Текст: Олена Кущенко
Фото: Катерина Ейхман
Олена Шуляк — народна депутатка, голова Комітету з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, очільниця партії «Слуга народу».
В інтерв’ю для «Поваги» Олена Шуляк розповідає про свій шлях у політику, переваги цифровізації, виклики, пов’язані із запровадженням гендерних квот, а також про те, з якими труднощами стикаються політикині й чому важливо їх підтримувати.
«Моя порада жінкам — не здаватися»
Ви депутат чи депутатка? Як ставитеся до фемінітивів?
Депутатка. До фемінітивів ставлюся надзвичайно позитивно. Зараз ми в тій точці, коли можемо безпосередньо спостерігати, як розвивається наша мова. Зараз також бачимо рішення деяких міських рад, де рекомендують обов’язково застосовувати фемінітиви в роботі, в офіційних документах. Від цього надзвичайно приємно, адже це можливість говорити про жінок голосно, чесно, відкрито. За рахунок мовних можливостей ми можемо підсилювати те, що ми робимо.
2014 року ви балотувалися до Київської міської ради…
Невдало (усміхається). Це був мій перший похід у політику.
Як відреагували на цю невдачу? Часом жінки, які спробували і їм не вдалося, більше не балотуються.
Коли я приєдналася до «Демократичного альянсу», там був дуже ретельний відбір у кілька етапів. До відбору залучили міжнародну рекрутингову компанію, яка проводила співбесіди, тестування на показники емоційного інтелекту, на професійні знання, фахову спроможність. Я була однією з кандидаток, яка набрала найбільшу кількість балів. Таку ж кількість балів набрав тодішній очільник «Демальянсу» Василь Гацько. Коли формували списки, першим стояло прізвище Василя, а другим — моє. Пригадую, що першого разу на з’їзді політичної партії мене запросили на трибуну. Я розповідала, чому вирішила доєднатися до команди та що робитиму в Київраді. З’їзд підтримав мою кандидатуру, але опустив по списку з другого на п’яте місце. Мені пояснили, що мають партійців, із якими працюють уже не один рік, тому таке рішення було справедливим, незважаючи на те, що вони набрали меншу кількість балів. Так я перемістилися на п’яте місце.
Читайте також: Іванна Климпуш-Цинцадзе: Під час війни збільшується представництво жінок у політиці
Але це ніяк не вплинуло на якість моєї роботи. Я виходила і спілкувалася з людьми, детально розповідала про свої наміри і плани. Згадую, що йшла в політику без розуміння багатьох речей, училася на практиці. У мене тоді не було жодного політичного досвіду чи досвіду громадської діяльності. Тому коли я не потрапила в Київраду, ця поразка мене не дуже засмутила.
Поразка не зупиняє бажання впроваджувати ті зміни, які ти хочеш. Тому 2015 року, коли Олексій Гончарук запропонував мені долучитися до команди громадської організації «Офіс ефективного регулювання», я не думала ні секунди. Бо якщо ти чітко розумієш, який у тебе план, яка в тебе мета, чого ти хочеш досягти, то неважливо, де і на якій ти посаді перебуваєш.
Сьогодні я аналізую, що маю законопроєкти, які ухвалили у Верховній Раді через 7,5 років після їхньої розробки. Інша людина на третьому році такої роботи вже б махнула рукою і сказала: «Досить, скільки можна?!» Але мені важливо доводити розпочате до кінцевого результату. Навіть якщо на це потрібно багато років. Адже я все одно бачу результат своєї роботи, і від цього радісно. Саме завдяки результату отримую ще більшу мотивацію працювати далі. Тому в поразках немає нічого страшного.
Моя порада жінкам — не здаватися. Не вийшло перший раз — не страшно, другий — теж нічого страшного. Якщо є мета, і ти до неї йдеш, обов’язково буде результат. Я готова допомагати жінкам, брати їх за руку й показувати власним прикладом, що якщо ти працюєш, то все обов’язково буде так, як ти собі запланувала.
