Авторка: Вікторія Кобиляцька
— На своїх тренінгах на гендерну тематику я розповідаю анекдот про дрова, — каже Олена Суслова, голова правління Інформаційно-консультативного жіночого центру. — Постукали ввечері у вікно й питають: «Вам дрова потрібні?» З хати відповідають: «Не потрібні». Зранку встали, а дров нема. Я кажу, що ці дрова — це як права жінок.
«Яких вам ще прав не вистачає?»
У Росії, Білорусі, Польщі, Туреччині можна побачити приклади того, що може бути, якщо не слідкувати за «дровами».
Найпромовистіший приклад — із Туреччини, де наприкінці березня дератифікували Стамбульську конвенцію — перший міжнародний юридично обов’язковий законодавчий документ, покликаний захищати права жінок у всьому світі.
У Росії досі дискутують щодо необхідності ухвалення закону про домашнє насилля.
У Білорусі жінки, ставши рушійною силою революції, потерпають через жорстокі затримання, побиття та знущання.
У Польщі, попри велелюдні протести, заборонили аборти.
У Казахстані з’явився інститут других дружин.
В окремих регіонах Північного Кавказу під впливом радикальних мусульманських проповідників дівчаткам-підліткам почали робити обрізання.
— У країнах Центральної Азії та Кавказу набули популярності вибіркові аборти, — розповідає Марія Дмитрієва, феміністка й дослідниця гендерного руху. — Якщо в Україні на 100 дівчаток народжується 107 хлопчиків, то в них — на 100 дівчаток до 140 хлопчиків. До третини дівчаток не народжуються через вибіркові аборти. У нас такого, сподіваюся, ніколи не буде, хоча така загроза завжди існує…
Жіночі організації щоразу стають на захист прав жінок
Дмитрієва вважає, що «православний талібан» в Україні не настав лише через те, що «багато церков між собою чубляться». А також завдяки тому, що жіночі організації щоразу стають на захист прав жінок, за що отримують кпини, насмішки, приниження й погрози.
— Із роками цього не стало істотно менше, — каже Дмитрієва, — але тепер принаймні люди більше знають, що й навіщо ми робимо.
Олена Суслова додає, що перевага України в тому, що в нас немає авторитарного режиму, як у Росії чи в Білорусі, і водночас є розвинене громадянське суспільство, яке стримує наступ на права людини, зокрема й на права жінок.
Жінок істотно побільшало там, де ухвалюють рішення
— Як на мене, видимість жінок і є головним здобутком феміністичного руху. Нещодавно відкрила в YouTube хроніки Верховної Ради, бачу великий контраст між тодішнім складом і нинішнім, якщо говорити про гендер, — каже депутатка міської ради Кременчука Лариса Гориславець.
Справді, жінок стало більше там, де ухвалюють рішення. Якщо 1992 року у Верховній Раді було «аж» 2% депутаток, то нині їх там майже 21%. Проте далеко не завжди ті, хто обіймає керівні посади, усвідомлюють, кому варто завдячувати за таку можливість. Уже не кажучи про те, що вкрай рідко від посадовиці найвищого рівня можна почути, що вона ідентифікує себе як феміністка.
Світлана Панаіотіді – колишня заступниця міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. До цього впродовж чотирьох років була державною уповноваженою Антимонопольного комітету України. Зізнається, що воліє не робити акцент на причетності до фемінізму:
Читайте також: Світлана Панаіотіді про підтримку жінок жінками
— Я відчуваю свою причетність до боротьби за рівні права. Моя роль — це наставництво, просвітництво та зміни на рівні уряду. Бути прикладом для когось із дівчат — це теж моя роль. Якщо колись я зможу, наприклад, домогтися чи посприяти впровадженню квот на міністерські посади, то вважатиму, що моя роль виконана. Натомість феміністичному рухові треба завдячувати вже хоча б за те, що маємо право голосу. Ми, безумовно, ще недалеко пішли в частині суспільного сприйняття хатніх обов’язків, у нас досі є розрив у заробітних платах жінок та чоловіків, але зараз принаймні є жінки у владі. Якщо згадати, як було, коли я була малою дитиною, і що ми маємо зараз, то це дуже велика різниця. Жінки починають брати участь у важливих суспільних рішеннях. Вони ще не представлені у владі настільки, як мені б хотілося, але це можна виправити законодавчо. Так само, як було виправлено під час ухвалення змін до виборчого законодавства, — переконана Панаіотіді.
