Авторка: Лариса Денисенко

Фото: Наталія Раїник

Наталка Сняданко – відома українська письменниця й перекладачка, лауреатка літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2011 рік). Закінчила Львівський та Фрайбурзький університети articles.

Авторка книжок прози «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки» (2001), «Сезонний розпродаж блондинок» (2005), «Синдром стерильності» (2006), «Чебрець у молоці» (2007), «Країна поламаних іграшок та інші подорожі» (2008), «Комашина тарзанка» (2009), «Гербарій коханців» (2011), «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» (2013).

Учасниця багатьох міжнародних літературних фестивалів та дискусій, цікавиться соціальними питаннями, феміністка.

ЛД (Лариса Денисенко): Коли ми говоримо про те, що на нас впливає суспільство, родина, школа, що вдягають нас, умовно, в рожеві сукенки та сині костюмчики, ми не так часто говоримо про ще одну формуючу, на мій погляд, складову: книжки, дитячі герої та героїні. Що в нас у цій царині відбувається, на твій погляд?

НС (Наталка Сняданко): Я бачу доволі суттєву різницю між перекладними дитячими книгами та книгами українських дитячих авторів. Навіть попри те, що й серед перекладних текстів видавці намагаються знайти такі, що пасували би до рожево-блакитних серій для хлопчиків і дівчаток, у перекладних книгах значно менше шаблонних гендерних стереотипів.

Наприклад, якщо йдеться про групу дітей чи навіть підлітків, яка складається переважно з хлопців, то в українській книзі часто зустрічаються типові сексистські висловлювання в бік дівчат: «Вам одні танці й косметика в голові» чи «Де ти так довго була? Перед дзеркалом припудрювалася?» тощо. У перекладних виданнях цього сексизму немає.

Не зустрінеш у текстах українських дитячих авторів і «недитячих» тем, які давно стали звичними в дитячій літературі за кордоном: дівчачий футбол, артдетективи, книги про смерть близьких та рідних, про розлучення батьків та інші проблеми в сім’ї, про перший сексуальний досвід, про старіння, про життя неповносправних дітей чи дорослих тощо.

Я вже не кажу про те, що навряд чи закордонні видавці радитимуть батькам купувати книги словами на кшталт: «У сюжеті книги хлопчики шукають дії, яскраві й сильні емоції, ясну й конкретну інформацію, у той час як дівчатка читають книги заради розваги й самопізнання». На українських вебсторінках таких «порад» можна прочитати немало. Не зовсім зрозуміло, чому для самопізнання дівчатам не потрібна ясна й конкретна інформація, незрозуміло, чому розвага й самопізнання заперечують яскраві та сильні емоції, ясно лише одне – такого типу поради приведуть до «правильного» вибору книг, які точно виховуватимуть із ваших дітей «справжніх» чоловіків і жінок.

ЛД: А якщо подивитися на класичну літературу й на класичних героїв та героїнь, які тенденції ми можемо простежити?

НС: Ми не знайдемо у класичній українській дитячій літературі таких яскравих постатей, як Пеппі Довгапанчоха чи Мері Поппінс. Не зустрічала я таких і в актуальній. Була колись серія про Ірку Хортицю – відьму-підлітка. З того, що я бачила, це була гарна спроба, але не прижилася. На жаль.

ЛД: Твої героїні, як мені здається, надламані, але незламні. Що впливає на цей надлом? І що може витягувати?

НС: Знаєш, мені завжди здавалося, що мої героїні – це доволі оптимістичні версії можливих українських жіночих доль. Звичайно, у межах реального, без надмірного «мильного» позитиву. Тобто ця надломленість, про яку ти говориш – це неминучий наслідок отриманого виховання й життя у відповідній дійсності, але це така надломленість «у межах норми», якщо можна так висловитися.

Найбільш позитивною є, звичайно ж, Олеся Підобідко з «Колекції пристрастей», що не дивно, адже вона наймолодша з моїх героїнь, їй ще здається, що іронією та власним оптимізмом можна все подолати. Мабуть, саме це й дало цій книзі таке довге життя. Її найбільше з усіх моїх книг перевидавали й перекладали, а зараз готується друге видання німецького перекладу – цього разу в Австрії, з презентацією у Відні на день святого Валентина, чим я дуже пишаюся. Паралельно книга перекладається угорською. І це попри те, що текст написаний понад 17 років тому.