«Ти політикиня — терпи. Ти сама обрала такий шлях»
Як змінювалося ваше ставлення до політики?
Політика — це важко. Не потрібно тут шукати друзів чи очікувати, що ти будеш захищеною. Навпаки, ти будеш незахищеною від дуже багатьох процесів.
Наприклад, один активіст написав про мене у фейсбуку неприємні й образливі слова. Мовляв, я аферистка і так далі. Я подала до суду через наклеп і програла. Суд надав обґрунтування, що якщо ти голова політичної партії й публічна особа, ти повинна толерантно і терпимо ставитися навіть до таких публічних образ. Тоді я ознайомилася з судовими практиками, прочитала про схожі ситуації з представниками бізнесу та зі звичайними людьми. Що цікаво: такі справи, як у мене, вигравали. Але це робили звичайні люди, не ті, хто в політиці. Тобто, якби я залишилася в бізнесі, я б цю справу виграла. І ніхто б не смів мене ображати, навішувати якісь ярлики, приписувати ті речі, які я не робила. Але Верховний суд має своє бачення, він каже: «Ти політикиня — терпи. Ти сама обрала такий шлях». Тому, звичайно, до такого ніколи не будеш готова.
У контексті образ згадується історія з труною під вікнами? Що це було?
Це був мій перший рік роботи в парламенті. Ми почали робити дуже складну реформу, яка стосується викорінення корупції в органі, який на той час називався Державною архітектурно-будівельною інспекцією. Ніхто не вірив, що взагалі можливо щось зробити. Проте ми пішли категоричними кроками: готували та ухвалювали великий закон про впровадження державної електронної системи у сфері будівництва. Але щоб прийняти цей закон, потрібен був час. Тому ми з колегами почали технічно створювати електронний кабінет для тих, хто отримуватиме дозволи.
Тоді мене дуже ображали, називали «Лєна Кабінєт», писали різну гидоту в соцмережах. Але ми не зупинялися. Якось під будівлю тодішнього Мінрегіону під траурну музику принесли труну з моїми портретами та похоронні вінки. Таким чином показували, що всі наші починання в цій площині будуть поховані. Колеги, проїжджаючи по Великій Житомирській, робили фотографії. Наприклад, Юлія Клименко з «Голосу» не раз телефонувала і казала: «Знову їду на роботу і знову бачу твої портрети з цими трунами».
Ви знаєте, хто за цим стояв?
Коли в проблематику почав занурюватися Михайло Федоров, то виявив, що державний реєстр, у якому була вся інформація (хто і як отримав дозвіл), узагалі не в Україні. Він був десь за кордоном. Дані до цього реєстру вносили незрозумілі особи. Звичайно, коли зламали всі ці реєстри, отримали доступ до інформації, то побачили приписки, де було чітко вказано, хто дає гроші та скільки коштують певні схеми. Тоді ми порахували, що станом на 2019 рік щонайменше 3 мільярди корупційних гривень на рік таким чином збирали недобросовісні учасники процесу через ці схеми. Зрозуміло, за умови таких втрат у корупціонерів я одразу перейшла в розряд ворогів. Тому про мене почали писати брехливі статті, носити труни під міністерство та кричати на паркінгу мені у спину: «Не роби це!»
Але це не призвело до очікуваного результату. Я не злякалася. І станом на сьогодні портал Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва працює. За 4 роки її діяльності було надано близько 163 тисяч послуг через Дію, а антикорупційний ефект її діяльності вже перевищує 10 млрд гривень. Портал відвідали 1,5 млн користувачів, а сама система містить 6+ млн електронних документів. Ми вже не уявляємо, як раніше все працювало без діджиталізації. Вдумайтеся: раніше люди приносили чиновникам у ДАБІ документи по вівторках, а по четвергах — забирали. Зараз же з будь-якої точки України, навіть світу, ти можеш завантажити документи, в тебе є електронний підпис, усе робиться в електронному вигляді, є цифровий слід у будь-якій дії. Тому будівельну сферу, яка поки що залишається корумпованою, особливо на місцевому рівні, ми продовжуємо впевнено заганяти в цифру.
