Текст: Олександра Горчинська
Фото: Катерина Ейхман
Марина Бардіна — заступниця голови Комітету Верховної Ради України з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, голова підкомітету з питань дотримання Україною міжнародних зобов’язань у сфері захисту прав людини та гендерної політики. Членкиня Постійної делегації у Парламентській асамблеї Ради Європи.
Народна депутатка опікується такими темами як гендерна рівність, боротьба з домашнім насильством, запровадження репарацій та компенсацій для постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, тощо.
В інтерв’ю «Повазі» Марина Бардіна розповідає про те, з якими складнощами стикаються політикині в своїй роботі в умовах повномасштабної війни, розмірковує, чи правильно розуміють українці та українки слово «фемінізм» та яким чином блогери-інфлюенсери допомагають через соціальні мережі просувати просвітницькі меседжі в боротьбі з домашнім і гендерно зумовленим насильством.
Реагування на випадки домашнього насильства стало ефективнішим
21 серпня 2024 року в Україні ратифікували Римський статут. У липні 2022 року — ратифікували Стамбульську конвенцію. Чому ці документи важливі для нас?
Це надважливі документи міжнародного права. Я дуже рада, що нам удалося це зробити — попри те, що ми як країна тривалий час демонстрували неспроможність їх ратифікувати.
Стамбульська конвенція — основоположний документ для захисту всіх членів родини від домашнього насильства. З 2017 року наша країна працює над питаннями протидії домашньому насильству в законодавчій площині. У 2018-му в Україні ввели кримінальну відповідальність за домашнє насильство. Тобто хороша база на національному рівні в Україні — є, правоохоронні органи працюють ефективніше, але, разом із тим, ми бачимо, що з’являються нові виклики.
Домашнє насильство тривалий час вважали особистою, приватною справою сім’ї, у якій це відбувається. Я пам’ятаю історію, коли моя мама ходила захищати сусідку, замість того, щоб викликати поліцію. Бо не було прийнято так робити. Сьогодні ж реагування на такі випадки, на мою думку, покращилося, як стало кращим і розуміння того факту, що насильство не є нормою.
Римський статут надає Україні можливості покращувати співпрацю з Міжнародним кримінальним судом задля притягнення до відповідальності воєнних злочинців із Російської Федерації. МКС працює, і ми бачимо це по ордерах на арешти для топ-посадовців, політичних, військових діячів РФ.
Законопроєкт про репарації для потерпілих від сексуального насильства, пов’язаного з війною
Ще один важливий напрямок — це сексуальне насильство, пов’язане з війною. Зокрема зараз активно піднімається тема впровадження репарацій та компенсацій для потерпілих. Розкажіть про це.
Навесні 2024 року стартував пілотний проєкт щодо розробки і впровадження системи невідкладних проміжних репарацій для постраждалих від СНПК, із урахуванням конфіденційності інформації та постраждалoорієнтованого підходу. Такий пілотний проєкт дозволяє випробувати «в полі» робочі моменти: що може працювати, а що потрібно покращувати.
Паралельно з цим велася робота із законодавством. Так з’явився законопроєкт №10132 із допомоги постраждалим від насильства, пов’язаного з війною. Важливо, щоб в Україні існувала державна рамка, а держава була зацікавленою інституцією, яка підтримує наших громадян. Згаданий законопроєкт готують до розгляду парламенту. Я дуже вболіваю, щоб за нього проголосували якнайшвидше. Це важливо зокрема і для того, щоб наші міжнародні партнери, які багато допомагають із підтримкою постраждалих, не обривали цю підтримку.
Я дуже вболіваю й за те, щоб цей процес не перетворився на дев’ять кіл бюрократії, щоб це була зрозуміла і прямолінійна допомога потерпілим, щоб відчувалася підтримка держави — медична, психологічна, фінансова тощо. Наші хорватські колеги витратили 15 років на те, щоб у їхній країні з’явилася така законодавча рамка. Ми ж почали працювати над текстом законопроєкту з квітня 2022-го. І от сьогодні — ми вже на етапі, коли чекаємо включення до порядку денного голосування в залі. Якщо порівняти нас із хорватами, то це швидко. Та якщо говорити про особисто мої відчуття, думаю, треба було б робити це ще швидше.
Протидія домаганням в армії
Наскільки поширені випадки сексуального насильства, домагань в українській армії щодо військовослужбовиць?
