Авторка: Лариса Денисенко
Фото: Леся Дубенюк
Ірина Токарська – суддя Маневицького районного суду Волинської області й викладачка Львівського регіонального відділення Національної школи суддів. Вона працює не в столиці, а в невеликому селищі міського типу, тож зблизька бачить, із якими проблемами стикаються жінки в регіоні та які виклики долають судді першої інстанції. Як суддя-спікерка пані Ірина розуміє важливість діалогу з суспільством про становлення в професії. Про стереотипи, важливість менторства й настанови молодшим колегам – у цій розмові.
Дві історії про шлях до суддівства
Ірино, яким був ваш шлях до суддівства?
Розповідь про мій шлях до суддівства можна поділити на дві окремі історії.
Перша дещо містична, під назвою «Хтось по житті мене за собою веде». А друга: «Терпіння і труд все перетруть» (сміється).
Вищу освіту я здобувала в ВДУ ім. Лесі Українки за спеціальністю «правознавство». На п’ятому році навчання було передбачено обов’язкове проходження практики в прокуратурі або суді. Завдяки чому я мала можливість бути присутньою при розгляді справ суддями Апеляційного суду Волинської області (теперішній Волинський апеляційний суд).
Це і стало життєвим поштовхом для формування мрії стати суддею. Я була вражена мудрістю та ерудицією суддів. І часто задумувалася в судових засіданнях – як одна людина може мати стільки різносторонніх знань і орієнтуватися в усіх сферах життя – від подачі електроенергії в будинок до статутів підприємств?
Читайте також: Ганна Вронська: Права жінок, гендерна рівність, екологічні права — це все про людську гідність
Це зараз я вже розумію, що судовому засіданню передувала кропітка праця й детальне вивчення матеріалів справи до початку її розгляду по суті. Але враження лишилися на все життя. По завершенню практики працівники цього суду мені порекомендували подати документи в резерв апеляційного суду на посаду секретаря судових засідань. І я скористалася порадою.
Після закінчення університету декілька місяців була в пошуках роботи. Єдиною посадою на той час, де можна було хоча б частково застосовувати отримані знання й набувати практику, для мене стала посада юриста – діловода в Луцькому РАЦСі на період декретної відпустки іншої працівниці. Так, після чергового робочого дня я знайшла вільну хвилинку, щоб заїхати на квартиру, де тривалий час проживала будучи студенткою. Зайшовши в під’їзд, автоматично відкрила поштовий ящик, у якому, як потім з’ясувалося, вже тривалий час лежало повідомлення з Апеляційного суду Волинської області. Про проведення конкурсу на заміщення вакантної посади секретаря судових засідань. У листі мене запрошували взяти участь у конкурсі – на 9 годину завтрашнього дня… Наступного дня на зазначену годину я прийшла й дізналася, що на дві вакантні посади є три претендентки, одна з яких перед самим конкурсом відмовилася від участі, дізнавшись про розмір заробітної плати. Якщо не помиляюсь, то на той час вона становила 105 гривень. Так я почала працювати секретарем судових засідань Апеляційного суду Волинської області. На цьому закінчується моя дещо містична історія про шлях до судівництва. І починаються насичені робочі будні, які далі мене привели до омріяної мети.
«У кулуарах озвучувалося, що місце жінки між трьома «К» (kinder – kirche – küche), і бажання робити кар’єру в цей «жіночий бермудський трикутник» не входило»
Це був 2002 рік. Відповідно до чинного на той час законодавства, апеляційні суди здійснювали перегляд судових рішень у цивільних справах першої інстанції – і як суди першої інстанції розглядали кримінальні справи за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів. От, власне, беручи в них участь як секретар судових засідань при розгляді цивільних та кримінальних справ, я отримала безцінний досвід щодо ведення процесу головуючого. І мала можливість працювати з глибами волинського суддівства, кожне слово яких хотілося закарбувати собі в пам’ять.
2005 року в апеляційних судах була введена посада помічника колегії суддів. Я, звичайно, вже бачила себе на цій посаді. Однак бачення керівництва суду було зовсім іншим. На посадах помічників мають бути винятково чоловіки. А для жінок існує посада секретаря судових засідань. Яскравий приклад гендерної дискримінації, чи не так?