«Я страшенна прихильниця цифровізації»
Ви — прихильниця цифровізації?
Я страшенна прихильниця цифровізації! Я готова цифровізувати все і виступаю за цифрову диктатуру. Інколи чую, що не завжди цифра — це добре. Але ми зробили дуже багато цифрових речей. Згадаю березень 2022. Телефонує мені Олександр Кубраков (колишній віцепрем’єр — ред.) Він був у цей час у бункері з президентом. Піднімаю слухавку: «Треба максимально швидко реалізувати на законодавчому рівні ідею, щоб нашим людям виплачувати компенсацію за знищене й пошкоджене житло. Завдання президента».
Тоді ми переживали жахливі обстріли, було вже багато руйнувань, а механізму компенсації ніякого не було. І ми буквально за два тижні — два міністерства разом із моєю командою юристів, яка працює над законодавчою рамкою, створили проєкт закону, який винесли на голосування 1 квітня. Саме він потім запустив державну програму «єВідновлення». І станом на сьогодні 100 000 осіб уже отримали таку компенсацію. Без корупції, без черг, без бюрократичної тяганини. І це зробила зокрема цифровізація.
Важливо, що коли ми створювали цей компенсаційний механізм, ми придумали Реєстр пошкодженого і знищеного майна. Тобто все, що люди відправляють через Дію, обробляють органи місцевого самоврядування, і всі дані зберігаються в реєстрі. На сьогодні цей реєстр пошкодженого і знищеного майна — єдине державне джерело перевіреної інформації. І коли зараз в Україні запрацював офіс Міжнародного реєстру збитків, вони взяли за основу наш реєстр. Тому, звичайно, дуже приємно бачити цю цифру в дії та її результати.
Безперечно хотілося б, щоб не було повномасштабного вторгнення, щоб цифровізацію ми створювали і впроваджували для багатьох інших речей мирного часу. Але станом на сьогодні це те, що допомагає швидко реагувати та працювати без корупції. Коли ми показуємо нашим європейським партнерам, що ми робимо під час війни, вони в захваті. Ба більше — деякі колеги з Європарламенту, Ради Європи, представники інших країн уже висловили бажання перейняти використання такого механізму для своїх держав на випадок стихійних лих, що можуть призводити до збитків.
«За останні три роки активно виросла мережа нашого молодіжного та жіночого рухів»
А чи є якісь рішення щодо тих людей, у яких зруйноване житло на тимчасово окупованих територіях, або, наприклад, у фронтовій зоні?
Нам удалося запустити швидко два етапи — компенсацію за пошкоджене та за зруйноване житло. Третім етапом мала йти процедура компенсації за зруйноване житло на тимчасово окупованих територіях. На жаль, через те, що в Міністерства інфраструктури довго не було очільника, процес реалізації затягнувся. А зараз з’явилася проблема з виділенням коштів. Відтак процес стоїть на місці, і це наш біль.
Ми на постійному зв’язку з представниками громад тимчасово окупованих територій. Для них отримати компенсацію — це критична необхідність. Я борюся за те, щоб було фінансування. Іноді через це навіть сварюся з урядом. До прикладу, на останнє засідання нашого комітету ми запрошували першого заступника міністра фінансів. І я прямо ставила запитання: «Коли ви не передбачаєте в бюджеті на 2025 рік коштів на «єВідновлення» — це позиція чи помилка?» У відповідь отримала щось не дуже зрозуміле, на кшталт, як важко бюрократично узгоджуються пропозиції від міністерств.
До вас партію «Слуга народу» очолювали тільки чоловіки. Що змінилося за вашого керівництва?
