Авторки: Ірина Циковська, Ярослава Тимощук
Фото: Назарій Юськів
Антропологиня Світлана Одинець досліджує сучасну українську жіночу міграцію до країн Європи. Спершу працювала в темі як журналістка та редакторка, а 2012 року на місяць поїхала до Італії, щоб провести перше антропологічне дослідження. Вона спілкувалася з українськими мігрантками, щоб дізнатися, хто вони, які їхні шляхи, болі, страхи й сподівання. Написала наукову працю «Динаміка життєвих траєкторій та соціальних ідентичностей українських мігранток в Італії».
Нині Світлана мешкає у Швеції. Ми поспілкувалися з нею про те, якою є сучасна жіноча міграція та як її саму змінив досвід проживання за кордоном.
«Читаючи різні мігранські історії, я розуміла, що неймовірна кількість людських досвідів ніким не опрацьована»
Як ви почали досліджувати жіночу міграцію?
Я працювала журналісткою у Львові на той час уже приблизно десять років, писала про освіту, науку та на інші соціальні теми. І в якийсь момент натрапила на тему міграції, тоді ще нічого про неї не знаючи. Почала читати, слухати й спостерігати. Досить швидко зрозуміла, що в академічному вимірі говорили про потоки, динаміку та країни з макроперспективи, але досвіди людей і досвіди спільнот практично не проговорювалися, існували хіба що поодинокі студії.
Другий більш широкий дискурс фокусувався головно на темі покинутих дітей мігрантів, і саме він лишається основним і до сьогодні. Я почала занурюватися в обидва формати, й усе більше розуміла, що міграція — значно цікавіший та глибший феномен, ніж дискусія навколо нього. Зміни, які відбуваються через міграцію на рівні особистості, спільноти, сім’ї, практично не досліджуються, на цю тему мало текстів в українському культурному просторі. Одним із причин мого інтересу до жіночої міграції було власне те, як і чому це сприймається нашим суспільством, як більшість людей переживає той факт, що тисячі жінок їдуть за кордон і не завжди поспішають повернутися.
У збиранні матеріалу до цієї теми мені допоміг частково також мій досвід роботи проектною координаторкою в Комісії у справах міграції Української греко-католицької церкви, а також редакторкою порталу «Навігатор» — сайту для українських мігрантів, де українці, які працювали за кордоном, могли отримати психологічну та юридичну допомогу або навіть опублікувати свою історію міграції. Один зі спецпроектів — «Жіночий простір» — стосувався саме жіночої міграції з різних країн. Це був перший сайт на тему міграції в Україні, де ми намагалися розказати та осмислити досвіди мігрантів.
Читайте також: Подвійна дискримінація: Жінки-іммігрантки в Італії
Другий тогочасний проект, який я редагувала, називався «Перша міграційна наукова платформа». У його межах ми пробували зібрати наукові тексти про українську міграцію, передусім англомовні, до яких українські дослідники й науковці не завжди мали доступ. Для проєкту працювала ціла команда, яка збирала тексти в тому числі й із закордонних університетів, якщо хтось із колег стажувався за кордоном. Основною метою проекту було розширення знань про міграцію через ширше представлення текстів із інших країн та академій.
Читаючи різні мігранські історії й слухаючи їх потім «у полі», я все більше розуміла, що неймовірна кількість людських досвідів залишається ніким не опрацьована. Тоді я усвідомила, що на міграційний процес дуже цікаво дивитися антропологічно.
Моє перше перебування «в полі» в Італії було обмежене часом і ресурсами, тож дуже намагалася встигнути якомога більше впродовж тих чотирьох тижнів, які була там. Проводила по 5 інтерв’ю за день. Тоді мені вдалося зробити деякі спостереження в Римі, Венеції, Падуї та Флоренції. Я спілкувалася з українками різного віку, але переважна більшість жінок були у віці 40+. Саме віком, до слова, й відрізняється українська жіноча міграція від жіночої міграції з інших країн: українки їдуть на заробітки в середньому й навіть старшому віці. Мені траплялося говорити навіть із 70-річними жінками, яким, здавалося б, уже самим потрібна помічниця, але вони казали, що, мовляв, поки стоїмо на своїх ногах, будемо заробляти.
Саме під час мого першого відрядження до Італії я почала думати про гуманістичний потенціал жіночих досвідів. Антропологічний, людиноцентричний досвід досі дуже неактивний в українській соціології та антропології. Мені цікаво це змінювати.
