Авторка: Лариса Денисенко

Фото: Оксана Тисовська

Досвідчений адвокат-міжнародник Андрій Козлов у 2013 році під час Євромайдану склав дієво-есеїстичний «План: Судді», де проявив себе професійним теоретиком, багато його тодішніх тез увійшли до проекту Конституційної реформи правосуддя, Андрій був офіційним спостерігачем як Координатор проекту організації «Democracy Reporting International»  – Підтримка відкритого, демократичного процесу реформ в Україні» в Конституційній комісії admission angularjs smart top.

Зараз він набуває нового  досвіду, адже перемога на конкурсі Уповноваженої  з прав людини зробила його новим членом Вищої Кваліфікаційної Комісії Суддів. Цей орган  впливатиме передовсім на оновлення системи українського правосуддя, саме зараз іде ретельна робота щодо нового складу Верховного Суду України.

З представником свіжої юридичної генерації говоримо про жінок-правозахисниць, про дискримінацію, про стосунки та суспільні штампи, про квотування, рівність та урівнювання, про те, що ми (люди) здатні еволюціонувати.

Відверто, особистісно й  гостро.

ЛД (Лариса Денисенко): Коли ти вперше замислився над питанням гендерної рівності, що слугувало поштовхом? 

АК (Андрій Козлов): Замислився, коли побачив ці проблеми в інших. Бо я народився, виховувався й жив у такому середовищі, де питання рівних можливостей, рівності здатностей не виникало ніколи.

ЛД: Може, пригадаєш, коли вперше побачив конфлікт статей?

АК: Може, у школі? У 4 класі ми зробили маленьку революцію, протестували проти того, що дівчат завжди призначали старостами класу й усі керівні піонерські посади були «дівчачими».

ЛД: А чому, як ти вважаєш, учителі обирали дівчат?

Узагалі, хто був до чого більше здатним?

АК: Можливо, тому, що вчительки вважали дівчат надійнішими, навіть слухнянішими, чемнішими – керувалися стереотипами. Я, звісно, визнаю різні біологічні ролі, а от щодо соціальних ролей, то тут не має бути переваг або стереотипів. Є гарні люди, є погані люди, розумні та не дуже, чесні й навпаки – і стать та багато інших ознак тут не є визначальними.

Хто був до чого більше здатним? З часів мого дитинства багато змінилося. Пам’ятаю, що в нас були дворові розваги, суто хлопчачі, якісь халабуди в закапелках, той самий футбол… Зараз я бачу й дівчат, які чудово грають у футбол, але вуличних ігор назагал стало менше. Дворове братство – квартал, вулиця, двір – воно природним чином або порозсипалося, або маргіналізувалося, принаймні у великих містах .

Пригадую, коли бавилися в козаків-розбійників, з нами завжди грали дівчата, бо були такі, що бігали, заплутували й метикували краще за хлопців. А ще, певне, усі знають про той чудовий момент у школі, клас шостий-сьомий, коли діти повертаються з літніх канікул – і… хлопці раптом дивляться на дівчат знизу вгору.

У десятому класі в нас були посилені заняття математикою за підручником Сканаві, і деякі дівчата, сильні математики, до речі, через надмірне навантаження непритомніли. З іншого боку, нас колись вивели на спаринг із гандболу з другим складом київського «Спартака» (примітка: ЛД: київський жіночий клуб, 20-разовий чемпіон СРСР, 13-разовий володар Кубка європейських чемпіонів). І ми, чотирнадцятирічні, налаштовані були: «Грай, гормон, кхм, хі-хі, дівчатка». А ці старші на 3-4 роки «дівчатка» були як справжні спортивні машини. І почалася не гра, а «рубілово на винос». Гандбол ‒ гра контактна, і ці контакти зовсім не з серії «хі-хі», а тут били нас ущент і завзято. Це були єдині ігри, на які я, голкіпер, одягав суспензорій (він тамує рухи), бо м’яч летить зі швидкістю близько 100 км/год, а коли «дівчатка» зрідка програвали, то тактика була цікавою: чому б не влучити «ворожому» кіперові в ніс чи в пах? Справді, чому ні, коли знаєш як і можеш просто зараз?

Чомусь антитезою згадав знамениту волейбольну команду «Уралочка»: тренер Карполь волає на двометрових дівчат, крихітний поруч із ними, і вони плачуть. Можливо, це забезпечувало результат (і потім усі раділи), але важко уявити, що цей емоційний досвід позитивним чином позначився на їхньому житті.

