Авторка: Ірина Виртосу
Фото: Олександр Кісіль
Енергійна, сильна, впевнена. Такою Вікторія Покатіс з’явилася на нашу зустріч, тримаючи книжку. Це була її нова, щойно з харківської друкарні, книжка публіцистичних інтерв’ю «Незламні» — про спротив українок під час війни з російськими загарбниками.
— О, у вас уже в руках книжка. Швидко! — здивовано сказала я, ніяк не очікуючи, що Вікторія прийде з віддрукованим примірником.
Так ми й познайомилися.
Вікторія Покатіс — редакторка дайджесту ділової жінки WoMo.ua, співавторка медійного проєкту «Незламні» й однойменної книжки, до якої ввійшли 30 розповідей про жінок, які у війну стали надійною опорою для України.
Тут зібрані історії військовослужбовиць, парамедикинь, волонтерок, засновниць фондів і гуманітарних центрів, адвокаток, підприємиць. А також матерів, жінок із інвалідністю та жінок із ЛГБТІК-спільноти.
Це перша книжка із проєкту «Незламні», і її вже можна придбати. Нині Вікторія разом із командою готує до друку другу частину.
Я змогла акумулювати свої ресурси й діяти
Вікторіє, не буде несподіванкою, коли я вас запитаю про 24 лютого 2022 року…
Так, у перший тиждень війни ми всі були шоковані. Та якщо в деяких людей був час і розкіш про все забути — про свою роботу, обов’язки, — у мене такої можливості не було. У перший день повномасштабного вторгнення зранку я заправила свій автомобіль, встигла зняти всі кошти з картки й… повернулася до новин. Разом із командою ми почали відписувати все те, що відбувається: щоб інформувати наших читачів та читачок і щоб самим якось не поринути в паніку.
Можливо, через професію чи через такий склад характеру, я навіть була здивована, що змогла акумулювати тоді свої ресурси й діяти.
Мені було дуже важко дивитися, як, здавалося, «весь» Київ виїжджає за кордон. Замість того, щоб думати, як протистояти ворогові. Не можу нікого засуджувати, але мені хотілося змістити медійний фокус із черг на кордоні й того, як нам допомагають інші країни, на тих людей, які залишилися вдома, в Україні, які зібралися й почали діяти тут.
Уже за кілька днів я побачила, як жінки в соціальних мережах організували збір речей і коштів для своїх чоловіків, які першими стали на захист країни. Деякі з жінок пішли у військкомат по зброю. Деякі почали готувати їжу для військових і тероборони міста.
Наше видання WoMo.ua від самого початку заснування було спрямоване на висвітлення жіночого лідерства та сприяння особистісному розвитку жінки. І те, що я спостерігала в перші дні протистояння, — це якраз прояв жіночого лідерства, тільки у війну. Ми змогли його помітити та описати. Щоб потім усе це не розпорошилося в часі.
Одна з перших наших героїнь, яка привернула мою увагу — це зооволонтерка Настя Тиха. Фото, на якому вона рятує з окупованого Ірпеня 19 собак, що мають інвалідність, облетіло весь світ. Ще тоді я подумала, що таких символів незламності, певно, буде багато.
Ми почали писати про жінок, які нас надихали
Із вами було слово «незламна» ще до того, як воно стало мейнстрімом…
Так. Я не могла піти в тероборону або робити те, що не є моєю професією. Але я могла писати про людей. І найперше – про жінок.
Пригадайте, які були історії! Одна вчителька врятувала трьох дітей, двоє з яких втратили батьків у війні, а вона їх підхопила в черзі біля зупинки й вивезла.
Хтось із жінок почав у своєму домі приймати дітей із дитячих будинків і ними опікуватися. Інша героїня — директорка школи англійської мови. Разом зі своїм колективом, звичайними вчительками, організувала 8-годинний марафон для своїх закордонних колег. Для них було щось із захмарного — зібрати 250 тисяч гривень!
І ось ми почали писати про жінок, які нас надихали робити те, що ми можемо робити найкраще.
Розповідаючи про них, ми визнавали їхні зусилля, показували нашим читачкам приклади людей, які не піддалися страху й організували потужний спротив.
Читайте також: Ярина Чорногуз: Жінка має багато переваг, що в армії, що на війні
Наш проєкт «Незламні» у квітні привернув до себе увагу Франко-української торгово-промислової палати. Згодом нас помітили посольство Швеції в Україні й «Фонд Фрідріха Науманна за свободу». Це стало потужною підтримкою розвивати проєкт далі. Хоча на початку нас було зовсім мало. Окрім мене, ще моя журналістка і співавторка книжки Ярослава Жуковська та Тетяна Гордієнко. Згодом приєдналася Юлія Коваленко, яка шукала партнерів.
