Текст: Ірина Виртосу
Фото із особистого архіву Ольги Попадинець
Ольга Попадинець — державна експертка з недискримінації в освіті, консультантка й тренерка з гендерної рівності, різноманіття та інклюзії.
Після початку повномасштабного вторгнення Ольга із сином були змушені рятуватися від війни в графстві Корнуол у Великій Британії.
Зберегти за кордоном свою професію й можливість продовжувати дослідницьку роботу Ользі допомагає програма «Vidnova Fellowship Europe», стипендіаткою якої вона є. Так, Ольга ініціювала авторський проєкт «Women are welcome», у межах якого зокрема вивчає різний досвід жінок у Великій Британії та в Україні.
Що дивує українську маму в британській освіті, як невеличка броварня впроваджує принципи різноманіття в найпатріархатнішому графстві, що потрібно Україні для сталого розвитку — про це та про багато іншого «Повага» розпитала в Ольги Попадинець.
Я хотіла зробити освіту комфортнішою для своєї дитини
Ольго, ви здійснюєте гендерну експертизу шкільних підручників. Гадаю, за це вам може подякувати не одна мама й не один тато, які зацікавлені в якісній шкільній освіті. Чому для вас було важливо долучитися до перевірки підручників?
Із темою гендерної рівності я працюю відносно недавно. П’ять років тому я із сином повернулася з Ізраїлю, де ми проживали тривалий час. Постало питання школи. Мені особисто хотілося долучитися до створення кращої освіти в Україні. Тому шукала можливостей, думала, що могла б зробити на цій ниві.
Якось я побачила оголошення, що для перевірки шкільних підручників на спеціальному курсі в Харкові готують експерток та експертів із недискримінації в освіті. Після повернення в Україну я тимчасово жила в батьків, і для мене цей курс міг би бути новим професійним стартом. Так і сталося. Але передусім я хотіла зробити освіту комфортнішою для своєї дитини.
Вдалося?
Вважаю, що так! Ті люди, які починали й нині здійснюють антидискримінаційну експертизу, — це блискуча команда. Фантастична мовознавиця Олена Масалітіна. Я в неї багато вчуся. А ще Олег Марущенко, Ольга Рассказова, Тетяна Дрожжина, Олена Стрельник… Мені страшенно пощастило, що я разом із ними.
Нині антидискримінаційна експертиза підручників показує круті результати. Якщо раніше ми отримували підручники й хапалися за голову, то зараз маємо на розгляд хороший матеріал.
Справді, у нас досі лишається такий посібник, як «Основи здоров’я», де раніше згадувалося, що «є такі люди, як «інваліди», і ми маємо їх пожаліти». Вкрай неінклюзивний підхід! Там навіть були такі важкі приклади, коли вважалося, що інвалідність – це кара за гріхи батьків. Звісно, ми це сміття прибирали відразу.
Читайте також на платформі «Жінки – це 50% успіху України»: Скандальний підручник «Основи здоров’я» можуть вилучити зі шкіл
Або ж суто статистично на весь підручник із математики могло бути тільки три зображення дівчаток, решта — хлопчики. Це якраз про те, як можна дискримінаційно подати навіть математику.
Скажімо, в задачі Буратіно, Синдбад Мореплавець і ще хтось пропливли стільки-то кілометрів на човнику, Котигорошко перекопав стільки-то гектарів городу, а в той час Мальвіна й Червона Шапочка… наліпили стільки-то вареників. Нині такі патріархальні приклади трапляються зрідка.
Мені імпонує, що в британській школі на все є готові відповіді
Що цінного з британської освіти ви б запропонували для української школи?
У британській системі освіти мені імпонує, що в них на все є готові відповіді.
Нещодавно я брала інтерв’ю у Ванесси Мол, заступниці директора школи The Roseland Academy. Інайголовніша порада, яку вона дала, — діяти проактивно.