На уточнююче запитання, чи вважає вона себе феміністкою, відповідає неохоче:
— Якщо говорити, що я феміністка, не будуть чути сенс сказаного. Бо це чомусь асоціюється з агресією. У нас дуже спаплюжене слово «фемінізм». Йому надали якоїсь негативної конотації, — каже Панаіотіді.
Це зачакловане слово «фемінізм»
Із нею погоджується Лариса Гориславець. Її шлях до фемінізму розпочався наприкінці 90-х років із зацікавленості темою прав людини. Згодом прийшло усвідомлення, що з правами жінок в українському суспільстві є багато проблем.
— Але сам термін «феміністка» здавався мені радикальним, і знадобилося чимало часу, аби детально вивчити історію фемінізму, ідеологічні засади, познайомитися з його представницями в різних країнах. Я не пам’ятаю, коли стала називати себе феміністкою, але наразі ідентифікую себе саме так… Прикро про це думати, однак мені здається, що для так званого «пересічного українця» це слово має негативну конотацію. І розповсюджена реакція — знецінення, агресія, іронія. Як із боку чоловіків, так і з боку жінок, — підсумовує Гориславець.
Своєю чергою, кандидатка філологічних наук, ексрадниця міністерок освіти і науки Олена Масалітіна вважає фемінізм зачаклованим словом, довкола якого клубочиться забагато шкідливих міфів. Упродовж 15 років вона працювала на кафедрі української мови в педагогічному університеті. Якраз після аспірантури почала викладати гендерну лінгвістику.
Читайте також: Право на мову – 7 аргументів на користь фемінітивів
— Я була на кафедрі наймолодшою, тож між рядків читалося: от іди, вивчай і розпрацьовуй нову програму. Почала копати, і через гендерну лінгвістику вийшла на феміністичну теорію, дізналася про фемінізм. Звісно, я не відразу почала називати себе феміністкою. Моя еволюція була приблизно така: спочатку я наголошувала, що ми говоримо про рівні права й про суто лінгвістичну складову. «Я ж не феміністка, ви ж бачите — в мене довге волосся, я роблю епіляцію», — казала я студенткам. Наступний етап: «Ну, я напевно, феміністка вже, але ж все одно, ви бачите — я ходжу на підборах, я дуже жіночна, я ношу сукні». А зараз мені дуже подобається бути на своєму рівні еволюції, коли я дійшла до того, що так, я точно феміністка. І це дає мені право й можливість бути дуже різною, такою жінкою, якою я захочу. Тобто я можу з усього спектру, який тільки є у світі, обирати, якою я буду. Ба більше — зробити це не просто раз і на все життя. Бо сьогодні я можу бути такою, а завтра — інакшою, — пояснює Масалітіна.
Якщо законодавство, то гендерночутливе
Україна може похвалитися неабиякими законотворчими здобутками, якщо говорити про рівні права жінок і чоловіків. Так, наприкінці грудня 2019 року Рада проголосувала за новий Виборчий кодекс. Згідно з ним у кожній п’ятірці партійного виборчого списку має бути щонайменше двоє кандидатів кожної статі. Тобто гендерний мінімум для жінок і чоловіків становить 40%. На місцевих виборах гендерну квоту вперше запровадили 2015 року. Але тоді санкцій за її недотримання не було, як і додаткових бонусів за дотримання. Нині ж ЦВК уже не зареєструє список партії, якщо виявить порушення квотного принципу, а партія, яка сумлінно дотримується квоти, отримує заохочення — плюс 10% щорічного обсягу державного фінансування.
