Історія-прогулянка Івано-Франківськом
Текст: Леся Богдан
Фото: Катя Москалюк
Усі дороги ведуть до Ратуші. І наша подорож починається саме звідси — з серця Івано-Франківська. Це ідеальне місце, адже будівля Ратуші своїми чотирма кутами показує рівно на чотири сторони світу. А коли в місті сонячно, з верхівки можна побачити Карпати. Марія Козакевич одразу веде до дверей — вони сховані за ще одними пластиковими. Ці двері відновлювали — старі були знищені, тож реставрувати не мали що. Двері в Ратушу прості, але з цікавим гартованим склом — саме воно дає красиві тіні на долівці.
Марія сьогодні в рожевому пальті та з сірими рукавичками — цей образ пасуватиме до багатьох дверей у сьогоднішній подорожі. Здається, вона може розповідати про двері без упину — і про дерево, і про неймовірні знахідки, і про деталі, яких не видно одразу. Марія Козакевич створила ініціативу «Франківськ, який треба берегти». Із 2016 року відновлює старі двері в місті, а разом із ними і спадщину, і культуру, і відчуття містян себе собою.
Про те, як громадська активістка знайшла ключі від сердець жителів Франківська і навіть від кількох будинків, дізнаймося в текстовій прогулянці містом.
Сині двері й мозаїка з Наталею Кобринською
Наступна наша зупинка зовсім поруч — на вулиці Труша. Хоч вона й найкоротша в місті, тут аж дві пари дверей пройшли через дбайливі руки команди «Франківська, який треба берегти».
Перші — яскраво-сині двері. Вони теж відновлені з нуля, адже автентичні були втрачені — їх викинули й за кілька років деревина згнила. На їхньому місці були звичайні сучасні броньовані двері, каже Марія:
«Але ми знайшли стару фотографію й повністю відновили двері. Єдине, що ми таку собі сміливість дозволили, — повністю повторили форму, але дали інший колір», — каже Марія.
Поруч із синіми дверима — мозаїка з Наталею Кобринською у синій хустці в тон дверей. Її теж створили в межах ініціативи «Франківськ, який треба берегти».
«Коли я відкрила для себе історію про те, що можна вважати, ніби саме звідси починався жіночий феміністичний рух — це справило на мене велике враження», — ділиться Марія.
Читайте також: «Чорна пані» Наталія Кобринська: розповідаємо про засновницю українського фемінізму
Адже справді на площі Ринок 1884 року відбулися перші збори жіночої організації. Жіночі рухи утворювалися всюди по світу, бо жінки справді мали дуже обмежені права, пояснює Марія. Тепер жінки здобувають освіту, працюють і мають змогу творити мистецтво.
Зараз стіну прикрашає ошатна мозаїка, а спочатку було лише чорно-біле фото Наталі Кобринської в національному строї. Та її вдалося «оживити» кольором. Цим зайнялася художниця Марта Пітчук та майстер із мозаїки Олег Дунаєвський. Досліджували кольори, характерні для одягу Снятинщини, багато обговорювали й радилися.
«Мене найбільше в ній зачіпає погляд. Його вдалося передати навіть у мозаїці — такий упевнений! Скільки енергії і внутрішнього ресурсу було в цій жінці», — каже Марія.
Улітку кав’ярня встановлює столик біля мозаїки, тож Марія приходить на кавування з Кобринською:
«Ви знаєте, що жінка в той час не могла піти випити кави без чоловічого супроводу? А я приходжу насолоджуватися кавою й жіночим товариством пані Кобринської».
Сповна відчула на собі дію стереотипів про жінок
Марія почала свою громадську діяльність після 10 років у декреті. У неї троє дітей — і всі ці роки вона була домогосподаркою. Каже, сповна відчула на собі дію стереотипів про жінок:
«Такий контраст: поки ти сидиш удома, тобі кажуть: «Оце тільки з дітьми сидиш, більше нічого не бачиш, не заробляєш і взагалі в чоловіка на шиї». А щойно ти починаєш активно займатися громадською діяльністю чи будуєш кар’єру, так одразу чуєш: «Що ж ти ніяк не можеш заспокоїтися? Куди ти преш? А діти? Діти, мабуть, у тебе не доглянуті, бо часу нема».