«Досвід цих жінок досі залишається на маргінесі»
Що ще ви відкрили під час дослідження? Як себе почували українки в Італії?
Я привезла багато нового розуміння, коли повернулася в Україну. Історія чи не кожної жінки варта окремої книги. Тоді я побачила, що під ярликом «виїхали та покинули» ховаються цілі пласти складної саморефлексії й вини. Жінки, з якими я проводила інтерв’ю, починали часто із загальних фраз, ніби дбаючи про те, щоб їхня історія добре вписалася в наявні суспільні очікування. Але щодовше вони говорили, то ставали відвертішими й починали розповідати про те, як вони інтегрувалися в італійське суспільство, як намагалися зберегти власну гідність, коли потрапляли в, здавалося б, безвихідні ситуації.
Життєві обставини, що підштовхнули до міграції, були різними. Деколи ці жінки були практично на межі фізичного виживання. Ніхто з них не їхав із України з легким серцем. Але при цьому під час розмови вони ніби постійно виправдовувалися за свій виїзд. Мені було очевидно, що абсолютно бездумна й необережна фраза президента Леоніда Кучми в 2004 році, коли він сказав, що за кордоном працюють ті, хто займається проституцією, залишила глибокий слід у серцях тисяч жінок. Деякі навіть просили написати, мовляв, ми не ті, за кого нас вважає Кучма. Ми не кидали дітей, їдучи до Італії, казали вони. Зауважу, що оця «відповідь» політикам стосувалася не тільки висловлювання Кучми, але й майже всіх політичних ініціатив або публічних коментарів стосовно міграції, які дозволяли собі українські політики переважно під час своїх виборчих кампаній. Українські мігрантки дуже ретельно відстежують усе, що говориться в Україні. Вони глибоко включені в те, що відбувається вдома. І будь-які дії чи слова політиків сприймають дуже вразливо. Головно тому, що саме на політиків вони кладуть основну відповідальність і вину за те, що вони працюють в Італії в розлуці з родинами.
Крім індивідуальних досвідів жінок, я побачила також і багато складних ситуацій між матерями й дітьми, часто з відсутнім емоційно або й фізично батьком. Наприклад, коли одна з жінок розповідала, як 18-річний син не попрощався з нею перед від’їздом, бо був ображений, що матір його покидає. Роками вона не могла налагодити з ним зв’язок. Але й виходу іншого не було: вона обирала між роботою на відстані й безробіттям, або роботою без зарплати в Україні та життям із чоловіком-алкоголіком в селі, разом з яким вона мусила дати освіту двом дітям. В Італії вона щодня купувала телефонну картку за 5 євро для дзвінків в Україну, але син відмовлявся розмовляти з нею впродовж двох років. Становище ускладнювалося тим, що жінка нелегально перебувала в Італії, тож у випадку повернення їй загрожував штамп про депортацію в паспорті. Зрештою вона знайшла в собі сили налагодити зв’язок із сином, подолала цю кризу, купила квартиру, забезпечила обом дітям навчання. Вона досі працює в Італії. І не знає, коли повернеться. Ось ця драма стосунків, складність балансування в просторі між двома країнами, неймовірний оптимізм, віра у власні сили цієї жінки — все це частково показує наскільки неоднозначним, складним і контрастним є міграційний процес, особливо міграція матерів.
Читайте також: Виклики COVID-19 для економіки піклування: як коронакриза впливає на жінок
В інтерв’ю з жінками часто ставала зрозумілою подвійність їхнього статусу й планів на життя, яку, почасти, вони самі не поспішали розв’язувати. Одна з жінок мені, наприклад, сказала: «Я зрозуміла, що можу тут жити. Так, я втратила свою професію в Україні, але відчула, що тут, в Італії, все простіше». Незважаючи на те, що ця жінка віддавала багато в Україну, іноді всю свою італійську зарплату, її реальне життя все ж таки відбувалося в Італії. І в цьому жінки часто теж бояться собі зізнатися, вони навіть не ставлять собі це питання — де насправді триває їхнє життя. І ще менше вони зізнаються собі, що їм добре, або принаймні, не дуже погано, в Італії. Це теж до питання культурних уявлень про міграцію: жінці повинно бути погано, бо якщо ні, то це її пряма зрада.