Крім появи гендерних квот, також було реалізовано багато важливих ініціатив – скасування заборонених професій для жінок, запобігання та протидія домашньому насильству, антидискримінаційна експертиза підручників, «узаконення» фемінітивів, «декрет» для татусів, ратифікація низки міжнародних документів. Є й чимало законопроєктів, які нині перебувають у процесі ухвалення (протидія сексизмові, відповідальність за дискримінацію в рекламі, гендерні квоти в наглядових радах…)
«Варто почати з того, що в нашій Конституції є стаття про рівні права й можливості жінок і чоловіків. І важливо розуміти, що вона там опинилася невипадково. Це була лобістська робота тодішніх жіночих організацій, які на цьому наполягли. Бо навіть у 90-х роках українським законотворцям не було очевидно, що в Конституції повинна бути така стаття», — наголошує Марія Дмитрієва.
Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» ухвалили з восьмої спроби
Своєю чергою, кандидатка юридичних наук, доцентка кафедри кримінального права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Олена Харитонова переконана, що одним із головних здобутків феміністичного руху в Україні стала розробка національної законодавчої бази щодо гендерної рівності.
«Серед найважливіших законодавчих інструментів я б назвала ухвалений у 2005 році закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків», який став результатом наполегливої та довготривалої адвокації неурядовими організаціями гендерного профілю. Про складність процесу політичного лобіювання цього закону свідчить той факт, що для його ухвалення Верховній Раді знадобилося вісім (!) спроб. Лише згодом, 2012 року, в Україні з’явився закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», який став кроком уперед у розробці системи антидискримінаційних стандартів. Не можу також не назвати законів 2017 року про запобігання та протидію домашньому насильству, і про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Стамбульської конвенції», — зазначила Харитонова.
Тим часом Олена Суслова вважає, що в українському законодавстві триває комплексний перехід від гендернонейтрального до гендерночутливого.
«Гендерночутливе законодавство не просто говорить про формальну рівність, а насправді будує законодавчу базу для того, щоб ці зміни були можливими. Але якщо казати про де-юре і де-факто, то на мій погляд, найвпливовішим результатом змін у законодавстві є базова складова гендерної рівності — це участь жінок і доступ жінок до участі. Поступово зникають заборонені професії, і зникають не тільки в цивільному секторі, а й у секторі безпеки й оборони. Це наявний фактор. Він не тільки де-юре, він уже повною мірою де-факто. А там, де де-факто ще не відбулося, є ініціатива, бажання й певні спроби все ж таки це де-факто привести до того вигляду, який потрібен жінкам», — підсумувала Суслова.
Пожежниця, кранівниця, машиністка: скасування заборонених професій
Анастасія Клочко — пожежниця з Черкас. Вона сім років була диспетчеркою пожежного зв’язку — приймала виклики. А потім звернулася до керівництва з проханням перевести її на посаду рятувальниці.
— Мені відмовили, бо тоді за керівними документами нас не мали права допускати. Хоча й профільна вища освіта в мене була, але на таку посаду на рівні з чоловіками не дозволялося. Був відчай. Але зрештою я стояла на своєму й думала, що на моїй вулиці теж колись буде свято. Так воно і сталося, — пригадує пожежниця.
2017 року після потужної адвокаційної кампанії, до якої долучилися не лише членкині жіночого руху, а й народні депутатки та урядовиці, Міністерство охорони здоров’я скасувало наказ, що визначав перелік із понад 450 заборонених професій. Таким чином Україна нарешті відмовилася від дискримінаційної спадщини радянського минулого, адже цей список діяв ще з часів СРСР, та й нині схожі заборони є в пострадянських країнах.
Що було не так із переліком заборонених професій?
На позір влада нібито піклувалася про жіноче здоров’я. Хоча не було жодних наукових досліджень, які б свідчили про шкоду здоров’ю за умови роботи, наприклад, машиністкою метро чи мотористкою на кораблі. Уже не кажучи про те, що українки — цілковито повносправні люди й самі можуть оцінити всі ризики, влаштовуючись на ту чи іншу роботу. Проте чомусь вважали, що жінка самотужки з цим не впорається, а отже за неї вирішували, де їй можна працювати, а де – ні. Прикметно, що йшлося про заборону роботи в низці важливих галузей, нерідко престижних та високооплачуваних. Так, жінки не могли працювати в нічні зміни, керувати автобусом, у якому понад 14 пасажирських місць, бути кранівницями на водних платформах і навіть (о Боже!) відрубувати голови червоної риби (різним видам білої риби, вочевидь, більше «пощастило», бо на їхні голови заборона не поширювалася). Зрозуміло, що навряд чи жінки масово пішли працювати на шкідливі та небезпечні роботи, куди раніше їм було зась, однак вони принаймні отримали право вибору. Тож якщо хтось захоче, то зможе це право реалізувати.
