Оксана Линів: Диригентський пульт – то останній чоловічий бастіон

Авторка: Наталя Попудрібко

Фото: Oliver Wolf 

Оксана Линів – одна з найвідоміших диригенток світу, засновниця і художня керівниця фестивалю «LvivMozArt», фундаторка Молодіжного симфонічного оркестру України, Головна диригентка Опери та філармонійного оркестру міста Ґрац, амбасадорка й популяризатора українського академічного музичного мистецтва. Ми поговорили з Оксаною про місце жінки у професії диригента, тренди у сфері класичної музики, а також про те, як варто розвивати свою кар’єру молодим музикантам.

Наталя Попудрібко: Ви – перша жінка-диригент Опери та Філармонійного оркестру Ґраца. Те, що за пульт стала жінка, стало особливою подією для колективу чи австрійське суспільство вже підготоване до таких призначень? І чи вимагало це від музикантів якоїсь адаптації?

Оксана Линів: Я брала участь у загальному конкурсі. В останній тур вийшло семеро кандидатів, і я була єдиною жінкою. Іншими претендентами були чоловіки,  переважно головні диригенти в інших театрах. Звичайно, для мене це була перемога – у загальному конкурсі, після якого відбувалося голосування всього оркестру, саме я набрала найбільшу кількість балів. З-поміж інших кандидатів робота зі мною зацікавила й найбільше переконала музикантів. Для мене це теж було несподіванкою й певним викликом водночас. До того моменту я працювала 4 роки на посаді асистента генерального директора Баварської державної опери. Тобто з посади асистента мені треба було перейти на посаду головного диригента.

Чи оркестр потім звикав? Я думаю, звикав, але не через те, що я жінка. А просто тому, що нова людина за пультом. Це інший стиль, інша індивідуальність, інша манера роботи, спілкування та музикування. Попередній головний диригент був на цій посаді 8 років. Зрозуміло, що контакт із цілим колективом у нього був дуже тісний – він знав усіх поіменно, це було вже певне особисте спілкування. І тут раптом я – нова людина. Крім того, моє призначення отримало дуже великий резонанс у світі медіа, і вже в перший тиждень до Ґраца приїхала знімальна група каналу «Arte» і зробила репортаж-портрет про те, як мене зустрічають, як я працюю з оркестром, як відбуваються перші репетиції й концерти. Для оркестру така кількість уваги від світових медіа була трохи незвичною, бо Ґрац – невелике місто. Там другий за величиною театр в Австрії, але саме місто маленьке.

Наталя Попудрібко: В останні роки є тенденція у збільшенні кількості жінок-диригенток. На вашу думку, це зміна в гендерних стереотипах суспільства чи потреба в музичних керівниках іншого типу?

Оксана Линів: Усе разом. Це і зміна гендерних стереотипів теж. Як то кажуть, диригентський пульт – то останній чоловічий бастіон. Мене шокували ті історії, які я чула, коли приїхала на навчання до Німеччини. Було зовсім небагато дівчат на нашому факультеті. Коли я приїхала, мій професор розповідав, що ще до 80-х років у Німеччині існував стереотип, що роль жінки обмежується трьома речами – Дітьми, Кухнею, Церквою, є відомий вислів «Kinder, Küche, Kirche». Уявіть, що в Радянському Союзі жінки будували залізничні колії – то була інша крайність, а в Німеччині жінка не мала права відкрити власний рахунок у банку й не мала права сама влаштуватися на роботу, якщо не дозволяв чоловік. Вона могла влаштуватися на роботу тільки за умови, що її чоловік дає дозвіл і підтверджує, що вона ідеально виконує обов’язки хатньої домогосподарки. А якщо чоловік мав скарги, то він міг піти до директора фірми і звільнити жінку без попередження за невиконання домашніх обов’язків. До 80-х років жінки фактично не грали у провідних оркестрах. Складно було знайти хоча б одну арфістку в колектив, бо були величезні протести й оркестр не пускали на гастролі в Америку, наприклад. Тобто ми говоримо, що Європа прогресивна, але насправді це не так.