Та Марія вважає, що кожна має право визначати, коли одружуватися, народжувати дітей і чи взагалі народжувати. Каже, хоч існує стереотип, що жінки в декреті стають нецікавими — вона живий доказ того, що це не так.
Читайте також: Зміна гендерних ролей і шкідливі стереотипи: що показало дослідження про вплив війни на жінок
У Марії ще чимало точок дотику з відомою громадською діячкою. Так, вона народилася на Снятинщині, як і Кобринська. Її активна життєва позиція — це теж спадок родини. Марія каже, її прадіда розстріляла радянська влада 1941 року. Він відкривав хату-читальню у Снятині, поширював українське. Його могила до недавнього часу була загубленою. І Марія, вже вагітна третьою дитиною, таки знайшла потрібну справу в архіві й дізналася про долю прадіда.
Двері з «борщем»
Перші двері, відреставровані вже в час повномасштабного вторгнення, зовсім поруч. Вони були готові до встановлення й раніше, але було трохи не до того. Чоловік Марії пішов добровольцем на війну. Пішли воювати й майстри.
«Десь у кінці квітня чи на початку травня телефонує мені один із наших столярів, який був на фронті. І каже: давай ті двері поставимо. Адже за що ми фактично боремося? За те, щоб зберегти свою історію, свою спадщину»
Тож на початку травня 2022 року на вулиці Сотника Мартинця встановили відреставровані дубові двері із зеленими решіточками та різьбою. І в цьому теж є символізм:
«А сотник Мартинець — той стрілець, який встановив український прапор на Львівській ратуші під час Листопадового зриву. Я завжди собі казала, що це дуже крутий символ того, що в кожному українському місті й селі буде український прапор».
Марія каже, жартують між собою, що тут різьба наче борщовий набір — видніється бурячок та інші овочі. На цих дверях багато слідів часу, вони пережили дві світові війни, їм урізали замки, і всі ці шрами залишилися на полотні –– як нагадування про те, скільки всього вони пройшли. Скільки шарів фарби з них відчистили, щоб вивільнити справжній колір — теплий, медовий.
У перші тижні було важко психологічно, каже Марія. Ходили з донькою плести сітки. Тоді у Франківськ приїхало багато людей із різних міст України, всі вони потребували підтримки. Тож Марія допомагала так, як уміла — розповідала про місто:
«Я розуміла, що вони не просто хочуть знати, як пройти містом і на яку вулицю повернути. Їм потрібно було відчуття гостинності й затишку. Тож я почала проводити екскурсії щосуботи й щонеділі».
Такі екскурсії містом тривали від березня до листопада.
Мереживні двері
Відновлення й реставрація дверей — завжди детективна історія. Двері у фізіологічному корпусі медуніверситету довгий час були зашиті металевими листами, та завдяки фотографії Марія зрозуміла, що насправді вони майже всі зі скла!
Фото зробили за сонячної погоди, тож було видно тіні від металевого мережива всередині будівлі — на стінах і підлозі. Саме це дало підказку, і невдовзі двері знову засяяли такими, якими їх задумали — з витонченим металевим мереживом. Схоже на мереживні серветки гачком, каже Марія.
Біля дверей стає людно, дівчата позують із квітами. Марія радіє кожній такій фотографії, бо хоч здається, що це дрібниці, та з таких дрібниць формується культура:
«Я завжди жартую, що це зарплата для моєї громадської діяльності. Бо ці двері не змінять на пластик, зараз навпаки стає популярною реставрація. Деякі люди навіть самі реставрують свої двері й надсилають мені фото».
Навіть просто заміна дверей спричиняє ланцюжок відновлення далі — у під’їзді мешканці самі роблять ремонт, змінюють лампочки, висаджують дерева і квіти біля входу. Бо біля красивих дверей не може бути брудно.