Як Анастасія Клочко. Коли 2018 року вона знову пішла до керівництва з проханням прийняти її до лав рятувальників, їй уже не змогли відмовити. Пройшла двомісячне стажування, і ось уже майже три роки працює пожежницею. Каже, що спочатку чоловіки ставилися до неї з пересторогою.
— Вони думали: «ага, прийшла, щоб засвітитися в інтернеті, а потім утече». Але я людина фізично загартована, тож сила духу дає мені працювати. Під час перших викликів був страх, чи впораюся. Нині я вже впевненішою стала, набралася досвіду. Викладаюся на всі 100, щоб не було нарікань, — каже Анастасія Клочко.
Інсайт після подяки
До слова, відразу після скасування заборонених професій Державна служба України з надзвичайних ситуацій видала словничок фемінітивів для пресофіцерів та пресофіцерок своїх територіальних управлінь. Ініціативу підтримав Інформаційно-консультативний жіночий центр. Його очільниця Олена Суслова, одна з лобісток скасування заборонених професій, пригадує, що була тоді на презентації словника на Оболонській набережній у Києві.
— І поки ми розмовляли й чекали, коли приїде голова ДСНС, одна з цих жінок підійшла й каже: «Я вам дякую». А я якось так зупинилася й не могла зрозуміти, що ж я такого зробила, за що мені треба дякувати. І вона каже: «Я дякую вам за те, що я сьогодні можу скористатися вибором й обрати собі таку професію». І в цей момент на березі Дніпра мене відвідав інсайт. Я подумала — таки правда! І неодноразово потім думала про це. Це та зміна, яка є дуже важливою, бо стосується побудови людської долі, — зауважила Суслова.
Розбити стіну мовчання
Гендерно зумовлене насильство перестає бути тим, про що раніше говорили «не варто виносити сміття з хати». Протидія сексуальному насиллю та домаганням стала темою, яка вийшла в публічну площину. Про це говорять, і говорять доволі голосно.
Відома гендерна експертка й авторка книги «Чому не варто боятися фемінізму» Тамара Марценюк наголошує, що феміністки завжди активно боролися за те, аби розбити стіну мовчання щодо тематики сексуального насильства. Проте в Україні й у світі, на жаль, досі толерують «культуру зґвалтування».
— Суспільство підтримує переконання про те, що осуд за зґвалтування насамперед доцільно спрямовувати на жінку, яка зазнала агресії, і це передусім стосуватиметься її репутації. А агресор може бути морально виправданим («його можна зрозуміти»). Це спричиняє до заохочення зґвалтування жінок. У суспільстві «культури зґвалтування» жінки змушені постійно думати, як їм поводитися, щоб запобігти насиллю. Однак його все одно не вдається уникнути. Про це свідчать численні історії, які жінки з України, Росії та інших країн почали публікувати 2016 року в інтернеті з хештегом #ЯнеБоюсьСказати. Пост не просто отримав велику кількість коментарів і близько 400 поширень. Він став початком актуального й масштабного онлайн-флешмобу, який продовжується й досі, проходить українською, російською, англійською та іншими мовами, — говорить Марценюк.
За її словами, активність, із якою жінки та чоловіки долучилися до флешмобу, свідчить про «наболілість» теми, про спробу нарешті озвучити публічно те, що довго замовчувалося, і поставити суспільство перед необхідністю осмислити масштаби проблеми та вжити заходів щодо її усунення.