До речі, не дивно, що в прив’язці до 80-х років ми говоримо саме про чоловіків і жінок, а не про гендерні ролі в сучасному розумінні. Про інші, більш складні варіанти гендерної ідентичності в дитинстві та юнацтві якось не йшлося, гадаю, про більшість із них ми навіть не здогадувалися. Може, через правило «Не питай, не кажи»?

ЛД: Чи формували тебе жінки, чи були серед жінок на рівні, професійному або особистому, такі, які  стали для тебе прикладом?  Якщо так ‒ чому?

АК: Звісно, дві мої мами: мама й тітка.  Я їх дуже люблю, і, мабуть, ніхто не зможе перейняти тут першість, принаймні за часом.

Тітка все життя викладала російську мову як іноземну, бувало, їздила за кордон, своїм прикладом дуже допомогла мені привчитися до саморозвитку. Наприклад, я побачив, наскільки ширше розкривається все навколо завдяки знанню інших мов. Навколо були книги, усі в родині багато читали, батько перекладав із французької, і мені якось дуже легко вдалося завдяки і мамі, і тітці, і батькові  полюбити читати, зацікавитися світом навколо – в усіх його проявах, найголовніше – почати думати, причому думати самостійно, не покладаючись на погляди інших. Читати я завжди любив (під ковдрою з ліхтариком – нормальна тема, бо ж спати так нецікаво), але колись мені більше імпонували рухливі командні ігри, ніж усамітнене споглядання.

Мама закінчила факультет романо-германської філології, вивчала іспанську, але в ті часи ця мова, на жаль, не була популярною. СРСР товаришував із Кубою та ще нетривалий час із Чилі, тому мама поступово забула мову через те, що було обмаль можливостей послуговуватися нею.

Я народився дуже слабким (а в принципі – навряд мав народитися), у мене була сильна асфіксія при народженні, уперше захворів у 9 днів ‒ і пішло-поїхало… Медична картка була з енциклопедію завширшки. Коли мені виповнилося вісім, мама пішла з роботи, щоб займатися моїм здоров’ям. І тепер я розумію, що це вплинуло на її самосприйняття. Вона фактично стала домогосподаркою, і я інколи чую від неї не докори, а такі мінорні інтонації – сум за втраченими можливостями.

Найголовніше ж, чого мене навчили мама з тіткою просто у стосунках зі мною самим, ‒ це максимально зберігати доброзичливий спокій, принаймні пробувати зрозуміти іншу людину, якщо вона не пропагує войовничий ідіотизм, поставитися до неї приязно, пробачити, першим зробити крок назустріч, учинити правильно навіть усупереч власним інтересам. А ще – плекати безсторонність і не підносити «своїх» лише тому, що вони «свої». Така собі школа антикумівства. Але водночас – завжди захищати «своїх», коли вони потрапили в халепу, – у межах розумного сприйняття вчинку, звісно.

До речі, про школу. Я виріс та навчався на Відрадному (ЛД: один із нецентральних районів Києва) і нашу директорку теж можу назвати жінкою, що на мене вплинула.

Її звали Надія Василівна Онацька, вона була «гертруда», Герой Соціалістичної Праці – здається, у Києві було лише 3 таких учителі. Фронтовичка, медсестра. Фактично з нуля створила в периферійному районі славетну фізико-математичну школу, яка з цих дисциплін стабільно посідала 2-3 місце в республіці. Сама вона викладала російську, і це було дуже дивне поєднання: власна гуманітарність не заважала її величезному піклуванню про природничий напрям. У школі завжди впроваджували якісь сучасні пілотні освітні проекти, комп’ютерів було достатньо ще в середині 80-х, добудували новий корпус із величезним спортзалом. «Міцна господарниця» – і, як наслідок, – жорстка командна дисципліна. У середині 80-х, наприклад, якщо хтось приходив до  школи в синій (московській) формі, а не в нашій київській коричневій, просто відправляла додому. Дівчат методично сварила за сережки, каблучки, мінімальний макіяж. Завжди підтягнута, чітка, «законсервованого» віку, з нею було дуже важко сперечатися. А часи були такі, що спонукали до сперечання – демократизація, гласність. А вона, навіть коли йшла на поступки, улаштовувала все так, наче мала рацію саме вона. Одного хлопця вигнала зі школи за те, що в зошиті написав погане про вчительку (хоча певним чином та вчителька його спровокувала – це окрема історія). Педагогічна рада, урахувавши обставини, проголосувала тоді, щоб він лишився, але не такою була Надія Василівна: просто зарахувала голоси «проти» виключення як голоси «за» й таки погнала під три чорти, щоб… за півроку поновити.