«Ми не просто двері реставруємо чи відновлюємо, ми реставруємо історичну пам’ять, відновлюємо відповідальність за місто. Двері — це лише інструмент для того, щоб зміни відбулися у головах і в серцях», — підсумовує громадська діячка..
В Івано-Франківську вже відновили 41 двері, і ще десяток по Україні. Навіть відновлювали двері музею з Тростянця Сумської області. Бо росіяни знищили їх.
Троє жовтих дверей
А ми йдемо далі. На вулиці Курбаса зупиняємося.
«Я часто розказую, що наші двері світяться, що вони наповнені любов’ю. Це не просто слова, — говорить Марія й додає: — Навіть калюжки мене підтримують».
І справді — навпроти жовтеньких дверей, до яких підходимо, з’явилася калюжа у формі серця. Бо у Франківську все про любов, сміється Марія.
Ми стоїмо біля будинку з найдовшим фасадом — аж на три пари дверей. І всі їх реставрували. Одні з цих дверей — перші, які взагалі відреставрували в межах ініціативи «Франківськ, який треба берегти». Пізніше взялися й за інші. Марія розповідає, що двоє дверей покрили жовтою фарбою, щоб перегукувалися з першими дверима та елементами на фасаді. Кожні двері тут прикрашає вітраж зверху — щоразу різний, але квітковий. Марія показує «фокус» — будь-які вітражні елементи краще дивитися зсередини, з під’їзду, бо тоді сонце відкриває всю красу.
Відкривати красу міста Марія взялася не лише через двері. У проєкту є свій мерч — шкарпетки, магніти, розмальовки, горнятка, листівки тощо. Придбати такі речі можна в кількох магазинах у Івано-Франківську та через інтернет-магазин. Марія каже, це теж не просто речі, а й відродження нашої спадщини, адже вони не лише про двері, а й про народні промисли краю. Тут і ліжникарство, і писанкарство, і сирні коники.
«Річ у тому, щоби поважати своє, поважати самих себе, бо коли ти себе поважаєш, то розумієш, що все це твоє — будинки, двері, дерева і клумби. Твої полонини, ліси і твої річки. І ти як господар не маєш права це нищити. Бо коли людина щось любить, то вона це береже».
Двері з каштанами й серцем
Біля ще одних дверей на вулиці Грушевського росте каштан. І не випадково. Ці двері стали подарунком до дня народження, каже Марія. Один харків’янин подарував своїй дівчині на іменини чудові відреставровані двері з каштанами. Їх запланували зробити ще до повномасштабного вторгнення, але тоді не вдалося. Та вже у вересні 2022 року подарунок був готовий. І символічно — знову з серцем:
«Та ми це побачили, коли вже взяли двері на реставрацію. І знову це про любов — ось такий цікавий збіг, навмисне й не вигадаєш».
Ця реставрація надихнула мешканців — тепер у будинку відремонтували фасад і почепили красивий ліхтар.
«Той чоловік вкладав такий зміст, що місто прийняло багато харків’ян, які приїхали сюди. Тож таким чином хотів подякувати за гостинність до земляків».
Із цим будинком пов’язана ще одна історія любові, каже Марія. Одного разу, коли вона проходила повз, побачила жінку, яка якраз заходила у двері з каштанами. А з нею була сумка — з ілюстрацією цих дверей! Тож Марія й познайомилася з мешканкою. Виявилося, вона із Запоріжжя й купила квартиру в цьому будинку. Однією з причин придбати квартиру саме тут якраз і були ці прекрасні двері.
Попереду ще багато знахідок і багато дверей. Про кожні з них Марія розповідає із захватом і трепетом. Каже, якось їй наснилося, що хтось повісив різдвяні віночки на двері на вулиці Труша. Уже незабаром прикраси і справді красувалися на відреставрованих дверях, Марія повісила їх сама, бо ж магію творимо ми самі, правда?
Тепер у жінки є не тільки чудові історії про місто, двері та мешканців Франківська, які хочуть робити його ще кращим, а й кілька магнітних ключів, щоб заходити в під’їзди крізь відреставровані двері. Власники самі ними поділилися. Може, тому, що ключі до їхнього серця Марія теж знайшла?