Марися Нікітюк: У нашому суспільстві досі поширений стереотип, що чоловіки — це годувальники

Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.

Авторка: Ана Море

Фото: Оксана Тисовська

Марися Нікітюк — режисерка, сценаристка, письменниця. 2016 року отримала літературну премію імені Олеся Ульяненка за збірку оповідань «Безодня». Авторка прозової книжки «Можливо, завтра». Переможниця 10 сесії ScripTeast Award за сценарій «Коли падають дерева».

Фільми за сценаріями Марисі Нікітюк брали участь у міжнародних фестивалях у Локардо, Клермон-Феррані, у «Золотому абрикосі», Одеському МКФ та інших. Режисерка та сценаристка короткометражок  «Сказ», «Мандрагора», «В деревах». Свою першу повнометражну роботу, фільм «Коли падають дерева», Марися Нікітюк представила на Берлінале 2018 року. Зараз працює над повнометражною стрічкою «Серафима», прем`єру якої заплановано на 2020 рік. Також працює над музичними кіноекспериментами. Ми поговорили з Марисею Нікітюк про сексизм у кіносвіті та те, як ламати систему стереотипів.

Ана Море:  Наскільки яскраво фінансова дискримінація проявляється в кіносвіті?

Марися Нікітюк: В Україні це не так помітно. У нас і так дуже важко заробити мистецтвом. І чоловіки, і жінки отримують копійки, тому ця різниця не так яскраво простежується, як за кордоном. Найчастіше я стикаюся з митцями та мисткинями, які намагаються експериментувати за свої кошти або постійно шукають фінансування.

Ана Море: Які упередження в кіновиробництві все ж можна відстежити?

Марися Нікітюк: Ох, щодо операторок точно є маса упереджень. У мене сестра вчиться на операторку, також я співпрацюю зараз із операторкою Світланою Апаріною. З їхнього досвіду я знаю, що операторкам дуже важко отримати роботу. Багато операторів проходять ієрархічні сходинки до своєї професії, починаючи з техніка, освітлювача тощо. А це все фізична робота. Коли я бачу, як браві хлопці тягають цю важку техніку, у мене аж серце болить за таку гіпотетичну роботу моєї сестри. Але дівчата справляються. Важко буває й чоловікам. І я навіть розумію їхнє бажання підключитися, допомогти. Хай вони цього й не проявляють, та ця енергія, енергія емпатії до дівчини, яка тягає на собі обладнання, циркулює на майданчику. І я не думаю, що це виключно погано. Головне, аби було комфортно працювати. Я більше стикаюся на своєму досвіді й досвіді моїх подруг з аб’юзом, фізичним та психологічним насиллям у побуті. Ці речі набагато важливіші.

 

Ана Море: Все ж, обираючи собі операторок чи операторів, ви керуєтеся їхніми вміннями, а не тим, чи простіше їм тягати камери, що важать десятки кілограмів?

Марися Нікітюк: Я — так. Нещодавно от сталася ситуація: мене питають, хто оператор мого трейлеру до власної книги «Можливо, завтра». Я називаю ім’я операторки. І замість того, аби спитати, чому вона, мене питають, чому жінка. Але так, я обираю операторок та операторів за якістю картинки, за тим, наскільки вдало ми комунікуємо. 

Ана Море: Чи відчувається гендерний дисбаланс серед українських митців, на вашу думку? Наприклад, серед режисерів більше чоловіків, бо це чоловіча професія абощо.

Марися Нікітюк: Якщо оцінювати за кількісним показником, то мені здається, що в Україні жінок у мистецтві зараз загалом більше. Я бачу на поверхні два фактори, які на це впливають. По-перше, низька прибутковість галузі. Адже в нашому суспільстві досі поширений стереотип, що чоловіки – це годувальники, тому мають достатньо заробляти. По-друге, у нас настільки нездоровий життєвий клімат, що від нього хочеться тікати. А мистецтво дає можливість перебувати трохи над економічними, суспільними, політичними процесами виживання. Мистецтво — це таки надбудова реальності. Ти отримуєш досвід, пропускаєш його через себе, модифікуєш, створюєш свій світ. Займаючись мистецтвом, ти маєш шматок простору між собою й життям, можеш не стовідсотково варитися в усьому. У тебе з’являється своєрідна дистанція між тим, що відбувається, і собою. 

 

Ана Море: У найвідомішому нині вашому фільмі «Коли падають дерева» головна персонажка — бунтарка. В одному з інтерв’ю ви говорили, що цей фільм про страх виходу з системи. Яка ця система для дівчинки, підлітки, жінки в Україні?

Марися Нікітюк: Система зараз стрімко змінюється. Але ще років 5-7 тому, за великим рахунком, це був дуже патріархальний світ. У його систему входило одружитися в районі 20-ти, народити до 25-ти, а після 30-ти — ти вже старе відро. Паралельно тебе ще й штурхали тим, що ще ж самореалізація потрібна. Наразі ж, із того, що я відчуваю, однаково залишається певна кількість стереотипів, які постійно тебе кусають. Оця вся класика з «А коли народимо?» Водночас тобі видається, ніби відкрите усе. От як зі мною було. Мені нічого не забороняли. Хочеш писати — пиши. Хіба освіту отримай, а тоді пиши. Мені ніхто не казав, що щось не для мене. Проте люди навколо все одно жили за тією ж патріархальною парадигмою. Тобі наче ніхто нічого не нав’язує, але відчуваєш, що ти геть одна і йдеш врозріз із усіма. 

Так і зараз — є купа відкритих шляхів, але вони не заохочуються. Україна як простір живе в одному часі, за одними правилами, а ти хіба можеш жити у своєму просторі, грати у свою гру? Проте це все ще про протистояння. Живеш ніби у вигаданій гармонії десь у себе на Позняках. В принципі, чому ні? Та сам соціум ще достатньо консервативний, не гнучкий, не ерудований достатньо, з ним важко говорити, вести діалог. 

Submit a comment