Героїні моїх наступних книг поволі дорослішають, їхня іронічність переростає в легку меланхолію – це стосується й «Чебрецю в молоці», і «Комашиної тарзанки». Моїх героїнь цікавлять родинні історії, насамперед замовчувані й непроговорювані, додумані й дописані, сповнені натяків і таємниць.

У книзі «Гербарій коханців» (насправді ця книга мала би називатися «Горіховий гербарій тети Амалії», але видавництво визнало цю назву надто поетичною і скоротило до більш комерційного, на думку видавців, варіанту, і мені досі шкода, що я на це погодилася) з’являється героїня з альтернативною біографією – це постать із 19 століття, яка заснувала нетиповий чоловічий гарем. Такої жінки, ясна річ, не могло існувати, але мені так хотілося, щоб вона існувала, що я вирішила її вигадати.

Героїні «Фрау Мюллер не налаштована платити більше», мабуть, найкраще підходять на твоє визначення «надламаних» – вони живуть у суспільстві, де змушені приховувати свою сексуальну орієнтацію, а згодом утрачають роботу та надію на будь-які перспективи. Від безвиході вони виїздять за кордон, де несподівано знаходять значно сприятливіше середовище й, попри всі труднощі, сприймають нове існування радше як пригоду й новий досвід, ніж як травму.

Як і в усіх попередніх моїх книгах, тут також не обійшлося без «бабциної історії». У «Колекції пристрастей» є аж дві бабці – галицька і східноукраїнська, які нічим між собою не схожі, у «Чебреці в молоці» бабця все життя ховає від онуки своє потаємне існування, вписаність в історію доби, у «Комашиній тарзанці» бабці присутні лише у спогадах персонажів, але й вони замовчують певні речі з сімейної та особистої історії. У «Фрау Мюллер» також є бабця, і це перша з описаних мною бабць, яка розповідає свою історію. Історію галицького села, з якого вона ніколи не виїздила і в якому пережила найважливіші перипетії історії ХХ століття та своєї особистої історії, періодично змінюючи громадянство, національність, ідентичність і навіть віросповідання.

ЛД: Про що ми можемо дізнатися і для чого нам знати історію наших бабусь – хай і вигаданих або створених нами з різних образів? Наскільки це на нас впливає, наскільки формує нас? Лицарем прекрасної баби критикиня Тетяна Трофименко назвала Сергія Осоку. Я також пишу про бабусь, принаймні остання свіжа моя книга загалом присвячена жіночій дружбі, якраз бабусям.

НС: Не думаю, що тут існує якесь спеціальне «навіщо». Це просто нормально – знати історію своєї родини, землі, на якій живеш. Для нас і одне, і друге – тільки відкривається, ми лише починаємо процес осмислення себе на історичному тлі. Справжній процес, позбавлений тоталітарних псевдоісторичних концепцій. Тому все це таке нове й дивне. І тому починаємо з найближчого й найбільш достовірного – адже бабусі, на відміну від історичних книг, не брешуть. Шлях від фіксації родинних історій до літератури – тривалий і складний. Кожному варто записати історію своєї родини, але далеко не всі історії стають літературою, далеко не всі бабусі можуть розповідати саме ті деталі, які цінні в літературі.

Коли я спілкувалася з Гертою Мюллер про її роман «Гойдалка дихання», вона теж згадувала цю проблему. Адже її мати була ув’язненою в тому ж самому таборі, що й Оскар Пастіор, за мотивами розповідей якого написаний роман. Але як не намагалася Герта Мюллер описати цю історію зі слів матері, нічого не виходило. І лише коли почав говорити Пастіор, стало зрозуміло – він зміг побачити й описати страшний табірний побут так, що в цьому з’явився епічний елемент, і так почався цей роман.

ЛД: У твоєму оповіданні до Збірки ПРОти НАСильства є інтерпретація залякування, очікування насильства, яке вимотує й дитину, і матір. Як ти вважаєш, як можна опиратися цьому, не допускати таких речей?