В останні роки відбулася просто величезна революція, і те, що жінки стали за пульт – це справді кардинальна зміна гендерного стереотипу. До речі, 2016 року Міністерство культури Німеччини провело велике дослідження. Упродовж усього року досліджували гендерний баланс у всіх культурних сферах – і результати шокували. Мене запросили почесною гостею на форум у Берліні, де відбулася доповідь із опублікуванням цієї статистики за участі міністра культури Німеччини. Були оприлюднені надзвичайно шокуючі результати. Наприклад, жінки, які виконують ту саму роботу, можуть отримувати на 25 відсотків менші гонорари, ніж чоловіки. Якщо на повнометражні фільми замовлення отримують переважно чоловіки, то жінки отримують тільки на короткометражні стрічки або в менш престижних категоріях. Те саме стосувалося видання книг, державних замовлень на композиції. На рівні держави обговорювалося питання введення квот, потреби ввести жорсткіший контроль за розподілом коштів. І зараз, коли ми думаємо, що ми живемо у 21 сторіччі, насправді далеко від середньовіччя ми ще не втекли. На всю Німеччину, у якій існує більше 100 оркестрів, усього 3 жінки-диригентки.

ГОловний диригент Симфонічного оркестру Баварського радіо Маріс Янсонс мав необережність відповісти «Жінки за пультом мені не до смаку»

Наталя Попудрібко: А це помітні в професії постаті? Скажімо, це диригентки оркестрів якого класу? 

Оксана Линів: У топових оркестрах А-класу жінок узагалі немає. У маленьких оркестрах Німеччини є три жінки. Те саме стосується розподілу місць професури в консерваторіях і академіях. Одиниці починають завойовувати світ і робити успішну кар’єру. Однією з перших була Сімона Янг. Потім Алондра де ла Парра, Мірга Гражиніте-Тіла, я. У США та Англії працює Каріна Канеллакіс, яка нещодавно диригувала великий концерт-відкриття «BBC Proms» і була першою жінкою за пультом концерту «First Night of the Proms» за 125 років існування цього фестивалю. Відповідно, це змінює акцент для суспільства. З’являється дуже багато інтерв’ю. Часто питають: «А що ви думаєте про жінок за пультом? Чи це працює?» Виникло навіть декілька скандальних моментів. Наприклад, головний диригент Королівського філармонійного оркестру Ліверпуля Василь Петренко в інтерв’ю The telegraph сказав, що не сприймає жінок за диригентським пультом, бо вони своєю сексуальністю і привабливістю відволікають музикантів від гри. За це він отримав дуже гостру критику в пресі. Потім головний диригент Симфонічного оркестру Баварського радіо Маріс Янсонс мав необережність відповісти «Жінки за пультом мені не до смаку» на схоже запитання.

На їхні голови посипалася величезна критика преси, яка почала запитувати: «Як ви можете не помічати Барбару Хенніган, яка регулярно виступає з Мюнхенським філармонійним оркестром? Як ви можете не помічати Оксану Линів, яка диригує в Баварській державній опері?» На це бідний Янсонс мусив вибачатися, що насправді визнає успіхи цих видатних жінок і що зовсім не те мав на увазі, але досі йому це згадують. Якраз цього року, коли провідні мюнхенські оркестри анонсували свої програми на наступний сезон, газета «Deutsche Zeitung» порівняла прогресивність кожного оркестру за кількістю запрошених жінок-диригентів. І написала, що Мюнхенський філармонійний запросив трьох диригенток. А от Симфонічний оркестр Баварського радіо не спромігся запросити жодної – і це не дивно, якщо в них такий керівник. Цікаво, наскільки змінюється мода. Жінки за пультом – це стає вже трендом.

Ну і звичайно, не можна не згадати рух «metoo», який виник в останні роки. Раптом жінки почали відкрито говорити про сексуальні утиски й домагання, жінки саме зі  сфери класичної музики. І дуже багато чоловіків позбулися своїх місць через це. З прекрасним італійським диригентом Даніеле Гатті розірвали контракт. З художнім керівником Тірольського фестивалю Густавом Кюном теж розірвали, хоча він більше 10 років був директором, головним диригентом і взагалі був причетний до створення цього фестивалю. Я навіть мусила заміняти Кюна в новорічній програмі. Я не могла, бо 31 грудня диригувала новорічний концерт у Баден-Бадені в Німеччині. Тому ввечері 31 грудня мене забирали приватним чартерним літаком, щоб зранку об 11 годині я вже диригувала новорічним концертом у Тіролі. Це дуже статусний концерт, він символізує початок нового року. Цим організатори хотіли сказати, що дуже шкодують і усвідомлюють, наскільки постраждала їхня репутація, і хочуть це виправити. А те, що за диригентським пультом стояла жінка, мало символізувати рестарт фестивалю.