І ось ми вчотирьох радилися, сперечалися, страхували одна одну, щоб кожного тижня у WoWo.ua з’являлися історії сильних жінок.
Не могла собі дозволити бути незібраною
Можу собі уявити ваш темп роботи. Відшукати героїню, домовитися з нею, провести інтерв’ю, підготувати текст… Звідки у війну знаходилися сили?
За моїми плечима — команда. Це не тільки тексти. Це й фінансова відповідальність. Певно, ця відповідальність і дає сили. А ще впевненість і наснагу для дій.
Це як підприємництво, коли ти сама вибираєш спосіб діяти й у тебе є на це повноваження.
По-друге, війна робить нас самостійними і… дорослими. Ти вже не маєш права на помилки, бо вони можуть коштувати дуже дорого.
І звісно, тримали в тонусі самі героїні. Мені було цікаво зрозуміти, як вони ухвалювали рішення, як опановували страх, як, не маючи публічності й капіталу, виходили «в люди» й робили такі вартісні речі. Адже не всі наші героїні, про яких ми писали, мали цей статок, щоб дозволити собі благодійність… Як їм це вдавалося?
Тому я не могла собі дозволити бути незібраною.
І ще не можу не згадати активістку, членкиню правління ГО «Група активної реабілітації» Уляну Пчолкіну, яка має травму хребта. Разом зі своїм чоловіком Віталієм, який теж користується кріслом колісним, вони, вважайте, дивом урятувалися з окупованої Бучі. А потім допомагали евакуюватися людям із інвалідністю, шукали їм ліки й засоби гігієни.
Саме Уляна сказала: «Війна — це велика біда, проте наша відмова від звичних життєвих речей не наблизить нашу перемогу. Тому я раджу не відкладати життя на потім. Якщо ви хочете зустрітися, зустрічайтеся. І треба також визначити для себе свою справу, свій фронт, і приділяти йому якийсь час».
І це ж не обов’язково мусить бути щось масштабне на кшталт великого волонтерського проєкту.
Бо інколи видається, що твоя поміч — це крапля в морі, що ти нічого не можеш вдіяти. Але це не так. Роби те, що добре знаєш, і це буде корисно і для тих, хто поруч.
Жінки, які виїхали за кордон і стали надійним тилом України
Чи є серед ваших героїнь ті, хто, рятуючись від війни, опинилися за кордоном, але стали надійним тилом для України? Зумисне ставлю це запитання, бо в суспільному дискурсі дуже багато стигматизації жінок, які зараз за кордоном…
Звісно. До прикладу, Регіна Кошова — очільниця відділу комунікацій в агенції Badoev ID. Коли почалося повномасштабне вторгнення, її чоловік пішов на війну. А вона з колегами заснувала в Польщі благодійний фонд «Future for Ukraine» для допомоги дітям війни, пораненим та мамам-біженкам.
Чи ж журналістка, ведуча програми «Ревізор» Юлія Панкова, яка пережила окупацію в селі під Бучею. До їхнього дому вдерлися кадирівці. Юлія ледве виїхала звідти – і одразу за кордон.
Вона гарно готує, тож на новому місці почала робити благодійні вечері задля збору коштів через платформу dobro.ua на продуктові набори для літніх людей із Харківщини, Херсонщини та прифронтових регіонів України. І за кожну таку вечерю вдавалося збирати рекордні суми — від благодійників із Швейцарії, Франції, Польщі та інших країн.
Війна в обличчях людей, які її проживають
Не можу не прокоментувати того факту, що жінки довгий час залишалися в тіні. І зараз ви згадуєте імена тих, про кого мають писати у шкільних підручниках, а їхніми прізвищами повинні бути названі вулиці та премії.
Саме так. Події, які ми зараз переживаємо, — це вже історія. Але ж ця війна — не тільки про статистику загиблих. Війна, як і історія, — в обличчях людей, які її проживають.
Журналістка, ведуча Громадського радіо Тетяна Трощинська якось сказала, що жінка в цій війні — суб’єкт. Очевидно, в інших війнах жінки відігравали важливу роль, але цього не зафіксували. А в нас є змога це зробити.
Читайте також: Анна Мостецька: Хотілося б, щоб гендерночутливий підхід став звичним для тону комунікацій будь-якого державного оргнану
Ми можемо показати, що українська жінка в цій жорстокій війні не стала жертвою, не стала тією, яку тільки вбивають і ґвалтують, хоч ці історії також є. Натомість жінка – суб’єкт війни, бо взяла до рук зброю й пішла в ЗСУ чи тероборону, акумулювала потужний тил.
Наприклад, Інга Кординовська — власниця юридичної компанії ID Partners Law Firm. Вона організувала в Одесі волонтерський штаб, який потім мерія «забрала» під себе, і вже на готовій інфраструктурі зараз надають гуманітарну допомогу людям.
