Римма Зюбіна: Я не втомилася бути сильною

Авторка: Катерина Мацюпа

Фото: Оксана Тисовська

Римма Зюбіна – українська акторка, телеведуча. Зіграла більш ніж 50 ролей в театрі та 90 ролей в кіно та телефільмах. Фільм “Гніздо Горлиці” (2017), де в Зюбіної головна роль, отримав міжнародне визнання. Римму Зюбіну визнали найкращою акторкою останніх років рейтингу “Знято в Україні” 2019 року. Окрім професійної діяльності, акторка – активна громадянка у повсякденному житті, волонтерка. Вона ініціювала, відвідувала акції на підтримку Олега Сенцова та інших політв’язнів, після анексії Криму не бере участь в російських проєктах. Ми поговорили про політичне в мистецтві, стосунки з фемінізмом і роль чоловіків в емансипації жінок.

Катерина Мацюпа: У світі мистецтва час від часу звучить думка, що творчість має бути поза політикою. Що ви про це думаєте?

Римма Зюбіна: Я так не думаю, бо живу іншим життям. Я ніколи так не думала, була доволі активна ще з дитинства. У піонерський час була “председателем совета дружины”, головою піонерського міського штабу – завжди була активісткою. Мені пророкували велике політичне майбутнє, мене переконували деякі вчителі, що не треба ніяких театральних, варто поступити на історичний факультет в Закарпатський університет і все, Горком комсомола вже з другого курсу мене там чекає. Я була завжди борцем за справедливість, гарно виголошувала промови без всякого папірця, а Комуністична партія шукала такі кадри, добре що вчасно це все розвалилося. У мене була одна мрія – стати актрисою.

Катерина Мацюпа: Ви також телеведуча, і в своїх  інтерв’ю зазначали, що журналістика – ваша давня мрія. Можете розповісти про цю мрію?

Римма Зюбіна: Мені потрібно було медичну картку для вступу у вищий навчальний заклад, і я пройшла всіх лікарів, але лор сказала, що в мене незмикання голосових зв’язок, “актрисою ви ніколи не будете, вам заборонено бути актрисою, треба тихенько сидіти в бібліотеці і видавати книжки. Ви – профнепридатна, я вам не поставлю слово здорова”. У цей період, і в період, коли був страх перед професією, що я не зможу, що не впораюсь, що в мене немає ніяких родичів, знайомств, я іду просто за власним бажанням, в мене немає акторської династії – тоді я думала: ким я ще б стала, якби не актрисою? І я думала, що можливо, це могла б стати журналістика, але це теж схоже на акторську професію.

Я пам’ятаю як ридала тоді, як прийшла додому і довго плакала. А моя мама…мені ніхто ніколи нічого не забороняв, але цей вибір не дуже вітався. Вважалося, що ця акторська професія  така, що не буде ні сім’ї, ні дітей, і взагалі  – це невідомий спосіб життя. Людям з інших професій так і здається, що для того аби отримати роль потрібно її здобувати якимось непристойними, нечесними шляхами, що тебе всі будуть примушувати до ліжка, чи ще чогось – така думка є. І звісно, мої батьки думали, що їх доця потрапить в якийсь балаган, і звісно, вони бажали мені іншої долі. Але тоді мама мене підтримала, вона сказала: “Риммочко, якщо ти захочеш, то обов’язково будеш”.

 

Катерина Мацюпа: Це стереотип, що хтось когось схиляє до ліжка, чи така реальність?

Римма Зюбіна: У мене такого не було. Були, можливо, якісь симпатії, було, коли я відчувала, що режисер чи продюсер ставиться до мене трохи більше ніж до актриси. Але насправді така закоханість тільки допомагає. Бо бувають ситуації, коли режисер каже: я відстоював тебе для цієї ролі, але продюсер категорично проти. І ти приходиш на майданчик і бачиш абсолютно демонстративно негативне ставлення до себе з боку продюсера, і весь фільм ти намагаєшся не зануритися в роль, а сподобатись продюсеру, щось йому довести. Це не йде на користь роботі. І тому коли є така закоханість – це дуже класно, тому що це надихає, підтримує. От що стосується любові – це одне, що стосується домагання і насильства – це інші речі. І на щастя, в мене такого не було. Я такого не знаю.

Катерина Мацюпа: А у ваших колег-жінок були такі ситуації?