... коли диригує молода студентка, то в неї не вийшло, бо вона жінка

Наталя Попудрібко: А взагалі – жінки керують колективом інакше? 

Оксана Линів: Безумовно, але я скажу так. Цього диктаторського стилю, який був раніше в  Герберта фон Караяна, Курта Мазура, Карла Бьома та інших, зараз собі дозволити не можуть навіть чоловіки. Така зірка, як Даніель Баренбойм, представник тієї старої школи, отримує страшні атаки у пресі. Про це раніше так відкрито не говорили, бо всі знали й усі боялися Баренбойма. Але зараз провідні видання роблять опитування й розслідування, у яких музиканти розповідають про свої випадки співпраці з Баренбоймом. Про те, що оркестранти регулярно знаходилися під моральним тиском, регулярно приймали заспокійливе – інакше б не змогли спокійно працювати, про моральні приниження. Була гостра дискусія у пресі про те, чи має він право на таку поведінку. З одного боку, Баренбойм великий артист, і якість музики, результат його роботи, найвищого рівня. Але чи виправдовує це ті засоби, його манеру роботи й керування, якими він того результату досягає? І попри це, Берлінська державна опера все одно продовжила з Баренбоймом контракт. Це вилилося в гостру дискусію в пресі, де обговорювали, чи має таке бути в наш час.

Наталя Попудрібко: Чи є в жінок-диригентів свій стиль? Чи це загальна тенденція до демократичності й колегіальності?

Оксана Линів: Так, нині потрібна колегіальність. Але тут важливо не впадати в жодну з крайностей. Якщо зараз ти будеш просто грубим диктатором, то ти виглядатимеш смішним і будеш не на часі. Подивіться старі відео – Караян змушував усіх чоловіків поголитися, чи не особисто перевіряв чистоту лакового взуття, бо воно мало бути ідеально глянцевим, він майже під лінійку вимірював висоту підтятого ліктя у скрипалів, бо мала бути ідеальна симетрія. На  старих відео, коли працює Карлос Кляйбер із оркестром, він у футболці, і він більше пасує до нашого часу. На нього дивляться оркестранти через величезні черепахові оправи окулярів, у піджаках і сорочках з ідеально зав’язаними краватками. Він із ними жартує, розказує якісь анекдоти, а вони на нього так здивовано дивляться, наче думають – «як можна в такому надто легкому й демократичному стилі говорити з оркестром?» І подивіться зараз, коли навіть диригенти виходять на подіум у джинсах і майці, як, наприклад, любить експериментувати Курентзіс. Як змінилася манера одягатися в нашому суспільстві, так змінилася й манера спілкування між людьми. Це нормально, що диригент може з кимось із музикантів познайомитися й піти з ним пообідати. Раніше це також вважалося дуже поганим тоном, якщо керівник оркестру сідає за один стіл із оркестрантом. Були внутрішні правила професії, які диктували, що ти не матимеш авторитету, якщо не триматимеш субординації й дистанції.

А на рахунок жінок-диригентів, то серед жінок є різні диригенти. Перша історія, яку я почула про Сімону Янг, була саме про те, що вона теж людина іншого покоління й частково перейняла ту тодішню манеру чоловіків. І що в неї бували проблеми з різними колективами через те, що вона перетискала й любила пресувати людей. Ішла не від заохочення до співпраці, а з задоволення показати свою владу.

