Зера Козлиєва: У боротьбі за відновлення та захист прав людини окупованого Криму бере активну участь багато жінок

Авторка: Лариса Денисенко

Фото: Ольга Закревська

Зера Козлиєва – заступниця начальника Департаменту нагляду у кримінальних провадженнях щодо злочинів, вчинених в умовах збройного конфлікту, Офісу Генерального Прокурора. Вона відповідає зокрема за документування воєнних злочинів, збір доказової бази й підготовку інформації та матеріалів для Міжнародного кримінального суду.

Про депортацію в історії родини, про кримськотатарських правозахисниць, про традиції та свій вибір, про роботу в інституції стереотипно «маскулінної» професії, про важливість розслідувань воєнних злочинів – у цій розмові. 

Лариса Денисенко: Яким було твоє навчання і здобуття юридичної освіти, з якими викликами ти стикалася, чи відчувала на собі дискримінацію, стереотипізацію? І що б ти змінила в цьому – і в змісті викладання, і в культурі ставлення?

Зера Козлиєва: Моє навчання, зокрема здобуття юридичної освіти – для мене одні з найкращих і теплих спогадів у житті. Як школа, так і надалі Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого були для мене другим домом, таким мікровсесвітом, які, на рівні з вихованням у родині, формували моє уявлення про життя в соціумі та групі з відповідним розподілом ролей, цінностями та світоглядом. Раніше я не надавала цьому значення, але вже зараз розумію, що завжди була в оточенні жінок-лідерок, як у родині, так і в школі та університеті. Наприклад, директорка школи, класна керівниця, декани нашого Кримського інституту НЮАУ імені Ярослава Мудрого були жінками. 

Дискримінації та стереотипізації на собі не відчувала. Щодо культури ставлення, не знаю, чи це про зміни, але, на мій погляд, дуже важливо, щоб фундаментальним у ній (культурі) була Повага – до іншої людини, незалежно від статі, віку чи національної приналежності, до іншої думки, іншого сприйняття інформації. І як похідне у викладанні – більше можливостей мислити, аналізувати, вчитися самостійно формувати та формулювати свою думку. Все-таки значна частина нашої програми базувалася на запам’ятовуванні, менше – на аналітиці та мисленні. Тому, як на мене, в нашому суспільстві є серйозні питання до здатності критично мислити та аналізувати інформацію, і як наслідок – осягати мистецтво діалогу.  

Лариса Денисенко: Ти можеш розповісти, як зачепила твою родину депортація з Криму, що відбулася в минулому сторіччі? Чи ділилися з тобою саме жіночим досвідом перебування у вигнанні? 

Зера Козлиєва: Немає жодної кримськотатарської родини, яку б не зачепила депортація 1944 року. В кожній кримськотатарській родині є своя історія депортації. Вона починається з того, як о четвертій годині ранку постукали в двері. Люди були нажахані й навіть не знали, куди і за що їх ведуть. У багатьох, із їхніх розповідей, були думки про розстріли та інші жахи. Та їх повантажили в товарні вагони й депортували. Без пояснень, без їжі й води, без розуміння, куди й чому їх везуть…. З собою дозволяли взяти тільки те, що поміщалося в руки – брали документи та шматок хліба в кращому разі. Тобто виселили весь народ із Батьківщини, де залишилися їхні домівки, історія, культура, цінності, книги, душа, все. Вся культурна, історична спадщина.

Кримськотатарські жінки отримали в цей трагічний час безпрецедентний досвід, адже 84 відсотки депортованих – були жінки, діти та люди похилого віку, бо практично всі дорослі чоловіки ще не встигли повернутися з фронту. 

Повертаючись до історії моєї родини, я б хотіла розказати про депортацію моєї бабусі, якій на той момент було 23 роки. В неї вже було двоє дітей. А також четверо молодших братів і сестер. Взагалі в їхній родині було семеро братів і сестер. Та у старшої сестри вже була своя родина. А чоловік і старший брат – на фронті. Мама померла. Так, її, 23-трічну, з шістьма дітьми депортували до Узбекистану, де вона була їм і сестрою, і замінила батьків. Одна дитина загинула під час депортації. 

Коли вони приїхали до Узбекистану, люди їх зустріли з острахом та недовірою. Серед населення вже був поширений міф, пов’язаний із негативним образом кримських татар – як зрадників Батьківщини тощо. З часом цей міф, звичайно, був розвіяний. 