І вона, знаєш, формувала в мені здатність до сталого спротиву через оцей свій неповторний стиль. Я тепер розумію, що вона любила учнів, хоча це інколи були неоковирні стосунки: жорсткий тиск на кращих і середніх, а при тому постійно панькалася з відвертими кандидатами до колонії – у школу змушені були брати всіх «на раёне», не лише здібних математиків і фізиків з усього міста. Але, мабуть, вона бачила свою місію в тому, щоб кандидат не став-таки «колоністом», а через оту селективно надмірну м’якість намагалася, як могла, відвернути зло.

Мама, до речі, у шкільні часи в розмовах із директрисою та вчителями  завжди мене захищала з приводу тогочасних конфліктів, а вже вдома «виховувала» за те, що в тій самій ситуації я якось не так повівся. Виховувала критичне ставлення й до самого себе, і до соціального довкілля.

І мама… мама, хоч і носилася зі мною, не зробила з мене мамія. Мене привчили давати собі раду, робити якомога більше самому. А знаєш, у мене є знайомі, які не можуть випрасувати собі сорочки чи там ще щось по господарці зробити. І мене це дуже дивує.

ЛД: Наче здатність прасувати мають тільки жіночі руки.

АК: Так. «Ученими доведено»: чоловічі руки на те нездатні. Добре, що в мами була інша концепція й технологія розкриття прихованих чоловічих умінь на ранніх стадіях занепаду. Я от зараз подумав про роль батька в моєму вихованні: гадаю, тато добре навчив мене ставитися до життя і, головне, до себе, по-перше, з розумом, себто об’єктивно, по-друге, не лише з розумом, але й із гумором.

ЛД: Давай про гумор. Гумор і сексизм. Чи можна жартувати щодо питань рівності?

АК: У розвиненому суспільстві, де існує свобода слова, сміятися, у принципі, можна з усього. Утім, дуже легко сміятися над слабкішим.

Дуже легко сміятися в ситуації, коли вочевидь існує нерівність, висміювати того, хто в цій нерівності програє. До речі, нерівність завжди варта висміювання – вона ж така потворна!

За умов рівності сміятися легше. У будь-якому разі, не вийде адекватно іронізувати без достатньої самоіронії. Хоча б тому, що більшу частину життя ми проводимо наодинці з собою – з кого ще сміятися насамперед?

Якщо ми подивимося на мультикультурне суспільство, зокрема, американське, то побачимо, що можна висміювати що завгодно, навіть меншини, бо вони мають адекватний захист.

Там, де є місце жарту, набагато менше місця лишається насильству. Гумор породжує діалог, і це працює з обох боків.

ЛД: А ти стикався з дискримінацією щодо себе або спостерігав явно дискримінаційну ситуацію щодо інших?

АК: Знаєш, я уникаю кіл, де це є прийнятним. На щастя, серед свого оточення ніколи не бачив ситуації «помовч, бабо», «стулися, педику», «не твоя справа, нігере» (я навмисно використовую тут злі іменники – для колориту). Хіба що як жарт між людьми, серед яких насправді панують добро, любов та рівність.

Але був раз випадок, коли ми сиділи десь із друзями й вели розмову, що відрізнялася і ключем, і формою від трешу та угару навколо, тому нас сприйняли як представників сексуальних меншин. Бо були надто  ґречні та приязні, а «справжній мужик» таким не має бути, ну, ми й не претендували на «мужика». Ледь не відлупцювали. Але «ледь» не враховується. А так – щастить, не хоче мене ніхто дискримінувати.

ЛД: Так це ж вона і є, дискримінація.

АК: Це – удавана дискримінація, а не справжня.

ЛД: Це ти про це знаєш, а не ті, хто думав тебе побити. І для них немає значення – помилкова це дискримінація або ж ні. Було неприємно?

АК: Було неприємно. Та я посміявся й забув.

ЛД: Ти забув, бо ти не є меншиною.

АК: Ти маєш рацію. Але ж нема гарантій, що колись знову не переплутають – і вже більш результативно.