Самостверджувалася через позиціонування себе як керівника в цей момент, а не заохочувала творчим процесом. І часто це дуже дратувало людей, бо вона дуже швидко переходила на особистісні образи музикантів. У гобоїста не вийшло зіграти з першого разу не через те, що він не хотів, бо вона жінка і він її серйозно не сприймає, а тому, що в нього просто не вийшло і йому треба спробувати ще раз. А їй потрібно було  зробити ще одне зауваження – можливо, він щось не зрозумів щодо фрази чи деталей динаміки. А вона надто швидко переходила в дуже жорстку манеру спілкування, бо часто вважала, що її не слухаються, бо вона жінка. І часто Сімона робила це з топ-колективами, у яких не варто так поводитися, бо там працюють дуже мотивовані музиканти. Вони одразу ставали в позицію захисту – «Чому на нас наїжджають, якщо ми теж хочемо, щоб було добре?»

Наталя Попудрібко:  Які ще є стереотипи щодо жінок-диригентів?

Оксана Линів: Дуже багато стереотипів. Це було помітно ще на початку, коли всі тільки вчилися. Наприклад, на майстер класі 9 учасників і я одна – жінка. Курс проводив Курт Мазур – дуже відомий диригент старого покоління. Було дуже помітно, що якщо щось не вийшло у хлопця, то він талановитий, але в нього просто не вийшло, бо він уперше диригує цей твір, або вперше стоїть перед цим оркестром, або йому просто ще бракує досвіду. А коли диригує молода студентка, то в неї не вийшло, бо вона жінка – і що вона взагалі робить у цій професії? Це подвійне мірило, яке молодим жінкам на початку кар’єри дуже ускладнює життя. Нам завжди казали – «ви мусите бути вдвічі сильнішими – щоб переконати всіх і досягати тих самих результатів, що й чоловіки». Але ця витривалість, яка виникає під час загартування, коли ти розумієш, що тобі ніхто не вибачить, тобі ніхто не зробить ніякої знижки, не підкаже, ти мусиш все зробити сам – це все робить нас потім сильнішими. І коли ти навчишся, то потім, уже в якихось інших складних ситуаціях, будеш стійкішим, зможеш швидше рухатися.

Наталя Попудрібко: Ми говорили про зміну стилю управління. Наприклад, ви вперше виходите до оркестру. Що треба зробити, щоб колектив вас поважав і слухався? 

Оксана Линів: Кожен оркестр на першій репетиції тестує. Немає конкретної манери, конкретних прикладів. Західні оркестри на початку дуже привітні, усі посміхаються. Ти приходиш, подаєш руку, усі сидять, погляди в усіх сконцентровані на тобі. Ти починаєш диригувати. Ті, хто грають – грають, а ті, хто не грають – придивляються до тебе, слухають твої зауваження. Потім уже видно, десь із 10-15 хвилини, як вони включаються в роботу. І видно – з охотою люди працюють чи ні. Коли ти зупиняєш оркестр, хтось зупинився, а хтось ще дограє, інші між собою щось з’ясовують, роблять один одному зауваження, починають запалюватися. Потім уже видно, з якою мотивацією музиканти далі працюють і чи задоволені результатом.

У мене є декілька правил і, можна сказати, навіть секретів. Я стараюся прийти впевненою, усміхненою й обов’язково принести цікаві музичні ідеї. Це найперше, що працює, і найперше, що допомагає завоювати оркестр. Перші зауваження роблю не до технічних якихось проблем, а до художніх нюансів. Тобто не просто – «ви зіграли фальшиво, давайте ще раз». Варто розуміти, що якісь технічні речі можна налаштувати вже потім у процесі, якщо у вас є 5-6 репетицій. Спочатку я люблю подивитися на рівень підготовки окремих музикантів, технічний рівень окремих груп, солістів, на ансамблеву злагодженість струнників. Мені дуже цікаво спостерігати, як контактують між собою концертмейстери різних груп струнних. Одразу помітно, що, наприклад, концертмейстер перших скрипок перебуває у сварці з концертмейстером віолончелей, або коли ці люди добре спілкуються, дружать і люблять один із одним грати. Ось це дуже цікаво помічати. Тобто оркестр тестує мене, а я тестую їх. Бачу й перевіряю їхні можливості.

