Ярослава Кравченко: У багатьох виробників гумору відповідальність закінчується на слові «рейтинг» і «бабло»

Авторка: Валерія Широкова

Фото: Оксана Тисовська

Ярослава Кравченко – засновниця «Дикого театру» та співведуча проекту #@)₴?$0 з Майклом Щуром. В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Повага» Ярослава розповіла, як відбирають теми для вистав у «Дикому театрі» і чому в ньому одразу два проекти про жінок, як #@)₴?$0 створює гумор без об’єктивізації та сексизму та з чого почати пошук себе. writing your entrance

Валерія Широкова: На сцені «Дикого театру» показують актуальні для суспільства проблеми: права жінок, ура-патріотизм, права сприйняття інакшості. Хто і як підбирає теми для вистав?

Ярослава Кравченко: Ми позиціонуємося як театр відкритих ідей — кожен охочий може запропонувати нам тему чи п’єсу. Наприклад, так сталося з Юлією Мороз і виставою «Бути знизу». Незнайома 19-річна дівчинка з пірсингом, кольоровим волоссям та без режисерського досвіду написала мені у Facebook: «Я розумію, що я можу виглядати дивно, але нам потрібно зараз говорити про права жінок і їхній статус у суспільстві».

У неї горіли очі, і вона дуже вірила у власну ідею. Ми вирішили зробити виставу. Це було настільки круте попадання. Прем’єра «Бути знизу» відбулася на два тижні раніше за початок флешмобу #янебоюсьсказати

Трейлер вистави «Бути знизу»

Коли почався бум #янебоюсьсказати я зрозуміла, що ми попередили рух у суспільстві, а не просто переосмислили його постфактум, як робить традиційний театр. Лесь Курбас говорив: «Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра». Я зловила такий кайф. Я вперше зрозуміла, що театр може відчувати й іти нога в ногу з тим, що відбувається тут і зараз, більше того – формувати завтра. З тих пір я почала довіряти інтуїції й людям, які кажуть «У мене це болить, і я хочу про це говорити зі сцени».

До нас підходили дівчата
й казали: «Я йду розривати
стосунки. Я побачила себе
збоку і зрозуміла,
що мої стосунки токсичні»

Валерія Широкова: Як зал реагував на цю виставу?

Ярослава Кравченко: По-різному. Часто люди просто вибігали з залу, бо не могли дивитися на себе збоку. До нас підходили дівчата й казали: «Я йду розривати стосунки. Я побачила себе збоку і зрозуміла, що мої стосунки токсичні».

Валерія Широкова: Чому ви вирішили зробити дві вистави про права жінок «Жінко, сядь» і «Бути знизу»?

Ярослава Кравченко: «Жінко, сядь» — це ще одна ініціатива  Юлі Мороз. Більш приватна історія про домашнє насильство, у якій може опинитися кожен і кожна. Вона починається з того, що хлопець каже: «Мала, а подивися, тут пляма на тарілці, можеш вимити?»

Ми показуємо, що така історія може закінчитися тотальним насиллям або навіть убивством. Якщо не фізичним, то моральним. Тільки тоді люди розуміють: «Боже, а все ж починалося з цяточки на тарілці. А чи може в мене зайти так далеко? А якщо так, то коли краще це зупинити?».

Перед виходом вистави ми боялися, що вона буде цікава дуже вузькій аудиторії. Натомість до нас підходили і чоловіки, і жінки, і підлітки. Наприклад, у Херсоні до нас підійшла дівчина 18 років і сказала, що зрозуміла, у які стосунки не хоче вступати.

З одного боку, це класно, адже ми зробили близьку до людей виставу, з іншого боку, я мрію сказати: «У суспільстві більше немає цієї проблеми, ми більше не будемо показувати цю виставу».

Таке, до речі, відбулося з «Томом на фермі». Це історія про можливість родини сприйняти інакшість своєї дитини. Після вистави люди замислилися: «А якщо моя дитина гей чи лесбійка, чи відмовлюся я від неї?»  І якщо до «Дикого театру» ця тема для них була закрита, то потім вони почали думати так: «Якщо це правда – давай говорити. Я готовий тебе сприймати». Люди виходили з залу й телефонували дітям, казали: «Нам треба поговорити».

За два роки наша аудиторія вже пропрацювала цю тему не тільки в театрі, а й у власному житті. Втім, я розумію, що існує й весь інший світ, який не ходить у «Дикий театр» чи будь-який інший театр. Будь-яка трансформація поглядів з ним відбудеться не скоро. Втім, чи можна нести відповідальність за все суспільство? Треба розуміти свої сили. І краще працювати з тими реальними 300-ма людьми, що готові чути і змінюватися.

У дитинстві незалежно від регіону
ти отримуєш пакет зрозумілих
суспільству оновлень, у якому
«жінка на кухні, чоловіки не плачуть
і далі за списком»

Валерія Широкова: Як гадаєш, чому в Україні домашнє насильство іноді сприймають як норму?

Ярослава Кравченко: Мені здається, це традиція. Мені з дитинства бабуся й мама пояснювали, чому для мене кухня краще, ніж гараж. Одна справа, коли тобі в дитинстві кажуть: «не лізь до вогню — обпечешся», а інша: «іди на кухню – там твоє місце». Проблема в тому, що обидві «істини» закладають на однаковому рівні. У дитинстві незалежно від регіону ти отримуєш пакет зрозумілих суспільству оновлень, у якому «жінка на кухні, чоловіки не плачуть і далі за списком».

Саме тому років у 25 я подумала: «А чи потрібно вірити в усе, що тобі казали в дитинстві?» Тоді ж я по пунктах розібралася зі своїми поглядами.

Стереотипів у пакеті оновлень багато. Наприклад, «Коли ти вийдеш заміж?». Актуальне питання від батьків, починаючи з 18 років. Спочатку ти ніяковієш, потім бісишся, а потім і кажеш: «заміж» не вписується в мою картину світу». Утім, важливо пояснити, а не просто сказати «ніколи». У мене, наприклад, був таких діалог:

– Чому я маю вийти заміж?

– Ну, щоб офіційно все було!

– А що таке офіційно?

– Ну, це штамп.

– А штамп це що?

– Ну, не знаю.

– А ви знаєте скільки треба документів міняти: карточки, прописки, ФОПи. Навіщо все це мені?

– Добре, ти права.

І таких історій багато. Хай навіть «Ти маєш народити дитину». Кому я маю народити дитину? Я точно маю?

Валерія Широкова: В одному з інтерв’ю ти сказала, що «Дикий театр» може ініціювати відкриття внутрішнього лайна в кожному. Тобто тієї соціально неприйнятної поведінки або цінностей. Як ти думаєш, чи не стане суспільство більш егоїстичним і жорстоким, якщо всі житимуть у гармонії зі своїм внутрішнім лайном?

Ярослава Кравченко: Таке суспільство стане чеснішим. Ненормально все життя відповідати чужим очікуванням. Ти паришся про краватку, взуття, квартиру, машину, шлюб та дітей. Людина, яка зможе виявити у собі «лайно» або іншим словом – прийняти свою невідповідність нормам – зможе зрозуміти, як далі з ним працювати. Яким чином відкрите особисте лайно вплине на суспільство, я не знаю.

Мені страшно усвідомлювати, що люди можуть жити в обмані стосовно себе. Уявіть собі жінку, яка каже: «Ось, мамо, дивися, це мій чоловік, а от наша двійня». Уявіть, якщо вона обрала таку долю, бо хотіла бути хорошою донькою для мами? А якщо вона досі не знає, як бути хорошою для себе? Хто ти для себе? Що в тебе є всередині? Чого ти хочеш?

Я досі займаюся цим пошуком. Мені хотілося б, щоб усі інші теж ним займалися. Включаючи пошук внутрішнього лайна.

ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Валерія Широкова: Телевізійний проект #@)₴?$0 – один з небагатьох на українському телебаченні без сексизму чи об’єктивізації. Як ви добираєте авторів та чи є у вас вимоги до написання жартів?

Ярослава Кравченко: У команди Телебачення Торонто є певні правила й цінності. Про що і як ми говоримо із нашою аудиторією. Варто пам’ятати, що аудиторія Телебачення Торонто переважно чоловіча. Тобто нам треба правильно підбирати слова, аби говорити з сексистами про сексизм.

Найкращий кейс, який був у цьому плані – це мацання чоловіків на вулиці. Іншого шляху показати, показати наскільки це дико, коли тебе торкаються незнайомці – важко уявити.

«Чоловіки, сексуальні об’єкти»

З одного боку це виглядає комічно, з іншого – ні. Дія, до якої жінки так чи інакше пристосувалися, не вкладається в картину світу чоловіків. Коли ти  ляскаєш їх по сідниці – вони розуміють: “ось так це виглядає”, у них рветься шаблон. Їх аж сіпає.

На проекті не всі чоловіки феміністи, є навіть кілька жорстких сексистів

Валерія Широкова: Чи перевіряєте ви цінності та погляди авторів, яких запрошуєте писати проект?

Ярослава Кравченко: На проекті не всі чоловіки феміністи, є навіть кілька жорстких сексистів. Утім, за якістю контенту слідкують редактори. Три людини – “мозковий центр програми” – вичитують сценарій перед записом. Усі проблемні штуки редагуються саме в цей момент.

Втім, я б не сказала, що в нас зовсім немає сексизму. У групі Фемінізм.UA, наприклад, дуже різні відгуки на програму  #@)₴?$0  – від «Дивіться, яка Кравченко крута – ляскала чоловіків по дупі» до «Кравченко топить за легалізацію проституції. Спалити відьму!». Так, ми іноді виїжджаємо на хайпі. З іншого боку, щоб іноді досягти серединки, треба черпати за краями.

Читайте також: Майкл Щур в ролі Романа Вінтоніва: «Стереотипи – це тупо. Ми боремося з тупизною»

У «Кицюні» дуже багато «ги-ги-га-га»,
але під цим закладений сенс, що
радикальний патріотизм – це ненормально

Валерія Широкова: Чи ти розумієш, чому гумористичні програми на українському ТБ часто об’єктивізують жінку, досі жартують про «б’є – значить любить», культивують образ жінки як сексуального об’єкта та домогосподарки?

Ярослава Кравченко: Мені здається, це найлегший шлях — давати аудиторії те, що вона хоче. Це як репертуар дешевих комедій, на яких театр робить найбільшу касу. Глядач не хоче думати, працівники ТБ йдуть протореними доріжками.

Я не дивлюся ТБ вже 15 років, а потім випадково почую там жарт про «б’є –значить любить» і думаю «чуваки, ви серйозно?!». Ми тут усі разом боремося проти домашнього насильства, а ви отак жартуєте?

Жарти допомагають закріплювати у свідомості людей дуже серйозні меседжі. Людина сміється, запам’ятовує й не помічає, як у її голові закріплюються нові ідеї. Ми користуємося цим і в театрі також. Наприклад, у «Кицюні» дуже багато «ги-ги-га-га», але під цим закладений сенс, що радикальний патріотизм – це ненормально.

Уявіть, як виглядала б Україна, якби такі компанії, як «95 квартал» дбали про якість свого контенту. Глядачі перестали б їх дивитися? Ні, у людей би не було вибору. Люди продовжили би дивитися гумор «Дизель-шоу» чи «Кварталу», а от цінності почали б змінюватися.

У  багатьох виробників відповідальність закінчується на слові «рейтинг» і «бабло»

Валерія Широкова: Ти розумієш, як можна змінити ситуацію?

Ярослава Кравченко: Виробникам контенту треба думати про відповідальність за те, що ти говориш і що транслюєш. Відповідальність має відчуватися за кожним ефіром. У  багатьох виробників відповідальність закінчується на слові «рейтинг» і «бабло». А буває й інша відповідальність. Наприклад, ми, випускаючи програму, думаємо про те, які меседжі ми заклали і як вони впливатимуть на суспільство.

Валерія Широкова: Як ти ставишся до появи редактора з толерантності або «відповідальності». Наприклад, на стадії розробки ідеї «Квартал» показує свою скандальну мініатюру, де Буратіно зізнається батькові, що він гей, а редактор дивиться її й каже: перепишіть, це не нормально –тицяти в людину через її сексуальну орієнтацією.

Ярослава Кравченко: Якщо без полюбовної згоди – то це цензура. Я проти. Чи допомогло б це? Певно, так. Розумієте, телебачення не має на меті змусити населення думати. Телебачення працює для того, щоб ти не думав, щоб ти купував те, що рекламують, щоб ти повторював меседжі «в новинах сказали, шо…». Аудиторія телебачення не повинна мислити критично й бути свідомою. Тому поява редактора з толерантності – це як принести лопату,  якою телебачення закопає свої рейтинги.

РОЛЬ ЖІНКИ

Валерія Широкова: Які ти бачиш зміни в сучасній жінці? На прикладі свого оточення.

Ярослава Кравченко: Мабуть, я можу сказати на прикладі змін, які я бачу у своїй мамі. Я телефоную їй і кажу: «Мамо, ми робимо виставу на таку тему. Наприклад, на тему сучасної жінки. Що ти про це думаєш»? Ми ділимося думками, я їй раджу почитати чи щось подивитися, а під час наступної розмови вона вже транслює інші меседжі.

У мене була кумедна ситуація. Приїхала в гості до батьків. Вітчим сказав мамі: «Свєта, принеси ложки». Вона принесла. Потім він каже: «Свєта, треба нарізать хліба», а вона йому відповіла: «Точно, піди наріж». Варто розуміти, це не дрібниця, це зміна світогляду. Він здивувався, встав і пішов нарізати хліб.

У вітчима середньовічні погляди, ми з ним часто стикаємося на цих темах, я намагаюся донести, що ніхто нікому нічого не винен. Важко, але я бачу зміни. Нехай дрібні й побутові, але вони важливі.

Питання в тому, як може змінитися жінка та її життя під впливом сучасних поглядів? Дуже просто. Спробуйте дати собі шанс зробити хоч раз щось інакше. Дайте собі право не приносити ложечки або не різати хліб. Так, це може змінити ваше життя і зламати усю парадигму. Але для того, щоб щось змінювалося, треба ставити собі запитання: Хто я? Чого я хочу? Чи справді я цього хочу? Чи ця парадигма мені нав’язана?

Submit a comment