Бабусю зі всіма молодшими братами і сестрами розподілили в село Кугай Наманганської області та розмістили у глиняному бараку. Працювали. Переважно, це була фізична праця – вирощування та збирання бавовни. Шукали будь-яку можливість заробити. Діти пішки за 14 кілометрів ходили по мазут, який носили відрами, щоб продавати. Або, наприклад, бабуся приносила якесь насіння, а вони садили його біля води, вирощували та збирали урожай.

Була комендантська година, яка передбачала заборону виїзду за межі району розподілу без спеціального дозволу. Однак бабуся дізналася про місце розміщення старших сестри та брата – в м. Асака (теж Узбекистан), і вирішила возз’єднатися з родиною. І Ви знаєте, вона це зробила, змогла вивезти всю родину до іншого міста. Потім поставити всіх на ноги, дати дітям вищу освіту. Хоч і на цьому шляху були перешкоди. 

Пам’ятаю історію, як тато після школи поїхав із Узбекистану до Криму вступати до вищого військового будівельного політичного училища, де приймали лише за направленням із воєнкомату. І хтось із приймальної комісії порадив йому не гаяти час, адже «ти хлопець, кримський татарин». Тому йому так і не пощастило повчитися в Криму. 

Але, не дивлячись, на всі перешкоди, дати дітям вищу освіту – було одним із пріоритетів кримських татар у депортації. 

Однак із цим пов’язана, як на мене, ще одна трагедія. Адже після повернення на початку 90-х років до Криму більшість кримських татар, які мали повну вищу освіту, досвід роботи за спеціальністю, гарну роботу в Узбекистані, стикнулися з тим, що в Криму їх просто не брали на роботу через національну приналежність, що дуже часто навіть не приховувалося. 

Через це люди – лікарі, вчителі, музиканти – вимушені були займатися вирощуванням худоби, сільським (домашнім) господарством або взагалі не знаходили можливості працювати. Тобто ціле покоління наших батьків утратило можливість професійної самореалізації.

Повернення в 90-ті роки до Криму супроводжувалося ворожим та обережним ставленням уже на той момент місцевого населення, більшість якого заїхала в домівки кримських татар у 40-50-ті роки, тобто після депортації кримських татар, а також проблемами економічного характеру, потребою в будівництві будинків, облаштування життя. Придбати будинок або земельну ділянку на початку повернення кримським татарам дозволялось не в усіх районах Криму, переважно в степових, ціни були досить високі, адже населення розуміло, що люди масово повертаються і їм треба десь жити. Однак це все одно були досить невеличкі будиночки, часто так звані «времянки» – одно-двокімнатні житлові приміщення без фундаменту. Тому пам’ятаю, що за часів мого дитинства практично всі кримські татари будували собі домівки, поголовна більшість робила це власними руками, щось вирощували, постійно працювали.

Про те, як депортували бабусю, я дізналася вже від своїх батьків. Сама вона, а також її брати й сестри майже ніколи не згадували та не розповідали про депортацію. Можливо, через небажання переживати під час розповіді повторно той травматичний досвід, а можливо, через страх, який дуже глибоко вселила в них радянська влада. 

Ще пам’ятаю, що, не дивлячись на все пережите, в них узагалі була відсутня злоба чи агресія, вони жартували, щиро раділи кожному дню вже на своїй землі та ніколи не скаржилися на труднощі. 

Лариса Денисенко: Знаєш, моя бабуся з двома дітьми була депортована після окупації Литви, і також про це все боялася розповідати. Уже згодом, після її смерті, я стикнулася з цими обставинами. Але твоя родина стикнулася ще й з анексією Криму. З якими проблемами, порушеннями прав і свобод стикнулися, передовсім, жінки на окупованих територіях? А діти?

Зера Козлиєва: Коли мова йде про дітей та жінок на тимчасово окупованих територіях, передусім на думку спадають діти та жінки – матері, дружини, родички –  політв’язнів, інших жертв окупаційної влади, які пропали без вісти або загинули через свою принципову проукраїнську позицію. Багато з них не тільки проявили та проявляють неабияку мужність і витримку, залишившись без годувальників у родині, а й узяли на себе тягар правозахисної та юридичної роботи, захищаючи на різних майданчиках права і свободи людини та ведучи боротьбу за звільнення своїх рідних.

І, звичайно, це вже понад сотні дітей, які ростуть без батьків.

