Олена Харитонова: З часів Ренесансу вважалося, що той, хто дивиться на картину – це чоловік, а жінка – це місце для споглядання

Авторка: Лариса Денисенко

Фото: Олексій Ушаков

У нашому житті багато залежить від того, хто твоя викладачка чи викладач. Чи зможемо ми любити професію, розуміти важливість особистого розвитку?

Олена Харитонова – кандидатка юридичних наук, доцентка кафедри кримінального права №1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, експертка кількох міжнародних проєктів та організацій, дослідниця, членкиня Асоціації жінок-юристок Юрфем, – саме з таких важливих для усвідомлення себе в соціумі та професії людей. 

Про політику та тіло, важливість голосів жінок у кримінальному праві та демократичному світі, про мистецтво як складову культури права, а також про зв’язок моди та еволюції прав жінок – в цій розлогій розмові. 

Лариса Денисенко: Кримінальне право апріорі належить до «професійного чоловічого світу», скажи, як ти там почуваєшся, як кримінальне право переважно говорить про жінку, як може говорити?

Олена Харитонова: Я почуваюся у кримінально-правовій науці чудово, «як риба у воді» (посміхається). 

Це те, чим я мріяла займатися з другого курсу університету. Процес пізнання – це особливий кайф і пристрасть. Право – надзвичайно тонка і складна сфера, де стикаються суспільний хаос і космос (у сенсі «порядок»). Вируюче життєздатне суспільство, те, що називається vibrant society, і певне упорядкування, владнання його. 

Кримінальне право особливо цікаве тим, що в ньому найгостріше стоїть питання межі. Питання вибудовування й руйнації кордонів. Поваги до гідності людини й водночас потенційної атаки на неї. Право – це завжди певною мірою й розмова про цінності, про те, що і як ми захищаємо. А кримінальне право може розглядатися як «щит і меч» прав людини. 

Проте іхтіологічна метафора, з якої я почала, може бути прочитана тут і в іншому сенсі. Я незадовго до початку нового року відвідувала просвітницький курс харківського філософа та богослова Олександра Філоненка. На одній із лекцій він згадав Честертона, який казав, що якщо ви бачите рибу, яка весь час намагається вискочити з води на берег, і пробуєте пояснити її поведінку, то у Вас є два варіанти роздумів: або риба божевільна і Ви намагаєтеся врятувати її, вкинувши знову у воду, або вона все ж таки перетвориться на земноводне. 

І ось це еволюційне зусилля риби, що весь час вистрибує з води на берег, – і є зусиллям релігійної людини. 

Цей приклад, як на мене, метафорично цілком може бути застосовний і до гендерних питань у кримінальному праві, якими я достатньо серйозно цікавлюся останні роки. Іноді в мене є схоже відчуття риби, яка вистрибує з води, і мало кому зрозуміло, яке еволюційне зусилля з застосування гендерної лінзи до правових питань я хочу зробити (посміхається).

Хоча, що, мабуть, тішить мене найбільше: я не зустрічала людей, байдужих до цієї тематики. Може бути несприйняття, може бути захоплення, розчарування, зацікавленість, обережність, що завгодно – але не байдужість. Це показує, наскільки гендерні питання чутливі й важливі для всіх нас, для нашої самості, для нашого життєвого театру, який ми розігруємо щодня, для соціуму загалом, у якому з’являються нові «емерджентні» норми, нові правила поведінки, стосунки між статями, підриваються звичні стереотипи та владні ієрархії. 

“Кримінальне право – це сфера, де відбувається маніфестація насильства”

Лариса Денисенко: Прекрасна метафора! А якщо ближче до землі, що відбувається на твоїй кафедрі зараз, і яким було минуле? 

Олена Харитонова: На кафедрі кримінального права, де я працюю, наразі доволі багато жінок. Але так було не завжди. Справді, у XX столітті жінки на кафедрі були радше винятком, ніж правилом. Кримінально-правова наука мала здебільшого чоловіче обличчя. 

Професореса Людмила Миколаївна Кривоченко, яка рекомендувала мене в аспірантуру і якій я безмежно вдячна, буквально виборювала й відстоювала моє право навчатися, адже на початку 2000-х вважалося, що дівчатам на кафедрі кримінального права не місце. 