Римма Зюбіна: Такого не знаю. Я потрапила в той період, коли кіно не було в Україні. Я –  молода актриса, в 1992 році знялась, тоді мені було 20. І до 2000 року не було нічого. Знятися в рекламі за 30 доларів – за щастя. Кіно не було, кіностудія Довженка не працювала, 1 фільм на 5 років випускався, серіали не знімалися. У мене була робота на телебаченні, був театр, завдяки якому я росла – різні театри, які часто змінювала, і от в 2000 році я повернулася – знялася у телевізійному фільмі у якого дві назви: “Похождение блудного мужа” і “Жизнь как цирк”. Потім був проєкт Марини Мігунової “Леді бомж”, і от в цей проєкт я потрапила єдина з українських актрис на одну з головних ролей, випадково. Тобто я потрапила в такі актриси, які знімаються. Цей фільм “Леді бомж” побачила мама Оксани Байрак, яка сказала: “Оксана, есть такая московская актриса, которую ты обязательно должна снимать”. Тільки завдяки тому, що я без акценту говорила, не “шокала” і не “гекала”,  існувала в кадрі, не переграючи, то Оксаниній мамі здалося, що я московська актриса, і вона мене спочатку шукала через московські агенції. От “Леді бомж” “Пані удача” стала для мене трампліном, завдяки цьому я вистрибнула. А скільки знаю акторів, які на кіностудії почали зніматися, на початку 90-х їм було 30. Потім пауза на 10 років, а 10 років – це величезна пауза, і потім вони були нікому не потрібні. Зарплата була, наприклад, в Театрі юного глядача – 5 доларів, і її давали раз на 4 місяці – це був жах.

У той час, коли знімали “Леді бомж” “Пані удача” зайшов на ринок російський телевізійний бізнес, і з 2000 року по 2015, і навіть досі – знімаються російські серіали для російських каналів в головних ролях з російськими акторами в копродукції з Україною. Україна дає якусь частку грошей, дає локації, можливість тут знімати – от і все.

Катерина Мацюпа: Чому так склалося з російським ринком?

Римма Зюбіна: Тут було дешевше знімати. Ми були дешевою робочою силою, наші гонорари відрізнялися на багато нулів, наші актори були терплячими, готовими грати будь-що, тому що не були розбалувані роботою, у нас її майже не було.

Катерина Мацюпа: Чому для вас народна артистка України, як і загалом титульність – це пережиток радянського минулого, а також містечковість, закомплексованість?

Римма Зюбіна: Це було придумано в радянський час – стимулювати артистів. Найсмішніше для мене  – заслужений журналіст України, гіршого вже нічого нема. Журналіст – це той, хто має бути в опозиції до влади, має бути незручним і гострим для влади. Я йшла по червоній доріжці на Одеському кінофестивалі не менше ніж пів години, тому що кожна людина зупинялася і зі мною фотографувалася. Є державні звання, а є звання від людей. Що дає звання? 30% до заробітної плати. Я заробітну плату в театрі не отримую, отримую разовий гонорар. Мені це не потрібно. У радянський час так стимулювали та прикормлювали акторів. Зараз, коли ці звання роздаються наліво і направо – вони самі себе дискредитували.

 

Катерина Мацюпа: Зараз ви граєте роль у виставі, яку написали діти у проєкті «Клас-акт». Поділіться досвідом, як вам працювати в цьому проєкті?

Римма Зюбіна: Цей проєкт запозичений у шотландської драматургині Ніколи МакКартні, існує декілька десятиліть, і спрямований на адаптацію підлітків. В Україні Наталка Ворожбит започаткувала цей проєкт. Це відбувається так: на початку весни Наталка з друзями-драматургами обирають місце на Заході і на Сході – дуже проблемні містечка. Якщо це Схід – то прифронтова зона, у нас була Авдіївка, Попасна і Мар’їнка. Якщо Захід – не менш проблемні зони, наприклад, Клесів Рівненської області, де видобування бурштину, де дітей водять разом видобувати незаконно бурштин, де жінки втрачають здоров’я, стоячи в тих болотах постійно, і де можуть вбити рідного брата чи сестру, якщо ти зайшов на “мою межу”. Діти в цьому живуть і рефлексують на ті проблеми, які бачать. Або Чоп – це і заробітчанство, і кордон, і контрабанда – діти це все теж бачать. У половини дітей батьки раз на пів року з’являються, бо вони на заробітках. І ще був Нововолинськ – там закриті шахти, і це досить депресивне маленьке містечко. Цих дітей спочатку всіх здружують в Інтернеті. Обирає дітей Наталка Ворожбит – не таким чином, що вони приходять в клас, і кого вчителька порадила – того й беруть. Вони їм дають писати твір. Наприклад, така тема: “Що б я ніколи не сказав своїм батькам?”. Наталка сказала, що дуже часто потрапляємо на дітей, на яких вчителька літератури ніколи би не показала пальцем.