Ще напередодні повномасштабного вторгнення ми піднімали це питання, щоб привернути до нього увагу в Збройних силах України. На моє переконання, про це мають говорити самі військовослужбовиці — ті, хто стикалися з таким досвідом. Це полегшить нам як законодавцям розуміння того, як їх можна підтримувати.
Оксана Григор’єва, радниця з гендерних питань командувача Сухопутних військ ЗСУ, неодноразово наголошувала на необхідності впровадження системи гендерних радників у кожній військовій частині. Зокрема і для того, щоб через них було простіше вести комунікацію про такі речі як сексуальні домагання, гендерно зумовлене насильство.
Теперішня міністерка ветеранів Наталія Калмикова багато часу приділяла цьому питанню. Також Вікторія Арнаутова як радниця міністра внутрішніх справ із гендерної політики.
Це радість, що сьогодні жінки все більше і більше мають можливість долучатися до ЗСУ. Зараз ми маємо близько 60 тисяч жінок, які проходять службу. Але, разом з тим, треба серед них знаходити тих, які зможуть говорити про це питання, привертати до цього належну увагу. Я дуже відкрита до цієї співпраці в тому, що стосується протидії домаганням, та й загалом у всьому стосовно становища жінок, їхнього кар’єрного росту у війську.
Читайте також: Сексуальні домагання в армії: військова медикиня надала відеодокази
Рух «ЗеЖінки»: об’єднання довкола низки ініціатив
Ви є частиною руху «ЗеЖінки» — жіночого крила партії «Слуга народу». Розкажіть більше про те, чим зараз займається ця спільнота?
Це крило, яке ми створили після місцевих виборів — тоді вперше в Україні спрацювала виборча квота, тож багато жінок зайшли до органів місцевого самоврядування. Для нас було важливо їх підтримати, бо ми розуміли — вони будуть стикатися з дискримінацією. Жінок у політиці завжди було мало. До того ж, треба було дати дівчатам розуміння, над якими темами вони можуть працювати, які державні політики підтримувати і як це робити. Мені здається, це дуже по-європейськи, адже багато партій за кордоном мають жіноче крило.
Сьогодні ми об’єднуємося довкола низки ініціатив: це і економічна підтримка жінок, і їхній вихід на ринок праці, поєднання материнства з роботою, інші виклики для жінок в умовах сьогодення.
Також ми говоримо про рівність, про можливості, про запобігання різним видам дискримінації. Зокрема робимо це й у освітній сфері — щоб більше українських дітей розуміли, що таке взагалі соціальна справедливість для чоловіків і жінок в українському суспільстві. Ми говоримо про важливість цих тем у руслі євроінтеграції та функціонування демократичної держави.
«На щастя, в нашому парламенті сьогодні — більше жінок, ніж було будь-коли в історії українського парламентаризму»
Ви згадали, що традиційно жінки в політиці часто могли стикатися з дискримінацією. Наскільки зараз це розповсюджено?
Із досвіду нашого руху, дуже часто починається мобінг — тобто цькування на робочому місці абсолютно різними способами, зокрема в соціальних мережах, із використанням різних, популярних сьогодні технологій. Із жінками намагаються боротися, використовують різні маніпуляції, щоб знецінити їх та їхню роботу, дошкулити їм. Та ми єднаємося й підтримуємо одна одну. На щастя, в нашому парламенті сьогодні — більше жінок, ніж було будь-коли в історії українського парламентаризму. Але 20% — це все одно недостатньо.
Якщо говорити про поєднання роботи й материнства, то під час дії воєнного стану депутаткам дозволено виїздити за кордон лише за наявності спеціального дозволу. Тим жінкам, чиї діти або родини тимчасово проживають в інших країнах, складно організувати побачення з ними. Тому деякі депутатки місцевих рад змушені складати свої мандати. Чи планується законодавче врегулювання цієї проблеми?
Це складне для мене питання. Я іноді почуваюся заручницею себе своїх же переконань, оскільки сьогодні чоловікам у нашій країні не менш складно. Ми розуміємо, що більшість української армії – це чоловіки, і що в момент Х вони стали до лав Збройних сил, щоб нас захищати. Я не знецінюю цим досвід жінок, які також служать в армії, але говорю про це задля розуміння загальної картинки.