НС: Мені йшлося про межі нашої внутрішньої толерантності щодо психологічного насильства, яке іноді помилково вважають менш небезпечним, ніж насильство фізичне. Ми часто стикаємося в побуті з тим, як легко й непомітно схильні миритися з почутою на вулиці брутальною лайкою, нахабною поведінкою людей, до службових обов’язків яких входить ввічливість, від цього доволі просто перейти до серйозніших проявів психологічного насильства: коли вчителі в школі підвищують голос і навіть обзивають учнів, коли учні брутальні між собою, а ще – психологічний тиск, несправедливе оцінювання, прояви бодішеймінгу, мобінгу та інші цілковито неприпустимі практики. Поняття домашнього насильства в нас також дуже часто обмежується до фізичного, тоді як психологічний тиск, спроба зламати людину, залякати чи змусити втратити віру в себе є іноді значно більш небезпечною.

ЛД: Про яку історичну постать ти хотіла б написати або прочитати, і з яких сфер професійних жіночих голосів тобі бракує?

НС: Мій найновіший роман – це і є така спроба. Це історія недооціненого, на мій погляд, українського історичного діяча Василя Вишиваного, спроба розповісти його яскраву життєву історію на тлі доби, поєднати реальні історичні факти з вигаданими.

Ця історія розповідається не від його імені, а з перспективи його фіктивних онуки та дружини.

Мені йшлося про спробу реконструювати так звану «жіночу» складову в історії, усе те, що в нас часто прийнято вважати недостойним опису – історію побуту, історію стосунків у родині, історію побудови світосприйняття у відповідних історичних кулісах.

Шукаючи матеріал для цього роману, я з подивом виявила, що в нас украй мало навіть мемуарної літератури, написаної жінками, які пройшли обидві війни та інші перипетії історії минулого століття.

Ще важче знайти свідчення з історії міського життя, жіночого міського життя. Дружиною Вишиваного у моєму романі є львів’янка у надцятому поколінні, українка з доброго дому, цю героїню довелося більше вигадувати, ніж писати з реальних прототипів, не тому, що таких прототипів немає, а тому, що вони не описували своє життя.

А якщо описували, то зосереджувалися на «чоловічих» елементах біографії, оздоблених риторикою самозречення задля великої справи чи підтримки чоловіка. Побутові деталі ці жінки вважали настільки ж недостойними фіксації, як, скажімо, власний еротичний досвід чи певні гігієнічні подробиці.

ЛД: Часто говорять про те, що жінкам нічого не заважало писати, завжди були жінки-письменниці, якщо хотіла, мовляв, то й писала. Яка твоя точка зору з цього приводу?

НС: Ну це типово цинічна точка зору. Так само, як нічого не заважає жінкам займати провідні позиції у владі чи бізнесі, тільки вони чомусь не займають. Мабуть, не хочуть. Так само не хочуть заробляти нарівні з чоловіками, ну й багато всього іншого.

Мені здається, що жінок-письменниць у нас лише зараз потроху починають сприймати серйозно.

І це при тому, що активних авторок зараз чи не більше, ніж авторів. А ще десяток років тому цілком нормальними вважалися дискусії про те, чи можлива взагалі жіноча проза поза жанром жіночого роману. Мені самій не раз доводилося слухати від старших колег «компліменти» про те, що дівчині з довгими ногами ніколи не стати доброю письменницею, для цього треба бути потворною й товстою.

Думаю, схоже доводилося чути й тобі, і всім колегам-письменницям нашого покоління.

ЛД: Знаєш, от щоб у вічі – ніхто мені з колег та колежанок такого не говорив. А в соціальних мережах, у тому числі од відомих людей звучало різне. Мене називали моделькою, яка хай би й була моделькою, адвокаткою, що має й залишатися адвокаткою, гроші ж і так заробляє, чого лізти в письменництво? Називали бізнес-леді – графоманкою, узагалі заперечували те, що я письменниця.

НС: Власне. Пригадую, що перші реакції на «Колекцію пристрастей» старших колег-чоловіків теж були доволі сексистськими, мовляв «вихованій дівчині про таке писати не годиться» тощо.

Звичайно, ніхто нікого за руки не тримав й рукописів не викрадав, але подолати зверхність колег, суспільний тиск і розмови про те, що «займаєшся не своєю справою, а тому заміж ніколи не вийдеш» чи про те, що «краще би за дітьми дивилася» – дуже непросто, як непросто й добитися публікацій, навчитися ковтати персональні образи критиків і не дати цьому зупинити тебе, знайти в собі сили й час попри шалену завантаженість продовжувати писати, і не лише писати, а й писати щораз краще. Усього-на-всього.