Читайте також: Оксана Гузь: Система не розуміє, в чому проблема, навіщо ми носимося з тією дискримінацією
У кулуарах із приводу цього озвучувалося, що місце жінки між трьома «К»: kinder – kirche – küche (укр. діти, церква, кухня). І бажання робити кар’єру в цей «жіночий бермудський трикутник» не входило. Тому посада помічника судді мені далася не настільки легко, як сама життєва можливість працювати секретарем в апеляційному суді. І якщо я ще якось можу для себе пояснити стереотипність мислення чоловіків старшого віку, певна частина життя яких припала на воєнний та післявоєнний період… То «дружню» пораду колеги приблизно мого віку звільнитися з суду, влаштуватися на роботу юристом на фірму й вийти заміж, бо кар’єра мені все одне «не світить» – абсолютно незрозуміла. Ця порада викликає щирий сміх. Хоча він уже відмовляється від своїх слів і заперечує, що колись міг таке сказати (усміхається).
Але Господній промисел тонкий. Мене, напевно завдяки своїм старанням і вірі в мене моєї наставниці – судді Апеляційного суду Волинської області у відставці Завидовській-Марчук Оксані Григорівні, з часом усе-таки перевели на посаду помічника колегії суддів. Ще один яскравий життєвий приклад, цього разу важливості менторства в долі людини.
До речі, потім керівництво, спостерігаючи за роботою помічників, змінило свою думку щодо розподілу на жіночі й чоловічі посади. Упродовж наступних кількох років помічники й помічниці апеляційного суду указами президента були призначені на посаду судді.
Серед них 2008 року і я була призначена суддею Маневицького районного суду Волинської області.
«Почавши працювати суддею в 27 років, я спочатку зіштовхнулася з певною недовірою й навіть зневагою від чоловіків-учасників судових засідань»
Шлях до суддівської посади вочевидь не був простим. Ірино, що легше, а що важче в суддівській роботі?
Ларисо, продовжуючи бути відвертою з вами, скажу, що не можу дати однозначної відповіді на це запитання. Мені здається, що в роботі судді немає легшого/важчого, а є лише мегавідповідальне, за яким стоять людські долі.
Чи відчували ви тиск суспільства щодо себе, будучи суддею? Чи проявлявся тут, на ваш погляд, гендерний аспект?
Тиску суспільства у класичному його прояві я не відчувала. Однак почавши працювати суддею в 27 років, я спочатку зіткнулася з певною недовірою й навіть зневагою від учасників судових засідань чоловічої статі. Бо нібито була, по-перше, надто молода. А по-друге – жінка. Вони теж із часом змінили свою думку.
У моїй практиці навіть були заяви про відвід судді від чоловіків позивачів або відповідачів, умотивовані тим, що я, як жінка, не зможу ухвалити справедливого рішення у справі про розподіл майна подружжя. І не дай Бог, мікрохвильова залишиться колишній дружині (сміється).
«Жінки схильні до самопожертви. Занадто довго фраза «б’є – значить любить» сприймалася як норма»
На що треба обов’язково звертати увагу – від норми законодавства до позанормового – коли розглядаєш справи щодо гендерно зумовленого насильства?
При розгляді такої категорії справ окрім законодавства передусім варто звертати увагу на психоемоційний стан учасників провадження. У процесі необхідно керуватися принципом «не нашкодь».
Поясню, що я маю на увазі. Важливо правильно формулювати запитання, щоб не спровокувати нового конфлікту між сторонами чи не загострити старого. Враховувати те, що наслідками насильства зазвичай є страх чи сором потерпілої, які можуть стати на заваді в бажанні давати свідчення суду.
Зазвичай потерпілі жінки емоційно виснажені й підтверджують, що це не перший випадок домашнього насильства. Але саме він став останньою краплею для звернення з відповідною заявою в поліцію.
Хоча, аналізуючи справи цієї категорії, які перебували в моєму провадженні останній рік, я помітила, що тенденція поступово змінюється. Жінки вже здебільшого не чекають тієї останньої краплі. Вони навпакипочали реагувати на перші прояви агресії. Можливо, поштовхом стало те, що суспільство припиняє бути толерантним до проявів домашнього насильства. Суспільство визнало, що це загальна проблема.