Вона говорила: ми знаємо, що діти схильні в певному віці до сексистських жартів. І це так буде, нікуди від того не подітися. Але вони вже мають «стосик паперів», певних інструкцій для вчительської спільноти, як реагувати, якщо почули сексистський жарт. Чи як говорити з дітьми, з яких «жартували».
«Ми маємо до таких випадків підготуватися», — наголошувала заступниця директора.
Те саме стосується й випадків расизму.
Корнуол, де ми проживаємо, дуже «білий» регіон. І моя співрозмовниця переконана: «Випадки расизму будуть, і ми маємо знати, як діяти. За потреби — збирати загальні збори, де проговорюємо, що в нашій школі ми не толеруємо дискримінацію».
Зауважу, це розмови саме з дітьми.
Батьків до школи запрошують максимум раз на рік — на якийсь концерт, щоб сказати їм, яка в них чудова дитина. Вкрай рідко з батьками ведуть якусь комунікацію, якщо не трапилося чогось екстраординарного.
Якщо нормальний шкільний процес – а це означає, що немає, приміром, фізичних ушкоджень, — то це профілактичні розмови насамперед із учнями та ученицями.
До прикладу, на таких зборах можуть проговорювати так звані «захищені характеристики»: вік, стать, раса, інвалідність, сексуальна орієнтація тощо, проголошені 2010 року Актом рівності (Equality Act). І діти знають про ці характеристики, це не щось таке «приховане» й «замовчуване».
Що таке дискримінація, сексизм, расизм – усе це у фокусі уваги. Діти нас випробовують на міцність, а школа терпляче пояснює, чому це небезпечно.
І ось це круто! Школа в дорослій позиції: вони готові до різних випадків, а якщо і трапляється щось, то не хапаються за голову й не кричать: «Що ж то коїться!», а знають, як діяти.
«Мета – зробити так, щоб ви могли насолоджуватися сексом, але щоб це для вас було безпечно»
А як щодо сексуального виховання? Чи не приходять до класу соромити дівчат, розповідаючи їм про «надкушене яблуко» й «пошарпану коробку», якщо вони втратять цноту до шлюбу? Як це трапилося в одному з коледжів на Волині…
У школу приходять, але це розмови іншого штибу.
Навіть мені, яка працює в цій темі не один рік, було цікаво ось що почути. Є так звані тижні сексуального виховання. І уявіть, як до дітей із восьмого чи дев’ятого класу звертається на загальній лінійці в холі заступниця директора пані Ванесса з коротким вступним словом, перед тим як відпустити на лекцію до фахівців та фахівчинь із сексуальної освіти:
«Ми в школі, і ми за вас відповідаємо. Наша мета — зробити так, щоб ви могли насолоджуватися сексом, але щоб це для вас було безпечно. Насамперед — фізично і морально».
Очманіти! Перед тінейджерами визнають їхнє право насолоджуватися сексом, але це має бути безпечно.
Мені подобається такий підхід.
Окрім тижня сексуальної освіти, про важливі речі нерідко розповідають на так званому предметі «Етика і філософія». До прикладу, коли триває семестр «Освіта здоров’я», тут детально розглядають культуру згоди, певні фізіологічні моменти. Іншими словами — навчають не цуратися цих питань, не гиготати з них. Ясна річ, діти все одно гигочуть, але в їхньому словнику щонайменше з’являються ці поняття.
І коли мій син каже щось на кшталт: «Мені 13 років, то це через рік у якійсь там країні Латиноамериканської Америки я вже досягну віку згоди», моя найперша реакція: «Я цього йому не казала».
Як на вашу думку, чому наша шкільна освіта не має ще такої сміливості говорити про дискримінацію на системному рівні?
Усе просто. Ми набагато пізніше почали. Ми — пострадянська країна, і більшість проблем, які маємо сьогодні, це ще розгрібання наслідків постколоніальної країни.
Ось щойно розпався совєцький союз, прийшли «ті самі» 90-ті роки. Поки оговталися — на нас напали. Коли нам рости? Різноманіття, інклюзивність, гендерна рівність — Україна все це робить і паралельно, вибачте, відстрілюється. І це — основна причина.
