Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.
Авторка: Ірина Славінська
Фото: Оксана Тисовська
Олеся Островська – менеджерка з великим досвідом роботи в секторі культури. 2019 року отримала премію Women in Arts в номінації “Жінки в культурному менеджменті”. Почала кар’єру в Центрі сучасного мистецтва. Була керівничкою проектів та програм фонду «Розвиток України», де заснувала програму грантів «і³» для підтримки українських митців. Протягом 2014 року працювала першою заступницею міністра культури Євгена Нищука, згодом у 2016 стала його радницею. У 2014-2016 очолювала відділ аналітики експертної компанії pro.mova. З 2016 в результаті конкурсу стала директоркою “Мистецького Арсеналу”.
Повага поспілкувалася з Олесею Островською про те, чи важко себе уповноважувати, а також про те, чому лідерки та лідери мають створювати можливості для всіх людей своєї команди.
Ірина Славінська: Наскільки, на твою думку, такі професійні галузеві нагороди, як Women in Arts Award, важливі? Також цікаво, як ти ставишся до того, що ця нагорода адресована лише жінкам – на це існують різні погляди.
Олеся Островська-Люта: Професійні нагороди, безумовно, мають значення, бо вони встановлюють планку, стандарт. Тобто вони демонструють, що добре, що прийнятно, на що можна орієнтуватися. Важливо, щоб ці нагороди були достатньо авторитетні та прийняті фаховою спільнотою. Якщо ж вони мають декоративний характер і не супроводжуються якимось авторитетом, то тоді, звичайно, це не працює. Нагорода, підтримана спільнотою та присуджена кваліфікованим журі – це не тільки функція престижу. Така нагорода задає орієнтири для всієї сфери. Цей фактор не варто недооцінювати.
Чи це мають бути тільки жінки? Не знаю. З одного боку, так, бо жінки потребують більшої видимості. З іншого боку, в сфері культури і так здебільшого працюють жінки. Тут ніби й не потрібно додаткового підсилення жіночого голосу, бо жінок тут багато. До того ж, багато вагомих постатей – це саме жінки, дуже часто це жіночі колективи, які роблять, наприклад, Книжковий Арсенал. Тому тут ніби й непотрібна додаткова функція проявленості чи створення умов для видимості.
З іншого боку, ми так само розуміємо, що права жінок як загальноприйнятний дискурс – це взагалі дуже нова ситуація для України. Я чудово пам’ятаю свою першу виставку як кураторки 2003 року. Ця виставка була феміністичною, присвяченою темі дослідження сучасної ролі жінки: як суспільство визначає жінку, як жінки самі себе уявляють у суспільстві. Виставка називалася “Ніжність” – назва мала нести провокативний характер, оскільки це було твердження від протилежного. В момент, коли я робила цю виставку, це було дуже екзотично.
Ірина Славінська: Не сумніваюся.
Олеся Островська-Люта: Це мало вигляд якоїсь фанаберії. Водночас, мені було складно знайти переконливі портфоліо жінок-художниць. Поміж усіх, кого розглядала, для виставки вибрала двох художниць-українок – Алевтину Кахідзе і Маргариту Зінець, а також Богну Бурську з Польщі й Ніколету Марковіч із Сербії. Спочатку я хотіла, щоб у виставці брали участь тільки українки, але в той час на сцені їх було не так багато. Вже дуже скоро надійшов 2004 рік, з’явилось покоління РЕП, з’явилося багато художниць – дуже хороших, цікавих і глибоких. Це перестало взагалі бути якимось питанням.
Коли я порівнюю свій досвід сьогодні та досвід 2003 року, то бачу суттєву різницю та повну зміну контексту. Змінився суспільний дискурс. Про жінок говорять інакше, самі жінки говорять інакше, змінилося те, що говорять так звані успішні жінки з-поза культурного простору, які мають свій голос у публічному просторі. Раніше ці голоси не були представлені бодай частково в розмові про права жінок. Одним словом, цей дискурс суттєво посилився.
