Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.
Авторка: Єлизавета Кузьменко
Фото: Оксана Тисовська
Із директоркою українського інституту книги та засновницею Форуму видавців у Львові Олександрою Коваль говоримо про фемінізм та фемінітиви, Львів кінця 90-х років, тиск на книжковий форум, як вплинули на їхню родину репресії проти батька, а також про те, чому вона бере на роботу переважно дівчат.
Єлизавета Кузьменко: Ми записуємо цю розмову в Міжнародний день фемінізму (розмова велась 30 травня, ред.). Ви себе вважаєте феміністкою?
Олександра Коваль: Звичайно, всі нормальні люди є феміністками в наш час. Єдине, що мене проблема гендерної нерівності ніколи безпосередньо не торкалася в оточенні.
Єлизавета Кузьменко: Так, але фемінізм – це проактивна позиція, як вона у вас активізувалася з пасивної, якщо вас це не зачіпало?
Олександра Коваль: Хочете дізнатися, чому я беру на роботу більше дівчат, ніж хлопців?
Єлизавета Кузьменко: Цікаво, а чому?
Олександра Коваль: Якщо два хороших резюме дівчини і хлопця, то я візьму на роботу дівчину, щоби підсилити її впевненість у своїх силах.
Єлизавета Кузьменко: І це чудово! У цьому контексті хочу запитати… Ви починали працювати з книгами як заступниця редакторки у львівському видавництві «Фенікс». Це був початок 90-х років. Яким тоді було ставлення до жінок, активних у цій сфері?
Олександра Коваль: Це було приватне видавництво, і у складі було всього кілька людей, і не було кому займати цю посаду (сміється).
Тато говорив мені завжди: “Межа, якої ти досягнеш – це заступник начальника відділу”
Єлизавета Кузьменко: А як ви подумали, що потрібно брати відповідальність у свої руки? Просто сказали “Я буду”?
Олександра Коваль: Так, усе моє життя, принаймні від початку незалежності України, коли я почалася займатися видавничою справою, саме так і відбувалося. Я брала ініціативу в свої руки, мене ніхто нікуди не призначав. Я себе скрізь призначала сама.
Єлизавета Кузьменко: І як реагувало тоді на це ваше середовище у Львові у 90-х?
Олександра Коваль: Та всім фіолетово. На це ніхто не звертав уваги зовсім. Якби я стала директоркою чогось державного, то можливо, якась реакція була б. Я взагалі не пам’ятаю у львівській спільноті тих років обмежень щодо жінок, хоча, очевидно, вони були. Я тепер це розумію з розповідей моїх батьків, мого тата зокрема. Тато говорив мені завжди: “Межа, якої ти досягнеш – це заступник начальника відділу”.
Єлизавета Кузьменко: Звідки в нього була така невіра у ваші сили?
Олександра Коваль: Це було не тому, що я дівчина. Просто мій батько був репресований і він знав, що більшої кар’єри для дітей репресованих бути не може… заступник начальника відділу… З такою установкою я й виросла… Це була моя межа, моя власна стеля. Це вартувало мені великих внутрішніх зусиль, щоби побачити в собі більше, ніж заступника начальника відділу.
Якоїсь патріархальності в нас у родині не було, адже з дитинства батьки налаштовували мене з сестрою на те, що не треба цілковито покладатися на допомогу гіпотетичного чоловіка. Натомість нам завжди говорили, що ви маєте здобути свій фах і бути самостійними.
Я вчилася в лісотехнічному інституті, на механічному факультеті, там було п’ять дівчат і 95 хлопців, там мене носили на руках. Однак вони сміялися з мене, бо я ні до якого верстата ближче, ніж на 5 метрів, не підходила.
Єлизавета Кузьменко: Чому? Навіщо тоді йшли в цей інститут?
Олександра Коваль: О боже… це страшна історія (сміється).
Єлизавета Кузьменко: Розкажіть, будь ласка…
Олександра Коваль: Мій тато був репресований – і 10 років він був у таборах. Повернувшись, одружився з моєю мамою – і з’явилися ми, але табори його зламали. Він дуже боявся, тому в нього завжди був мішечок на випадок чергової посадки. Мені й моїй сестрі говорив, що навіть не сумнівається, що нас теж посадять. Ми мусимо здобути таку професію, яка дозволить нам у цих таборах вижити. Сам він вважав, що прекрасна робота лікаря. Я була з дитинства дуже непокірною, бунтувала. Моя мама лікарка теж, тому якщо мені казали, що я маю бути лікарем, то було ясно, що лікарем я ніколи не стану. Я ніколи не хотіла бути лікаркою й ні хвилини не шкодую про це. Моя найкраща приятелька вступала в лісотехнічний, і я просто пішла з нею. Раз табори, то лісоповали, значить можна й так теж вижити, будучи інженером.