Я дуже недовго була очільницею партії до повномасштабного вторгнення, буквально кілька місяців. Звичайно, коли в листопаді 2021 року з’їзд обирав мене, я мала інші плани на розвиток партії. Та Росія все зруйнувала. Партія пройшла і проходить досить важкі часи, як і весь український народ, як і вся країна. Ми буквально з першого дня повномасштабного вторгнення переформатували свою діяльність. У нас є три основні напрями. Перший — це підтримка Збройних Сил України. Так, більше ніж 400 мільйонів гривень ми віддали на ЗСУ за ці неповні три роки з нашого партійного фінансування. Ми не витрачали гроші на рекламу, на якісь соціологічні дослідження, на моніторинги. Ми ведемо досить скромну діяльність, а ті гроші, які можна зекономити, спрямовуємо на ЗСУ.
У перший рік ми спрямовували кошти на виробництво українських протитанкових ракетних комплексів Стугна-П. Потім фінансували РЕБи українського виробництва. Далі спрямували гроші на українське озброєння, але вже на вибір безпосередньо Міністерства оборони. Зараз наші місцеві осередки працюють на те, щоб із місцевих бюджетів максимально виділяти кошти на підтримку ЗСУ. Ми навіть робимо спеціальні флешмоби для того, щоб закликати долучатися.
Другий напрям нашої партійної діяльності на сьогодні — гуманітарний. Ми допомагаємо внутрішньо переміщеним особам, сім’ям загиблих, усім тим групам людей, які на сьогодні є найбільш вразливими. За час війни ми відкрили майже 100 нових партійних офісів. Але це не класичні партійні офіси. Це офіси, які працюють як гуманітарні хаби. Інформаційні, гуманітарні, комунікаційні, хаби допомоги – можна назвати як завгодно, але ці хаби допомагають людям.
Ще один напрям — допомога бізнесу, особливо релокованому. У перший рік війни були такі випадки, коли ми просто брали за руку підприємців і проводили по бюрократичному ланцюжку. Робота в цьому напрямку продовжується: від місцевого рівня до законодавчого. Ми розуміємо, наскільки титанічна робота бізнесу, тому там, де можемо їм допомогти – стараємося бути корисними.
А ще дуже важливий міжнародний напрямок нашої діяльності. «Слуга Народу» стала офіційним членом партійного альянсу «Альянс Лібералів і демократів за Європу». У АЛДЄ входить 73 політичні партії з різних країн світу. Наша колега Євгенія Кравчук стала віцепрезиденткою альянсу. Спільно з АЛДЄ ми працюємо по різних резолюціях, починаючи від гуманітарних, соціальних питань і закінчуючи питаннями, що стосуються протидії та відповідальності за насильство, яке вчиняє РФ на наших територіях. Ці резолюції ухвалюють на політичному рівні, тож можна донести інформацію до парламентів інших країн. Для нас це величезний майданчик, де ми можемо доносити свою світову адженду.
Читайте також: Євгенію Кравчук обрали віцепрезиденткою європейської партії ALDE
Окрім цього, за останні три роки активно виросла мережа нашого молодіжного та жіночого рухів. Дуже важливо, що ці невеликі проєкти народжувалися на місцях, а зараз масштабуються на всю країну. Так виросли справжні лідери та лідерки. І від цього дуже приємно, адже на наступні післявоєнні вибори в нас не виникне питань, кого ми братимемо для того, щоб заповнювати жіночі квоти.
«Нам обов’язково потрібен досвід і у відновленні, і в ухваленні рішень, і в політичному менеджменті»
Тобто «Зе жінки» — це кадровий резерв?
І «ЗеЖінки», і наша «ЗеМолодіжка» — партійний кадровий резерв. Зараз там понад 3000 лідерів та лідерок. У нас є своя методологія формування кадрового резерву. Ми знаємо все про людину: що вона робила під час війни, що вона робитиме після перемоги, всі досягнення, сильні сторони, де вона може бути допоміжною. У нас сформовані топ-100, і топ-200, і топ-300 таких людей. І дуже хочеться, щоб ми до наступних виборів були з такими якісними партійцями та партійками, які працюватимуть на перемогу.