Тому, на мою думку, поява нагороди на кшталт Women in Arts – прояв того, що цей дискурс став набагато сильнішим. Це ніби позитивний знак. Чи необхідні премії, що спрямовані тільки на жінок? Можливо, так, бо вони легітимізують і підсилюють дискурс про права жінок загалом. З іншого боку, там завжди є небезпека применшення значущості. З цим треба бути обережним.
Просто в якийсь момент ти починаєш казати: “Так, я феміністка”
Ірина Славінська: Ти говориш, що дуже змінюється дискурс. Я сама пригадую, як 2004-2005 року ще можна було зірвати літературну презентацію запитанням: “Скажіть, а ви феміністка?”. Минуло всього 15 років – і я бачу великий розрив із тією ситуацією з минулого. Все дуже змінилося. Чому?
Олеся Островська-Люта: Це дуже банально, але я думаю, що тут велику роль відіграють медіа та жінки-журналістки. Коли журналістки перейняли дискурси з інтелектуальної академічної спільноти та розділили їх, вони самі стали частиною цих дискурсів.
Вони почали говорити з іншими жінками про те, як функціонує жінка в українському суспільстві. У цей момент дискурс перестав бути екзотичним або езотеричним, таким собі “для зануд”, натомість почав бути нормативним. Він досі залишився для вжитку в просунутій тусовці, але водночас включив у себе набагато ширше середовище.
Думаю, що поступово жінки перестали соромитися бути феміністками. Вони усвідомили, що de facto, за своїми практиками, діями, поведінкою і стосунками, вони є феміністками, тільки не називають це в такий спосіб. Коли це розуміння почало приходити до людей, тоді почало змінюватись і ставлення.
Ірина Славінська: У твоїй особистій біографії був момент переходу, перетворення, коли ти перестаєш соромитися називати якісь речі своїми іменами, вживати слово “фемінізм”?
Олеся Островська-Люта: Я не пам’ятаю такого моменту, оскільки в 16 років я стала студенткою-гуманітарієм у Могилянці.
Ірина Славінська: Шансів уникнути не було?
Олеся Островська-Люта: Просто з першого курсу ти перебуваєш усередині цього дискурсу. Ти вже читаєш всі ці феміністичні праці на 1-2 курсі, тому згодом уже якось інакше поводишся.
До того ж, я ще студенткою почала працювати в Центрі сучасного мистецтва Сороса, тобто в художній сфері. Крім того, Центр Сороса – це велика східноєвропейська мережа, тобто я одразу опинилася в міжнародній інституції, де інакше функціонували всі уявлення про те, якою має бути жінка чи чоловік, де не було цих конкретно стереотипів.
Тому в мене не було якогось прекрасного відкриття. Просто в якийсь момент ти починаєш казати: “Так, я феміністка”. Але нещодавно я виявила, що моя донька говорить про те, що в наші часи жінкам треба бути радикальними в боротьбі за свої права. Думаю, якщо це вже підхоплюють діти, це хороший знак.
Ірина Славінська: Ми вже частково торкнулися того, як ти прийшла в професію та почала ще студенткою працювати. Розкажи про це більше – над чим ти працювала в ЦСМ, коли тільки прийшла, і як це все розвивалося далі?
Олеся Островська-Люта: Я почала вчитися в Могилянці в 1994, це перші роки української незалежності. По-перше, я була студенткою-культурологом. Културологія – в мій час це була досить нова дисципліна, і ми були страшенно захоплені тим, які ми першопрохідці, тому намагалися читати якомога складнішу літературу, почувалися страшенно розумними. Плюс це була література щойно видана.
Ірина Славінська: В цей час в “Основах” Соломія Павличко видає важливі книжки.