Що стосується дітей, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, важливо звернути увагу на ще таку глобальну проблему, як виховання їх уже як громадян Росії, які покликані «захищати батьківщину», пропаганда та заохочення їх вступу в організації з військовим ухилом, такі як «Юнармія», популяризація військової справи. За період окупації виросло нове покоління підлітків уже призовного віку, а дітям, народженим у так званому російському Криму, вже по сім років.

Крім того, як на мене, критично стоїть питання підтримання зв’язків із цими дітьми з боку української держави, такі дії є воєнним злочином і мають наслідком зміну демографічної картини на окупованих територіях.

Згідно з IV Женевською Конвенцією (Конвенція про захист цивільного населення під час війни) окупаційна держава за будь-яких обставин не повинна змінювати громадянського статусу (в т.ч. громадянства) дітей або вносити їх до списків підконтрольних їй формувань або організацій. 

Окупаційна держава не має права примушувати осіб, що перебувають під захистом, служити в її збройних чи допоміжних силах. Будь-які тиск або пропаганда на користь добровільного вступу в армію забороняються.

Окрім того, відповідно до Додаткового протоколу цієї Конвенції (стаття 77), сторони, що перебувають у конфлікті, вживають усіх заходів, щоб діти, які не досягли 15-річного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях, сторони утримуються від вербування їх у свої збройні сили. 

Однак в окупованих Криму та в непідконтрольному Донбасі ведеться політика активного залучення молоді до різних рухів, молодіжних організацій проросійського та військового або напіввійськового характеру.

З цього приводу прокуратурою АР Крим та м. Севастополя та Офісом Генерального прокурора восени минулого року було скеровано повідомлення до Міжнародного кримінального суду щодо відповідальності за мілітаризацію дітей. 

Однак ця проблема не вирішиться лише притягненням винних до відповідальності. Залишається відкритим питання, що робити з тим, що на окупованих територіях ростуть діти, свідомість, світогляд та самоідентифікація яких формується під впливом російської пропаганди.

Лариса Денисенко: Гендерно-обумовлене насильство, зґвалтування – жоден збройний конфлікт не уникає цих злочинів. Чи виокремлюєш ти для себе ці злочини? На що тобі видається важливим звертати увагу, коли про такі злочини йдеться? Як має відбуватися процесуальне керівництво? Які зобов’язання має брати на себе держава – і держава-окупант, і держава, яку окуповано? 

Зера Козлиєва: Відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права. Це знайшло своє закріплення і в Законі України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Однак це не означає, що Україна звільняється від зобов’язання вживати всіх можливих заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території (ст. 3 Закону). 

Що це означає? Це означає, що Україна зобов’язана розслідувати всіма можливими способами серйозні порушення міжнародного гуманітарного права та грубі порушення прав людини на тимчасово окупованих територіях. 

Щодо зґвалтувань, інших форм сексуального насильства, вчинених в умовах збройного конфлікту, – такі злочини кваліфікуються як воєнні, і, окрім судів національної юрисдикції, можуть розглядатися Міжнародним кримінальним судом також (п. ХХІІ ст. 8 Римського статуту: зґвалтування, обернення в сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація й будь-які інші види сексуального насильства). 

Особливістю цих злочинів не лише в умовах збройного конфлікту, а і загалом, є латентний характер. Дуже часто постраждалі особи не звертаються до правоохоронних органів через низку причин, таких як недовіра до нашої правоохоронної системи, сором, страх бути незрозумілим, висміяним, або що ще гірше – звинуваченим у тому, що «сам/сама винний/винна». Тому це досить чутливі кримінальні провадження, процесуальне керівництво в яких потребує додаткових специфічних знань у галузі психології та тактики проведення допиту, бажано таким чином, щоб особу не доводилося допитувати по декілька разів і змушувати таким чином ще раз переживати подію злочину. 

Особливість цієї категорії злочинів в умовах збройного конфлікту  – їх жертвами часто є заручники або військовополонені незалежно від статі, і насильницькі дії сексуального характеру використовуються як спосіб катування, отримання інформації або тиску на полонених. Останні ж своєю чергою навіть після звільнення не завжди можуть самотужки впоратися з психологічним станом, аж до випадків накладення на себе рук. 

У цьому розрізі важливо звернути увагу й на проблему реабілітації, зокрема психологічної, колишніх військовополонених, заручників і учасників збройного конфлікту, які повертаються з полону або з зони бойових дій і залишаються наодинці з наслідками від пережитих подій. 