Згадав: колись я був меншиною! Потрапив раз до залізничної лікарні, там була дуже сильна дитяча гастроентерологія. Так я в тій лікарні був не лише найменший, а й єдиний не-син-залізничника. Спокутував цей гріх, зазнавав переслідування, але раз прийшла навідати хрещена, ще одна добра жінка, яка на мене вплинула, застала один епізод і негайно вплинула на переслідувачів. І всі переслідування скінчилися.

Але справжнє відчуження інколи відчувалося за якоюсь цілком невловимою ознакою, чимось чи то у вигляді, а може, у манерах, за таким собі «свій-чужий». От хтось подивився на тебе, і ти вже не сподобався. І якщо може вплинути кепсько на твоє питання, то вплине – така в людини вдача.

Ми певною мірою так і залишилися тваринами, через це, зокрема, і відбувається утиск слабкішого або інакшого, бо в тваринному світі, на відміну від людського, одноманітність – виграшна. І визначається ознака, інколи ілюзорна, наявність чи відсутність якої дозволяє тобі домінувати. А ті, у кого ці ознаки є (або їх нема), наче мають коритися. Дискримінація – це різновид домінування. Серед нас є хижаки, котрі думають, що мають силу і право тлумити тих, хто, на їхній погляд, є слабшим або інакшим. Але це до першого травоїдного з «великої п’ятірки», слона, бегемота, носорога, який дасть відсіч із усією травоїдною ненавистю.

Тут залишається сподіватися на те, що цивілізаційна надбудова все-таки зростає, і людина як вид – зростає. Може, я помиляюся, але в нас людина недоеволюціонувала, бо українці як частина радянського суспільства надто довго були позбавлені можливості індивідуального розвитку, а також вільної та довірчої взаємодії з іншими.

Утім, мені подобається, що тема дискримінації почала проговорюватися. Це означає, що більше людей замислиться. А для тих, хто не вміє замислюватися, буде корисним такий укоханий ними старий добрий примус – уже щодо них.

Мусимо встановити жорсткі антидискримінаційні правила в суспільстві. Навіть у конфлікті ідей це дасть можливість прогресивній меншості змусити патріархальну більшість поважати її свободу і права, спонукати нас до розвитку. Не кажучи вже про випадки, коли необхідний банальний фізичний захист слабших чи менш чисельних. Меншість – це суто кількісна ознака, вона ніяк не впливає на якісну: «правий» чи «неправий». Інакше виходить типове «мільйони мух не можуть помилятися».

І я переконаний, що рівність між жінками й чоловіками, а також представниками різних гендерних ролей ‒ установиться. Але тут потрібно думати й над тим, щоб не було перекосів, зворотного домінування, а також кривди серед скривджених.

Бо коли людина вважає, що ‒ попри всі перепони ‒  вона пробилася вище, ніж судилося або просто ніж було, вона подекуди починає домінувати з потрійною силою, перш за все над тими, з чийого середовища походить: аби підкреслити відрив та інакшість.

Тобто я впевнений у тому, що нерівність як різновид несправедливості треба зупиняти. Як і в тому, наприклад, що сучасний рівень освіти дозволяє жінці бути більш ніж компетентною, наприклад, у ядерній фізиці чи в юриспруденції. Але в ядерній фізиці чи юриспруденції, іншій професійній сфері не потрібно вводити квоти за будь-якою ознакою, крім здатностей, – для жіноцтва чи для будь-кого. Просто ці здатності треба об’єктивно вимірювати. І якщо серед фахівців певної галузі професійно сильнішими є, скажімо, саме чоловіки, не потрібно тягнути туди певну кількість жінок тільки тому, що це – «правильно». Уяви, наскільки ми наблизимося до апокаліпсису, якщо ядерною фізикою займатимуться не за розумом і знаннями, а за квотами: віковими, статевими, гендерними, регіональними тощо. Розумієш, людина не може працювати на ядерному реакторі лише через те, що вона – або жінка, або гей, або полтавка, чи біженець, чи ветеран.

Інша річ – політика, де йдеться перш за все про представництво інших людей. І, ймовірно, аби представляти когось за певною ознакою (наприклад, стать), – непогано б до неї належати. Боюся, до гендерних квот у ширшому сенсі нам ще дуже далеко.

Тобто треба розрізняти концепції рівності та урівнювання – і друге навряд є прийнятним у сучасному світі. Але водночас треба враховувати штучні соціальні обмеження й боротися із ними, бо я пам’ятаю дівчат зі свого класу, які були дуже здібними математиками, але деяких просто розчинив побут і зневіра у власній фаховості та кар’єрній потузі.

