Авторка: Вікторія Кобиляцька
Ілюстраторка: Ольга Вірста
«Ніколи не читала Лесю Українку. А тут раптом «Бояриню» осилила. Боже, як мені сподобалося! Я в захваті. Лесічка теж була наша людина… А можна її, до речі, феміністкою назвати, чи не можна?» – запитує в мене Софія Масенко, колишня шахтарка з рудника «Суха балка», що в Кривому Розі.
І не чекаючи на відповідь, одразу починає пригадувати, що читала твори Ольги Кобилянської, там «теж щось є».
«Я просто читала й «Душечку» Чехова, але на мене це не вплинуло. Подивилася на головну героїню й думаю: нам так не жить, а єслі жить, то минут 20. Хоча колись я теж була такою дружиною – у рот чоловікові заглядала. Але коли мені почали вилазити на голову, то тут уже вибачте, руки в боки – і мені все одно, де твоя тюбетейка, треба й міру знати», – сміється жінка.
Туалет у подарунок на 8 березня
Перелякане керівництво, медійний розголос і поява туалету на шахті – цим закінчилася історія про «святкування» 8 березня на «Сухій балці» 2018 року. Нині Софія досить скептично згадує про цю подію й жартує, що взагалі вона «біла й пухнаста пенсіонерка»: «Сиджу собі, килимки в’яжу, з собачкою гуляю. Тільки інколи плакат можу намалювати», – каже.
Перш ніж піти на пенсію, шахтарка зчинила неабиякий шарварок на руднику. Працювала там упродовж восьми років, поєднуючи різні посади. Так, була лаборанткою-радіометристкою, водночас займаючись розвантаженням рудної маси. І весь цей час їй доводилося чути, що «ти ж жінка, для жінки це гарна зарплата». Терпець урвався 8 березня.
«Я побачила оголошення: «Дарагіє женщіни, вас ждут на празднічном концертє, гдє будут французскіє міми… ви наші красотки, ми вас абажаєм»… Ще й напередодні нам дали по 300 гривень премії. Після вирахування податків там було 287 чи щось таке. Це при тому, що менше в шахті отримували тільки медичні сестри. Менших зарплат уже не буває. І я вирішила, що треба написати своє «оголошення», – пригадує Софія.
Так з’явилося фото з плакатом «Жінки потребують гідної оплати праці, а не лицемірних привітань», яке стало вірусним у соцмережах, а потім про це написали ЗМІ. Керівництво шахти дуже болісно сприйняло такий розвиток подій. Плакат відразу зірвали, Софію викликали «на килим».
«Вони взагалі не могли повірити, що це моя ініціатива – думали, що під Ярославського хтось копає. Ледь не пришили мені порушення дисципліни, що я сфотографувалася на робочому місці й таким чином «разглашаю тайни проізводства». На що я, звісно, так в обличчя і сказала нашому начальнику шахти: «Ви що?! Якщо Ілон Маск побачить, де я працюю, де все на соплях, на проволочках і на ізолєнті, то він точно відразу ж сюди прилетить, щоб секрети вишуковувати», – сміється Софія Масенко.
За її словами, інші працівниці шахти її не підтримали. Зате Софія мала «спільницю» – одна з колежанок разом із нею малювала плакат і робила фото.
«Але я її ніде не «світила», бо вона ще хотіла допрацювати, а я вже збиралася на пенсію. Треба було бачити, в яких умовах ми там працювали. Навіть туалету не було! Поставили тільки після того, як здійнявся цей кіпіш. І всі жінки дуже хочуть нарешті отримати пенсію, але після цього все одно продовжують працювати. Бо це ж удвічі більше грошей! Уже не 5 тисяч, а 10! А мені вони говорили: «Ти просто недо..баная с.ка, поетому ти протів цвєтов, у тєбя с етім проблеми, і єслі ти нє хочеш, то ми хотім». Але тут же не в квітах річ, люди добрі! Мене в якийсь момент страшенно дістав цей совок, ця рабська психологія. І чоловіків мені теж шкода. Вони хоч і отримують більше, але й працюють тяжко, і настільки затуркані, дурні й неграмотні, що не передати. Казали мені: «Соня, ти канєшно сільно умная, но нас всєх могут уволіть», – пригадує жінка.