Окрім цього, складність розслідування цих злочинів пов’язана з відсутністю доступу до території, психологічним станом жертви. Навіть якщо жертва звертається, часто проходить уже досить довгий час із моменту вчинення злочину, і як наслідок – неможливість фіксації фізичних слідів злочинів та доведення винуватості кривдника.

Тому, на жаль, змушена констатувати, що ця категорія злочинів залишається практично недослідженою, проблема є.

Лариса Денисенко: Тут є дуже вразливі моменти для суспільства. Постать ґвалтівника: чи не обмовили хорошого «нашого» хлопця, можливо, це наклеп «ворожої жінки»? Чи не замала вимога покарати кривдника, якого суспільство не вважає героєм, а навпаки? Який твій підхід?

Зера Козлиєва: Абсолютно погоджуюсь, такі вразливі моменти є, їх простіше замовчати, ніж підняти для обговорення. З приводу виправдання постаті ґвалтівника та риторики віктимної поведінки жертви таких злочинів, навіть у звичайних умовах – вони мали місце, і я вважаю ці розмови недопустимими та досить небезпечними. 

Та справедливо відзначити, що в розрізі, наприклад, теми домашнього насильства ця дискусія набрала обертів, досить багато неурядових організацій і державних інституцій почали приділяти увагу цьому питанню та боротися зі стереотипним підходом до таких ситуацій, коли жертву осуджують за те, що вона публічно озвучує проблему та «виносить сор із ізби».

Щодо їх вчинення в умовах збройного конфлікту, складно артикулювати тезу, що, скажімо так, наші також можуть вчиняти злочини. І, на жаль, однакові дії залежно від того, хто їх вчиняє, оцінюються нашим суспільством по-різному. Таким яскравим прикладом є «справа Торнадо» і відповідний громадський тиск, зокрема на судовий процес. Моє тверде переконання: теза, що кривдник просто не герой, звичайно є недостатньою мірою покарання з точки зору сприйняття особи злочинця. 

Тим більше в умовах збройного конфлікту, жертви, особливо з числа цивільного населення, набагато менш захищені. Саме тому ці злочини визнаються одними з найтяжчих міжнародних злочинів, щодо яких не застосовуються строки давності та не може бути застосована амністія. Це регулюється нормами міжнародного гуманітарного права. Чому я акцентую на цьому увагу? Бо поняття, що таке НОРМА для збройного конфлікту, для війни в свідомості багатьох людей від цього відрізняється. 

Чула думки людей, які вважають, що «це війна, там інші закони і правила, їм там тяжко, і це не порівняти з тим, що вони захищають країну», «їм теж треба розслаблятися, добре вам тут розмірковувати», виправдовуючи в умовах війни такі дії, визначаючи їх як неоднозначні, некритичні або навіть нормальні.  

Лариса Денисенко: Коли мені доводилося говорити з людьми, що вирвалися з полону, всім дуже нелегко давалася розмова про зґвалтування та сексуальне насильство навіть не щодо себе, а щодо жінок, чоловіків, про яких це було відомо. Як ти вважаєш – потрібно говорити на цю тему, інтерв’ювати людей в рамках кримінального процесу, якими мають бути підходи?

Зера Козлиєва: Звичайно, такі розмови не можуть даватися легко. Це психологічна травма, яку не так легко вилікувати, і питання, якщо й узагалі можливо. В рамках кримінальних проваджень, коли такі є, жертв, безумовно, опитують. І свідків, відповідно, також.

Комунікувати цю тему, як на мене, потрібно. Але дуже обережно. Враховуючи, що вона стосується посягання на честь і гідність особи. Навіть КПК України передбачає розгляд у закритому судовому засіданні справ про кримінальне правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканості особи. 

Та є сенс в обговоренні цих тем хоча б для того, щоб жертви знали, що вони не єдині, хто стикається з такою ситуацією, щоб вони могли позбавитися хоч відчуття того, що вони самотні у своїй проблемі. Суспільне сприйняття таких злочинів також не зміниться само по собі, якщо над цим не працювати. 

Лариса Денисенко: Лілія Гемеджі, сильна кримська адвокатка, володарка відзнаки «Тюльпан прав людини» продовжує боротися на кримському правозахисному фронті. Можеш розповісти про жіночу лінію кримськотатарського правозахисту? 

Зера Козлиєва: Як мінімум, така лінія завжди була, вона не переривається сьогодні.