Тож коли ми піднімаємо питання про виїзд жінок за кордон для того, щоб вони могли побачитися з дітьми, так само давайте піднімати питання і для чоловіків — батьків. Бо мами сьогодні, навіть ті, хто не мають заборони на виїзд, хто не є депутатками, вони виїжджають, бачать своїх дітей, можуть із ними проживати за кордоном. Але чоловіки залишаються тут. І тут не можна не думати про сім’ї, де тато вже два роки не бачив своєї дитини, яка перебуває за кордоном, у безпеці. Тож у силу всіх цих обставин я активно не відстоюю питання зняття заборони для виїзду за кордон для політикинь. Хоча, з іншого боку, розумію, що якоюсь мірою це було би важливо.
Чи мають жінки перебувати в Україні з дітьми? Чи вони мають виїжджати? Це все індивідуально, на розсуд кожної жінки. Я зі своєю дитиною тут, у Києві, весь час, як би складно не було — і в силу депутатства зокрема. Проте якби я не була в ролі депутатки, я не знаю, чи виїхала б за кордон.
Усе більше роботодавців готові наймати жінок на найрізноманітніші посади
Повномасштабна війна безпосередньо впливає на гендерний баланс та представлення жінок і чоловіків у різних професіях: ми бачимо це на прикладі таких історій, як поява жінок у нетипових для них раніше професіях. Переважно жінок доводиться навчати новій професії з нуля, адже традиційно такі сфери були «чоловічими». Чи вдасться нам закрити прогалини в кадрах за рахунок жінок таким чином?
Мабуть, не дуже коректно використовувати поряд слова «війна» і «можливості», бо вони апріорі суперечать одне одному. В Україні діяла заборона для жінок обіймати деякі посади, допоки у грудні 2017-го її не скасував Кабінет міністрів. Зараз для жінок і справді відкривається все більше вакансій. Ми розуміємо, що, відповідно до законодавства, стать у вакансіях вписувати не можна, але особисто мені відомо, що все більше роботодавців готові наймати жінок на найрізноманітніші посади.
Думаю, що ідея з перенавчанням жінок для опанування нового фаху матиме продовження в різних галузях. Такі умови сьогодення в Україні. І для когось із жінок це про нові можливості, а для когось це буде робота, яку в цивільний час вона б, можливо, і не обрала.
На прохання громадської організації «Жінки в медіа» минулоріч я записувала інтерв’ю із заступницею міністра економіки Тетяною Бережною, де ми говорили зокрема про розрив у оплаті праці для чоловіків і жінок. На той момент він становив 18,6%. Чи змінилося щось відтоді?
Ні, він таким і залишається. Я мрію про те, щоб Міністерство економіки реалізувало максимально конкретний план дій щодо того, як зменшити розрив у оплаті праці для жінок і чоловіків. І щоб ми вийшли на рівень зменшення цього відсотку, бо він досить великий.
У парламенті вже давно зареєстрований законопроєкт № 9528 про гендерні квоти в наглядових радах державних підприємств. І він не рухається — так і лежить там. Але це — приклад того, як держава сьогодні могла би підтримувати жінок.
«Ми маємо думати, як підтримати жінок, щоб вони народжували і мали можливість працювати»
Із 2023 року в Україні запрацювала Національна стратегія подолання гендерного розриву в оплаті праці на період до 2030 року, схвалена Кабміном. Розкажіть, чого вже вдалося досягти в цьому напрямку?
Це стратегія з дуже конкретним планом дій, спрямованих на зменшення розриву в оплаті праці жінок і чоловіків. Ми маємо усвідомлювати, що такі питання не вирішуються за день чи за два. Наприклад, це питання того, як швидко жінка, мама малолітньої дитини, зможе повернутися на ринок праці. Адже три роки неоплачуваної відпустки по догляду за дитиною – це фемінізація бідності, це про економічну залежність жінок.
Я дуже переймаюся за мам дітей у вікових групах від 0 до 3-х років, а також 3-6 років. Наша система дошкільної освіти не адаптована до потреб жінки-матері. Робочі місця — не адаптовані. Гнучкий графік роботи пропонують переважно невеликі організації, сучасні компанії, наприклад, ІТ-напрямки тощо. Та чи можуть запропонувати гнучкий графік для жінки, наприклад, підприємства? Мабуть, ні.
Робоче місце мами — одне з важливих питань, яким треба приділяти увагу. Наприклад, якщо я хочу прийти на роботу в парламент із дитиною, для цього мають існувати комфортні умови. Я не повинна дзвонити, писати депутатські листи, щоб мені дали відповідні дозволи. Тим більше, що в умовах воєнного часу, маючи насичену депутатську роботу, я можу не спланувати з сьогодні на завтра, що мені потрібно буде завтра поїхати в урядовий квартал із дитиною.
