сьогодні цього розуміння не відбувається, і Рада Церков, як суб’єкт, стає більш активною, тоді з ними потрібно також працювати, займатися просвітою. Я не маю відповіді – чому Рада Церков так ставиться до Стамбульської конвенції. Якщо ми подивимося на країни, які ратифікували Стамбульську конвенцію, то вони з достатньо високим рівнем впливу церкви та релігії. Це Польща, Сербія, Чорногорія, Іспанія, Італія, Андорра. Є православні, є й католицькі країни. Туреччина, мусульманська країна, взагалі першою ратифікувала Стамбульську конвенцію.

ЄК: У 2016 році, коли в парламент внесли Проект Закону «Про запобігання та протидію домашньому насильству» №5294, уже тоді  здійнявся галас проти слів “гендер”, “сексуальна орієнтація” та “гендерна ідентичність”. Що ви думаєте про те, що Закон був прийнятий, але з такими правками, які зробили його невпізнанним?

КЛ: Було дві позиції щодо цього закону. Одні казали, що непотрібно його приймати в такому урізаному вигляді. Інша позиція, до якої я більше схильна, що навіть в урізаному вигляді Закон про запобігання та протидію домашньому насильству потрібен, адже, коли ми говоримо про життя людей, цей закон є кроком уперед. Це й обмежувальні та заборонні приписи, і зобов’язання органів місцевої влади створити притулки, надавати допомогу постраждалим. Сьогодні стандарт Ради Європи – це 1 місце у притулку для постраждалих від домашнього насильства на 10 тисяч дорослого населення. Тобто місто з 400-тисячним населенням повинне мати притулок на 40 місць.  Крім того, 1 місце на 100 тисяч дорослих для постраждалих від сексуального насильства. А в Україні зараз узагалі немає жодного такого притулку.

ЄК: Коли ми говоримо про гендер, ми не говоримо виключно про жінок, ми говоримо про захист прав усіх громадян України. Як працювати з чоловіками?

КЛ: Гендерна політика – це також про підвищення якості життя. Гендерна політика потрібна і для чоловіків, адже середня тривалість життя чоловіків в Україні набагато менша, ніж у жінок. Я завжди казала, що різниця в 13 років, а потім одного разу Олена Суслова, яку ми вже загадували, сказала мені, що зараз різниця 10 років. Знаєте чому? Справа в тому, що вже з 2015 року ми не маємо доступу до статистичних даних тимчасово окупованих територій, а різниця тривалості життя в Донецькій і Луганській областях досягала 18–20 років. Коли відпали ці крайні числа, то розрив середньої тривалості життя став меншим. Тобто, як каже Олена, а тепер скажіть мені, що не має гендерної складової у конфлікті на Донбасі.

ЄК: Зараз дуже потужною виглядає спільнота Фемінізм УА, де більше 7 тис дописувачок. Слідкуєте за тим, що там обговорюють? Як Ви ставитеся до феміністичних рухів в Україні?

КЛ: Так, слідкую. Насправді, перша організація, яку ми з колежанками та колегами заснували в Харкові, називалася “Феміністська асоціація “Гуманітарна ініціатива” – це був 1994 рік. Взагалі, якщо такі розумні жінки як Сімона де Бовуар або Юлія Крістєва чи Бетті Фрідан називали себе феміністками, і якщо  багато чоловіків сьогодні називають себе феміністами, як можна обходити це?

Мені завжди було цікаво, як жінки, які займаються правами жінок, говорять “але ми не феміністки”. Але ж фемінізм – це ідеологія, філософія, це  громадський рух, тобто дуже багатогранний термін. Будь-яка людина, яка прагне рівноправності жінок і чоловіків, є феміністично налаштованою.

ЄК: Якщо говорити про сексистську рекламу, то зараз фактично немає законодавства в цій сфері. Чи плануєте запровадити жорстке покарання за сексистську рекламу, чи варто скоріше йти шляхом просвіти й роботи з рекламщиками та бізнесом?

КЛ: Запровадження покарання – це справа Верховної Ради України. Я вважаю, що потрібно йти двома шляхами. Зараз добре працює Індустріальний гендерний комітет з реклами, який очолює Ірина Лілик. Вони спілкуються з бізнесом, який випускає сексистську рекламу, і є багато прикладів, коли бізнес рекламу знімає. Я мабуть ідеалістка, бо вважаю, що деякі люди роблять не ті речі тільки тому, що не розуміють, що це погано. Для тих, хто не реагує, звичайно має бути адміністративна відповідальність за сексизм. Бо сексизм – це вияв дискримінації. Звичайно, в нас є Закон про заборону і протидію дискримінації, але він дуже рамковий і не передбачає відповідальності за його невиконання.

ЄК: Якщо продовжувати тему бізнесу, то є чудовий приклад взаємодії бізнесу і громадського сектору. Зараз функціонує “гаряча лінія” для постраждалих від домашнього насильства 0 800 500 335 або 116123 з мобільних (поки окрім Vodafone). Роботу лінії забезпечує Ла Страда-Україна за підтримки багатьох міжнародних організацій та донорів, серед яких AVON Україна. Як ви отримали підтримку від AVON? На Вашу думку чи став бізнес зараз більш чутливим до гендерної рівності і прав людини?

КЛ: У AVON є Глобальна програма проти насильства,  ми з ними співпрацюємо вже кілька років. AVON самі на нас вийшли. У їхніх каталогах час від часу з’являється реклама «гарячої лінії». Більше того,  частину грошей від продажу каблучок і браслетів вони віддавали на підтримку лінії. Програма підтримки постраждалих від домашнього насильства є також у L’Oreal – це професійне навчання, яке дає можливість жінкам стати незалежними й реалізувати себе.

ЄК: З якими упередженнями, стереотипами чи дискримінацією на підставі статі чи з іншими ознаками ви стикалися особисто?

КЛ: До речі, це цікаво. З чого почався мій шлях у жіночий рух? Мене якийсь час приваблювали різними жіночими ініціативами. Це був початок 90-х, проходили різні жіночі конгреси Тоді я казала, що не бачу проблем. Навчалася в школі на відмінно, в університеті на відмінно, з академічної родини, єдина донька, мені завжди казали батьки – здобувай освіту, досягай успіху в професії. Працювати пішла туди, куди захотіла. У 26 років стала кандидатом наук, дуже пишалася цим.

Потім я одружилася й побачила проблему не від чоловіка, який завжди мене підтримував, а від іншої жінки. Я пішла до жіночої консультації, просиділа 3 години, мене ніхто не прийняв. Це був кінець 1993 року, сильні морози, в Харкові були планові відключення  електроенергії. Підходить лікарка й каже: «Что сидишь?», я відповідаю, що очікую на консультацію. Вона каже, мовляв, приходь завтра. Відповідаю, що не можу, бо в мене лекції. Вона питає, які лекції, де я навчаюся.  Кажу, що я викладачка, що в мене завтра три пари лекцій. Лікарка починає на мене кричати: «Что ты надумала, какая ты преподавательница? Ты теперь беременная! Ты теперь никто! Ты – не человек! Ты не женщина, ты просто беременная и больше ни о чем думать нельзя!».

Треба висловити подяку цій жінці за мою майбутню громадську активність . Серйозно, не було би цієї ситуації… Я тоді вийшла абсолютно в шоці. Виходило, що все чого я досягла, нічого не означало. Я на собі вперше відчула тоді таку несправедливість. Після того я народила доньку, знайшла однодумиць і однодумців і створила організацію “Феміністська асоціація “Гуманітарна ініціатива”.