Сфера кримінальної юстиції – це переважно чоловіча сфера. Якщо ми подивимося на гендерну статистику щодо ув’язнених в Україні, то ми побачимо, що жінки-засуджені становлять близько 4 % від усієї кількості ув’язнених. Якщо ми поглянемо на склад робочої групи з питань розвитку кримінального права при Президенті України, яка працює над проектом нового Кримінального кодексу, ми побачимо, що до її складу входить лише одна жінка. Це, знову ж таки, доволі класична схема – чоловіки пишуть кодекс для чоловіків.

Кримінальне право – це сфера, де відбувається маніфестація насильства. Насильство може мати широкий діапазон – від фізичних, сексуальних, психологічних атак до економічного насильства чи «насильства над природою» (останнім часом доволі часто насильницька метафорика вживається при характеристиці кліматичних загроз чи аналізі епохи антропоцену). 

Але важливо розуміти, що природа насильства не тільки особиста, але й соціальна. Суспільства, побудовані на культурі домінування й контролю, постійно продовжують відтворювати те, що дослідник Майкл Кауфман назвав «тріадою чоловічого насильства»: насильство чоловіків проти жінок, насильство чоловіків проти інших чоловіків, насильство чоловіків проти самих себе. Кути в цій тріаді взаємопов’язані й підсилюють один одного. Розхитати й ослабити цю тріаду насильства можна лише зруйнувавши соціальний ґрунт, у якому вкорінені відносини нерівності й домінування.

Нещодавно один мій колега, професор-криміналіст опублікував пост про дуелі й дуельну правову культуру, і я все сиділа, читала й розмірковувала про те, наскільки довгий час в історії людства традиційна концепція честі зобов’язувала людину підтримувати свою репутацію насильством. Звісно ж, викорінення таких речей не відбувається за один день. Але це не означає, що зміни неможливі.

Лариса Денисенко: Про дуелі дуже цікава історія, якщо врахувати, що часто саме жінка була об`єктом, і билися, в принципі, не за її честь, а за свою. Кодекси Радянського Союзу, як і Конституція, та й більшість українських кодифікованих актів йдуть від чоловічих голосу та досвіду, на чому це позначається? 

Олена Харитонова: Твоє запитання зачіпає дуже суттєву проблему – проблему сутнісної рівності жінок і чоловіків. Річ у тім, що сам конструкт «права людини жінок» (women’s human rights) певною мірою парадоксальний. Адже в основі концепту human rights – «прав людини» – лежить ідея універсальності цих прав. 

Проте справді, щоб говорити про сутнісну рівність, треба зважувати на те, що концепт універсальних прав людини розроблявся значною мірою за зразком чоловічого досвіду, з посиланням на паттерни чоловічої поведінки й чоловічого способу буття.

Якщо ми зараз згадаємо Загальну декларацію прав людини 1948 р., то ми побачимо, як дослідники історії цього унікального правового документа, який відкрив нову еру прав людини, звертають увагу на те, що буквально донедавна колосальна роль Елеонори Рузвельт у створенні й підписанні декларації залишалася в тіні, а аналізу здебільшого підлягав внесок центральних авторів тексту документу – видатних юристів Джона Хамфрі та Рене Кассена. 

Втім, саме Елеонора була локомотивом як правового, так і політичного та дипломатичного процесів прийняття Декларації, протистояння з радянською делегацією та просування ідеї цього документу як загального стандарту досягнень для всіх людей усіх націй. 

Залишився навіть такий історичний анекдот, що члени комісії з розробки декларації, яку очолювала пані Рузвельт, постійно згадували молитву її чоловіка, американського президента Франкліна Делано Рузвельта: «О, Боже, зроби Елеонору втомленою». (посміхається) 

Знову ж таки, така увага до чоловічого внеску в розвиток певних досягнень і нехтування внеском жінок пояснюються андроцентричною лінзою культури, коли «чоловіче» сприймається й маркується як нормативне, а «жіноче» – як «інше», «інакше», «додаткове».

Враховуючи сказане, активісти правозахисного руху в 1980-х рр.. закликали до застосування гендерного підходу до прав людини, надавши популярності конструкту «права людини жінок». В результаті 1979 р. ООН відкрила для підписання інноваційний правовий інструмент для захисту прав жінок – Конвенцію про ліквідацію дискримінації щодо жінок (Convention of Elimination of All Forms Discrimination against Women (CEDAW)), яка вступила в дію 1981 р. (Україна ратифікувала CEDAW 1980 р.)