Олеся Островська-Люта: Той час – це взагалі відкриття всього. Багато книжок читалося російською мовою, бо видавалося російською, звичайно, набагато більше, ніж українською. В цей час гуманітарно-академічне середовище відкриває для себе постмодернізм і починає ним бурхливо захоплюватися. Наприклад, ми читали не тільки, скажімо, твори з французької філософії 1960-70, але й ті твори, на які вони посилалися, наприклад, маркіза де Сада. Це було таке чтиво, література, точніше, яка активно обговорювалася на семінарах. Це було абсолютне захоплення новим прекрасним інтелектуальним світом.
Ми, що цікаво, дуже мало займалися мистецтвом. Не було якихось цікавих курсів про мистецтво в Могилянці в мій час. Були загальні базові, але в них не було нічого особливо цікавого, порівняно з цими курсами – про тілесність, історію сексуальності… Але мистецька сфера, зокрема Центр сучасного мистецтва Сороса, розташований безпосередньо в Могилянці, був продовженням цього інтелектуального світу не тільки для мене, а взагалі для всіх моїх приятелів і однокурсників. В нас був дуже інтелектуально цікавий курс – Андрій Бондар, Катерина Ботанова, Вадим Карп’як. Багато з моїх однокурсників досі працюють у цьому інтелектуально-академічному дискурсі, починаючи від мого власного чоловіка, Тараса Лютого.
Оскільки Могилянка тоді тільки починалася, туди приймали або тих, хто вже закінчив один курс іншого університету, або мав шкільну золоту медаль. Ми всі були дуже амбітні – або відмінники, або якісь старші студенти, які вже бачили життя. А ще ми були трохи авантюристами, бо Могилянка – це зовсім нове, раніше невідоме утворення. І майже всі ми поміняли свої інакші університети на це нове утворення.
Ірина Славінська: Чому?
Олеся Островська-Люта: Наприклад, я так само вступила до Львівського університету на англійську філологію, в мене було перше місце в рейтингу за факультетом. Для факультету було дуже дивно, що я обрала Могилянку в Києві. Це 1994 рік, коли дуже мало грошей, коли дуже складно посилати студента на навчання кудись далеко. Для моїх батьків це було велике фінансове навантаження. Набагато простіше – тримати дитину вдома, в нормальному університеті, з нормальною спеціалізацією, а не в чомусь, що тільки відкрилося у Києві, ще й за спеціалізацією “Культурологія”.
Але мій випадок не винятковий. Ця спільнота досі функціонує як спільнота, ми досі всі якось дружимо. Центр сучасного мистецтва Сороса був дуже природним продовженням для середовища. Це було дуже цікаво, міжнародно. Вже тоді виставки проводилися – великі імена в світі мистецтва, не проміжні, а дуже суттєві. Спочатку я почала працювати в Центрі сучасного мистецтва як перекладачка з польської мови. Я говорила польською приблизно так само, як російською. Тобто я говорила, але не вміла писати польською. Тоді був потрібен усний переклад, тому це не стало проблемою. Згодом писати мене навчив мій перший керівник Юрій Онух.
Згодом відкрилася позиція офіс-менеджера, я подала аплікацію, мене прийняли. Дуже швидко моя позиція трансформувалася на заступника директора. Допоміг той факт, що я володіла двома іноземними мовами – польською й англійською. На ринку було мало людей, які говорили іноземними мовами, їх цінували. Тому я думаю, що це теж мені додало можливостей. Для мене це дуже визначальний досвід – Могилянка й перші роки в Центрі.
Ірина Славінська: Це мало бути дуже заряджене й живе середовище, напевно.
Олеся Островська-Люта: Було дуже цікаво. На мене дуже вплинув Онух як директор, оскільки він був людиною інакшого типу. Він цінував спроможність людини, а не її зв’язки. Думаю, що він підтримав ціле покоління молодих культурних менеджерів. Багато людей, які зараз функціонують у цій сфері, починали з його підтримки.
