Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.
Авторка: Єлизавета Кузьменко
Фото: Оксана Тисовська
Із директоркою Центру міської історії Центрально-Східної Європи, історикинею Софією Дяк говоримо про місце жінок в історичному розрізі, перших кураторок мистецького Львова 19 століття, виставки центру та про те, чому поява жінок в якійсь сфері не означає її послаблення.
Софія Дяк очолює Центр міської історії Центрально-Східної Європи з 2010 року. Отримала диплом спеціалістки (ВA) з історії у Львівському національному університеті імені Івана Франка, ступінь магістерки історії (MA) у Центрально-європейському університеті у Будапешті та науковий ступінь докторки філософії (PhD) зі спеціальності соціологія в Інституті соціології та філософії Польської академії наук у Варшаві. Наукові зацікавлення: післявоєнна міська історія, практики спадщини, брендинг міст у Східній Європі.
Єлизавета Кузьменко: Ви як історикиня багато працюєте із архівами. Навіть цю розмову ми зараз пишемо в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Про що нам говорять архіви в контексті гендеру?
Софія Дяк: Історичні архіви нам показують, що там є більше про чоловіків, тому що вони були на більших посадах. Однак, коли починаємо розбиратися, то це нас виводить на менеджмент, тобто хто працював над цими проєктами?
Коли ми говоримо про культурний продукт, то ми говоримо і про авторство, і про співавторство, але так само про цілу колективну роботу. Я – історикиня, тому для мене питання, чи ми пишемо історію великих, чи також історію процесів, які можуть нам допомогти зрозуміти процеси сьогодення. В такому разі, суспільство виглядає більш горизонтально і інакше ніж “великий чоловік, а за ним нікого не видно”. Однак, це не тільки про чоловіків, це загалом про розуміння “what it takes to make thing happen”.
Єлизавета Кузьменко: Я заходила на сайт Центру міської історії і там побачила інформацію про проєкт інтерактивної мапи “Письменниці міжвоєнного і радянського Львова”. Що це за проєкт? Як він пов’язаний із жінками в українській літературі?
Софія Дяк: Є таке питання у істориків – “Звідки ми починаємо розповідь?”. Залежно від того, де ми її почнемо, воно нам розверне у інший кут усю розповідь. Це проєкт єврейської літньої школи, який ми робимо вже 10 років, кожного разу маємо якийсь кут. І от одного року ми подумали, а давайте зайдемо через перспективу мисцетвознавиці, критикині мистецтва і поетки – Дебори Фогель, яка народилася і була вбита у Львові. Вона – це приклад міноритарного погляду, тобто не меншого, а схованого.
Ця схованість може бути через гендер, через бідність, через фізичну особливість чи сексуальну орієнтацію. В неї цього було подвійно, якщо не потрійно. Тому що вона була жінкою і вона була єврейкою, але її оптика через це є дуже цікавою. Наприклад, як вона бачить світ і все навколо.
Це оптика міжвоєнного Львова, у якому пропозиція співпраці і співжиття була міноритарною. Були угруповання, які казали що нам потрібна тільки польська держава, були угрупування, які вимагали відвоювати Львів, зробити його сильним українським і позбутися поляків. Була складна позиція єврейських середовищ. І була перспектива досить ліва – давайте пробуємо бути усі разом. Як раз її підтримувала Дебора Фогель і була у цьому такою матронессою мистецтва. Вона інтегрувала різних за національністю художників.
Єлизавета Кузьменко: Тобто вона була такою кураторкою у мистецькому Львові того часу?
Софія Дяк: Так, вона ще й була музою Бруно Шульца, і її, на жаль, дуже довго так тільки і показували історично. Тобто вона увійшла у світ мистецтва і літератури як “муза”, така допоміжна роль жінки. Хоча зараз виглядає так, що вона була куди більш інтегрована у світ інтелектуальний, ніж сам Шульц.
Власне, щоби витягнути щось і побачити це, треба було досліджувати. Ми почали із Дебори Фогель, далі Раухель Ауербах, Ірина Вільде. Вони існують у нашій історії у такій цікавій роль – наче “support”, тобто підтримувальній ролі. Але це не означає, що потрібно замість патрона, зробити патронессу. Йдеться про те, щоби зрозуміти наскільки важливі ці мережі і середовища. Наприклад, Ірина Вільде мала салон і таким чином, вона, немов, тримала це середовище в передвоєнному і радянському Львові.
Єлизавета Кузьменко: Виходить Вільде – це вже не просто муза, вона продюсерка?
