Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.
Авторка: Анастасія Горпінченко
Фото: Оксана Тисовська
Ксенія Гнилицька – авторка живопису, графіки, об’єктів та відео. Закінчила Державну Художню середню школу та Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Співзасновниця та учасниця групи «Р.Е.П.» (Революційний Експериментальний Простір) та «Худрада». Лауреатка премії #HeforShe. Живе та працює у Києві. Ксенія розповіла Повазі про родину, навчання, проєкт «Як я хочу стати гейшою» та про те, що надихає її на творчість.
Анастасія Горпінченко: Те, що ви з родини художників, для вас було радше позитивом чи негативом у становленні себе як особистості?
Ксенія Гнилицька: Це були такі два світи – нездоланий світ академізму, який давала худшкола, і невловимий світ сучасного мистецтва. Була якась нібито дуальність цих світів. Потім трохи все зібралося, стало зрозуміло, що нічим іншим, крім мистецтва, я займатися не зможу.
Анастасія Горпінченко: Те, що ваш батько – відомий художник, це тиснуло чи допомагало?
Ксенія Гнилицька: Ні, це звісно було допомогою, що в якийсь момент я побачила книжку «Як викладати малюнок і живопис в середніх школах Радянського Союзу». Так я зрозуміла, що всі ці завдання: ворони на кубі, малювання в зоопарку – це роблять всі, до того ж однаково. І добре, що якимось чином у мене залишилося відчуття індивідуальності у підході, бо часом можна розчинитися у фаху – стати фахівцем, але забути, навіщо це все, яка ідея за цим стоїть.
Анастасія Горпінченко: Ви входите до складу «Р.Е.П», простору, який позиціонують як соціально активний. Як теми нині турбують вас найбільше?
Ксенія Гнилицька: Глобальне потепління. Художник має також важелі впливу, тому має бути рупором важливих речей, які стають все більш і більш видимі. Крім цього, є дуже багато тем у темах, локальних тем.
Останній мій проект був про жінок – «Як я хочу стати гейшою» (серія портретів жінок у національному одязі – хіджабах, сарі, тощо, ред.). Проект базувався на тому, що я не розуміла, ким мені бути. В Україні немає якихось таких писаних правил щодо того, як ти маєш виглядати, якої довжини має бути спідниця. Це, з одного боку, добре, а з іншого – в тебе має бути якесь внутрішнє розуміння, усвідомлення себе.
Врешті, якісь речі стали мені більш зрозумілими. Я прийшла до того, що вдягати спокусливу сукню чи безформний комбінезон – це також виключно твоє право. І не треба ховати свої ознаки сексуальності, якщо ти феміністка.
Анастасія Горпінченко: Ви себе позиціонуєте як феміністку?
Ксенія Гнилицька: Чесно кажучи, не зовсім. З часу, коли я довідалася про рух HeForShe, я зрозуміла, що є можливість бути самостійною, але і залишатися жінкою. Варто не забувати, що ми всі – плем’я, в якому всі один одному допомагають. Тези про “я один” чи “я сама все зроблю”, певною мірою, є лиш гординею, яка заважає розвитку.
Анастасія Горпінченко: Якось я спілкувалася з художницею, котра пригадувала, як під час навчання в академії можна було почути стереотипні фрази: «Навіщо вас вчити, ви все одно народите і закинете мистецтво». Чи можете пригадати якісь такі висловлювання під час свого навчання?
Ксенія Гнилицька: На Майдані Незалежності ввечері ти зустрічаєш дуже багато різних людей, що можуть сказати тобі неймовірне – все залежить від твого сприйняття. Мені, наприклад, ніхто такого під час навчання не казав. Дехто тільки говорив: «Ти будеш як Яблонська, вона покинула своїх дітей і ходила до майстерні». Це також якийсь момент осуду.
Під час навчання, наприклад, у мене був смішний момент. У художній школі мені здавалося, що можливі тільки два шляхи: або робити кар’єру, або бути матір’ю. Тож я в анкеті, знаєте, в таких зошитах із запитаннями, включила запитання: «Що тобі важливіше – створити якийсь геніальний твір чи народити дитину?». Мені тоді чомусь здавалося, що це неможливо поєднувати. Тобто я тоді також була заручницею стереотипів.
Анастасія Горпінченко: Що можете сказати зараз, коли і маєте дитину, і продовжуєте писати картини?
Ксенія Гнилицька: Треба однозначно багато працювати та не забувати про свої звички. Твій фах – це як тренажер, на якому ти маєш постійно тренуватися, а не говорити: «Ну зараз я два роки нічого не робитиму, а потім як почну…». Тоді виходить, що ти забуваєш звичку щось робити.
Мій досвід говорить, що піля народження дитини варто все ж постійно підтримувати свій фах. Тоді все буде нормально. І тоді за 20 років ти не скажеш своїм дітям: «Я втратила фігуру, здоров’я, кар’єру не збудувала, тому що я ростила тебе».
Не треба звужувати рамки своєї свободи заради інших, треба пам’ятати і про себе.
Анастасія Горпінченко: У вас є серія пейзажів з парканами – вони символізують класову нерівність, правильно? Чому ви виокремили для себе цю тему? Чи відчуваєте подібну нерівність між чоловіками і жінками в Україні?
Ксенія Гнилицька: Щодо чоловіків і жінок є певні стереотипи, проти яких нам кожного дня треба боротися. Є типові «в неї мало сексу – тому вона зла і кричить», «вона просто божевільна», «сама винна»… Якщо взяти політиків-жінок, то всі речі, які кажуть про них, можна звести до низки подібних стереотипів. Є речі, які постійно повторюються, з якими щоразу треба боротися.
Анастасія Горпінченко: Як щодо проектів для жінок та про жінок? Як ставитеся до них?
Ксенія Гнилицька: Багато моїх друзів-хлопців хочуть брати участь у жіночих виставках. І вони дуже обурені, що не можуть цього зробити.
З іншого боку, я розумію, що якщо розмити цей принцип, то тоді ніякого принципу не буде, і тоді знову все може повернутися у бік чоловіків.
Анастасія Горпінченко: Якщо порівнювати мистецький простір України і закордону, чи можна сказати, що десь голос жінки звучить гучніше?
Ксенія Гнилицька: Насправді мені здається, що зараз дуже багато дівчат-художниць, яких ніхто їх не ставить нижче чи вище хлопців. Коло художників, на щастя, не має стереотипних забарвлень.
Хоча є статистика, згідно з якою нібито за кордоном галереї найбільше хочуть співпрацювати з одруженими чоловіками, менш охоче – з неодруженими жінками, а найменше контрактів про співпрацю укладають із жінками, які не мають родини, проте виховують дітей.
Анастасія Горпінченко: А ви стикалися з таким?
Ксенія Гнилицька: Якраз ні, тут питання просто твоєї активності і відповідальності. Якщо тобі пишуть листа і ти відповідаєш вчасно, то тебе ніхто не запитує, чи є в тебе родина. Це більше впливає на формат резиденцій, де здебільшого раді бачити молодих і вільних художників без партнерів, дітей та тварин.