ЛД: Жінка та чоловік і піклувальна функція. Як суспільство реагує на татусів, що приходять до поліклініки, на батьківські збори, влаштовують дитину до садочків та шкіл? І як реагують на жінку, яка керує ремонтниками, розпоряджається фінансами тощо?

НС: Це поступово змінюється, але, на жаль, страшенно повільно. Щороку все більше татусів приходять на батьківські збори, забирають або приводять дітей до школи, цікавляться педагогічними практиками та відповідною довідковою літературою, але це досі ще радше винятки з правил.

До таких батьків учителі ставляться шанобливо, але при цьому можуть запитати потім у дитини, де її мати й чи все в родині гаразд?

Зазвичай, розподіл ролей досі залишається традиційним: жінка, крім звичайної роботи, бере на себе «менеджмент» побуту – фінанси, закупи одягу, продуктів, приготування їжі, планування вільного часу, навчання та дозвілля дітей тощо.

Промовистими є, наприклад, педагогічні вебінари, на яких педагоги (жінки, ясна річ) звертаються винятково до жіночої аудиторії і пропонують окремі заняття на теми «як навчити батька брати участь у виховному процесі сина», «чому не можна вимагати від чоловіків, щоб вони брали таку ж активну участь у побуті сім’ї, як жінки» тощо, на яких жінкам рядять виховувати не лише дітей, а й чоловіка, використовуючи все ті ж знайомі заборони: «не критикуй, не іронізуй, завжди виявляй терпіння й витримку, не вимагай занадто багато, адже чоловіки створені не для цього, у них інша фізіологія, а тому треба на це зважати».

ЛД: Ідемо далі. Сексизм і робота.

НС:  Сексизм і робота – це взагалі звучить як синоніми. Ринок праці в Україні доволі жорстокий з усіма, але з жінками – особливо.

Стереотипний опис вакансії – це завжди для молодих, привабливих, не обтяжених сім’єю та дітьми, але при цьому з великим досвідом.

Не існує оптимального віку для жінок, які хочуть зробити кар’єру. Коли жінка молода, виникають сумніви, чи достатньо в неї досвіду й чи не піде вона завтра в декрет. Якщо ж діти у неї вже є й у декрет вона більше не збирається, роботодавців хвилюватиме, чи не буде жінка надто часто брати лікарняні для догляду за дітьми, а коли діти виростають, а жінка досягає зрілого віку, то вона більше не потрапляє в категорію молодих і привабливих. Коло замкнулося.

Куди би я не приїхала, мене завжди питають, із ким я залишила дітей на час поїздки, але ще жодного разу не доводилося чути цього запитання, скерованого до моїх колег чоловічої статі.

Під час застіль на роботі чи навіть удома чоловікам зазвичай бажають кар’єрного росту і збільшення зарплатні, жінкам – сімейного затишку, побільше дітей і заможного чоловіка. Навіть тим жінкам, які заробляють не менше, або й більше за своїх чоловіків (останнє зазвичай приховується, бо вважається принизливим).

У нас чимало жінок виконують відповідальну роботу, але коли постає питання – хто саме буде начальником, а хто – заступником, заступницями стають зазвичай жінки, навіть якщо вони компетентніші за чоловіків.

Про те, яка саме робота й заробітна плата вважається «відповідною» для жінок і чоловіків, достатньо промовисто свідчить хоча би те, що в низькооплачуваній сфері освіти чоловіки практично не працюють, хіба що директорами шкіл чи іншими начальниками, натомість у престижній і високооплачуваній сфері ІТ практично немає жінок, хіба що серед обслуговуючого персоналу – офіс-менеджерки, організаторки корпоративних івентів, бухгалтерки, прибиральниці. Причини, якими це пояснюють, усе ті самі: особливості фізіології, форма статевих органів, наявність дітей та інші «вагомі» фактори.

ЛД: Знаєш, ситуація в ІТ секторі все-таки почала вирівнюватися, завдяки й тому, що жінки, які працюють у цій сфері,  припинили мовчати.

НС: Ну до вирівнювання ще дуже далеко. Наразі жінки просто почали працювати в цій сфері, але кількісно вони досі ще дуже поступаються чоловікам. Навіть на середніх позиціях. Я вже не кажу про лідерські. І це при тому, що сфера ІТ у нас чи не єдина, яка працює за світовими стандартами, тут не проходять протекції, знайомства та інші чинники, поширені в нас. Але однаково – кількість жінок, які продовжують активну роботу після того, як виходять із декрету, критично мала.