Жінки як рушійна сила
Говоримо про те, що плакат із вимогою про гідну оплату праці отримав такий розголос, бо 8 березня стало для всіх своєрідним тригером. Питаю у Софії, чи вважає вона себе феміністкою.
«Так, я феміністка. Хоч і не знаю сучасного феміністичного руху. Я за права людини, а не конкретно жінки чи чоловіка. І це можна назвати фемінізмом, бо жінок більше пригноблюють», – каже вона й запевняє, що завжди охоче вийде на марш за права жінок і виступатиме проти того, що чоловікам платять більшу зарплатню.
«Жінки – це потужна рушійна сила, на них тримається все. Взагалі не знаю, як ми наш «чоловічий» світ рухаємо вперед. Чоловіки ж такі безтолкові! Ні, це не сексизм. Я знаю, що серед них є достойні люди. Але їх, наприклад, не було на шахті. Там усе на відчіпного робилося. Дівчата коли працюють, то виконують те, що від них вимагається, хоч і отримують за це копійки. А в чоловіків завжди якісь проблеми – то не доробив, то якась «фігнюшка» в нього відпала, то він щось забув, то йому щось прилетіло, то він перепив, то не допив… І при цьому вважається, що це «чоловічий» світ. Якби в нас був хоча б рівний світ, зовсім інша система була б», – наголошує Софія Масенко.
Вона розлучена. Каже, що в якийсь момент, коли вже несила було терпіти, зважилася на цей крок. І пригадує, що колишній чоловік любив «замолювати гріхи», купуючи великі букети троянд.
«То вилітали ці букети у вікно аж бігом. У нас була така домовленість, що я сиджу дома, а він заробляє гроші. Тобто все, що стосується домашніх справ, дитини, освіти – це все було моє. А коли я сказала про розлучення, то почула у відповідь: кому ти нужна без роботи? І я йому кажу: ти бачив багато жінок, які після розлучення пропали? Ні. І я не пропаду. А чоловіків ти багато бачив, які спилися-скололися? Море! Якщо інша жінка не підбере, йому гаплик буде. Що, не так? І чий це світ? Чоловіків?» – риторично запитує співрозмовниця.
Потрапити на шахту можна тільки «по блату»
Софія народилася в Кривому Розі, але коли їй було 6 років, батьки поїхали на заробітки в Росію.
«Забрали всю сім’ю – мене, брата, собаку, всіх. Тому виросла я там. Українською чула тільки пісні. Говорила російською. Досі не знаю жодного правила з української мови, щоб нормально писати. Повернулися ми, коли мені було 17. І вже тут живу скільки років, але так і не адаптувалася. Воно мені все якесь тимчасове, незручне, брудне… Через дорогу знімали фільм про Донбас. Я ходила гуляти з собачкою й бачила всі ці прапори «деенерівські», чула совєтські пісні. Бо локація тут схожа. Не дивлячись на те, що місто велике, людей багато, виробництво є, але якесь усе таке занедбане», – говорить Софія про Кривий Ріг.
Вона має вищу освіту, навчалася на інженера-будівельника, однак ніколи не працювала за фахом. Закінчила інститут якраз тоді, коли Україна здобула незалежність.
«Ті, хто були на рік старші, отримали розподіл. А нам узимку на 5 курсі сказали: шукайте собі роботу. Але я настільки була совєтська дівчинка, піонерка й комсомолка, що не могла собі уявити, як це – «шукайте роботу». Я була впевнена, що це за мене зробить держава. Чітко знала, що йду в комсомол, вступаю до інституту, а потім сидітиму в конструкторському бюро й отримуватиму 120 рублів. Але Україна стала незалежною, і ніхто нікого нікуди не брав. У мене не було ніякого блату. Із моєї групи з 17 людей за фахом працювали хіба двоє, та й то не отримували зарплати, бо тоді був тільки бартер. Але вони хоча б ходили на роботу й сиділи на будівельному майданчику. А я не влаштувалася взагалі ніде».
Дуже довго Софія була безробітною. Потім пішла працювати продавчинею в магазин «Єва». Але така робота їй не подобалася. Пояснює, що по-перше, в неї немає «торговельної жилки», не любить і не вміє продавати. А по-друге, «там люблять тільки молодих дівчат, а старших виганяють або просто не беруть на роботу».