Не люблю одразу часто зупиняти оркестр, бо людям цікаво пограти нову програму. Твори динамічні, темпові, артикуляційні я люблю корегувати одразу руками, при цьому дивлячись на музикантів, як вони реагують. Момент погляду дуже важливий – ти одразу бачиш, хто залишається трохи за ширмою, грає свої ноти добре, але трохи відсторонено, а хто одразу йде на контакт, хто бачить, що ти дивишся конкретно на нього. Наприклад, соло валторни – і ти показав фразу – більше чи менше, а музикант одразу реагує й миттю є моя реакція-погляд – «дякую, що ви заграли так, як я хотіла». Ось це теж дуже важливо. Оркестр – це  великий колектив, але для мене як для диригента важливо протягнути одразу окремі ниточки в кожну групу. Десь там в ударних – литаврист, показати йому вступ – тихіше чи гостріше. У литавр удари бувають, як удари серця, наприклад. Написано два піано, але мені хочеться, щоб цей пульс був драматичніший, і я йому показую, що трошечки більше – і він грає. Я не зупиняю оркестр, але те, що я дивлюся на нього, аж туди, далеко-далеко, а литавристи сидять у кінці оркестру на останній сходинці на підвищенні, ось цей контакт працює без слів.

Цієї миті музиканти розуміють, що це наша секретна мова. У процесі музикування ось ці контакти-ниточки встановлюються, і вони, до речі, дуже допомагають потім на концерті або на виставі зробити виконання особливо живим. Бо ти не можеш усе прорепетирувати, не можеш щодо кожної деталі і фрази зупинити, пояснити, повторити, бо стільки часу ніколи немає. Як піаніст, який торкається своїм пальцем до клавіші й робить це неповторне туше, так і диригент мусить мати можливість поставити якісь додаткові акценти, про які навіть на репетиції не говорив, але наживо в концерті вони можуть з’явитися. І тоді цей контакт із музикантами дуже допомагає. Може статися, що на репетиції вже стільки прорепетирували й повторили, що стало нецікаво грати, усі перегоріли й музика наче перегоріла. Технічно все правильно, усе разом, але вона ніби нежива, немає іскри. І для того, щоб була іскра, мають лишатися певні недомовки. Як у стосунках, є речі, які словами неможливо описати. Ти почнеш це описувати словами – і воно ніби стирається, приземляється і стає матеріальним. Але це все приходить із досвідом, коли ти вже в собі впевненіший і маєш досвід роботи з різними колективами.

Наталя Попудрібко:  Чи були у вас історії, коли не виходило налагодити контакт із оркестром?

Оксана Линів: Бувають і такі історії. Наприклад, коли дуже складний концертмейстер. На якомусь особистісному рівні не було контакту. Ця людина робила дуже гострі, критичні зауваження на репетиції, коли ти хочеш так, а він одразу хоче інакше, зав’язувалася якась зовсім непотрібна дискусія перед оркестром. Потім у перерві підходили інші музиканти й казали: «Вибачте, що у вас зараз така ситуація. У нас проблема з концертмейстером, не лише з вами він так поводиться». Це дуже важливо, коли музиканти підходять і розповідають такі нюанси, бо легко можна взяти собі в голову й вирішити, що це мене не сприймають, чи я не підготована, або чогось не можу.  А насправді це дуже конфліктна людина, яка у сварці з усіма, і в неї амбіції – самій диригувати. Треба не забувати, що оркестр – це колектив індивідуальностей, і людський фактор тут дуже сильний.

… потім, коли овації вщухали, у страшенному розпачі невелика група чоловіків кричала своє «бу»

Наталя Попудрібко: Тобто якщо в тебе не склалося з концертмейстером, то з іншою групою ти можеш працювати й досягти певного результату?

Оксана Линів: Усе одно ти працюєш і проводиш репетиції. Намагаєшся не загострювати конфлікту, навіть якщо отримуєш образливі зауваження і шпильки, намагаєшся дипломатично поставити все на місце й не переводити у сварку. Це може бути просто провокацією – зав’яжеться на 20 хвилин перепалка, і всі з радістю сидітимуть і спостерігатимуть, що репетиція не відбувається, бо хтось із кимось з’ясовує стосунки. Таких речей просто не можна допускати, бо це специфічний колектив, усі сидять і тестують, усі спостерігають, дивляться, як ти поведешся конкретно в цьому випадку. Коли виникають такі незрозумілі ситуації, я прошу людину підійти до мене в кабінет після репетиції на 15 хвилин розмови. І це працює завжди бездоганно, бо в розмові тет-а-тет ти можеш поставити прямі запитання.