Досвід цих жінок досі залишається здебільшого на маргінесі суспільного усвідомлення. А поза тим він, зокрема, показує колективну й індивідуальну силу цих жінок, а також силу їхньої національної ідентичності, яка часто «визначається» у нас питаннями про те, чи готують ці жінки голубці й борщ за кордоном. Тоді як значно сильнішою ознакою їхнього зв’язку з батьківщиною є ті матеріальні, культурні та соціальні інвестиції, які вони регулярно й масово вкладають в Україну.
«Жінки відкривають для себе дуже велике вікно можливостей, нагоду прожити інше життя…»
Яку динаміку виїздів можна простежити? Чи відрізняється специфіка жіночої міграції залежно від країни?
Україна відповідає загальносвітовому тренду, що почався після Другої світової війни. Жінки з розвинутих країн починають більше самореалізовуватися, але водночас потребують допомоги в своїх сім’ях, тому запрошують жінок-мігранток із Африки, Філіппін та Східної Європи. З 70-років минулого століття жінки вже вписані в соціальні науки, відтак починається розрізнення чоловічих та жіночих досвідів.
Східна Європа включилася в цей процес після падіння Берлінського муру, наші жінки успішно та швидко вписалися в загальний тренд. Цьому сприяла мобільність у налагодженні зв’язків, підприємницькі нахили українців, які звикли виживати, знаходити нові опції порятунку, а також сильна націленість на альтернативи.
Наприкінці 90-х до Італії виїхали перші сотні українок, але обмаль відомостей про те, як це насправді відбувалося. Ніхто не фіксував цих процесів, не збереглося ні приватних щоденників, ні якихось ширших досліджень. Тоді ще не можна було говорити про українську міграцію як феномен, але вже в 2003 році там офіційно працювало 114 тисяч українців. Після того як перші мігрантки адаптувалися в Італії, вони почали запрошувати своїх родичок і подруг. Загалом мережі є одним з ключових драйверів розвитку міграційних потоків, це притаманно не лише українцям.
Усі українки приїздили в Італію як туристки, а далі залишилися там без документів. Фактично італійські сім’ї, на чиїх плечах лежить основний догляд і відповідальність за опіку над дітьми та літніми людьми, змусили свій уряд із часом легалізувати цих жінок. Тобто легалізація — міграційні амністії — відбувалася постфактум. Нових мігранток легалізовують, бо в них є потреба.
Важливо розуміти, що жіноча міграція з України до ЄС — це, в основному, експорт опіки й емоційної роботи. Мігрантки не тільки здійснюють певні послуги, як-то прибирання помешкань і догляд за хворими. Від них очікується також і дуже сильне емоційне інвестування в свою роботу. Від них чекають не тільки послуг, але й серця, повної емпатійної віддачі. І це дозволяє нам дивитися на феномен жіночої міграції як на значно складніший процес, ніж це може здаватися на перший погляд.
Читайте також: «Cидіти вдома». Що таке піклувальна праця?
Звичайно, за останні двадцять років формати української міграції в ЄС змінюються, з’являються нові тренди, як, наприклад, зростання освітньої міграції. Так, в італійських вузах із 2000 до 2017 року кількість українських студентів збільшилася в 70 разів. Суттєво зросла кількість українських студентів у Польщі, де вони займають перше місце в групі іноземних студентів.
Порівняно з попередніми хвилями міграцій до 1990-х років, українська міграція характеризується циркулярністю, коли люди постійно повертаються в країну походження, і живуть фактично на два світи, у транснаціональних полях, які творяться через нетворки й постійні інвестиції в Україну. Українські мігранти роками вливають в економіку більше, ніж іноземні донори (в 2018 році українські мігранти надіслали в Україну 10.9 млрд доларів США, що становить 8% ВВП України).
При цьому більшу частину життя сотні тисяч українців проживають у тій країні, де вони працюють.
Те, чому так багато людей, і, зокрема, жінок живуть роками на дві країни, має різні пояснення. Одним із них є те, що жінки через міграцію, якою б вона не була важкою, відкривають для себе дуже велике вікно можливостей, нагоду прожити інше життя, отримати додатковий простір досвідів для себе. Це важливо для них, навіть якщо вони не говорять про ці фактори відкрито.
Вони відкривають для себе дуже багато знань і культурних артефактів. Вони вчаться по-іншому оцінювати світ і стосунки з людьми в іншій культурі. І це змінює їхній світогляд, розширює рамки. Вони здобувають фінансовий капітал, стають фінансово незалежними і починають впливати на рішення в своїх сім’ях.