Софія Дяк: Так, це те, що ми можемо називати сучасними іменами, це дійсно продюсування. Тоді Дебора Фогель є куратором. Ми тоді бачимо культуру не як лінійку великих творів, а як середовище, як процес, як стосунки. Це не тільки розширює наш канон, але й взагалі має потенціал змінити те, як ми бачимо культуру. І питання у тому, як нам із цих канонічних шухляд витягнути цих жінок. В цьому контексті цікавою є роль також гідів, які є мультиплікаторами цих історій…
Нам, жінкам в культурі, дуже важливо себе артикулювати більше, говорити не тільки “ми”, але і “я”
Єлизавета Кузьменко: Якщо говорити про гідів, здебільшого це жінки, чи це впливає на контент? І взагалі чому цим займаються переважно жінки, на вашу думку? В нас багато історикинь, але серед академіків більшість – чоловіки.
Софія Дяк: Це така слабша позиція в академічній сфері, бо ти не є професором кафедри, але якщо змінити цю рамку і подивитися на те, хто має більше можливостей для реалізації і польових досліджень, більше сатисфакції і, можливо, навіть більшої фінансової забезпеченості. Я думаю, що добрий гід заробляє набагато більше, ніж добрий професор в українському університеті. Так, дійсно, дуже багато жінок серед гідів… Наприклад, у Львові є Асоціація гідів і її очолює жінка, це Галина Задоровська. В цьому контексті, нам, жінкам в культурі, дуже важливо себе артикулювати більше, говорити не тільки “ми”, але і “я”.
Єлизавета Кузьменко: Кілька років тому в Центрі міської історії тривала спеціалізована виставка “Дім: Століття змін”, що досліджувала історію житла, зокрема його культурні та соціальні аспекти, а також політичні й ідеологічні контексти, протягом всього ХХ століття. Очевидно, що дім можна також розглядати як приватну модель суспільства, що може багато розповісти нам про зовнішній світ, зокрема про постійну взаємодію приватної і суспільної, особистої і соціальної площин. Що нам дім говорить відносно гендеру?
Софія Дяк: Взагалі, виставка говорить про “Століття змін”, за ці умовні сто років більше людей отримали дім, це є зміна. Тепер не обов’язково стало мати чоловіка, щоби жінці отримати свій дім. Тоді ж максимум люди мали куточок, а також важко було його утримувати, обігрівати, прати і все це лежало на жінці.
Взагалі суспільство має бути справедливим, не рівним, бо це ми вже пробували, а справедливим. І тепер, коли ми маємо різні полегшення, ми також бачимо, як це міняє ролі чоловіків. Заходження техніки в дім, також переорієнтовувало рекламні кампанії на жінок, але так само це заводить в дім більше чоловіків.
Дім впливає на нас, а ми впливаємо на нього, бо разом його творимо. Як ми дивимося на дім… якщо є порядок, то це гарна господиня, якщо нема порядку, то це погана господиня. Це завжди про жінку, ніхто же не скаже про господаря. Тобто підставте дзеркально чоловіка і це дуже міняє контекст.
Останнє, що мене вразило, коли львівська партія “Самопоміч” представляла свій партійний список і там в першій п’ятірці було чотири жінки і Андрій Іванович Садовий. Все виглядає добре, до того моменту, доки Андрій Іванович виходить і каже за усіх цих жінок, представляючи “У вас є двоє дітей, і ви їх залишили і пішли в політику…”. А ти думаєш, чому ж ти про себе таке не сказав.
Але якщо повертатися до виставок, то ми також робили виставку про сексуальність. Це 19 і 20 століття. Було ліжко, були карти, бо це не тільки йшлося про Галичину, це також Східна частина Австро-Угорської імперії і Західна частина Російської імперії була одна із основних реалій звідки торгували жінками в портові міста, до Нью-Йорку, в Латинську Америку, наприклад в Буено-Сайресі навіть є цвинтар жінок, які туди потрапили. Це було також про тілесніть, про тіло, про кодифікацію. Це все не вписується в нашу класичну українську історію, але тепер ми маємо можливість про це розповідати.
Єлизавета Кузьменко: Поява або збільшення частки жінок в якійсь сфері, чи не означає послаблення цієї сфери, тобто що її не сприймають як такої?
Софія Дяк: З одного боку, частина цього ще є, наприклад, у політиці чоловіків більше, але в культурі багато жінок. Але мені здається, що культурна сфера є дуже активна, вона черпає і в середині України, і ззовні. Вона також є сильнішою, наприклад, ніж освіта і наука. Той факт, що на виході ми маємо не слабку сферу, а сильну. Культура є динамічнішою, ніж гуманітарна наука, що дуже сумно. Бо щоби мати добру культуру, треба мати добрі дослідження.