CEDAW має три базові засади – недискримінація, рівність та зобов’язання держав-учасниць. В даній міжнародній угоді вирішено відійти від концепції недискримінації, яка захищає однаково як чоловіків, так і жінок, і зробити акцент на захисті саме жінок, врахувавши їхній специфічний досвід дискримінації, заснований на патріархатній будові сучасного суспільства і тих структурних нерівностях, які вже вбудовані в повсякденне соціальне життя. 

Важливо, що Конвенція про ліквідацію дискримінації щодо жінок розглядає рівність у таких аспектах:

1) формальна рівність (тобто вимагає від держав формального юридичного обов’язку однакового ставлення до жінок і чоловіків, як до рівних);

2) сутнісна рівність (тобто рівні для жінок і чоловіків стартові можливості та сприятливі умови для досягнення рівності результатів. Це означає, що державам недостатньо гарантувати жінкам поводження, ідентичне поводженню з чоловіками. Держави мають враховувати відмінності між чоловіками й жінками, що може затребувати неоднакового ставлення з урахуванням цих відмінностей);

3) трансформативна рівність (ідеться про викорінення самих причин гендерної нерівності, що означає зобов’язання держав трансформувати інститути, системи та структури, які закріплюють і зберігають гендерні упередження та стереотипи).

Це щодо міжнародного аспекту захисту прав жінок. 

Що ж до національних конституцій, то, коли ми говоримо про жінок у конституційному просторі, ми розуміємо, що й тут структура політичної системи вибудувана переважно за зразком чоловічого досвіду. Через свій стиль домінування в публічному просторі, через вибудовування ієрархій чоловіки встановили й відтворюють гегемонний контроль над публічною сферою, над матеріальними та культурними ресурсами. І хоча останнім часом жінки мають певний голос у процесі прийняття конституцій, але все одно це здебільшого дуже скромний голос. 

Тому, так виходить, що жінки погоджуються керуватися конституцією, коли з ними не проводили консультацій на їхніх умовах. І саме тому припущення, що жінки погоджуються на урядові структури та процеси, у побудові яких вони не брали участі і в яких їм не було надано значущої можливості висловитись, робить цю згоду ілюзорною, а легітимність таких урядів – примарною. 

Виключені з повної та рівної участі в політичних процесах жінки, які в Україні становлять щонайменше половину населення країни, сигналізують про вкрай невтішний висновок: країну не можна вважати повністю демократичною. Демократія без жінок – лише ½ демократії.

Лариса Денисенко: Коли ти відчула, що в тебе є голос, він важливий, він – дівчачий, жіночий. Чи було це відчуття в дитинстві? Як це сталося в професії?

Олена Харитонова: Взагалі не пам’ятаю, щоб у мене колись не було голосу.

Проте добре пам’ятаю, як мені років десять-дванадцять, я вдягаю мамині туфлі, хустка на плечах зі сріблястою люрексовою бахромою, це були дуже модні хустки тоді… Шкільний журнал. Ручка. Цілі, завдання уроку. А як же без цього? Була в мені певна методична твердість. 

Дитинство – це дуже важлива пора. Прориваються до нас якісь передчуття. І як важливо тут почути себе. Те, що Сковорода називав сродством. Оце сродство в професії, в діяльності, яку ми обираємо у житті, дуже вагоме. Власне, я завжди знала, що викладатиму. До речі, університетська кафедра, за якою в лекційному залі ми виступаємо, це ж від грецького прийменника «κατά», який означає напрям руху. Щось близьке до священства. Звідси, мабуть, і відчуття голосу.

Насправді університет для мене – це абсолютно унікальне середовище. Університети, завдяки латині й академічній свободі, починаючи з XI століття створили мережу. Задовго до появи інтернету університети стали феноменом, який діяв за принципом мережі. Університет невипадково однокореневе слово з універсумом – «всесвітом». Сила університетів у тому, що вони можуть створювати унікальний простір – простір діалогу, всесвіт комунікації, простір аргументованої дискусії, здатний будувати цілісну картину світу. Університет – це місце ризикованого мислення. Місце, яке вивчає, що світ складний. Пам’ятаєш, ми колись із тобою пригадували наших бабусь, які казали «простота хуже воровства». Простота не в сенсі лаконічності та витонченості, а в сенсі примітивізації всього – це страшна загроза. Університет, як каже Ганс Ульріх Гумбрехт, це простір, покликаний ускладнювати, а не спрощувати.