Або часто читаєш оголошення: «потрібна секретарка, жінка, до 25 років». З одного боку, наче дискримінуються чоловіки і старші люди: може, він мріяв бути секретарем, але йому навіть не пропонують. З іншого ж, наче створюється таке собі квітуче «секретарське жіноче гетто».

ЛД: Бо секретарка, відповідно до сталої стереотипізації, ‒ не людина, яка думає. І саме тому цю позицію не пропонують чоловікам.

АК: Зауваж, це ти сказала. Але так воно подекуди є –  також і через сприйняття самими кандидатами, і це дуже неприємно. Як і те, що ця професія в наших краях роботизувалася, бо її розглядають як «подай-принеси».

Завдання суспільства – забезпечити умови рівного доступу насамперед. Для всіх. Я от раптом подумав, як мені подобається, що українською «homo», «людина» – жіночого роду, це дуже допомагає пам’ятати, звідки ми є.

Є ще питання, котре мучить мене: це момент, коли жінка стає матір’ю та «вилітає» з професії на певний час. І досі деякі дивні люди вважають вагітність хворобою.

ЛД: І ти зауваж, нікого з ейчарів не цікавить, чи чоловік часом не чекає на появу дитини в родині. Про це не питають.

Так, тому що дитинкою в нас займається «мамуся», «мамочка». Я навмисне вживаю  саме це слово: «мамуся». Коли так кажуть, я відчуваю в цьому зверхнє ставлення, це щось на кшталт «шановний» (тоном, сповненим зневаги). І от «мамуся» – наче все це несерйозне зайняття для несерйозних людей.

З’являється дитина, і я думаю про те, що бувають робочі процеси, з яких і на два тижні виключитися не можна. Твій партнер може й допомагати, але на жінку звалюється найбільший тягар, на певний час відбувається виліт із професії. Звісно, я бачив залізних леді, які встигали все-все-все мало не з перших днів після пологів, але це ж винятки, у тому числі психологічні.

Інфраструктурно треба вирішувати багато речей, щоб спростити людям з малими дітьми доступ до професії. Місця для годування, столики, щоб перевдягнути дитину. Є тролейбуси з низькою підлогою, але ніколи не знаєш, чи нормально працює пандус і чи зможеш ти закотитися свій візочок з малям? А ми звикли, що треба прораховувати ситуацію, виходячи з гіршого варіанта, якщо цього не робити, – ризикуєш програти. От і сидять мами вдома замість того, щоб реалізовуватися в обох можливих ролях водночас: мами і профі.

ЛД: Яким, на твій погляд, має бути адекватне партнерство? Стосунки?

АК: Нормальне партнерство ‒ коли ти робиш максимум можливого.

Але навіть у цій моделі бувають ситуації, коли хтось ставить запитання: а чи отримую я достатній відгук на свої зусилля? Буває так, що одна людина просто не тягне. У мене були ситуації, коли я недотягував. А бувало й навпаки. Хтось більше не може викладатися так, як хотілося б. Хтось не усвідомлює ось це партнерство, у чому воно полягає, бо якщо тебе витягують, то й ти маєш напружуватися, щось змінювати, виправляти, перетворюватися.

Є ж люди, котрі досі обирають не партнерку, а ґаздиню. Набагато розумніше реагувати на культурні коди, коли проявляються спільні ціннісні погляди людей. Тоді набагато менше очікуєш прикрих несподіванок. Мабуть, завдяки цьому тримаю цілком дружні стосунки з усіма, з ким пощастило бути поруч, але згодом не склалося.

ЛД:  Давай поговоримо тепер про професію судді.  Є наразі такі дані щодо входження жінок-суддів до Верховного Суду. Аргентина: тільки в 1970 році  після воєнного перевороту з’явилася перша суддя-жінка. У 1946 році у Франції жінок допустили до суддівства, нині жінки-судді становлять приблизно 57–60 %  від загальної кількості суддів. Німеччина: у 1927 році перша жінка суддя – районного суду, у 1933 режимом наці були звільнені всі жінки-судді. Греція: згадуємо Феміду, тільки в 1955 жінка стала першою суддею. США: перша жінка -суддя митного суду з’явилася в 1928 році, Великобританія: у 1962. У нас: одна жінка-суддя КСУ, кількість жінок старого складу ВСУ є помітною.