Якщо брати радянські часи, то правозахисний рух представляв собою скоріше захист колективного права кримськотатарського народу на повернення на Батьківщину, національного руху за відновлення своїх прав, в тому числі на самовизначення. І історія знає без перебільшень героїчні імена таких легендарних жінок – активісток національного кримськотатарського руху, як Зампіра Асанова, Веджіє Кашка, Айше Сейтмуратова, все життя яких пов’язане з національним рухом кримських татар, через що вони зазнали за життя чимало поневірянь від радянської влади. 

Якщо брати сучасні реалії, фокус дещо змінився. Я трохи говорила про це вище. Наслідками окупації стали порушення норм міжнародного гуманітарного права та прав людини через їхні політичні, релігійні погляди та національну приналежність, вчинення щодо громадян воєнних злочинів і злочинів проти людяності. У цій боротьбі за відновлення та захист прав людини, окрім Лілії Гемеджи, яку ми всі знаємо, бере активну участь багато жінок, діяльність яких пов’язана з захистом прав людини в умовах збройного конфлікту, як на окупованому півострові, так і на материковій частині України. 

Лариса Денисенко: Наскільки прокуратура – ментально або ж реально – є чоловічим простором? Наприклад, я відчуваю, що цей простір маскулінний, в мене складається враження, що жінки, які працюють і на серйозних посадах, пристосовуються в цьому просторі. Як ти це сприймаєш?

Зера Козлиєва: Тут виникає питання: що ми вкладаємо в значення «чоловічий простір». 

До нинішньої очільниці Генеральної прокуратури Генеральними прокурорами завжди були чоловіки, які задавали відповідні стандарти роботи цієї ієрархічної структури – жорсткі методи управління, безумовне виконання вказівок керівництва, статистичний метод оцінки якості роботи. Прокуратура України була напівмілітаризованою системою, яка передбачала ненормований графік роботи, слідство щодо тяжких і особливо тяжких злочинів, сувору дисципліну. І вважалося, що такі умови більше підходять для чоловіка, який може повністю присвятити себе роботі, адже в нього є (має бути) жінка, яка займається домашнім затишком, дітьми, бере на себе побутові питання. Тому жінці в прокуратурі, щоб стати «своєю» та заслужити повагу колег, треба було теж відповідати цим закладеним чоловіками стандартам.

Та я особисто вважаю, що частково (в переважній більшості) такі стандарти роботи не є правильними та нормальними ані для жінок, ані для чоловіків та не сприяють ефективному використанню людських ресурсів.

Після реформи прокуратура стала цивільною структурою, було скасовано класні чини, формений одяг, прокуратуру позбавили функцій слідства та загального нагляду. Тому прояви цих особливостей дещо ослабли, однак все одно іноді доводиться чути, що з чоловіками простіше працювати, адже можна вдатися до більш безцеремонної розмови, не переживати щодо необхідності йому бігти забирати дитину зі школи або що він піде в декретну відпустку. 

Не йдеться про те, що в прокуратурі немає місця жінкам, просто їм його зазвичай треба виборювати або доводити, що можеш на рівні з чоловіком впоратися з поставленим завданням. 

Зазвичай це визнання полягає в похвалі за «чоловічий вчинок», коли «она молодец, поступила по-мужски». Тобто залишилися певні стереотипи щодо типової жіночої та чоловічої поведінки.

Лариса Денисенко: Знаєш, мене трохи дивує, коли я чую від чоловіків: замість дітей та чоловіка вона вимушена вивчати право й адвокатувати права людини; замість ніжної лірики вона пише громадянську поезію, чого не очікуєш від тонкої дівчини (це щодо Аліє Кенжалієвої). Які, на твій погляд, сильні жіночі образи в історії кримських татар, і як ти особисто реагуєш на оліричнення себе, наприклад, або на протистояння твоєї роботи та жіночого покликання? 

Зера Козлиєва: Скажу так, що відверто в очі або в моїй присутності ніхто такого не говорив. 

Але знову ж таки – зазначу, що справді для кримських татар характерним є традиційне бачення ролі жінки – як матері та дружини. 

Тому, звичайно, коли дівчина до певного віку не вийшла заміж, це викликає запитання, переживання або навіть співчуття, чи тиск родичів.

Лариса Денисенко: А який це вік, до речі? Коли вже стає суспільно-підозрілим не бути заміжньою? 

Зера Козлиєва: Він може коливатися, але думаю, не помилюсь, якщо назву цифру – десь близько тридцяти. 