Єлизавета Кузьменко: Як ви тоді потрапили до видавництва?
Олександра Коваль: А-а-а, ну так я ж не любила лісоповальню (сміється), а станків боялася. Насправді, я жодного дня не працювала за професією. Зараз згадую лісотехнічний і розумію, що отримала там дуже багато корисного. Зокрема, наполегливість. Щоби чогось навчитись і досягти, треба багато разів повторити одну й ту ж саму дію. Разом із цим приходить розуміння того, чого ти раніше не розумів, і знання якоїсь рутинної роботи, і бачення перспективи. Раніше будь-яка вища освіта давала системність. Тепер у молодих людях я цього не бачу. Але, можливо, це тому, що до нас не приходять на роботу люди, які мають технічні спеціальності.
Але про видавничу справу… я в той час саме народила дитину й не мала чим її годувати. І з’явився один мій друг, який сказав, а мовляв, давай видамо Грушевського. Щоправда, Грушевського ми так і не видали, бо це було досить складно, але видали кілька інших книжок – і так воно все почалося. Після цього я не відходила від видавничої справи на жоден крок. Навіть тоді, коли я вже шукала гроші на Форум видавців, мені сказали: “Ну слухайте, ви так добре вмієте все організовувати, але зараз займаєтеся якоюсь єрундою. Краще організуйте нам боксерський поєдинок”. Це мені сказав кучмівський чиновник в обласній раді Львова кінця 90х – початку 2000-х років.
Єлизавета Кузьменко: Зараз ви очолюєте державну установу «Інститут книги України». Які виклики ви бачите тут?
Олександра Коваль: Можу сказати: те, що я можу лібералізувати – я лібералізую.
Єлизавета Кузьменко: Наприклад?
Олександра Коваль: Наприклад, дисципліну… хоча ні, зараз це не так називається… скоріше – графік роботи… От, власне, розпорядок робочого дня я лібералізую.
Єлизавета Кузьменко: Як він виглядає офіційно, з 9:00 до 18:00? І як ви дозволили своїм працівникам?
Олександра Коваль: Так… Я гадаю, що ніхто ніколи не поміряє, як сидіння на роботі може впливати на ефективність. Я дозволила їм ходити у вільному режимі. Поки що вони зловживають. Але я надіюся, що з часом ми досягнемо балансу.
Єлизавета Кузьменко: Зараз прийняли новий український правопис, і там офіційно з’явилися фемінітиви. Яке ваше ставлення до вживання фемінітивів? Чи допоможе це жінкам у літературі й видавничій справі бути більш видимими?
Олександра Коваль: Щодо будь-яких змін у мові та правописі – я ставлюся до них дуже позитивно. Мова жива, мова змінюється, і ми не можемо зараз користуватися лексиконом початку чи середини 20 століття. Це було би дуже смішно і якось ретроградно… Щодо фемінітивів, то вони подекуди розважають, деколи звучать природно…
Єлизавета Кузьменко: Наведіть приклад, які вам звучать надскладно… “Мисткиня” подобається?
Олександра Коваль: Мисткиня? Не знаю, я можу вам пізніше надіслати ті речі, які мене особливо смішать. Однак я намагаюся не зациклюватися на цьому. Просто десь побачу, розсміюся і йду далі. Але в державній установі є штатний розпис і там написано “Директор” – і жодний правопис не дозволяє цього змінити на “Директорка”. Я їм одразу казала, що хочу підписуватися як директорка, і навіть наша секретарка дозволила мені у внутрішніх документах писати, як я хочу, але на всьому, що йде назовні, я маю –писати “директор”. Бо якщо ні, то може прийти якась там перевірка і сказати, що все це недійсне, а тому “до побачення, тюрма, Сибір”… (сміється)... Усе тут дуже сильно зарегульовано.