Простір діалогу такий значущий, бо він пов’язаний із проблемою визнання гідності. Наприклад, американська політична філософиня Айріс Меріон Янг, яка досліджувала проблеми публічної комунікації, стверджувала, що існують різні механізми позбавлення гідності політичного суб’єкта. Це може бути й виключення з порядку денного, і позбавлення права виступу (як тут не пригадати наші улюблені manels – панелі (panels) публічних дискусій, де представлені лише чоловіки), і спроба підкупу. 

Але не менш небезпечні й приховані механізми виключення з дискурсу, скажімо, коли в простір публічної комунікації запрошуються опоненти, і вони навіть не вітають один одного, не проявляють первинної здатності визнавати іншого рівноправним суб’єктом дискурсу. Мені здається, що ці базові вміння вести діалог у публічному просторі й поважати гідність Іншого/Іншої (у цьому високому філософському сенсі) – і є першочерговими завданнями сучасного університету.

У той же час університет не вилучений із соціального життя і не позбавлений тих рис, які йому притаманні. 

Сучасні інтелектуали дорікають, що університети припинили бути «вежами зі слонової кістки», з висоти яких відбувалася відсторонена оцінка соціальних процесів. В університетських дискусіях тече пастеризована кров, і це пов’язано, серед іншого, і з структурою влади в університетах, як прямої, так і дискурсивної. Приміром, мій голос в університеті – це ж не тільки питання особистого лідерства. Це питання того, яким чином структурно там усе влаштовано, не тільки на мікро-рівні, індивідуальному рівні, а й на мезо-рівні, рівні організації. 

Гендерні режими університетів консервативні, влада належить чоловікам, а відтворення цих режимів відбувається за звичними зразками. Колись у нас в університеті здійснювали циклювання паркету, і я звернула увагу, як паркет витоптаний. Є уторовані доріжки, дуже стерті ділянки, якими ми звикли ходити. Є зони, слабо стерті. А є ділянки, куди не ступала нога жодного учасника чи учасниці університетської спільноти. Коли ми обираємо маршрут, ми підкоряємося цій, уже витоптаній траєкторії руху. Але спроба змінити траєкторію може привести нас у нову аудиторію, до нового коворкінг-простору або бібліотечної зали чи архіву, де ми раніше не бували. І цей рух може відкрити нам нові горизонти. Нові учасниці/ки здатні привнести в публічні дебати «свіжу кров» і надати нових імпульсів владним рішенням.  

«every day feminism» – іноді про нього кажуть, що це фемінізм, якому навчили нас мами, які не знали цього слова

Лариса Денисенко: Можливо, саме тому, важливе звучання жіночих правничих голосів?

Олена Харитонова: Я часто чую питання про те, «нащо тобі весь цей фемінізм». Для мене фемінізм – це не тільки політична практика, а й передусім, мабуть, спроба осмислювати жіночі досвіди, говорити про них мовою актуальних досліджень. Хоча, звичайно, є серйозні процеси критичного осмислення академічного фемінізму, який здебільшого конструюється білими успішними жінками середнього класу, які забувають про так званий «рутинний фемінізм», «every day feminism» – іноді про нього кажуть, що це фемінізм, якому навчили нас мами, які не знали цього слова. 

Ми нерідко зустрічаємо жінок, які ведуть доволі феміністичний, емансипативний спосіб життя, але втікають від слова «фемінізм», як від вогню. Причини цього страху різні, але так чи інакше вони вкорінені в помилковій інтерпретації фемінізму як перегорнутого догори ногами, інверсійного патріархату, себто матріархату. 

В той час як тим, що об’єднує феміністичні рухи різного штибу, є нагадування про цінність жіночих досвідів, здатність жінок бути суб’єктами у просторі зруйнованих ієрархій, де важливе не питання, хто зверху, а конструювання абсолютно іншого бачення, у якому кожне існування цінне. У цьому сенсі право як аксіологічна система, центрована навколо певних цінностей, потребує жіночих досвідів і нагадування про їхню цінність. 