Читайте також: Шахтарки Донеччини: як жінки працюють під землею
Коли я приходила в парламент із дитячим візочком, співробітники казали: «А як ви зайшли? Нам цього не дозволяли». Очевидно, що всі, хто працюють у парламенті, незалежно від посади, повинні мати можливості заходити туди зі своєю дитиною за свідоцтвом про її народження — якщо вона малолітня. Далі це вже відповідальність мами, як вона зможе організувати поєднання роботи з доглядом за дитиною. Ключовий момент — це щоб робоче місце загалом давало їй цю можливість.
Якщо ми хочемо бути євроінтегрованими, то, очевидно, маємо бути більш відкритими до потреб наших громадян і громадянок. А в умовах демографічної кризи, в умовах показників, де кількість людей, які працюють, збігається з кількістю пенсіонерів, ми взагалі маємо думати передовсім про те, як підтримати жінок, материнство — щоб жінки народжували і мали можливість працювати.
«Ми живемо за законами, нормами, звичаями, які вигадали чоловіки»
Зараз про це багато говорять у контексті гендерночутливого відновлення, тобто з урахуванням тих аспектів, скільки в містах проживатиме жінок, скільки дітей тощо.
Це дуже важливо, але ми не повинні мислити критеріями гендерночутливого компонента, бо це може бути про все й ні про що. Треба казати про дуже конкретні речі. Ми відбудовуємо систему дошкільної освіти, коли наші садочки можуть приймати дитину, наприклад, віком від року. Таку систему, де не може садочок зачинитися о 18:00, бо традиційний робочий день триває до 18:00, а значить батьки мають устигнути і допрацювати, і заїхати по дитину в садок. Це популяризація дитячих кімнат на робочих місцях та інше.
Коли ми кажемо про гендерне бюджетування, ми спускаємося на рівень децентралізації. Я бачу, що люди не усвідомлюють, навіщо це. Дуже часто в місцях ухвалення рішень щодо того, як реалізовуватимуться такі політики, більшою мірою присутні саме чоловіки. Ми, в принципі, живемо за законами, нормами, звичаями, які вигадали чоловіки. В парламенті ніколи [раніше] не було жінок, які б могли пропонувати щось подібне і, відповідно, там за це голосувати.
Нещодавно якраз чула думку про те, що декрет довжиною три роки зменшує шанси жінки повернутися в активне соціальне життя. Але якщо в неї, навпаки, є можливості якомога раніше після пологів вийти на роботу, при цьому маючи з ким і де залишати дитину, це збільшує шанси для неї народити другу дитину.
Я підтримую, щоб жінки поверталися на ринок праці раніше. Це дуже хороша дисципліна для родини, коли мама не сидить три роки вдома, а має бажання працювати. Так уся родина розумітиме, що не тільки мати відповідальна за догляд за немовлям, але й інші члени родини, зокрема — батько. Не всі мають можливість найняти няню або залишити дитину з іншими членами родини. Тож тут знову повертаємося до питання про комфорт та створення відповідних умов безпосередньо на робочому місці.
Справді, жінка може вийти з декрету раніше, [ніж через три роки], але тоді є також питання й до держави — чи передбачена достатня інфраструктура дошкільної освіти?
«Зараз жінок, які говорять експертно, стає більше»
Чи можна говорити про дотримання гендерної рівності, рівного представлення чоловіків та жінок на публічних подіях, а також — у медіа, наприклад, як запрошених гостей, спікерів та спікерок на ток-шоу тощо?
Я думаю, зараз із цим стало трішки краще: збільшилася кількість депутаток у парламенті, кількість жінок, які працюють у командах міністерств, а також і очолюють їх.
Пам’ятаю, що ще до повномасштабного вторгнення на ефірах — а я є однією зі спікерок нашої партії — було дуже комфортно бачити навколо себе у студіях, на телеканалах не лише чоловіків, а й інших жінок також. Зараз жінок, які говорять експертно, стає більше. І це безпосередньо пов’язано також із тим, чи мають вони всі можливості для того, аби обіймати відповідні посади.
Завжди існували також і певні стереотипи щодо того, що якісь сфери є «чоловічими», наприклад, економіка та фінанси, а якісь — більш «жіночими», умовно, сфера культури.