По-друге, Онух завжди думав у міжнародний спосіб, це ніколи не було чимось локальним. Ця робота, як і навчання в Могилянці, стали простором, острівцем, позбавленим корупції. Тут усе залежало від твоєї власної спроможності та старань, а не від чогось іншого. Також на моєму факультеті були дуже демократичні стосунки між викладачами та студентами. Семінари з викладачами були фактично розмовою на рівних. Так, викладач знав більше, але це була дискусія, а не відповідь за партою. Ми часто сперечалися з викладачами, вони це дуже толерували, ставилися до цього в радше заохочувальний спосіб .
Практики в ЦСМ і Могилянці були дуже подібні – і там, і там важило, що ти знаєш, як ти стараєшся, наскільки намагаєшся розвиватися. Треба було читати, дивитися, стежити за новинами, це давало тобі ріст і успіх. У моєму випадку це стало основоположним. Якщо так починається кар’єра, то вся подальша робота розвивається вже в інший спосіб. Тому я переконана, що функціонування Могилянки чи УКУ зараз страшенно цінне для молодих людей, оскільки формує перший досвід про те, що потрібно для успіху в світі. Важливі власні зусилля, інвестиція в свій інтелект чи розвиток.
Ірина Славінська: Як воно було, коли ти вперше опинилася в ролі та в кріслі жінки-керівниці?
Олеся Островська-Люта: Особливість моєї кар’єри в тому, що в мене немає дуже різких переходів. Так само, як я поступово усвідомлювала себе феміністкою, відбувалося моє поступове усвідомлення себе керівником. Не було такого, що завтра раптом у мене в підпорядкуванні з’явився десяток людей.
Завдання лідера – створювати ситуацію, щоб інші могли в ній зростати
Ірина Славінська: Чи важко саму себе вповноважити на керівну роботу?
Ні, це досить природний процес. Якщо керівна робота – це не випадковість, то зазвичай ти стаєш керівником поступово, крок за кроком розширюючи свою відповідальність і – зрозуміло – вплив. Тому рубікону, який вимагає окремого зусилля, такого собі самоуповноваження, немає. Але от що є, то це регулярні сумніви, вагання щодо своєї спроможності, відповідності масштабу завдання – от із цим треба вчитися давати раду.
Ірина Славінська: Може, тобі випадало колись подумати про те, що таке бути лідеркою, яка веде свою команду?
Олеся Островська-Люта: Звичайно, завжди. По-перше, я думаю, що лідер – це така людина, яка створює можливості для інших. Це одна з найважливіших функцій. Завдання лідера – створювати ситуацію, щоб інші могли в ній зростати. І це автоматично будує і твою позицію також. Будемо чесними – коли росте команда, то ростуть усі, включно з керівником.
З іншого боку, бути лідером – означає бути прикладом, в міру людської спроможності. Грубо кажучи, якщо ти всім кажеш вимкнути електричні особисті обігрівачі, бо проводка не витримує, то в тебе в кабінеті теж має бути холодно. Потрібно бути прикладом у зовсім простих речах, навіть у розпорядку дня. Якщо ти вимагаєш, щоб усі були на роботі на певну годину, ти теж маєш бути на цю годину.
Лідер задає певну рамку. Якісь речі ми толеруємо, якісь ні.
Ірина Славінська: Чи були в твоєму житті інші жінки, які на тебе впливали?
Олеся Островська-Люта: Є кілька таких жінок, але я ніколи не думала про них саме як про жінок. Але коли ти так ставиш питання, то я починаю думати, хто з людей, які на мене вплинули, були жінками.
Величезний вплив на мене в 15 років справила моя викладачка з англійської – репетиторка. Я тоді вчилася в одинадцятому класі та не говорила англійською взагалі. За рік, як я вже казала, в мене було перше місце в рейтингу тих, хто вступив на факультет.
Це була Оксана Ткаченко – чудова викладачка з університету, яка не натаскувала тебе на тест, а вчила мови. Також вона була для мене орієнтиром – дуже цікавою, дуже доброчесною людиною з академічного середовища. Вона справила на мене суттєвий вплив. Саме вона тоді порадила звернути увагу на Могилянку.