Лариса Денисенко: В тебе є улюблений чи неулюблений твір (або кіно),  який ти читала (дивилася) кілька разів, і героїню чи героя сприймала щоразу по-різному? Якщо так – поділися.

Олена Харитонова: Я знаю, що ти хочеш запитати мене про «Анну Кареніну» (сміється)

Лариса Денисенко: Я дуже передбачувана щодо цього тексту, ти права!

Олена Харитонова: Якщо чесно, на Різдвяні свята передивлялася екранізацію цього роману, яку здійснив режисер Джо Райт за сценарієм видатного британського драматурга Тома Стоппарда, з Кірою Найтлі в ролі Анни. Пам’ятаю, коли я дивилася перший раз, у мене було якесь шалене несприйняття. Але з плином часу розумієш, що певні сцени міцно засіли у твоїй пам’яті. Фантастично прекрасна задумка режисера зі сценаристом, коли події розгортаються на екрані у двох просторах, які перетікають один в інший: театральна сцена й натурні зйомки. І сцена скачок, коли розпалені коні вриваються на сцену і мчать прямо на вогні рампи – така метафора нашого життя, реального та віртуального, коли не до кінця зрозуміло, де межа між ними. Недавно прочитала цікаву інтерпретацію толстовського роману, що сцена в театрі, де Анна відчуває весь цей великосвітський осуд її стосунків з Вронським, насправді існує не стільки в театрі, скільки в її уяві. Мабуть, це про те, як часто нам неймовірно складно бути собою, як суспільні очікування щодо нас вимагають від нас життя, з якого ми відчайдушно хочемо вирватися.

Лариса Денисенко: Як вважаєш, навіщо правникам і правницям культура, і які цікаві юридичні ідеї та знання можуть подарувати культурологічні розвідки?

Олена Харитонова: Культура – це в буквальному сенсі «культивування», вирощування чогось. Дуже крихкий шар, який народжується як культивування нюансів. І ось це звернення уваги на нюанси та їхню важливість дозволяє говорити про інакшість як саму умову нашого буття. 

Знаєш, коли у Відні пару років тому була сенсаційна виставка Пітера Брейгеля Старшого, і я опинилася навпроти його «Вавилонської вежі», мені пригадалася одна цікава інтерпретація цього біблійного міфу. Взагалі в Біблії є три ключових поворотних точки, вкрай важливі для біблійного наративу: вигнання Адама та Єви з Раю, Великий Потоп та зведення Вавилонської вежі. Ми добре знаємо, що люди хотіли побудувати вежу, аби дістатися самого неба. Але Господь змусив людей говорити різними мовами, вони не змогли продовжувати будівництво й розсіялися по всій землі. Класичне тлумачення полягає в тому, що Бог покарав людську гординю. Але є й інша інтерпретація, яка мені подобається найбільше: Господь хотів, щоб ми були різними.

Інакшість – це не випадковість. Інакшість відіграє ключову роль в онтології. Інакшість – це первинний буттєвий статус. А тому імператив, який забезпечує наше існування – це толерантність до інакшості. Яку роль тут відіграє право? Воно виступає чимось на кшталт механізму, який забезпечує такий підхід до інакшості та його дієвість. Я колись уже говорила, що я не дуже-то люблю всі ці розмови про «сестринство», «посестер у праві» тощо. Мною це відчувається як спроба нав’язати спільність як гомогенність, якої ми не маємо, і це викликає в мені лише певне напруження. Ми різні – і це прекрасно. Наші відмінності важливі, і те, що нас об’єднує – це повага до них і пам’ять про цінність наших різних досвідів.

“Малевич завершив те, що розпочав Леонардо да Вінчі: картина як вікно у світ, куди вдивляється глядач”

Лариса Денисенко: Оскільки ти пройшлася моїми словами, хочу зауважити, що коли я веду мову про сестер у праві, мені йдеться не про однаковість, мені йдеться про об`єднувальні чинники для різних жінок, і одним із них може бути правочутливість, ідеться про підтримку, сестринство, безпеку. Але зараз про інше. Ти  – людина, для якої важливе мистецтво. Правників часто звуть прагматичними, а культуру часто означають як не прагматичну. Можеш навести приклади, як тебе сформувало мистецтво, як формує і яке?