Сьогодні ми маємо хороші приклади, які демонструють протилежне. Наприклад, голова Комітету з питань бюджету Верховної Ради України Роксолана Підласа — вона молода, і вона жінка. І це дуже хороша історія з точки зору підтримки дівчат. Я тут звертаю увагу на вік, адже дуже часто він також відіграє певну дискримінаційну роль.
Такі приклади змін уже є показником того, що ми міняємося: і вік, і стать відіграють меншу роль. Тоді як значення мають людина, її знання, уміння та навички.
«Я попросила зняти табличку «Заступник голови комітету» і поміняти на «Заступниця голови комітету»
У вашому інтерв’ю, яке ви давали ще в травні 2019 року, ви говорили зокрема про те, що «в українському суспільстві немає правильного розуміння слова «фемінізм». Чи відтоді щось змінилося?
Я маю суб’єктивну оцінку, що фемінізм досі в Україні має негативне забарвлення. Ніхто інформаційно не працює на те, щоб більшість людей розуміли, що таке фемінізм із позитивної точки зору. Не бачу медійних кампаній на цю тему. І я не відчуваю, щоб українці та українки справді розуміли, що таке фемінізм і що за цим стоїть. Які жінки за цим стоять, з огляду на всю історію українського жіночого руху — а цього року ми відзначаємо його 140-річчя.
А як щодо фемінітивів? Особисто мені видається, що поза моєю «прогресивною бульбашкою» для більшості пересічних громадян, які не цікавляться темами гендерної рівності, фемінітиви досі мають не надто органічний вигляд.
Щодо цього я налаштована дуже позитивно. У себе на кабінеті я попросила зняти табличку «Заступник голови комітету» і поміняти на «Заступниця голови комітету». Мені прикро, коли дівчата кажуть, що це неважливо, не має значення. Ми всі в школі вчили базу: що таке жіночий, що таке чоловічий рід, і які слова жіночого роду, а які — чоловічого.
Я дивлюся по нашій президії: чоловіки, передаючи слово колежанкам-депутаткам, кажуть «народна депутатка». Наприклад, нардеп Олександр Корнієнко — я завжди помічаю, що він це каже.
«Ми всі маємо доповнювати одне одного»
Як і хто мав би перевиховувати суспільство в цьому плані, прищеплювати правильне розуміння таких слів і понять, інформувати, займатися просвітництвом для широких мас? Чиє це завдання — держави, медіа, громадського сектору?
Я дуже ціную роботу наших блогерок — свідому їхню частину, і те, як вони інформаційно відпрацьовують різні теми з повномасштабного вторгнення. Це дівчата, які мають авторитет і вагу серед інших молодих жінок. Дуже цікаво аналізувати, як це працює.
Загалом же я думаю, що найкращі кампанії – спільні, тобто коли працюють і медіа, і громадськість, коли працює держава, і, наприклад, коли працюють блогери та блогерки. Ми всі маємо доповнювати одне одного. Найкращі проєкти – зроблені спільно. Бо в усіх нас різний досвід, уміння, навички. Треба це об’єднувати.
Чи можете назвати приклади таких інтеграцій, коли вдавалося просунути ті чи інші меседжі за допомогою інфлюенсерів?
Я працюю з жінками і зокрема з темою домашнього насильства. Бачу, як дівчата та хлопці включаються в цю тематику. Те, що медіа, блогери, державний сектор та НГО працюють, показує насамперед статистика. Наприклад, ми бачимо збільшення кількості звернень до поліції. Проте це не завжди свідчить про збільшення кількості випадків домашнього насильства. Це скоріше каже нам про те, що люди почали частіше звертатися до правоохоронних органів: побачили десь інформацію та відчули, що можуть вибратися з цієї ситуації, спробувати щось із цим зробити.
Наприклад, Маша Єфросиніна також є активною учасницею таких кампаній. Її дивляться чимало жінок, вона для них є авторитетом, і її думка для них також авторитетна.
Як ми побачили на прикладі ситуації з «п’яними вечірками», де фігурували блогери з Івано-Франківщини, історія швидко «рознеслася» по тому ж інстаграму, включилася заступниця міністра внутрішніх справ Катерина Павліченко, була реакція.
Ще один приклад — це історія зі згвалтуванням хлопчика у Котельві, що на Полтавщині, де розголос також допоміг.
Завдяки розголосу такі історії отримують більше підтримки. З одного боку, це складно для тих, хто є частиною таких історій. З іншого ж, допомагає досягти справедливості в цих справах.