А чи будуть вони видиміші, мені здається, це ми побачимо далі, з часом. Якщо ця жінка-науковиця відома й підписує свої твори не ініціалами… до речі, у нас Кабмін вимагає підписувати тільки ініціалами… Скажіть мені, “директор О.А. Коваль” – це женщіна?
Єлизавета Кузьменко: Ну власне…
Олександра Коваль: Я кажу, що я – Олександра, мовляв, можна я буду писати Олександра Коваль. Ні, не можна. О.Коваль. І все має бути написано капслоком. Це регулює Кабмін.
Єлизавета Кузьменко: Але Кабмін регулює лише паперову роботу чи взагалі?
Олександра Коваль: Взагалі. Ми якщо почнемо говорити про фінансові документи й пакети інших документів, які потрібно подавати щоразу, коли щось потрібно поміняти, то я почну плакати, і наша розмова триватиме вічно. Робота в державній установі виявилася насправді трохи інакшою, ніж я її собі уявляла. Я думала, що в мене буде більше можливостей застосовувати свої вміння. Натомість мені зараз доводиться вчитися, як задовольняти апетити цієї машини.
Ми відкриті до гострих тем, ми ніколи їх не цуралися, не забороняли висвітлювати
Єлизавета Кузьменко: З Форумом видавців усе було інакше? Це ж громадська організація.
Олександра Коваль: Ми діяли теж у законодавчих рамках. А от що стосується організації процесів, то звісно, ми робили це так, як має бути.
Єлизавета Кузьменко: На Форум видавців неодноразово тиснули з іншого боку. Зокрема, коли вийшла книга Лариси Денисенко “Майя та її мами” та ряд інших. Презентації погрожували зірвати праворадикальні рухи за значну ліберальність поглядів. Що для вас це означало?
Олександра Коваль: У нас завжди когось б’ють на форумі. Бо ми відкриті до гострих тем, ми ніколи їх не цуралися, не забороняли висвітлювати. У нас узагалі чомусь у Львові люблять бити лівих.
Єлизавета Кузьменко: Чому, це який місцевий контекст?
Олександра Коваль: Я сама не знаю. Є враження, що, можливо, хтось за це отримує гроші. Вони так чудово щоразу відстежують програму книжкового Форуму і знають краще, ніж ми. Більше того, ми з цього приводу спілкувалися з СБУ – і вони нам казали, що самі відстежують програму й деяких авторів. Вони вже знають, де буде бійка. Узагалі Львів був завжди таким трохи закритим містом. Мені важко теж у ньому було в певні моменти. Я радію, що мала нагоду переїхати до Києва.
Єлизавета Кузьменко: Чому в Києві більше подобається?
Олександра Коваль: У Києві нема кулуарності й дуже замкнених середовищ. Або вони є, але мене туди не допускають. Але я про це нічого не знаю, тому моє серце спокійне. А у Львові я знала, куди мені ходу нема. В молодості мене це могло часом турбувати.
Якщо ж повертатися до теми гендерної рівності, то люди не до кінця освічені, вони, очевидно, не розуміють значення слова “гендер”. Я не думаю, що хтось притомний може бути проти гендерної рівності.
Єлизавета Кузьменко: Ви були учасницею проекту Мар’яни Савки “12 неймовірних жінок”, у якому багато говорили про цінності взагалі. Але які цінності вас сформували як особистість?
Олександра Коваль: Моя головна цінність – це толерантність. Одна з головних. Окрім родини, це святе й не обговорюється для мене. Крім того – вірність. Знаєте, романтична вірність ідеалам.
Єлизавета Кузьменко: А які це ідеали?
Олександра Коваль: Як ідеали французької революції: свобода, рівність, братерство. Вони колись запали мені в душу й досі залишаються головними.
Єлизавета Кузьменко: І ще, мабуть, сестринство?
Олександра Коваль: Ну так, сестринство – це і є братерство (сміється).
Єлизавета Кузьменко: Які ваші улюблені сучасні українські жінки в літературі?
Олександра Коваль: Я дуже люблю Таню Малярчук, Наталку Сняданко, Ларису Денисенко. Мені подобається Гася Шиян, яка отримала європейський приз літературний. Взагалі мені здається, в нас багато прекрасних письменниць серед жінок, боюся називати, бо це буде довгий список, насправді. Усі вони дуже якісні, але головне – різноманітні, бо пишуть для дуже різних аудиторій. Це – цінно.