ЛД: Але хочу поговорити ще про політику. Нещодавно я дізналася, що, наприклад, в одній з областей України, більшості жінок-активісток, що хотіли ввійти до місцевих органів влади, чоловіки сказали: або родина, або вибори. Жінки були волонтерками, дуже активними, і чоловіки не заперечували цього активізму, допомагали навіть, заохочували, але коли зайшлося про вибори, то сказали – зась. Як думаєш, чому? І як, на твій погляд, можна виходити з таких ситуацій?

НС:  Ну зрозуміло ж чому – фізіологія не та. Жінки не створені для влади, вони створені для обслуговування, тому волонтерити – це для них, а здійснювати керівництво – вже ні.

Збільшення кількості жінок на керівних позиціях – це повільний процес, навряд чи ми тут скоро побачимо кардинальні зміни.

Але кожен приклад активної, успішної й незалежної жінки, яка не боїться назвати себе феміністкою, не боїться різко висловитися проти проявів гендерної несправедливості, не боїться, що успіх у кар’єрі зашкодить особистому життю – це крок у правильному напрямку.

Кожен такий приклад збільшуватиме кількість чоловіків, які пишатимуться кар’єрами своїх дружин, а не соромитимуться цього, а також жінок, які теж не соромитимуться власного успіху.

ЛД: Узагалі, якими мають бути партнерські стосунки здорових людей? І як формувати шанобливе ставлення одне до одного?

НС: Знаєш, моделей гармонійних стосунків може бути багато.

Родина, у якій обоє працюють і є фінансово незалежними одне від одного, а домашню роботу виконують наймані працівники.

Родина, у якій жінка цілком присвятила себе домашнім справам, а чоловік – кар’єрі. Або ж навпаки, коли більшість домашніх справ бере на себе чоловік, а дружина заробляє більше. Коли обоє працюють, а домашні справи ділять порівну. І чимало інших варіантів.

Я би не хотіла нав’язувати тут якусь одну модель, яка відповідає, скажімо, мені. Найважливіше, як ти правильно кажеш, зберігати взаємну повагу й не ділити роботу на «важливу» і «другорядну». Домогосподарка може бути значно більш активною феміністкою, ніж директорка великої фірми, а чоловік у декреті може почуватися значно комфортніше, ніж жінка. Для мене важливо лише, аби не звучали стереотипні фрази про те, що той, хто працює, вдома «нічого не робить», а той, хто більше заробляє, має й більше влади в сім’ї. Усі ж інші ролі й моделі теж природні та прийнятні, якщо людям у цьому добре.

ЛД: Ти часто й багато мандруєш, зокрема, Європою. Можеш поділитися спостереженнями щодо тамтешнього життя, ролі жінки та чоловіка тощо?

НС: Це моя давня мрія – зробити книгу інтерв’ю з жінками й чоловіками якоїсь європейської країни, де значно менше гендерних стереотипів, і нашими – щоб на прикладі щоденного життя показати ці відмінності, порівняти вдалі й невдалі варіанти розв’язання побутових проблем. Можливо, колись я таки зроблю це.

Адже немає якогось узагальненого «там», у різних країнах усе дуже по-різному, залежно від конкретної сім’ї й конкретних людей. А також від того, наскільки активно жінки борються за свої права.

Скажімо, я пригадую, як у 90-х у Німеччині ще можна було почути дискусії стосовно того, що вживання фемінітивів «неприроднє» в мові – як ми це чуємо зараз у нас, чи, скажімо, у сусідній Польщі та інших східно-європейських країнах – натомість зараз це стало нормою не лише ділового спілкування та листування, а й для приватного.

Тоді як у Швейцарії жінки отримали виборче право тільки у 80-х.

Щодо рівноправного розподілу домашньої роботи, то ця ситуація взагалі розвивалася в західно-європейських країнах зовсім по-іншому, ніж у нас, бо не було традиції так званого «радянського» зразка фемінізму, коли жінка змушена і працювати, і виконувати всю домашню роботу. Західні жінки автоматично перекладали частину домашньої роботи на чоловіків або найняту робочу силу, коли виходили на роботу, тож боролися вони лише за право на працю. Ясна річ, що йдеться про працю з відповідною оплатою, а не такою, як прийнято в нас, коли зарплати й ціни ніяк не узгоджені. Ну і так далі.