Дві жінки, які на мене постійно впливають досі – Юля Ваганова, моя подруга та багатолітня колега. Юля була тією людиною, на чию позицію я прийшла в ЦСМ працювати трошки пізніше. Спочатку я була офіс-менеджеркою, а потім мене перевели на позицію Юлі, на час, коли вона була в декреті. Коли вона повернулася, ми дуже тісно якось здружилися. В неї зовсім інший тип інтелекту, ніж у мене. З нею мені завжди цікаво. Наприклад, Юля Ваганова має фантастичне просторове та архітектурне бачення, розуміє предмет, матеріальність, набагато ліпше розуміє, як річ або витвір мистецтва взагалі функціонує в просторі. І я намагалася чогось учитися, але дійшла висновку, що зосереджуся на тому, що в мене краще виходить, а це залишу їй.
Також на мене дуже вплинула Катя Ботанова, моя подруга, яка завжди була першим і безжальним критиком усього, що я написала. Я завжди знала, що після того, як Катя не лишила каменя на каменів моєму тексті, то я його допрацюю – і тоді вже всім буде нормально. Вона дуже прискіпливий читач, і це завжди допомагає. В її критиці завжди є тверезе зерно, бо вона справді ретельно підходить до тексту. Я дуже їй довіряю.
Є ще одна жінка, якій я дуже довіряю. Це Віка Бриндза з Несторівської групи. В неї дуже раціональний і, в хорошому сенсі слова, холодний погляд.
Вони всі мали й мають на мене інтелектуальний, емоційний, професійний вплив.
Ірина Славінська: А чоловіки? Я вже почула, що Онух як лідер галузі дав багатьом старт і можливість розвиватися. Можливо, як менеджера його можна назвати HeforShe?
Олеся Островська-Люта: Він не менеджер, тут треба інше слово.
Ірина Славінська: Як його правильно назвати?
Олеся Островська-Люта: Він інтелектуал-уможливлювач.
Ірина Славінська: Це гарне формулювання.
Олеся Островська-Люта: Я теж не думаю, що я менеджер, якщо чесно. Це не та роль, яку я насправді виконую. Те, що я роблю, те, що Онух робив – це більше політика, ніж менеджмент. Це політика в первинному сенсі – в сенсі облаштування спільного житла. Ось це більше пасує Онуху, і мені так само.
Якщо говорити про інших чоловіків, які дуже на мене вплинули, то першим назву Тараса Лютого, мого чоловіка. Він для мене інтелектуальний контр-важіль і ресурс. З ним я раджуся, обговорюю якісь речі більш концептуального характеру. Тарас – підживлювач у всіх сенсах, він точно створює для мене інтелектуальну високу полицю.
Тобі потрібен інтелектуальний горизонт, якщо ти хочеш бути лідером. Ти мусиш або сам читати, або дискутувати, постійно кшталтуватися все життя до глибокої старості. Мені подобається думати, що ми з Тарасом це взаємно робимо постійно.
Ірина Славінська: Сектор культури дружній до жінок на керівних посадах?
Сектор культури переповнений жінками. Більшість усього, що відбувається в культурі, роблять жінки. І статистика показує, що й долучаються до культури теж здебільшого жінки. Це наслідок розподілу престижу в нашому суспільстві. Тому не парадоксально, що при суттєвій кількісній перевазі жінок, керують у культурі часто чоловіки. Наприклад, як багато міністерок культури ми пам’ятаємо? З іншого боку, в самому секторі культури радше немає суттєвих упереджень до керівничок.
Ірина Славінська: Жінки-лідерки – це тренд?
Так, зокрема й тому, що в розвинених країнах вищу освіту отримує більше жінок, ніж чоловіків. В Україні суттєво більше жінок серед читачів, навички дівчат-підлітків із читання приблизно на рік краще розвинуті, ніж у хлопців. Маркетологи кажуть, що більшість сімейних рішень в Україні теж ухвалюють жінки. Водночас фемінізм перестав бути страшилкою для широких мас. Все це, думаю, сприятиме впливовості жінок в майбутньому.