Наших жінок уже важко буде витіснити тільки в приватну сферу
Сьогодні участь жінок у здобутті перемоги й відбудови України, як ніколи, помітна. Як нам «застовпити» ці здобутки, щоб потім тих самих жінок не витіснили у приватну сферу?
Я думаю, наших жінок уже важко буде витіснити. Це не Друга світова війна в Америці, що чоловіки повернулися з війни — і жінки різко стали домогосподарками.
У нас це не спрацює.
Звісно, війна — це крайній прояв патріархальності, і є відкат на кшталт «наші хлопці». А жінки лишаються тією «основною людиною», дбають про дітей, вивозять їх у безпечніші місця, навіть якщо б хотіли залишитися й працювати.
Читайте також: Ярина Чорногуз: Жінка має багато переваг, що в армії, що на війні
Водночас під час війни агентність українських жінок потужно зростає.
І це проявляється не так як у Другу світову, коли жінки фактично заміщали чоловіків на заводах чи деінде, поки ті воювали. Для тодішніх жінок часто це був вимушений крок.
Нині — інакше. Ми добре просунулися на шляху гендерної рівності, і це свідомі кроки.
По-перше, самі жінки йдуть у військо й виконують бойові завдання. Так, найбільший відсоток військовослужбовиць серед європейських армій — в Україні.
Нам часто ставлять у приклад ізраїльську армію. Так, там служать усі, але на штабних рівнях є різниця між чоловіками й жінками. Також жінок намагаються не пускати на бойові позиції. І в нас є різниця. Але ми точно не гірші за ізраїльську армію.
І це за такий короткий період…
Отож-бо! Може, в нас форма ще не вся досконала, хоча не так давно навіть форму презентували для українських військовослужбовиць.
По-друге, у нас з’явилися нові функції, які виконують переважно жінки. Наприклад, забезпечення армії, волонтерські доставки чого-завгодно. Жінки ганяють автівки, жінки знаходять різні прилади за кордоном, жінки налагоджують логістику. Усе те, чого не було під час Другої світової. І це те, що підвищує агентність жінок.
Ще фінансовий аспект: більшість жінок, які виїхали за кордон, донатять на армію й підтримку України.
А ще тепер у нас є інтернет і соціальні мережі. І цей суспільний розголос дуже важливий!
Це вже іншого типу війна. Тому українських жінок буде непросто повернути суто в приватну сферу.
Декретна відпустка перестала бути основною кар’єрною перервою для українок
Науковиця Олена Стрельник в нещодавньому інтерв’ю для платформи «Жінки — це 50% успіху України» говорить про ще одну небезпеку війни для українських жінок — про фемінізацію бідності…
Дозволю собі дещо уточнити: фемінізація — це типу бідність була не притаманна жінкам, а зараз більше? Та ні! Бідність завжди мала переважно жіноче обличчя. І навіть не під час війни.
Є цікава книга британської дослідниці Аннабель Віль’ямс «Чому жінки бідніші за чоловіків, і що ми можемо із цим зробити». Її ключова теза — жінки бідніші, бо виконують неоплачувану роботу по догляду за дітьми (а фактично безплатно вирощують нове покоління для країни), так само це стосується логістики й менеджменту в родині тощо.
Також жінки досі не виконують головної ролі в оплачуваній роботі.
І так, війна вдарила особливо сильно по тих, хто не мав якоїсь професійної реалізації.
Зараз я пишу дисертацію про професійну реалізацію жінок після кар’єрної перерви. Задумка була ще до повномасштабного вторгнення, і ключовий момент стосувався професійної ресоціалізації жінок після декретної відпустки.
Але вже тут, у Корнуолі, я переформулювала тему, бо декретна відпустка перестала бути основною кар’єрною перервою для українок.
Читайте також: Ірина Баковецька-Рачковська: Коли жінки пакували тривожні валізки, то клали туди свої вишиванки
Бо є ще жінки, які, зокрема, виїхали за кордон і працюють продавчинями. Це не їхня основна спеціальність. Це також можна трактувати як перерву, якщо вони повертаються в Україну й хочуть відновити свою основну діяльність.
Мені ця тема близька, бо я одна з таких жінок. Опинившись в Англії, я подалася на програму підтримки українських активістів та активісток, які виїхали під час повномасштабного вторгнення Vidnova fellowship Europe.
І для мене це спрацювало на 100%.
Ще важливий момент. У Великій Британії я живу з чітким розумінням, що я тут тимчасово. Мій дім в Одесі. Я була впевнена, що ми повернемося додому наприкінці літа, але кінець літа був занадто тривожним.
Якби я сприймала Корнуол не як тимчасову дислокацію, то й на професійному рівні поводилася б інакше. А так усе моє життя орієнтоване на Україну.
І програма Vidnova fellowship Europe дозволила мені якраз працювати над моїми проєктами, зокрема Women are welcome, а також продовжити співпрацю з Міністерством освіти і науки України.
Іншими словами — саме програма не дала мені тут піти працювати прибиральницею.
Впроваджувати ціннісні речі, не чекаючи, коли хтось це зробить
Ольго, якось у соцмережах ви розповіли про місцеву броварню в Корнуолі, яка впроваджує інклюзивний підхід на різних рівнях. Мені було вкрай несподівано дізнатися про них…
У межах проєкту Women are welcome я беру інтерв’ю в різних англійських компаній про те, як вони впроваджують інклюзивність, різноманіття й гендерну рівність у себе на виробництві.
Так я познайомилася з hr-менеджеркою броварні St Austell Brewery Керен Кокер, яка також є відповідальною за різноманіття, рівність та інклюзію в компанії. Ця посада – рік як створена. Раніше у компанії про це не задумувалися. І от менеджерка зі старту почала системно впроваджувати ці принципи.
Вона сама цим горить. Налагодила співпрацю з організацією Cornwall Pride, що займається правами ЛГБТІК-спільноти.
Я вже згадувала, що Корнуол — непростий регіон, він занадто патріархальний. І якщо для всієї Англії само собою, що ЛГБТІК-люди мають ті самі права, що й люди, які не належать до спільноти, то в Корнуолі з цим трохи важче.
Також Керен здійснила перевірку самої броварні й системи пабів — хто з працівників та працівниць мають нейровідмінності: до прикладу, це про людей із аутизмом, людей із синдромом Аспергера, тих, хто має невидиму інвалідність або порушення здоров’я. Часто буває, коли людину дратують різкі голосні звуки або вона має потребу в якійсь рутинній роботі. І ось менеджерка найперше впровадила принципи нейрорізноманіття в компанії. І то було вау!
Звісно, це є у великих ІТ-корпораціях. Але в маленькій броварні в Корнуолі — це таки цікаво!
Керен розповідає, як вона з черговою ідеєю вривається в Раду директорів, — а там тільки чоловіки! — і вони дивляться на неї, як на непритомну. Але включаються! За її ініціативи кожного місяця хтось із цих директорів стає амбасадором… гендерної рівності. І вони такі «Е-е-ем!», чухаючи голову. Бо це вперше хтось із них щось прочитає про гендерну рівність.
Нестандартний підхід. І Керен мене надихає, бо це про те, як може компанія із власної ініціативи впроваджувати ціннісні речі, не чекаючи, коли хтось це зробить.
Різноманіття вигідне з точки зору бізнесу
Чи це означає, що всі компанії в Британії відкриті до таких змін?
У них нема вибору. Вони впроваджують посади відповідальної людини за інклюзію не тільки тому, що це правильно, що вони типу прогресивні.
По-перше, цього вимагає інститут іміджу. І в них це реально працює. Якщо ви не долучаєтеся до таких речей, то це добряче б’є по вашій репутації. Бо щонайменше непристойно не мати в портфоліо компанії якихось речей на підтримку людей із інвалідністю. Або ж будь-хто може поцікавитися: а що ви робите для просування жінок у вашій компанії?
В Англії давно діє Глобальний звіт про гендерний розрив (Global Gender Gap report, комплексний звіт-порівняння країн світу Всесвітнім економічним форумом за рівнем гендерної рівності/нерівності, який вимірюється глобальним індексом гендерного розриву — авт.). Британські компанії щороку звітують, чи однакову зарплатню отримують чоловіки і жінки. Так, якщо в компанії працюють тільки чоловіки й одна жінка — прибиральниця, то це означає, що є недопрацювання в цій сфері.
Цій броварні «пощастило», бо їхня головна пивоварка, головна в операційному процесі — жінка, і це піднімає їм статистику. До слова, усе це обов’язкові речі.
Додатково є незалежні сертифікаційні компанії, що сертифікують вас як найкращого інклюзивного роботодавця тощо. Іншими словами, політика різноманіття, гендерна рівність — це база, це те, що має бути в усіх.
По-друге, це вигідно з точки зору бізнесу: більш різноманітні команди продукують креативніші рішення й набагато ефективніше працюють.
Якщо компанія не впроваджуватиме принципи різноманіття, рівності та інклюзії, то вона плентатиметься в останньому вагоні, переконані в броварні. Це означає, що можна пропустити інновації, які додатково можуть пропонувати жінки чи люди з інвалідністю.
А про те, що люди з інвалідністю є активними відвідувачами їхніх пабів, годі й говорити! Практично всюди тут організована доступність. І, звісно, це ще й додаткові клієнти, а значить і гроші. Усе логічно.
Попри війну ми маємо важливі суспільні зрушення
Чому в Україні серед бізнесу це ще не так популярно?
Я повторюся: нам потрібно хоча б 10-15 років сталого розвитку, щоб нас не чіпали. Ми ж постійно відстрілюємося, протидіємо ворожим інформаційно-психологічним атакам…
Та попри війну ми маємо важливі суспільні зрушення.
Нещодавно я дізналася про українську компанію постільної білизни Ohra Home, що працевлаштовує людей із інвалідністю, інвестувавши спочатку в їхнє навчання.
Є бренд сумок і чохлів для лептопів «Ґудзик» — тут діє програма для жінок старшого віку. І це теж протидія бідності, бо в нас здебільшого саме жінки на пенсії опиняються за межею бідності.
Є й інші ініціативи в Україні. Я із зацікавленістю збираю такі досвіди собі в скарбничку для проєкту “Women are welcome”.
До слова, недавно я відвідала кав’ярню «Сafe 21.3» в Броварах, що на Київщині. У ній працюють зокрема люди із синдромом Дауна. Це затишна й доступна кав’ярня. Але довкола її відкриття було стільки голосного захвату. Це втомлює. Чекаю нарешті того етапу, коли для України такі заклади будуть не вау-ефектом, а нормою…
Як каже науковиця Олена Масалітіна, привертання зайвого фокусу уваги до людей із інвалідністю (а через війну стане більше людей з протезами) — це теж дискримінація. Просто інший її прояв. А наша мета — не піднести людей із інвалідністю і всім їх показати. А легітимізувати й нормалізувати їхню включеність у суспільство.
Та оскільки ми щойно почали, то аплодуємо собі за кожний крок. Це як із дитиною, яка навчилася ходити: «Боже, вона зробила крок! Яке щастя!». У 20 років ніхто не буде із захватом реагувати на її ходу. А зараз є сенс підтримувати.
В Україні досить багато людей, які, може, не знають на системному рівні про гендерну рівність і недискримінацію, але вони готові до змін.
І в нас є міцна нормативно-правова база для того, щоб упроваджувати гендерну рівність. Ми ратифікували Стамбульську конвенцію про запобігання насильству стосовно жінок, ми майже повністю скасували список заборонених професій для жінок, у нашій освіті впроваджується гендерна стратегія, починаючи з цього навчального року тощо.
Звісно, не все одразу ефективно втілюється на місцях. Але головні зміни у світогляді українців та українок відбулися. І вони колосальні.