АК: За моїми, можливо, хибними спостереженнями, суддів-жінок у загальних судах першої інстанції більше, у спеціалізованих – десь порівну. Коли йдеться про вищі суди, часто формується чоловіча більшість.

Але мені видається, що не буває чоловічих або жіночих справ – я тут не про суди. Ти або готовий/готова робити це, або ні, яка різниця, якої ти статі або віку?

Є ж купа стереотипів. Наприклад, кажуть, що жінки краще маніпулюють або ж пліткують. А я бачив чимало чоловіків-майстрів цієї справи. Це залежить не від статі, а від загального рівня людини: інколи можеш від пана таке почути, що годі дивуватися, як його такі мізерні штуки взагалі можуть цікавити? А сам такий поважний, аж високоповажний… Узагалі, тутешня високоповажність – феномен, вартий окремої розмови.

Що ж до жінок у юриспруденції, тут і було, і є маса цікавезних постатей.

Але мені чомусь хочеться згадати плеяду жінок-правозахисниць, котрі кидали виклик радянській  тоталітарній системі. Світлана Алєксєєва, Лариса Богораз, Єлєна Боннер, Тетяна Великанова, Юлія Вишневська, Алла Горська, Наталя Горбаневська, звісно, Валерія Новодворська, Оксана Попович, Надія Світлична, Ірина Сеник, Ніна Строката. Адвокатка Діна Камінська: тоді була складна система допуску до захисту дисидентів, і вона билася за ці допуски, а потім за підзахисних. Уяви, як це було важко психологічно, бо захист мало на що впливав у ті часи, адже вироки спускалися до суддів із партійних органів – усе було визначено заздалегідь. Утім, і тепер, судячи з пропорції обвинувальних та виправдувальних вироків, справа це невдячна. Але вода камінь точить, і суспільний прогрес та гуманізація роблять ідеї та вчинки людей, які випереджали свій час, мейнстримом. Спитай у Клодет Колвін чи звернися до прикладу Рози Паркс.

От ти згадала про Грецію, а я ж там колись тривалий час судився. Справа була велика і стосувалася катастрофи українського Як-42 під Салоніками 17 грудня 1997 року. Одним із її важливих напрямів було провадження за звинуваченням двох грецьких диспетчерів – їх урешті визнали винними всі три інстанції. Так от, і нам, і справі правди дуже пощастило з суддею. Суддею-жінкою. Її звали Дімітрія Перістеріду. Під час процесу я кілька разів ніяковів: звідки вона все це знає, як їй удалося так системно осягнути подію, щоб ставити такі логічні й чітко пов’язані запитання – та ще й так, що приховати щось було цілком марно? Згодом з’ясувалося, що вона спеціально одержала дозвіл і літала в кабіні пілота, проводила тижні в диспетчерській вежі, щоб побачити, як усе відбувається перед очима тих та  інших, як вони це сприймають, як мислять і реагують. Просто недосяжний клас: певен, що вона з цією справою величезними літерами увійде в товстелезні підручники з міжнародного повітряного права. Та вже бачив згадування в кількох вельми ґрунтовних виданнях!

Я хочу побачити такого або таку українського суддю, з потужним розумом і неймовірним завзяттям. І не одного! Сподіваюся дещо зробити для цього. І буде чудово, якщо першим таким українським суддею буде жінка. Або чоловік. Або трансгендер. Або ще хтось. Головне, щоб така людина в мантії з’явилася і щоб для неї були створені надійні умови проявитися у всій людській і професійній красі.

ЛД: І це прекрасно. Бо зараз тобі доведеться концентруватися на критеріях відбору, відборі суддів. Що для тебе в цьому процесі є головним? Визначальним?

АК: Критерії вже встановлені. Нарешті це не лише професійні знання й навички. Бо можна бути чудовим юристом (або мати гарну пам’ять), але водночас людиною, цілком непридатною до здійснення правосуддя. Збулася моя мрія: тепер ми тестуватимемо й загальні здібності, і психологічні якості, причому частка балів за ці випробування навіть переважатиме здобуту за «професійне». І все це – за найпрогресивнішими методиками, випробуваними у світі, навіть у судах, іноземних, звісно. Нарешті ми хочемо побачити в судді людину, але деякі люто пручаються.

Гадаю, задані критерії відбору до снаги будь-кому, хто має в собі риси високого професіонала, не втрачаючи при цьому людської подоби. От і поглянемо потім на гендерну статистику (сміється).