«Начебто прислухаються до суспільних очікувань щодо них, але все одно роблять по-своєму»
Як міграція впливає на суспільство: на жінок, що їдуть, на тих, хто залишається?
Проблема в тому, що в нас немає міграційних студій. Досліджень обмаль. Є дисертації про жіночу міграцію та дітей мігрантів, але вони описують загальні процеси. З точки зору науки ми не можемо сказати, що конкретно українцям дає міграція, як вона впливає на українське суспільство, як досвіди мільйонів українців, які повертаються чи не повертаються, відображаються на нашому житті.
Але наявні дослідження свідчать, що жінки, які виїжджають, ставлять під питання багато соціальних контрактів, правил, традицій та ритуалів, які існували в суспільстві до моменту масової жіночої міграції. Це гендерні контракти, уявлення про жінку, її роль, уявлення про чоловіка та ролі в родині.
Читайте також: Уривок із книги «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» Олени Стрельник
Міграція в національному контексті має також і негативні аспекти, адже це відтік людей, певним чином і справді втрата потенціалу. Але оскільки міграцію зупинити неможливо, у нас не залишається іншого вибору, як спробувати роздивитися в міграції позитивні сторони й намагатися зрозуміти, як саме ми можемо використати їх для розвитку.
На індивідуальному рівні, на рівні особистості, міграція дозволяє розвивати нову суб’єктність. Кожна людина, що проходить досвід міграції і «виживає» в ньому психологічно, не закриваючись від світу, не маргіналізуючись, набуває нового сильного персонального досвіду.
Я б хотіла більше бачити журналістів та науковців, які занурюються в цю тему. Бо міграція є однією з найбільш досліджувальних тем у світі. Щодня з’являється сотні статей, здебільшого англійською мовою. У нас немає наукової традиції дивитися на ці процеси з антропологічної точки зору, але це можна розвивати швидко й успішно, лише було б бажання.
«Зараз я краще розумію жінок, із якими спілкувалася для досліджень, і ще більше ними захоплююся»
Як ви самі стали емігранткою? Чи змінилося ваше сприйняття міграційних процесів?
Коли почала проживати досвід міграції сама, це дало мені унікальну оптику в моєму дослідженні. Наприклад, я розмірковую зараз над словами Юлії Кристевої, відомої французької філософині, яка родом із Болгарії. У своїй книзі «Самі собі чужі» вона пише про міграцію з історичної перспективи, і, зокрема, про те, що кожен мігрант у будь-який час, у будь-якій країні, починаючи з біблійних часів, — це завжди виклик приймаючому суспільству, а не тільки тому суспільству, з якого він поїхав.
Міграція — це завжди особлива, неуникна зустріч між людьми. Досить часто ця зустріч відбувається болісно для обох сторін, незалежно від того, які люди і в яких культурах зустрічаються. Просто різниця людських досвідів, яку мають мігрант і немігрант, сама по собі напружена. Це конфлікт між постійністю, стабільністю і прив’язаністю до місця, він може навіть дратувати й кидати виклик. Бо мігрант — це відкривання дверей, це вихід за межі тих систем і форматів, в яких ти народився і сформувався, це психологічний прорив. Часто це двері туди, де для цих дверей не було готового лекала.
Рівень дискомфорту, який переживає при міграції кожна людина, залежить від того, на що вона претендує, які в неї амбіції, чого вона хоче, на що вона згодна. Міграція — це обрив соціальних та культурних опор. Міграція для мене пов’язана з оголеністю. Це як зрив одягу або захисних оболонок. Людина втрачає нетворки, а нового розуміння про те, як працює нове суспільство, ще нема. Як і повсякденного знання про непроговорені, невидимі речі: як ми усміхаємося, як вітаємося, комунікуємо.
Коли опиняєшся за межами своєї культури, відчуття таке, наче виходиш за межі орбіти, втрачаєш гравітацію й зрештою переживаєш відчуття польоту. Це одночасне відчуття страху й свободи. На перших етапах здається, що можеш абсолютно все. Але позбавлення культурних опор, які тобі дає рідна культура, і спроба збудувати нові, часто на піску й воді, — це не для людей зі слабкою нервовою системою. Зараз я краще розумію жінок, із якими спілкувалася для досліджень всі ці роки, і ще більше ними захоплююся.