Читайте також: Катерина Павліченко: Подолання домашнього насильства — це пріоритетне завдання для МВС
На ваш погляд, що потрібно змінити в усіх сферах, щоб потерпілі від домашнього насильства почувалися захищеними, щоб жінок не стереотипізували й не звинувачували, щоб жінкам не було страшно звертатися по допомогу до сфери правосуддя? Щоб жінкам забезпечувався доступ до правосуддя?
Я працюю вже тринадцять років у селищі, чисельність населення району якого до територіально-адміністративної реформи налічувало приблизно 54 тисячі мешканців. Мені не відомі випадки перепон для потерпілих у доступі до правосуддя. Оскільки в переважній більшості потерпілими від домашнього насильства є жінки, я з професійного досвіду дійшла висновку, що реальною перепоною в доступі до правосуддя в невеличких містах, де, як кажуть, всі всіх знають, є страх жінок перед розголосом їхніх сімейних негараздів перед людським осудом.
У багатьох із них, на жаль, на першому місці не власне психологічне чи фізичне здоров’я, не здоров’я дітей, а те, що скажуть люди. І жінка продовжує терпіти. Бо дітям потрібен батько: не одна я так живу, коли не п’є, то і гроші які-не-які заробляє…
Жінки схильні до самопожертви. Занадто довго фраза «б’є – значить любить» сприймалася як норма. Нормальним вважали періодичне рукоприкладство в деяких сім’ях. Типу «з ким не буває?»
Мало хто задумується над тим, що домашнє насильство не лише фізичне. Воно має багато граней: психологічне, економічне, сексуальне. У «Записках українського самашедшого» Ліни Костенко є прекрасні слова: «Манія величі – це хвороба. Комплекс меншовартості – теж хвороба. Тільки ще гірша». Чомусь у нас навіть розлученого чоловіка називають «холостяком», а розлучену жінку – «развєдьонка», тому я щиро хочу, щоб українські жінки нарешті позбулися цього комплексу меншовартості.
«Кожен випадок безкарності внаслідок приховування, замовчування, не стає останнім, а тягне за собою нові прояви насильства»
Виходить, що порядок речей, традиційна норма домінує над правом людини, законодавством. Що в такому разі можуть зробити правниці, зокрема судді? Що б ви сказали жінці, яка в невеличкому містечку зазначає насильства в колі родини й боїться цієї «суспільної анафеми»?
Я не раз замислювалася над тим, як суддя може допомогти постраждалій від насильства. Адже судовий розгляд – це, можна сказати, підсумковий, завершальний етап, якому передує робота з потерпілою працівників правоохоронних органів, адвокатів. На мою думку, єдиною можливою і правильною допомогою судді в цій категорії справ є те, що правосуддя має вершитися. А кривдник повинен нести покарання за вчинене правопорушення та злочин.
Про це треба розповідати суспільству. Чужий приклад також змусить задуматися над наслідками неправомірних дій чи невиправданого терпіння.
А жінок, які бояться людського осуду, я би запитала, чи хотіли б вони такого життя для своєї дитини. І чи усвідомлюють, що своїм прикладом закладають їй певні життєві шаблони. Можливо, варто почати з себе й розірвати цей ланцюг. Адже проблема насильства давно стала не лише внутрішньою сімейною бідою, а й великою соціальною проблемою. Варто усвідомити, що кожен випадок безкарності внаслідок приховування, замовчування, не стає останнім, а тягне за собою нові прояви насильства.
Читайте також:Надія Стефанів: У кримінальному праві жінки частіше зустрічаються як потерпілі, ніж як правопорушниці
Суддям доводиться говорити на різні теми з суспільством. Як вони можуть комунікувати? Яку стратегію обрали для себе ви?
Окрім судді та слідчої судді, я ще виконую обов’язки судді –спікерки. Переконана, що комунікація з суспільством однозначно важлива й потрібна. Намагаємося змінити думку про закритість суду. Разом з колективом неодноразово проводили різні просвітницькі заходи для школярів. До речі, один із заходів був присвячений Дню Конституції. Ми багато чого використали із книги «Я і Конституція», співавторкою якої є ви. Один примірник книги з вашим автографом подарували дитячій районній бібліотеці.