Це, до речі, притаманне і значній частині всього українського суспільства. Коли успішність та щастя жінки асоціюється з вдалим одруженням (що б це не означало) та реалізацією її материнської ролі. 

Не вважається чимось негожим спитати про те, чи «хтось когось вже знайшов», що «чи є розуміння, що дітородний вік не вічний». І такі коментарі звучать переважно з боку інших жінок, зазвичай старшого віку.

Відповідальність за збереження сім’ї, до речі, теж часто покладається на жінку як берегиню сімейного вогнища, і у випадку розлучення це вважають зазвичай її провиною чи навіть провалом. 

Треба віддати належне, що цей штамп був характерний для всіх радянських родин, через що вважалося нормальним, коли жінка терпить погане ставлення чи навіть порушення своїх прав задля збереження родини та обличчя перед суспільством.

Я в цьому сенсі займаю, як кажуть, принципову позицію – з такими штампами треба боротися. І якщо говорити про Київ, то тут ситуація з правами жінок та повагою до їхнього життєвого вибору значно краща та прогресивніша, ніж у регіонах, де вони (такі штампи) все ще панують.

Однак варто відзначити, повертаючись до кримськотатарської традиції, що виконання традиційної жіночої ролі ніколи не заважало займати кримськотатарським жінкам як активну громадянську позицію, так і бути активними учасницями прийняття рішень у сім’ї. Це і постаті жінок-активісток національного руху, яких я називала. 

І для мене це та сама моя бабуся, яка пережила депортацію та заклала тверде уявлення, що жінки дуже сильні. І ця сила полягає не тільки в тому, що вони можуть впоратися з найскладнішими, навіть часом надлюдськими життєвими викликами і труднощами, а і залишитись при цьому сповненими любові та добра до своєї родини, до близьких, до всього навколишнього  світу та до життя.  

Лариса Денисенко: ООН виокремлює роль жінки в питання перемовин, безпеки, примирення. Якщо говорити про твою роботу, це стосується важливого процесу: перехідного правосуддя. Можеш поділитися своїм баченням цього питання? І чому важливо, на твій погляд, цей процес вести жінкам-фахівчиням?  

Зера Козлиєва: Перехідне правосуддя – це не лише про правосуддя, це про те, як суспільству жити після збройного конфлікту. 

Воно включає такі компоненти, як встановлення правди, притягнення до відповідальності за найтяжчі злочини, амністію та забезпечення неповторення в майбутньому таких конфліктів. 

І ще це про примирення. Мені хочеться навести один із найяскравіших прикладів про перехідне правосуддя, який навела професорка Копенгагенського університету Ірина Марчук. Вона розказала про  особистий досвід колишнього судді Конституційного суду Південно-Африканської Республіки (ПАР) Елбі Сакса, в якого під час участі в боротьбі з наслідками апартеїду в машині детонував закладений вибуховий пристрій, в результаті чого він втратив зір, ліву руку, опинився в лікарні, довго проходив реабілітацію. 

Коли в нього запитували, чи бажає він помсти і що потрібно зробити задля вирішення ситуації, він відповів, що для нього найважливіше –встановлення демократії та верховенства права в ПАР. 

Через 18 місяців після цього він повернувся в ПАР, де до влади прийшов Нельсон Мандела, який призначив його суддею Конституційного суду. Коли суддя Сакс одного дня прийшов на свою роботу, в приймальні на нього чекала людина, яка безпосередньо керувала організацією замаху на його життя та підклала бомбу в його автомобіль. Злочинець попросив пробачення, вони довго розмовляли. Після цього злочинець сказав, що він крокує до Комісії по встановленню правди, щоб дати свідчення про його кримінальні діяння під час режиму злочинної влади. На це Ельбі Сакс побажав йому успіху. Через декілька місяців вони знову випадково зустрілися в публічному місці, і злочинець підійшов до судді і сказав, що дав свідчення для Комісії й відчув після цього неабияке полегшення. У відповідь суддя Сакс потиснув йому руку…

Як на мене, саме примирення буде одним із найбільших викликів, який постане перед українським суспільством. Окрім фахових знань у галузі міжнародного права та професійних здібностей, цей процес не обійдеться без емпатії. 

І ось тут починає працювати мій власний стереотип, що емпатія більш властива жінкам. Але ж це та навичка, яку слід розвивати всім, як жінкам, так і чоловікам, для того, щоб наше дуже різне за своїм змістом і складом суспільство і країна змогли вільно рухатися вперед.  

Submit a comment