Олена Харитонова: Мистецтво і справді абсолютно не прагматична річ. Але мені подобається, як каже про роль мистецтва наш харківський художник Павло Маков: «Мистецтво допомагає пережити життя». Наприклад, коли ми дивимося на «Зоряну ніч» Ван Гога,  ми буквально фізично відчуваємо ці божевільні згустки, клубки енергії, які змінюють реальність. Існує навіть легенда, що Ван Гог у цій роботі передбачив, як виглядають спіральні галактики у космосі. Напружена, натягнута до неможливості енергетика. Таку енергію ми відчуваємо в Достоєвського. Злочин і кара. Глибини людського «Я». Аполлонічність і діонісійство, амбівалентність людської особистості. Людський «низ» і страждання. Каяття й біль. З Ван Гогом божевілля ввійшло в наше повсякденне життя, ввійшло таким чином, що відкрило простір, який стоїть поза раціональністю – і цей виклик ірраціонального стоїть перед людством дотепер, особливо зараз.

А ще мені неймовірно сподобався мем, який гуляв мережею наприкінці 2020 року: чорний квадратик zoom-конференції і підпис «Казимир Малевич: «Це був дуже гарний рік» (сміється)

Під Харковом, у селі Пархомівка, зберігся будинок, де Малевич жив у дитинстві. Його батько був запрошений інженером на цукрозавод харківського цукрового магната Харитоненка. І ось маленький Казимир бігав на край села милуватися свіжобіленими слобожанськими хатами, які жінки розписували красивими орнаментальними візерунками. І одного разу він узяв і намалював на свіжому вапні маленького червоного півника. Певно, саме звідти й виріс геній Малевича як приголомшливого володаря кольору, коли рух світла в роботах діє так, що плоскі форми працюють як об’ємні. Коли Малевич уперше на виставці представив свою роботу «Чорний квадрат» (спершу автор назвав її «Чотирикутник»), він розмістив її у просторі галереї так, щоб це було схоже на ікону у красному куті хати. Він проголосив чорний квадрат новою іконою, вказавши, що «життя нині квадратне». І зараз, коли ми цілодобово сидимо в зумах перед цими чорненькими квадратами, ми розуміємо, що справжні генії завжди такі: з ними відчуваєш глибину передчуття. 

Малевич завершив те, що розпочав Леонардо да Вінчі: картина як вікно у світ, куди вдивляється глядач. Зараз я читаю книжку «Дерево Одіссея» київського художника та арт-теоретика Тіберія Сільваші, який каже, що супрематизм створив можливості виникнення силових ліній між людиною і предметом. Простір із банального вмістилища речей перетворився на місце сили, де немає окремо глядача, окремо твору мистецтва, окремо місця репрезентації: вони діють як одне ціле. Мабуть, у цій цілісності розкривається жага людської присутності.

Лариса Денисенко: Давай від мистецтва до сексуальності. Про сексуальність і тілесність у нас не прийнято говорити. Сексуальності бояться вчителі, криміналісти, політики, загалом це подається як інтимне, закрите, цнотливе, або як таблоїдно-вульгарне, чому так відбувається і як можна про це говорити?

Олена Харитонова: Ну нещодавно сам Папа Римський сказав, що секс – це дар Божий. То чому ми маємо про це мовчати? (посміхається)

Хоча справді, людське тіло та сексуальність завжди виступали особливою ареною всіх суспільних битв та дискурсів. 

Згадаємо античність: афінська гетера Фріна позувала скульптору Праксителю для статуї богині Афродіти. Шанувальник, якому вона відмовила, звинуватив її в кощунстві проти богів. Цікавий спосіб захисту обрав її захисник – він зірвав з Фріни одяг, і ареопаг побачив її прекрасне тіло. А стародавні греки вважали, що у прекрасному тілі не може перебувати потворна душа. Так обвинувачення з Фріни були зняті. 

У середньовіччі одним із головних протиріч було протиріччя між тілом і душею. І ще гостріше стояла проблема внутрішньої суперечливості самого тіла. З одного боку, тіло зневажали, засуджували і принижували, бо спасіння в християнській релігії досягається через тілесне покаяння. Папа Григорій Великий на порозі Середньовіччя оголосив тіло «огидним вмістилищем душі». З іншого боку, були теологи, які підкреслювали позитивну роль і цінність тіла в земному світі. На думку святого Бонавентури, найкраща поза людини – це стояння на ногах, оскільки вона втілює в собі рух знизу вгору, і це відповідає спрямованості душі до Бога. 