Звісно, не можу стверджувати на всі 100, що в нас тільки хороші люди. Не секрет, що ми потрапляємо в різні скандали. Тут головне, як на ці скандали реагувати. Так, за три роки ми застосували 64 імперативних мандати. Нам це дуже неприємно робити, але ми робимо. Є підозра в корупції, є якісь речі, які ти не виконуєш як людина, яку обрали мешканці громади, є якісь ідеологічні суперечності — ми прощаємося з такими людьми досить швидко. По процедурах усе робимо швидко і чітко, щоб позбавити таких людей мандатів.
І чесно кажучи, я б хотіла, щоб такі процедури були у Верховній Раді для народних депутатів. Якщо народний депутат повівся негідно, щоб була можливість його відкликання. Поки що такої процедури немає. Ми це можемо робити лише з місцевими депутатами. Мене засмучує, що ця Верховна Рада точно не проголосує за такий закон. Але про це потрібно говорити, і ми знаємо, що коли суспільство натисне, то можливо, наступна каденція ухвалить таке непопулярне рішення для Верховної Ради. Я б рекомендувала це зробити, адже це можливість очищення для всіх партійних сил від тих людей, які не розділяють задекларовані виборцям цінності.
Нещодавно ви написали про те, що держава має збільшити гендерні квоти і унеможливити участь жінок як технічних кандидаток. Як ви бачите це?
Коли відбулися вибори 2020 року і почалася робота зі статистичними даними, виявилося, що багатьох жінок просто використали як технічних кандидаток. І на їхні місця позаходили чоловіки. Є речі, які треба зробити, щоб цього уникнути. Насамперед прописати в законодавстві: якщо вибуває жінка, то на її місце має прийти також жінка.
Дуже важливо також говорити з нашими жінками, займатися просвітництвом, пояснювати, що не можна давати можливість себе використовувати. Тобі ж потім і самій неприємно буде з цим жити. Всі ці проблеми ми фіксуємо та обговорюємо з колегами. Будемо працювати над тим, щоб змінити законодавство.
До слова, нещодавно в нас була зустріч із експертами керівництва «ООН Жінки в Україні». Вони рекомендують збільшувати квоти до 50%. І про це також потрібно говорити. Треба розуміти, що коли Україна переможе в цій війні, то може зміститися фокус щодо того, кого люди захочуть бачити на високих виборчих посадах. Ідеться не про кандидаток, а насамперед про кандидатів, бо чоловіків буде більше серед тих, хто пройшов війну і має серйозні військові здобутки. Навіть зараз під час спілкування з нашою жіночою спільнотою часто чую: «Можливо, ми не підемо, з поваги відійдемо вбік — нехай ідуть військові». Але це не дуже гарна тенденція. Бо нам обов’язково потрібен досвід наших жінок і у відновленні, і в ухваленні рішень, і в політичному менеджменті.
Тому сьогодні потрібно говорити з нашими жінками, особливо в регіонах, доносити їм, що вони дуже потрібні. Не можна применшувати здобутки жінок. Так, не всі жінки можуть воювати. Але те, що вони роблять щоденно кожна на своєму місці, заслуговує на увагу й на повагу. Внесок кожної дуже великий. Тому вони гідні бути обраними для того, щоб вирішувати низку проблем і в самоврядуванні, і в українському парламенті.
«У мене вже є досвід, коли довелося чекати на ухвалення законопроєкту сім із половиною років»
Є ще одна проблема — ті жінки, які виїхали за кордон. Є такі, що волонтерять, допомагають ЗСУ, мають значний досвід і могли би бути доволі сильними кандидатками. Але, на жаль, ми знаємо, що законодавство не дозволяє їм балотуватися. Як тут бути?