Якщо в людини є особисті проблеми, вона має шанс про них сказати і розуміє, що її потреби беруть до уваги. Але це якщо є те, що ти можеш виправити. А якщо тебе не сприймають на дух, тоді треба сказати: «Вибачте, але вже тут треба дотерпіти до концерту». Наприклад, була непроста ситуація у Сімони Янг. Вона 10 років була генеральним директором і головним диригентом Гамбурзької державної опери. Були величезні протести проти її керування і творчих планів. Вона була єдиним диригентом, кого публіка починала забукувати ще до початку вистави, щойно вона входила в яму. Як на мене, це дуже складно – працювати у своєму театрі, де тебе не люблять. Для мене дуже важливо мати певний психологічний комфорт, довіру – і до публіки, і до музикантів, і до театру, в якому працюю. А знаходитися в постійній обороні для мене було б дуже складно.

Наталя Попудрібко: А чи були такі ситуації, коли вас не сприймали через те, що ви жінка?

Оксана Линів: Було в Іспанії, у Барселоні, у Великому оперному театрі «Лісеу». 2017 року я там ставила «Летючого голландця» Ріхарда Вагнера. У мережі я натрапила на іспанський оперний форум, де люди ділилися враженнями, і там виникла дуже велика хвиля протесту серед іспанських фанатів проти моєї участі в постановці. Я була першою жінкою, яка диригувала в Іспанії Вагнера – і про це було дуже багато репортажів на телебаченні. По-перше, Вагнера в Іспанії нечасто ставлять. По-друге – це вважається такою статусною чоловічою музикою для великих маестро. Для мене то був цікавий досвід. Коли завершилася вистава, диригент також виходить на поклін, і спочатку йшла величезна емоційна хвиля «Браво» від цілого залу, а потім, коли овації вщухали, у страшенному розпачі невелика група чоловіків кричала своє «бу». Потім за кулісами інтендант театру, також жінка, казала мені: «Не звертайте уваги, це протестують «іспанські мачісти»».

Наталя Попудрібко: Зараз, коли ви здобули вагу в музичному світі й гарну репутацію, таких випадків менше?

Оксана Линів: Зараз їх просто немає, бо я сама господарка своєї долі. До мене надходить багато запрошень, і я можу обирати театри й сама складати свої графіки. Куди я хочу поїхати, а куди не хочу – для мене це важливіше. Менш важливо – де цікавіший репертуар, де цікавіші умови, а де я хочу просто відпочити.  Зараз стільки запитів на концерти, що я могла б диригувати взагалі без вихідних і без пауз, але так я не хочу, бо крім роботи, має бути інше життя.

Наталя Попудрібко: А чи відрізняються ставлення до жінок-диригентів у різних країнах? Чи є консервативніші й ліберальніші країни?

Оксана Линів: У Німеччині зараз усі так бояться історій «metoo», що стали вже дуже обережні. Були випадки в оркестрах, коли жінки-оркестрантки подавали до суду за моббінг. Така історія була навіть у моєму оркестрі в Ґраці. Одна жінка працювала 6 років, не знайшла спільної мови з колективом й подала до суду. Вона скаржилася на цькування й наклепи, на те, що її підставляють на репетиціях, щоб через психологічні утиски вона грала гірше, ніж могла би грати. Жінка вела якийсь щоденник, і рік приходив психолог-модератор, який працював зі всіма оркестрантами і групами. Зараз усі обережніше до таких ситуацій ставляться, бо може бути юридична відповідальність. Доходить уже до інших крайнощів. Для мене великий контраст приїхати в Україну. Тут я як жінка чую багато компліментів на свою адресу. У живому дружньому спілкуванні можуть вільно сказати: «Ви сьогодні маєте гарний вигляд». Таке неможливо почути в Австрії чи Німеччині. До речі, в Австрії був дуже смішний випадок. На диригування концертом треба одягти строгий костюм, а на післяпрем’єрну вечірку – це може бути якась гарна сукня. Ми стояли з келихом вина з різними оркестрантами, і  одна з оркестранток зробила мені комплімент. Чоловіки, які стояли поряд, із полегшенням зізналися: «Дякую, що ви це сказали, бо ми цього зробити не можемо». Напевне, це вже якась інша крайність – і через цю дистанцію спілкування стає сухим. Треба мати баланс чисто людський і розуміти, що є чоловіки й жінки, ніхто не скасовував спілкування між нами – різними протилежностями, але протилежностями, які одна одну доповнюють.