ЛД: Є такий персонаж, онук Сталіна та змовник всія Русі Юрій Мухин, він аналізує, зокрема, радянську/російську судові системи, і от його цитата: «А в чем работа судьи? Судья должен проанализировать улики по делу и принять собственное правосудное, законное решение. Это сугубо мужская работа. Но если ты должен принимать то решение, которое требует прокурор, если твой личный анализ никому не нужен, то как же мужчина (да и множество женщин) может на такой работе работать? Такую работу с удовольствием делает только баба. Мужчины стали уходить из судей, и суды стали раем бабской подлости и спеси». Прокоментуй це, будь ласка.

АК: У людини надзвичайно багатий внутрішній світ, де напевно знайдеться місце і рептилоїдам, що таємно правлять планетою, і капелюшкам з фольги для захисту від космічних променів, і уринотерапії проти урану-235, і правосуддю за допомогою (якщо не прямо на підставі) Codex Seraphinianus.

(Сміються)

ЛД: Кого б іще з жінок ти згадав як персональних агентів впливу?

АК: Тобто впливу на мене? Багато кого, наперед прошу вибачення в тих, кого пригадаю згодом, але для цього тексту – запізно.

Звісно, це і моя люба класна керівничка Наталя Борисівна Котламіна, яка стояла за нас, бешкетників, як тигриця, а загалом дала гарні уроки не лише російської літератури, але й того, як чинити по-людськи за дуже несприятливих обставин.

І чудові викладачки з Інституту міжнародних відносин, Наталя Степанівна Погукаєва, Алла Іванівна Сторчак, Валентина Степанівна Гриценко, які, кожна у свій неповторний спосіб, навчили ще більше любити філософію, історію й культуру. А ще ж Людмила Петрівна Чуракова, завдяки якій латина ніколи вже не була для мене мертвою мовою.

І вся наша переважно жіноча інститутська кафедра іноземних мов, але насамперед Наталія Григорівна Коболєва, яка переконливо довела, що нема меж просунутості та високого класу, і навіть таким пихатим хлопчиськам не треба забувати, що насправді є ще дуже багато речей, які належить знати сучасній освіченій людині, бо інакше – не комільфо, та  завідувач кафедри Валентина Вікторівна Дайнеко, перед якою спочатку всі лише тремтять, але на старших курсах нарешті розуміють, що кращого дружнього наставника з тонким почуттям гумору годі й шукати – якщо в тобі є хоч якась Божа іскра.

А ще мої неймовірні друзі й колеги останніх років: Оксана Войнаровська, Наталія Микольська, Аліна Свідерська, Євгенія Закревська, Ольга Старостіна, Дарія Михайлова, Наталка Гуменюк, Юлія Нікітіна.

Кожна на своєму місці, вони не працюють – гарують, не маючи при цьому жодних «понтів», не зупиняючись ні на мить у своєму розвитку та пошуку найкращого вирішення надскладних завдань. І в кожної з них усередині – справжня атомна станція, бо я відверто уявити не можу, звідки беруть сили, як усе встигають, і настільки класно. Я би так не зміг.

А ще ж є тисячі жінок-волонтерів, і я маю честь декого з них знати, Марину Добровольську, наприклад.

І ти впливаєш на мене, бо не розумію, наприклад, як ти можеш робити добре стільки речей одночасно. Інколи думаю, що в тебе є сестра-двійник, яку ти нещадно експлуатуєш. І щодо тебе нема цього смішного відчуття, коли людина займається усім, а насправді – нічим. Ну, або ніяк. Натомість я здатний багато чого всотувати, але потім, коли приходить час віддавати, то можу концентруватися на чомусь одному. От і це інтерв’ю буду вичитувати довго – і лише коли закінчу з рештою важливих справ. До речі, а де ти береш енергію, де атомна станція в тебе?

ЛД: У мене є сестра-двійник, ти швидко мене розколов! Але – продовжуй!

АК: Не можу не згадати тих прекрасних, із ким поталанило бути поруч: з ними пов’язано стільки чудового, що це просто складно описати; вони багато чого мене навчили, багато чого в мені виправили й посилили. Сподіваюся, що й їм не здається, що ті часи були марними.

І, звісно, та, з ким ми разом тепер, яка безпосередньо впливає на зростання рівня мого щастя та й інтелекту з характером укупі, – дякую, Вікторіє!