Важко сказати. Я дуже вдячна Ользі Айвазовській з «Опори», яка порушила це питання. У нас уже навіть зареєстрований законопроєкт на цю тему. Про це потрібно говорити чесно, відверто. У сесійній залі немає одностайного позитивного сприйняття цієї ініціативи. Часто кажуть так: «Ти воюєш — ти не воюєш, ти за кордоном, а я — ні. Так чому для тебе мають бути преференції, коли ти за кордоном?»…
Але це має бути розмова не про преференції, а про можливості залучати до роботи людей, які мають видатні досягнення. І якщо їх оберуть, вони зможуть зробити дуже багато корисного для країни. Нам не можна не давати людям заходити в політику та бути її активною частиною. Але поки що в парламенті неконструктивна дискусія на цю тему. На камеру всі говоритимуть: «Так, ми підтримуємо». Водночас у кулуарах я чую протилежне. Тому з цим питанням треба працювати.
Законопроєкт 9103. Що з ним відбувається чи не відбувається?
Я підтримую законопроєкт про інститут реєстрованих партнерств попри те, що йде він дуже важко. На жаль, на 9103 у нас не просто немає голосів у залі, їх немає для позитивного рішення, навіть щоб провести через профільний комітет. Тому зараз ми займаємося дуже багато просвітницькою роботою. Ба більше — зареєстрували новий законопроєкт 12252 як альтернативу 9103. Коли ми це робили, деякі високопоставлені народні депутати з різних фракцій і груп, які обіцяли, що підпишуть цей документ, так цього й не зробили. Мовляв, «не на часі». Я розумію, що це непростий шлях, але це питання справедливості для дуже багатьох наших людей. Тому ми використовуємо всі можливості, щоб переконати колег підтримати цей документ.
Ви доволі відкрито підтримуєте ЛГБТК+ людей…
Це позиція, від якої не потрібно відходити. Ми якось сиділи в цій кімнаті з військовослужбовцем Віктором Пилипенком (голова ГО «Українські ЛГБТ-військові за рівні права» — ред.), із його побратимами, які ще не відкрилися суспільству. Не одну годину слухали історії, як люди воюють, як потім не можуть забрати навіть тіло коханої людини на поховання. А скільки серед цих людей героїв! Їм дуже-дуже важко. Це ж про нерівність та несправедливість. Це невелика група людей, яка сама собі допомогти не може, не може зробити так, щоб якась законодавча ініціатива пройшла в парламент. Можливо, коли я за своїми переконаннями починаю підтримувати такі ініціативи, хтось подивиться на мене, надихнеться і стане зі мною поряд. І таким чином ми зможемо переламати цю точку неповернення.
Читайте також: Марина Бардіна: Ми маємо бути відкритішими до потреб наших громадян і громадянок
Зараз часто відбуваються події, куди запрошують міжнародників, різних представників парламенту, де всі говорять гарні слова про демократію, як це все підтримується. Але коли доходить до конкретних дій, то вони йдуть усупереч цим словам. Важкий шлях буде і в цього нового законопроєкту. Але головне не здаватися і не боятися говорити про свою позицію. У мене вже є досвід, коли довелося чекати на ухвалення законопроєкту сім із половиною років, тому я готова боротися і за цей, навіть, якщо це триватиме роками.
Ви підтримали рух «Злі мавки». Розкажіть, як ви дізналися про них і чому для вас це важливо?
Це жіночий партизанський рух, який виник 2023 року в тимчасово окупованому Мелітополі. І поступово поширився на інші окуповані росіянами українські території. Ризикуючи власним життям, наші українки ведуть підривну діяльність у тилу ворога. Передусім це інформаційна робота: жінки розповсюджують листівки, плакати, інші матеріали.
«Злі Мавки» потребують нашої з вами підтримки. Тому закликаю всіх приєднуватися до цього руху, як це зробила я. Навіть якщо нам пощастило жити не на окупованій території, ми можемо допомагати жіночому руху. Як саме – можна подивитися на їхньому офіційному сайті чи в соцмережах проєкту. Можна почати з малого, але не менш важливого — написати мавкам листівку зі словами підтримки. Це можна зробити в закладах, які долучилися до кампанії. У такий спосіб ми можемо нагадати українкам на тимчасово окупованих територіях, що про них пам’ятають. І на них чекають.