«У мене є двоюрідний брат, який працює начальником дільниці на шахті. Там усе не просто так, не беруть за оголошенням із вулиці. Нє, тільки по блату, щоб хтось тебе привів. І я давно йому нила: «Антоша, щось зроби, бо мене надовго не вистачить на цій роботі». І він мені в один прекрасний момент сказав: «Готуйся, проходь медкомісію і приходь».
«Людей із шахти треба виводити – і чоловіків, і жінок»
«Шахта – це не те місце, про яке я мріяла в цьому житті», – говорить Софія.
До 2017 року, поки не скасували список заборонених професій, жінкам в Україні взагалі не можна було працювати на шахтах, хоча вони там усе-таки працювали на певних посадах, отримуючи мізерні гроші. Коли заборони скасували, жінки масово не кинулися в шахти, але принаймні вони отримали право вибору й можливість самотужки для себе вирішити, чи варто погоджуватися на шкідливі й небезпечні умови праці. І попри все, шахти виявилися якраз тим місцем, яке приваблює жінок. Бо там є доплата «за шкідливість», можливість швидше вийти на пенсію й гарантовано отримувати щомісяця якусь суму.
«Не цікавлюся новинами, але щось до мене долітає. Жінкам зараз скасовують шкідливі умови праці. За які ми якраз і отримували оцей «шкідливий» стаж, заради якого всі дівчата лізуть у шахти. Сім із половиною років треба відробити, і після 50 років ти можеш іти на пенсію. Але їм тепер потихеньку роблять атестацію робочих місць і скасовують шкідливість. Тобто вони з чоловіками одночасно спускаються в шахту, де такий самий тиск і те саме забруднення (може, трохи менше, бо в забої ж нема вентиляції, а тут є). І після цього в жінок нема шкідливості й не буде цієї пільгової пенсії», – пояснює Софія Масенко.
Вона пригадує, як ще з радянських часів рефреном лунало, що «жінок треба із шахт виводити»:
«На мій погляд, узагалі людей треба з шахт виводити. Не жінок, а людей. У таких умовах не можна працювати. У мене таке враження, що ти не роботу маєш зробити, а просто забембатися. Чим страшніші в тебе умови, тим більше ти маєш «виправдати» свій стаж, мало не сконати там. Не те що на закордонних шахтах – 5 років відпрацьовуєш, в тебе є підземний стаж, і більше тебе просто не допустять до такої роботи. А в нас я ще застала таких чоловіків, які без пів літра не могли почати працювати. Вони спускалися, випивали й тільки після цього чудово в них усе виходило. Але потім вони довго не жили. Якщо після виходу на пенсію протримувалися хоча б два роки, то добре».
«Не може ж людина все вміти»
На пенсії Софія Масенко почала займатися улюбленою справою – в’яже й продає свої вироби. Каже, що працюючи на шахті, саме так собі це й уявляла.
«Мріяла, що буду вільною жінкою з пенсією (хоч невеличка, але є!), буду собі в’язати – кум королю і сват міністру. Але не вмію продавати навіть того, що створюю своїми руками… Розумію, що це унікальні речі, більше таких нема. Сукні, які я роблю, коштують дуже дорого. Але коли хтось замовляє, то з задоволенням в’яжу й віддаю за пів ціни. А продати те, що в мене є, не вмію. Не може ж людина все вміти – і зв’язати, і продати», – бідкається Софія.
Вона створила сторінку в фейсбуку, де публікує світлини килимків, серветок, одягу та іншого в’язаного краму. Каже, що раніше в неї гарно розкуповували купальники. Але локдаун вніс свої корективи.
«Дівчата перестали їздити за кордон і перестали в мене купувати. Кажуть, що «якби їхала в Єгипет чи в Туреччину, я б купила, а так у китайському чудово покупаюся». Коли в економіці всюди настає гаплик, то такі рукодільні речі – це останнє, що люди хочуть купити. Тому моя творчість звелася до килимків. Плету їх і роздаю подругам, вони зацінили – прикрашають свої ванни», – розповідає колишня шахтарка.