ЛД: Народних депутатів злякали слова «гендер» і «сексуальна орієнтація», коли йшлося про ухвалення законів, необхідних для ратифікації Стамбульської конвенції проти домашнього насильства. В «дєло» знову пішла Рада церков, яку депутати використовують більш ефективно, ніж Комісію з моралі. Тобі є що на це зауважити?

НС: Ну це знову ж таки не дивно. Адже в тій же сусідній Польщі щойно уряд із прогресивного проєвропейського змінився на популістський і консервативний, відразу ж почали утискати репродуктивні права жінок, спричинивши масові протести й безкінечні дискусії «про мораль».

Я не знаю, наскільки це усвідомлена реакція, але вона цілком природня, адже чоловіки в нашій країні наразі – привілейована каста, вони ж становлять більшість у парламенті, було би дивно, якби вони самі себе намагалися позбавити цих привілеїв. Тут важливо розуміти, що чекати, поки ситуація зміниться сама, можна вічно, важливо намагатися міняти хоча би щось вже й зараз, навіть якщо ці зміни є дуже локальними, кожен прецедент важливий.

І важливо, щоб ініціатива походила від самих жінок, щоб слово фемінізм перестало бути лайливим у свідомості більшості наших співгромадян, щоб оголене жіноче тіло припинили використовувати для реклами всього, чого тільки можна – від білизни до будівельних матеріалів, щоб серед чоловіків поширювалася мода бути «феміністом» і щоб це не вважалося лише модою, а стало чимось природнім і звичайним.

Щоб фемінізм перестали сприймати як боротьбу жінок проти чоловіків, а усвідомили нарешті, що це боротьба за рівні права як жінок, так і чоловіків, за право бути собою й не виконувати нав’язані суспільством ролі, якщо вони тебе не влаштовують, боротьба за ширші можливості і кращі перспективи, за збільшення шансів на самореалізацію, задоволення від життя й позитив від взаємного спілкування і співіснування.

ЛД: Не можу в тебе не запитати про «гендерні традиції» Галичини.

НС: Галичина – надзвичайно консервативна, у тому числі й у гендерних питаннях.

Чого вартує хоча би звичай галицьких роботодавців відпускати жінок із роботи на годину раніше на Святвечір, коли родина традиційно сідає за вечерю, що мусить складатися з 12 пісних страв. Це робиться для того, аби вони встигли накрити на стіл. І вони встигають. І тішаться, що можна піти з роботи швидше. Не менше мене розчулюють традиційні публікації у пресі, коли перед Великоднем опитують дружин політиків про те, хто за яким переписом пече паски чи готує інші традиційні страви.

ЛД: А чоловік за що й на які опитування при такому розкладі має відповідати?

НС: Святковий стіл на етапі приготування – не чоловіча справа, що ж тут незрозуміло? Хіба якщо треба черговий фотоальбом видати «Галицька кухня – 144», тоді вже першими туди візьмуть чоловіків, вони ж відоміші. А чи вміють готувати – справа десята. Достатньо і рецепту яєшні. Ще чоловіків люблять запрошувати в журі різних конкурсів – на кшталт найкращі наливки. Жінок теж, звичайно, покличуть, але частіше до грона тих, хто ці наливки готує.

Найважливіша чоловіча функція в контексті календарних свят – це першим подзвонити і привітати родичів із Новим роком (і 1 січня, і 14), бо якщо першою подзвонить або прийде жінка – рік буде нещасливим.

ЛД: Я фактично з тим самим зустрілася в Києві, коли 1 січня спускалася вигулювати собаку – наш ліфт зупиняється, коли йде вниз, і одна жіночка сильно засмутилася, бо  першим розраховувала побачити чоловіка, а побачила – мене. Утім, я її заспокоїла, бо мій собака – реальний кобель. То буде їй щастя. І фінальне запитання. Нещодавно я почула фразу, що боротися зі стереотипами – марне донкіхотство, хай люди живуть собі зі стереотипами, варто займатися тільки своїм життям. Як би ти це прокоментувала?

НС: Думаю, це питання особистого вибору – комусь комфортніше зі стереотипами, комусь – без. А хтось любить марне донкіхотство. Кожному – своє.