У середньовічному християнському світі тіло також являло собою цінну метафору, за допомогою якої описувалося суспільство та його інститути. Пригадаємо книжку Ернста Канторовича «Два тіла короля» – смертне тіло й сакральне політичне тіло суверена. Звідси народжується ідея суверенітету.

Французька історична школа Анналів у XX столітті привернула увагу до вивчення історії тіла, тілесних практик, «технік тіла».

Ну і врешті-решт мій улюблений Мішель Фуко, який інтегрував тіло в «мікрофізику влади». Його цікавило питання, яким чином тіло занурюється в царину політичного. Його «Історія сексуальності» – це про те, що відносини влади тримають тіло мертвою хваткою. Сексуальність – це соціокультурний і політичний конструкт, це передусім про владу, про те, хто і як визначає оцей поділ сексуальності на нормативну і ненормативну. 

Я зараз пригадала, що восени минулого року в Україні вийшов переклад книжки Джона Берджера «Ways of Seeing» – «Як ми бачимо», де він аналізує мистецтво з точки зору того, як розрізняються погляд і бачення. Адже бачення – це завжди політичний акт, зумовлений контекстом. Один із найцікавіших його есеїв – про жіноче тіло в історичній перспективі. Річ у тім, що з часів Ренесансу вважалося, що той, хто дивиться на картину – це чоловік. А зображена на картині жінка – це місце для споглядання, куди спрямований еротизований чоловічий погляд. Звідси народжується об’єктивація жінки, жіночого тіла, і в сучасному світі реклами цей спосіб бачення продовжують використовувати.

Тому розмова про сексуальність – це дуже непроста й багатоаспектна розмова, вона не може бути зведена тільки до примітивної вульгаризації чи тривоги про цноту. Найважливішим вважаю усвідомлення широти цього діапазону розмови про сексуальність.

Лариса Денисенко: Від сексуальності до сексуальних злочинів. Тут я можу згадати недолугі юридичні жарти з приводу «розписок згоди на секс», можу пригадати, як почалася хвиля – бачити в жінках хижачок, які можуть обмовити чоловіка, монетизувати цю обмову, і чоловіка, який залишається беззахисною жертвою обмов та шахрайських схем. Давай поговоримо про це.

Олена Харитонова: Розмову про сексуальне насильство в університетській аудиторії я іноді ілюструю перфомансом Марини Абрамович “Ритм 0”. Під час нього глядачі були замкнені з художницею в галереї. У розпорядженні глядачів були предмети, відібрані в якості інструментів, що викликають задоволення (наприклад, троянда, мед, виноград), біль (ножиці, скальпель, сірники) або смерть (куля, пістолет).

Задумка була проста: перфомансистка мала смиренно стояти протягом шести годин, в той час як люди, які прийшли на неї подивитися, могли робити з нею все, що їм заманеться, використовуючи згадані предмети.

Художниця згадувала, що відчувала себе зґвалтованою, адже глядачі зрізали з неї одяг, встромляли в живіт шипи троянд, приставляли пістолет до голови.

Коли минуло шість годин, Марина Абрамович почала ходити серед глядачів. А вони уникали її, не бажали зустрітися з нею поглядом. Вони не могли дивитися їй в очі, не хотіли, щоб їх вважали відповідальними або засуджували за те, що вони робили. Здавалося, вони хочуть забути, з яким задоволенням завдавали їй болю.

Мені здається, це історія про те, що природа насильства особиста й соціальна. Вона показує, що, якщо створити відповідні обставини, надати комусь роль покірливого об’єкту, здавалося б, “нормальні” люди можуть стати дуже жорстокими. Тому розмова про «згоду на секс» – це далеко не жарт і не спроба нав’язати тоталітарний режим сексуальної взаємодії. Це сигнал про те, що сексуальні стосунки вимагають поваги до визнання іншого/іншої автономним сексуальним суб’єктом і комунікативності згоди, тобто обов’язку переконатися в «так» сексуального партнера. 