ЛД: Як, на твій погляд, потрібно реагувати на сексизм?

АК: Коли до сексистських висловлювань удавалися політики, урядовці, моєю першою реакцію бувало: це їхні проблеми, жлобство та безкультурність. Але це помилка: не варто забувати, що до них дослухаються, їхній приклад наслідують, тож варто спонукати їх добирати слова. Тут ідеться про розвиток суспільства, зміну поглядів.

Знову ж таки: сексизм треба нещадно висміювати, як і інші випадки інтелектуальної та емоційної неспроможності.

Загалом же, ми з тобою вихідці з радянської доби, де наші нинішні погляди вважалися б абсолютно неприйнятними. За умов свободи совісті, свободи слова – людина розвивається і в думанні. Але деякі це лише вдають; насправді вони культивують ханжество, продовжуючи думати в дусі прихованого расизму, ейджизму, антисемітизму або ж сексизму чи інших -ізмів, не випльовуючи це на поверхню.

ЛД: Щось мені знову про агентів зайшлося… Ось ти відчуваєш, що суспільство змінюється, що агентами змін є саме жінки?

АК: Бачу, як нині з’являється чимало жінок (до речі, коли в нас зникнуть ці звернення: «мужчіна», «женщіна», а почнуть звертатися «пан» і «пані»?), які витягують неймовірно цікаві проекти. Повагу викликають масштаби того, що вони запланували і – впорались. Книжковий Арсенал (Оля Жук, Ірина Славінська, Юлія Козловець), Таблеточки (Ольга Кудіненко), Армія SOS (Дарія Морозова).

Знаєш, якщо вже почали про благодійність, то є  цікавий момент: деякі люди, що нею займаються, тими ж близькими мені притулками для тварин, часто дуже солодкаві, рожеві, пухнасті, мімішні. А я цю зацукрованість погано сприймаю, проте розумію, що зміст дії важливіший за будь-яку форму, яка мене може навіть смішити, і – підтримую такі проекти.

До речі, типове висловлювання похмурих дебілів про благочинців та й узагалі всіх, хто робить щось «необов’язкове» поза трудовою книжкою, зарплатною відомістю, послужним списком, розподілом прибутку, банківським рахунком, до чого вони самі нездатні: «Нема чим більше зайнятися…» І я думаю: на біса, навіть якщо в людини щось інше не склалося або вона просто присвятила себе лише цій справі, це що, заперечує потужність і величезну потрібність її справи?

Як я вже казав, у тваринному світі розмаїття серед одного виду, роду не вітається: уніфікація в поєднанні з розвитком сталих інстинктів і рефлексів допомагає ефективніше виживати. Але ж людина – тварина соціальна, і тут цілком інша справа. Наша сила – саме в різноманітності, поліваріантності: ідей, нахилів, учинків, культур, соціальних ролей нарешті, бо це надає широкий простір для випробувань, так, урешті, просто цікавіше. Цим ми замінили суто мутагенний розвиток і впевнено виграли.

Колись сміялися з тих, хто не вважав Землю пласкою, потім їх спалювали, а тепер людство запускає космічні апарати на Марс і навіть поза межі галактики. Колись для розмови на відстані зверталися до чаклуна, а тепер це може зробити будь-яка дитина.

Казали: «Як жінка може голосувати?» (ну, одразу після того, як перестали казати: «Як можна замінити голосуванням владу, дану Господом нашим?») Просто уяви, наскільки швидше б розвивалося людство, якби не зацьковувало носіїв потенційно цікавих ідей?

Гідність – ось що ми мусимо плекати й поважати в кожному і кожній. Людина, гідність якої недоторканна, може практично все! У кожній людині ми мусимо бачити перш за все людину, і особистий вибір стилю життя, допоки не зазіхає на гідність конкретної іншої людини, має бути саме особистим.

Якщо сам стиль життя, наприклад, гендерна роль не зазіхає на гідність інших (а вона таки не зазіхає, бо є вибором глибоко особистим), то й публічне оголошення про це теж не порушує нічиїх прав.

Гідність та рівність у гідності і правах – те, що дозволить нашим онукам та онучкам дивитися на нас не як на птеродактилів, а як на достойних людей, які зробили все можливе для того, щоб нащадкам ніщо не завадило поринути в зоряне майбутнє. Незважаючи на те, що ми й гадки не мали, наскільки воно близько, це майбутнє.