Або наша героїня, віцепрезидентка компанії ІТ-Інтегратор Надія Омельченко, у якої чоловік одразу опинився на фронті, самотужки зібрала його на передову. А згодом свого брата і зрештою — весь батальйон. Вона збирала кошти на турнікети, тактичні аптечки, розвідувальні БПЛА, човни та джипи для військових, допомагала підрозділам ДСНС, ЗСУ, ТРо, організовувала в найважчих умовах логістику з-за кордону засобів захисту, амуніції, дронів, рацій. А у вільний час працювала на складах гуманітарної допомоги. Навіть передала в батальйон чоловіка гітару, бо про це її попросили хлопці. І це теж про жіноче лідерство. Бо як зауважила якось парамедикиня Тайра: «Якщо в батальйоні є жінка, значить, він краще забезпечений».
Ми пишемо про те, що жінка має різні ролі
Вікторіє, ви редакторка жіночого порталу. Якщо ми говоримо про жіночий глянець, як змінюються підходи в цьому сегменті медіа? Чи знаходиться місце гендерній рівності та профеміністичній тематиці?
Жіночі видання можна поділити на дві категорії: ті, які про моду, стиль, красу. Власне вони такими були і 20 років тому. До прикладу, Vogue, ELLE, Marie Claire. Але й у них ми бачимо нові теми та тренди. Наприклад, про усвідомлену моду, про чутливість до різноманіття, про жінок як про особистостей, про жіночі модні бренди, якісну косметику.
Іншими словами, це не просто модний дім, а дім, який заснувала жінка. Це зовсім інший акцент. Не жінка як гарний об’єкт для бажання, а жінка як особистість. І в моделях шукають насамперед красу, поєднану з характером. Коли в одязі — відбиток нашого повсякдення й суспільних процесів.
Очевидно, прозахідні видання, як то Vogue, озираються на своїх власників. Їхня провідна тема — модний бізнес. Це великий бізнес, там завжди є про що писати.
А є інша когорта видань: Дівоче медіа, Wonderzine Ukraine, наше WoMo. Ми пишемо про те, що жінка має різні ролі. Наприклад, вона не тільки сувора леді, а й мама. І ми розпитуємо жінок про це.
А в чоловіків питаєте, як вони виховують своїх дітей?
Звісно! У нас була ціла рубрика WoMo-батьківство, коли ми в топ-менеджерів запитували про дружин, їхні взаємини, про те, які вони батьки.
Я переконана, що роль журналістики ще й у тому, що коли ми ставимо запитання, ми змушуємо людину замислитися над актуальними проблемами, поглянути на себе по-іншому, поміркувати про свої взаємини в родині, про цінність стосунків.
Треба більше турбуватися про себе
Що б ви хотіли змінити в собі?
Ми, жінки, дуже багато віддаємо. Усі від нас цього очікують, вимагають навіть… Що ти маєш усіх задовольнити (і в сім’ї зокрема), маєш бути покірною, і навіть якщо, скажімо, у чоловіка поганий настрій, то якось під нього підлаштуватися. Бо, на жаль, в Україні є люди, які досі живуть у такій парадигмі.
Я всім рекомендую книжку Бодо Шефера «Гроші йдуть жінкам на користь». Так, у США поширено, що чоловік заробляє, а дружина організовує побут. І, здавалося б, усіх влаштовує. Але дружина не може відстежити, до прикладу, що зарплата чоловіка збільшилася, а витрати на сім’ю не змінилися. Або ж жінка, отримуючи гроші, витрачає їх передусім на дитину, родину, побут, і, можливо, потім на себе. Бодо Шефер звертає увагу, що жінка повинна мати свій бюджет. І це її право — витратити ці гроші на себе чи просто зберігати. Там чимало порад, які спонукають дбати по себе.
Моя стихія — це бізнес. Я зовсім із іншого покоління жінок, яке знає, що таке жіноче лідерство, уміє опиратися гендерним стереотипам. Я вмію те, чого не вміли робити мої попередниці, які часто стикалися з тим, що їх не слухали тільки тому, що вони жінки. Їм доводилося вчитися бути раціональним і доводити свою точку зору беземоційно, бути прагматичнішими.
Тому коли війна, ми тим паче не дбаємо про себе. І це дуже шкідлива звичка.
Імовірно, у момент турботи ти отримуєш свою «дозу» задоволення, але коли всі відходять, ти залишаєшся сама. І розумієш, що залишилася без чогось «свого», без власного результату.
Тож нам треба подумати про свій розвиток. Запитати, що я хочу для себе як особистість, як дружина, як мати? Як я хочу, щоб до мене ставилися? Як я хочу реалізуватися професійно? Не як частина бізнесу, компанії чи якоїсь команди, а особистісно. І більше турбуватися про себе.