Наталя Попудрібко: Ваша кар’єра почала стрімко розвиватися після здобуття премії на конкурсі диригентів імені Густава Малера. Конкурси – це необхідна складова процесу становлення диригента чи можна зробити хорошу кар’єру і без конкурсів?

Оксана Линів: Можна теж. Є три варіанти робити кар’єру. Перший – це  конкурс. Другий – асистенція у відомого диригента. Третій варіант – це просто підійматися цими кар’єрними сходами, як у Німеччині колись було прийнято. Починати концертмейстером піаністом-репетитором, потім вести репетиції, потім диригувати прості дитячі вистави, потім замінити когось у балеті, бо диригент захворів, а вже потім диригувати свою постановку. Але цей шлях займає багато років.

Наталя Попудрібко: Для побудови кар’єри жінки – такі самі шляхи чи є свої нюанси?

Оксана Линів: Зараз навіть професори будуть набагато обережнішими на уроках зі своїми студентками. Бо якщо сексистські утиски й заяви щодо жінок будуть задокументовані, професори можуть набагато швидше позбутися своєї посади. Нині всі намагаються бути коректними. Але питання в тому, що й молодий чоловік, і молода жінка в цій професії на старті мусять отримати якийсь досвід. І головне питання – хто цей досвід тобі допоможе здобути. Адже допомагати на початку повинні диригенти, які вже  реалізовані. Узяти й запросити тебе асистентом або допомогти з репертуаром і порадами. І це питання контакту. Я завжди раджу молодим диригентам бути активнішими.

Наталя Попудрібко: За яким критеріями ви добираєте собі асистентів?

О.Л.: Для мене важливі художній тип людини, характер, обізнаність, розвиток, відкритість і прагнення до знань, активність, загальний образ і, звичайно, музична підготовка.

Те, що я роблю у своїй кар’єрі – це внесок у розвиток жіночої діяльності

Наталя Попудрібко: Чи вважаєте ви себе феміністкою? 

Оксана Линів: Я навіть не знаю. Коли я не на роботі, то мені подобається бути просто звичайно жінкою, отримувати увагу до себе й бути слабкою. Мені не до душі весь час стояти біля керма й командувати 24 години на добу. Мені подобаються сильні чоловіки і спілкування з сильними особистостями. Але те, що я роблю у своїй кар’єрі – це внесок у розвиток жіночої діяльності. Але я вважаю, що жінка виграє лише тоді, коли вона лишається жінкою, і я не заперечую всіх інших сторін жіночого життя.

Наталя Попудрібко: Навесні ви отримали премію «Жінка України 2019». Як ви вважаєте, чи потрібні в галузі нагороди для жінок?

О.Л.: Такі рейтинги мають бути. Взагалі в Україні ми трохи відстаємо в цьому сенсі. Минулого сезону моє прізвище й моя фотографія з’явилися на обкладинках провідних німецьких газет «Die Welt», «Die Zeit», професійного видання для музикантів «Das Orchester», а в Україні преса відстає. В Україні класична музика вважається нішевою, і мені здається, що якщо більше людей дізнається про успіхи людей у цій сфері, то це буде добре.

Наталя Попудрібко: Чимало музикантів зараз ідуть у політику. Ви не розглядали ймовірність політичної кар’єри?

О.Л.: Моє поле битви – сцена. Моя зброя – мистецтво й музика. Тут я щаслива бути лідером і щаслива за своїми плечима вести всю країну і її провідних музикантів. Я би хотіла займатися тим, для чого була створена, і не розмінюватися на якісь інші речі. Бути на своєму місці.