Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.
Авторка: Ана Море
Фото: Ольга Закревська
Ніна Гаренецька — артистка проектів Dakh Daughters і DakhaBrakha. З концертами музиканти/ки з’являлись на найвідоміших фестивалях світу (Glastonbury, Sziget, Rudolstadt тощо) та інших музичних подіях і різних країнах. У DakhaBrakha Ніна — вокалістка, грає на віолончелі та басовому барабані. Учасниці фрік-кабаре Dakh Daughters використовують різні музичні інструменти (загалом 15): контрабаси, віолончелі, фортепіано, маракаси, гітару, скрипку, барабани, ксилофон, акордеон, губну гармоніку та бубни. Музикантки не прив’язані до своїх інструментів і легко міняються ролями.
Ми поговорили з Ніною Гаренецькою про жіночі колективи та сестринство в світі театру.
Ана Море: Ніна Гаренецька — жінка, яка вона?
Ніна Гаренецька: Ніна Гаренецька це якась складна скринька, де багато різних отворів. Мені важко сказати, що то таке, але однозначно, якийсь непростий механізм.
Ана Море: А Ніна Гаренецька — мисткиня?
Ніна Гаренецька: З дитинства я займаюсь фольклором, тобто з дитинства я на сцені і на гастролях. Зерна закладені ще в ті роки нашими викладачками Оксаною Мілевською і Іриною Бонковською. Гадаю, що митцю без старанності, відповідальності, наполегливості, пунктуальності важко втриматись в руслі. З ранніх років нас цьому привчали наші викладачі, а бажання і натхнення довело мене до того, чим я зараз займаюсь.
Ана Море: З чого починався ваш творчий шлях, як до нього прийшли? Над чим працюєте зараз?
Ніна Гаренецька: Мій творчий шлях почався з живого концерту чоловічого хору, де співав мій старший брат, після якого я мамі заявила, що хочу співати. Наступного дня мене мама відвела в найближчий будинок культури. Мені було 8 років.
Зараз працюємо над новим альбомом, який плануємо записати в вересні в Бразилії.
Ана Море: Яким було ставлення до вас як до жінки на початку виходу в «доросле життя»? Що змінилося зараз? Чи зіштовхувалися ви з якимись проявами сексизму?
Ніна Гаренецька: Мені пощастило, бо я не мала таких випадків на власному досвіді. Я зростала і формувалась переважно в жіночому колективі. Завжди на фольклорному відділенні навчалося більше дівчат, тому, якщо хлопці й були, то ніяких проблем не виникало, навпаки всі їх берегли. З боку хлопців ми ніколи не відчували такого ставлення.
Одного разу я зіткнулась з цим явищем в фольклорній експедиції в західній Україні. Це не проектувалось на мене, але я спостерігала за цим збоку, деякі речі мені здалися дивними. Наприклад, господині не сідали разом із гостями за один стіл, вони постійно обслуговували гостей або сиділи збоку, а не за столом. В моїй родині це не прийнято, тому я не знала, як це сприймати. Мені було не дуже комфортно в цій ситуації.
Ана Море: Що важливо казати сучасним юним дівчаткам?
Ніна Гаренецька: Не боятися, не мовчати, а говорити, якщо вас щось не влаштовує, щось турбує. Робити те, що тобі подобається, що тебе надихає. Не ставити себе в якісь рамки.
Ана Море: Чи потрібні премії штибу Women in Arts Award, окремі премії для жінок, на вашу думку?
Ніна Гаренецька: Доки існує це питання, такі премії важливі. Жінки вміють все і навіть більше, їх треба заохочувати, хвалити, спонукати до звершень.
Ана Море: Чи є серед жінок-мисткинь в Україні якась сестринська підтримка? Як вона проявляється в межах гурту?
Ніна Гаренецька: Звичайно. В нашому театрі завжди було багато дівчат. Я не маю жодного уявлення, що може бути якось інакше, ніж дружні, теплі, сестринські стосунки. Підтримка, допомога, взаємоповага — це запорука успіху будь-якого колективу.
Ана Море: Подорожуючи, чи помічаєте ви різницю у ставленні до жінки в різних країнах у порівнянні з Україною? Яку?
Ніна Гаренецька: Наприклад, коли ми їздили загальноміським транспортом в Парижі, то мене вразило, що жінкам похилого віку ніхто не поступається місцем. Навіть коли я сама хотіла це зробити, жінка мене зупинила жестом. Це не прийнято, ти ніби її навіть ображаєш цим жестом. Мені це видалось незвичним і дивним, непритаманним нашій культурі. Або в США цілком нормальним є те, що техніками по сцені працюють жінки. Це дуже важка фізична робота. І коли дівчинка в джинсах підбігла і схопила наш барабан, який важить понад 20 кг, ми не встигли й зойкнути, як вона його віднесла на сцену, бо це її робота, вона її любить. І їй байдуже, що це важко.