Ми вибираємо за своїми критеріями, нам потрібне неординарне мислення і свобода мислення, щоб дитина не боялася. Цих дітей знайомлять, і вже в процесі спілкування в мережах вони прощупують хто ближчий: хто таку саму музику слухає, хто такі самі кліпи і фільми дивиться. Коли вони вже приїжджають в Київ – головна задача, щоб вони писали п’єси разом, маленькими групами: дитина зі Сходу, дитина із Заходу, щоб вони разом писали п’єсу. За 5 днів їх драматурги вчать основам драматургії. Їм розказують: є герой, він має змінитися, має бути конфлікт, кульмінація, розв’язка, фінал. Вони вигадують історію, драматурги їм трішечки допомагають, ніхто не тисне. Наприклад, тема ЛГБТ. Ніхто не казав, що треба бути за чи проти ЛГБТ. Виявилося, що спершу з одною дівчинкою ніхто не хотів писати п’єсу на таку тему. А вона розповіла: “У мене просто є співак, якого я дуже люблю, він іншої орієнтації, мама не дозволяє його слухати”….це ж яка мама! А я розумію, що ця мама – молодша за мене. Ця дівчинка відчувала самотність, і вона це написала.

У перший рік у нас майже всі теми були військові, все було про війну. Другий рік  – половина про війну. Останнього разу (2018) – була антиутопія, де хлопчик, який з прифронтової території написав таку пророцьку річ: коли розбивається в фіналі телевізор – одужує його рідна сестра.

Вони це все пишуть з драматургами, потім збираються актори, у нас єдина зустріч з драматургом, ми усі поважно сідаємо, і я собі уявляю страх тої дитини: сідають оті всі дядьки-тьотьки, яких він бачив з телевізора, і ми йому починаємо ставити запитання: шановний драматург: а чому так, а чому герой так поступив? І дитина може розповідати такі речі, які не кожен дорослий усвідомлює. Після цього ми 5 днів робимо репетиції, і запрошуємо їх лише на прем’єру, вони не ходять на наші репетиції.

Я вважаю, що такі проєкти як “Клас-акт” роблять неймовірне для того, щоб Схід і Захід були разом.

 

Катерина Мацюпа: Чому режисери в більшості ставлять на чоловіків? Розшифруйте.

Римма Зюбіна: По-перше, треба розуміти, що кіно у нас знімається не так багато  – саме повнометражного українського кіно. Ми кажемо, що Україна знімає 50 картин. Але сюди входить і документальне кіно, і анімація, і повнометражне кіно, і короткометражні фільми. Пішла тема в країні патріотичного кіно, і звісно, що це більше чоловіча тема. Хоча коли я кажу про війну, то завжди наголошую: хлопці і дівчата – бо я знаю Машу Берлінську, Юлю Толопу, які теж на фронті.

Я дуже мудро налаштована до своєї професії. Я знаю, що Людмила Гурченко чекала ролі 18 років.Тому три роки – це ніщо. Тим більше, що у мене немає жодного дня коли я б лежала на дивані і страждала. У мене то волонтерство, то телебачення, перед тим у мене був телевізійний проєкт, ну і робота в театрі, тобто немає повної ізоляції, немає такого, що про мене всі забули і телефон тиждень не дзвонить – ні, я дуже активна. Станом на сьогодні у мене в перспективі 5 зйомок. Чи дійдуть вони до фінальної точки, тобто до виходу на екран – не знаю. Але продюсери зараз розуміють, що це має бути або комерційне кіно, а це комедії, і часто примітивні комедії, на жаль – це смак нашого глядача, або це має бути артхаусне, суто фестивальне кіно. У нас молоде кіно, йому кілька років, воно тільки стало на свої ніжки. Я різна актриса, можу ще всіх комічних старух потім зіграти. Але до речі, поки що у нас немає цієї історії, де кохання не лише у двадцятирічних. Я знаю, що кохання може бути після 20-ти років, і про це можна знімати красиве кіно. У нас поки величезний брак сценаріїв.

Катерина Мацюпа: Вважаєте себе феміністкою?

Римма Зюбіна: Не знаю. Все своє життя я заробляю на себе сама. Ніколи і в жодного чоловіка я не брала грошей, ні при яких стосунках. Я не святкую 8 березня. У хаті готує і прибирає той, хто це може зробити – хто зараз не зайнятий або вільний, або в кого є сили – бо я можу бути вільна, і в мене може бути вихідний, але якщо я відпрацювала 25 днів без вихідних з п’ятьма годинами сну, то від мене цього ніхто не вимагає. Мій чоловік ходить і купує продукти – це його місія. Прибирає квартиру зазвичай моя дитина, собаку вигулює зранку чоловік, звечора – син, інколи я. У нас є спільна сума грошей, яку виділяємо на спільні потреби – квартира, продукти, у все решту – вкладаюся порівну. Я ніколи не ставилась до чоловіків по-споживацьки. У мене росте хлопчик, і я бачу такий вампіризм – вважаю це неприпустимим. Хочеш собі не брілок, а кристали «Swarovski» – йди і зароби. Чому він має це дарувати? Чоловік – це не машина по виробленню грошей, і є різні професії в чоловіків. Дехто каже: ой, я так втомилася бути сильною, а я не втомилася бути сильною. Так, я сильна, і мені це подобається.

Коли я поїхала від мами, то вирішила, що моя самостійність буде в тому, щоб не брати грошей в батьків. Я пригадую такий епізод, коли ми з мамою сидимо, і вона мені купюру простягає, і каже: Риммочко, візьми, я дуже хочу, щоб ти там щось собі купила, я кажу: мамо, я себе перестану поважати. Були такі моменти, коли мені немає чим за квартиру платити, немає за що з Троєщини доїхати до центру. І тоді ти починаєш діставати з кишень, особливо якщо це літо, то з зимового одягу, шукаєш і знаходиш – і є вже на жетон. І виявляється, що на 10 гривень можна прожити щасливіше ніж тоді, коли в тебе багато грошей, бо ти чітко знаєш, що тобі треба. Але було і таке, що я заробляла за день свій річний бюджет.

Зараз в мене чесні стосунки з театром, я зіграла дві вистави – за дві вистави отримала. Тому в питаннях фінансів – я абсолютна феміністка. І я вважаю, що тут просто має бути взаємоповага. Для мене фемінізм не в тому, щоб якимось силовими методами відстоювати свої права. Я просто кожній жінці бажаю знайти такого партнера, який би вважав вас особистістю, не блокував ваше прагнення вчитися, рости, бо такі сім’ї дуже часто розпадаються. Кожна жінка має право обирати якою їй бути: народжувати чи не народжувати, в цьому я абсолютно переконана, що має бути відповідальне батьківство.

 

Катерина Мацюпа: Як ставитесь до окремих фестивалів жінок-режисерок?

Римма Зюбіна: Позитивно. У нас є цей стереотип, що жінка не може знімати, а якщо буде знімати – то лише про кохання, і коли жінки в таких ситуаціях об’єднуються – це важливо.

Катерина Мацюпа: Як ви ставитесь до таких флешмобів як #Янебоюсьсказати і #Meetoo?

Римма Зюбіна: Добре ставлюсь. Ось до цього я ставлюсь добре. Це як в дитячих п’єсах – подолання своїх страхів.

Катерина Мацюпа: Можете згадати, розповісти про свої гендерні стереотипи, які були у вас, і які ви з часом зрозуміли і подолали?

Римма Зюбіна: У мене часто бувають такі розмови з мамою. Наприклад, вона каже, що спочатку треба покласти їжу чоловікові, а потім собі. Або чоловік мені сказав, що нашому другу дружина збирає речі – я такого ніколи не робила. Я не розумію, коли чоловік не вміє приготувати їсти, коли він приходить додому, дві години чекає поки дружина прийде з роботи і приготує вечерю. Для мене це дикість. У мене все змінилося з політикою щодо їжі. Так, на початку я готувала своєму чоловікові торт «Наполеон» – це було в моєму житті. Але був інший час, інші стосунки. Не тільки я змінилася, він теж змінився.

Наприклад, я не ходжу на вечірки зі своїм чоловіком, і вважаю, що це нормально, бо мій чоловік не любить тусовки, позування, червоні доріжки – його це все дратує. Для чого я буду примушувати його це робити? Для того, щоб показати, що в мене є чоловік? Інколи у людей немає іншого уявлення: треба прив’язати його і так ходити. Якщо ти фотографуєшся ще й з іншим чоловіком – все! А ти ще й артістка! От це те, що я подолала в собі.

Інколи в нього є свої чоловічі посиденьки з друзями. Потім я туди не їжджу прибирати і мити посуд. У мене виховується син, і ми самі прибираємо, а не найнята жінка. Бо коли він почав рости, я подумала, що от зараз в голову хлопчику вкласти, що спочатку це робила мама, потім «тьотя», а потім це буде робити дружина? Ні, так не буде.