Згода може бути сексуальною. Страхи про те, що комунікативні правила сексуальної взаємодії приведуть нас до механістичної машинерії сексу, марні. Навпаки, позбавлення цієї комунікації веде нас у світ, де немає нічого, крім страждаючої жертви. Я нещодавно перечитувала французького антрополога Марселя Енафа «Маркіз де Сад: винайдення тіла лібертена». Він згадує там, що де Сад зачитувався твором де Ламетрі «Людина-машина». А тому тіло лібертена маркіз розглядав як машину для насолоди, у якої стосунки з іншими, будучи абсолютно механістичними, позбавлені будь-якої сентиментальності, є деперсоналізованими. Тіло лібертена виганяє з себе будь-який голос Іншого, оскільки почути Іншого можливо для нього лише ціною втрати своєї влади. У той час як для лібертена Інший – завжди жертва його влади, з видаленим іменем, зі знищеною особистістю, інертна й пасивна. Інший – це інструменталізоване, об’єктивоване тіло, що використовується як меблі. І в цьому полягає песимізм де Сада, який насправді змогла розглядіти дуже невелика кількість людей. Лозунг «насолоджуйся без перешкод», який насправді веде до «насолоджуйся до повного знищення Іншого» – це не епатаж і хтивість, це глибокий песимізм від усвідомлення того, що секс, поєднаний із владою, слугує сильним аж до знищення підкорених.

Лариса Денисенко: Ми так багато проговорили важливих тем.  А давай наприкінці про моду? Як вивчення моди допомагає зрозуміти правовий статус жінок, побачити зміни, заглибитися в історію? Мода і право. Мода і свобода. Мода і протест?

Олена Харитонова: Ти знаєш, виявляється, що жіночі «сукенки у квіточку», нібито зовсім несерйозні, насправді можуть бути пов’язані з дуже серйозними речами. Нещодавно дослідниця з Лондонського університету Романі Рейган опублікувала історію про те, як британські леді у XVIII столітті вирощували квіти, це вважалося суто жіночим заняттям, несерйозною справою для справжнього джентльмена. І ось жінки описували свої квіточки, називали їх, систематизували, робили ботанічні ілюстрації, і це набуло такої серйозності й масштабу, що з’явилися перші авторки наукових книжок з ботаніки. 

А мода на ботанічний реалізм призвела до того, що виник новий дизайн тканин – шовк почали розписувати натуралістичними зображеннями рослин. 

Але коли вчені мужі раптом розгледіли науковий потенціал ботаніки, вони навіть розгорнули цілу кампанію по «очищенню ботаніки від любителів і жінок». Така ось історія про сукні, емансипацію і квіти. 

Загалом наша сукня, наш одяг, прикраси, образ звичайно може бути політичним висловлюванням. Як тут не пригадати нещодавні вибори в США, коли в день голосування жінки приходили на дільниці в перлах, хто – щоб віддати дань пам’яті Рут Гінзбург, хто – щоб показати підтримку Камалі Харріс, яка незмінно носить перли на знак належності до сестринства Alpha Kappa Alpha (AKA) – університетської жіночої організації на підтримку жінок. Жінки та дівчата робили пости в соціальних мережах з хеш-тегами #PearlsForRuth, #PearlsForKamala. Цікава і історія з лютневою обкладинкою американського Vogue, де Камала позує на зелено-рожевому тканинному фоні (кольори зеленого яблука та рожевого лосося теж є кольорами AKA) в достатньо вільному демократичному образі в кронверсах. Фешн-критикиня Робін Гівен через це зображення звинуватила Vogue у панібратському й недостатньо поважному ставленні до пані віце-президентки та її досягнень. 

Я уважно спостерігаю за політичною кар’єрою Камали, адже в Америці її називають Top Cop – в професійному сенсі вона зростала й формувалася в системі кримінальної юстиції США. Тому мені надзвичайно цікаво, які тенденції вона принесе в американську політику. Принаймні її образ у фіолетовому кольорі – кольорі суфражисток – під час складання присяги на інавгурації надсилав потужний сигнал відданості цінностям жіночого лідерства.

Що ж до модних кольорів 2021 року, названих інститутом кольору Pantone, то ними оголошені сірий відтінку Ultimate Grey і жовтий Illuminating. Колір гальки на пляжі і життєрадісний жовтий. Сонце і пляж української деокупованої Ялти, чому б і ні, чи не так? 

Submit a comment