Також на офіційному сайті та в мережі ФБ звертаємо увагу громадян щодо певних змін у законодавстві, висвітлюємо хід резонансних справ. Чесно зізнаюся, не завжди вистачає часу для комунікації. Оскільки першочерговим, звичайно, є розгляд справ, але ми над цим працюємо. Треба говорити з суспільством і намагатися, щоб тебе почули. Наведу приклад. Кілька років тому була не зовсім приємна ситуація, коли огородження парканом території суду деякі мешканці обурено сприйняли як повернення в 30-ті роки. Тому ми з прессекретарем на ФБ-сторінці суду спілкувалися з дописувачами, відповідали на їхні запитання, роз’яснювали, і напруга стишилася.
«Єдиний спосіб піднятися на вершину драбини – долати сходинку за сходинкою»
Чи були у вас у дитинстві чи є зараз героїні – реальні або ж літературні – які вас мотивували? Чого ви в них навчилися?
Так, у дитинстві для мене героїнею була Маргарет Тетчер. Про це нещодавно нагадала двоюрідна сестричка, вітаючи з черговим Днем народження. Перечитавши історію життя та успіху Маргарет Тетчер я зрозуміла, чому так хотіла бути схожою на неї. І чому її життєві принципи вражають мене й тепер. Моє дитяче захоплення підкріпилося тепер дорослим усвідомленням. Адже справді, постать Маргарет Тетчер – велична, і недарма вона отримала прізвисько «Залізна леді».
А взагалі в процесі «дорослішання» я зрозуміла, що мотивуючими та вартими захоплення для мене є жінки, з якими я маю можливість спілкуватися та спостерігати за різних обставин. Ларисо, погодьтеся, чого вартий навіть форум юристок «Юрфем» – кожна учасниця унікальна, сформована особистість! Такі зустрічі надихають. Також захоплююся вами – вашим умінням володіти словом, яскравим стилем одягу та почуттям гумору. А Христина Кіт – тендітна жінка зі сталевою силою волі й величезним добрим серцем. Це мега мотивація!
Знаючи про те, наскільки робота судді вимагає рішучості, принциповості та стресостійкості, я щиро захоплююся своїми колежанками. Вони не лише професіоналки своєї справи, а й чудові мами, гарні доглянуті жінки, цікаві співрозмовниці та просто прекрасні люди. Скажіть, будь ласка, чи можна не захоплюватися тією, яка відрізала своє довге шикарне волосся, щоб із нього виготовили перуку для онкохворої дівчинки? Чи тією, яка з чоловіком усиновила дитину й не лише не зробила таємниці з цього, а, навпаки розповіла в соціальній мережі. З надією на те, що їхній вчинок надихне ще когось подарувати маленькій людині сім’ю. Я пишаюся знайомством та дружбою з такими жінками.
Читайте також: Здобутки жіночого руху в Україні: Поступ фемінізму й боротьба за права
Рут Гінзберг, видання книжки якої ми ініціювали, вирізнялася своїми яскравими промовами. Якою б була ваша промова до молодих жінок, що прагнуть стати суддями?
Свою промову я би розпочала зі слів Маргарет Тетчер. «Єдиний спосіб піднятися на вершину драбини – долати сходинку за сходинкою, по одній за раз. І в процесі цього підйому ви раптом виявите в собі всі необхідні якості, навички і вміння, потрібні для досягнення успіху, якими ви, начебто, ніколи не володіли». І продовжила би: вірте в себе й не бійтеся! Навіть якщо свій перший крок на сходинку ви робите наодинці, знайте – поруч завжди знайдуться ті, які у вас повірять, підтримають і надихнуть. А коли досягнете вершини успіху, зрозумієте, що тепер і ви здатні підтримувати та надихати.
МАТЕРІАЛ ПІДГОТУВАЛА АСОЦІАЦІЯ ЖІНОК-ЮРИСТОК УКРАЇНИ «ЮРФЕМ» ЗА ПІДТРИМКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ТА МІЖНАРОДНОГО ФОНДУ «ВІДРОДЖЕННЯ» У МЕЖАХ СПІЛЬНОЇ ІНІЦІАТИВИ «EU4USOCIETY». МАТЕРІАЛ ВІДОБРАЖАЄ ПОЗИЦІЮ АВТОРІВ І НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО ВІДОБРАЖАЄ ПОЗИЦІЮ МІЖНАРОДНОГО ФОНДУ «ВІДРОДЖЕННЯ» ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ.