«Для мене вторгнення зовсім не було несподіванкою. Я відчувала, знала, що це станеться, ще кілька років тому», — каже морська піхотинка Ярина Чорногуз. 

У минулому році вона ввійшла в топ-100 найвпливовіших жінок України за версією Forbes. Свого часу Ярина поміняла філологічну кар’єру на військову. Починала в добровільному батальйоні «Госпітальєри», а минулоріч отримала берет морської піхотинки.

Ярина Чорногуз розповіла «Повазі», як підписала контракт із морською піхотою, чим небезпечна затяжна окопна війна, чому жінки на війні можуть бути ефективнішими за чоловіків і як давати раду, якщо чуєш від побратимів сексистські закиди. 

Далі — пряма мова. 

Є в мене один дещо фаталістичний спогад. Якось на своїй третій ротації в «Госпітальєрах» я чергувала на позиції взводного опорного пункту неподалік Талаківки під Маріуполем. Часто думала тоді про феномен затяжної окопної війни та її ціль. Пішла одного ранку до того місця в окопі, де хлопці просто в землю вкопали дзеркало, і ми там умивалися й чистили зуби. Ішов дощ. Я глянула на себе в те замащене землею дзеркало й побачила, що позаду мене сидів пес. Із тих, що приблудилися до бійцівських позицій. 

І в мене було щось на зразок прозріння — злого і страшного за відчуттям. Що вся ця брехлива тиша й окопна війна для того, аби приспати нас. Аби посіяти умовне відчуття рутини та безпеки в землі, в окопах — там, де цьому не місце. Аби потім цим спробувати скористатися. Українські військові, які по вісім місяців на ротаціях жили в окопах чи напівзруйнованих хатах, починали відчувати на небезпечних позиціях спокій та рутину. Така гібридна війна була прологом. 

Тоді, перед тим кривим дзеркалом у стінці окопу, я зрозуміла: путін захоче захопити Україну саме збройним і кривавим шляхом. На той час багато хто не вірив у це. Вважали, що він хоче гібридної війни через «таможенні союзи» та «п’яту колону». Щоб безкровно нас зробити своєю зоною впливу. Але я тоді дуже чітко збагнула, що ні. Йому важливо завоювати нас саме класично збройно-кривавим шляхом. Бо цей нелюд має комплекс завойовника. Бо він прагне, аби для росіян це загарбання України стало священним через пролиту ними тут кров в ім’я «русскава міра» та окупації. 

Великою мірою через це прозріння я за півроку підписала контракт із морською піхотою, аби бути готовою, коли буде напад. На жаль, моє відчуття справдилося.

Після 24 лютого з’явилося розуміння, що таке маневрена наступальна війна. Бо до того я розуміла лише окопну. Це різні речі. Оборона від маневрених наступальних дій — це складний процес, він потребує набагато вищого рівня рішучості, ініціативи, витримки.

Якось один побратим сказав мені, що жінці в армії не місце, коли ми були на ближніх позиціях на передовій. Я спитала, чи не сором йому таке казати мені, яка стоїть у такій самій броні, як і він, у ті ж години, у ту ж погоду, ту ж кількість часу і з тим же рівнем небезпеки. На що він відповів, що жінки, які так можуть, — це радше виняток, їх зовсім мало. Тому я типу не рахуюсь.

Жінка має багато переваг, що в армії, що на війні. Бійчиня, яка має сміливість іти на небезпечні завдання, позитивно впливає на боєздатність усього підрозділу. Бо коли чоловіки, фізично сильніші, бачать таку готовність у жінки, це суттєво додає мотивації проявляти себе.

Насправді жінки можуть бути ефективними чи навіть ефективнішими за окремих чоловіків на спеціальностях, де йдеться не про перевагу фізичної сили, а про інтелект, знання, витривалість, сконцентрованість. Як от снайперки, операторки зв’язку, ракет типу «Стугна-П», БПЛА… Так само в тактичній медицині, хоча в ній важлива фізична витривалість, якщо йдеться про роботу в полі. Крім того, жінки ефективні в роботі з цивільним населенням. Із мого досвіду, військовослужбовиці викликають більше довіри в цивільного населення. І взагалі ефективні в налагодженні комунікації та взаємодії.

Будь-яка жінка може бути ефективною військовою, якщо вмотивовано й уперто працюватиме над своєю фізичною підготовкою, любитиме польову «битовуху» з її спартанськими мінімалістичними вимогами і знатиме собі ціну. Буде сама собі ціллю. Буде пробивною, не боятиметься чоловіків, розумітиме їхню природу. І самостійно зможе поставити на місце окремих «особин» чоловічої статі, які дозволяють собі сексизм і харасмент. Або банально послати їх услід за «рускім корабльом».

Війна розставляє все на свої місця. Тут і чоловіки, і жінки думають про виживання. І ті з них, хто окрім свого виживання, знаходить сили піклуватися про ближніх і ризикувати заради них, — це і є справжні бійці й бійчині. У нас таких, на щастя, багато. Тому путінський бліцкриг якраз і провалився.

Я боюся втратити на війні людину, до якої маю почуття. Боюся пережити смерть цієї людини. Хочу егоїстично піти на той світ швидше за неї. Боюся, що моя дочка страждатиме без матері, а моя мама — без дочки. Більше в мене страхів нема.

Багато разів повторювала, що смерть — моя подруга, бо її пережили близькі мені люди, а отже вона може нас із ними поріднити. Вони вже пройшли через неї, а я ще ні. Ставлюся до загибелі як до досвіду.

Вікторія Кобиляцька,

Фото зі сторінки Ярини Чорногуз у фейсбуку