#ЗахистиСвоїКордони
Цьогоріч в Україні пройшла потужна адвокаційна кампанія «Невидимий Батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні». Згідно з результатами соціологічного дослідження, 56% опитаних переконані, що випадки дискримінації та сексуальних домагань у ЗСУ важливо робити публічними. Проте таких справ поки що лише дві на всю країну. Спочатку Валерія Сікал заявила про домагання в ЗСУ. Справу розслідують уже третій рік. Тим часом підполковниця Ольга Деркач публічно розповіла про домагання на початку січня цього року й… отримала судовий позов про захист честі та гідності від свого керівника. Натомість історії цих жінок спричинили появу нових хештегів у соцмережах — #ГоворитиНеМожнаМовчати, #ЗахистітьЗахисницю та #ЗахистиСвоїКордони.
Координаторка проєкту «Невидимий батальйон 3.0» Марина Лазаренко зауважує, що сексуальні домагання — це проблема, від якої страждають не лише військовослужбовиці, з нею зіштовхуються жінки в будь-яких галузях.
— Я дуже вдячна Валерії Сікал та Ользі Деркач за сміливість. Без цих перших кроків не буде перспектив вирішення проблеми сексуальних домагань у військовій сфері. Усі й далі мовчатимуть і боятимуться говорити, боятимуться відповідати «ні», бо знатимуть, що немає механізмів захисту, підтримки в таких ситуаціях. На мою думку, від рішення по цих двох справах залежить дуже багато. Якщо вони матимуть позитивний для дівчат фінал, це стане переломним моментом в українському суспільстві загалом, а не тільки у військовій сфері. Бо потерпілі, які зараз бояться говорити, які спостерігають за цими справами, можливо, готові поділитися своїми історіями. Але, на жаль, вони поки не вірять, що кривдників покарають. Якщо ж це станеться, вони матимуть привід не мовчати й почати боротися, — переконана Марина Лазаренко.
Чому фемінітиви «ріжуть вухо»?
Знаєте, як правильно називати папугу-самця й папугу-самицю? Виявляється, в українській мові і те, і те — папуга. Із цього свої тренінги розпочинає Олена Масалітіна. Спочатку вона показує картинки з півнем та куркою, а потім демонструє зображення строкатих папужок і приголомшує поясненням.
— Якщо ти не маєш назви, тебе не існує. Або навіть якщо ти існуєш, ти не маєш значення. Півня важливо було назвати, бо треба, щоб він довше пожив і топтав курей, а потім його можна в холодець. Курку в борщ не можна, бо вона ще яйця якийсь час несе. Тобто для людини було важливо їх розрізнити, і тому вигадали різні назви. Це важливе маркування. Щодо папуг, то кілька століть ми взагалі не знали, що такі пташки є, а згодом нам було все одно – несуться вони чи не несуться, і хто кого топче, — говорить Масалітіна.
Феміністки десятиліттями доводили необхідність уживати іменники жіночого роду на позначення посад, професій та статусів, щоб адекватно відображати внесок жінок у різних сферах. Це дратувало, викликало несприйняття, сміх і кпини, проте зрештою український правопис таки визнав легітимність фемінітивів. 22 травня 2019 року Кабмін затвердив нову редакцію правопису, де в 32-му параграфі йдеться про суфікси, за допомогою яких утворюються іменники на означення осіб жіночої статі.
За словами Масалітіної, фемінітиви «ріжуть вухо» й викликають чимало дискусій зокрема й через вплив російської мови, у якій набагато менше інструментів для називання жінок. Крім того, люди завжди схильні заперечувати будь-що нове на підсвідомому рівні. Потрібен час, щоб звикнути і прийняти щось, що видається незрозумілим і непотрібним.
Поетка — це не гірше, ніж поет
— Ще одна причина — внутрішня мізогінія, яка є наслідком андроцентризму. Так склалося, що все жіноче в андроцентричному суспільстві менш важливе й другорядне, а нікому насправді не хочеться почуватися другорядними й менш важливими. Усім хочеться бути крутими. Пригадуєте, як казала Ахматова: «Я не поетка, я поет»? Багато фільмів і книжок про те, що жінкам доводилося вдягатися як чоловіки, брати псевдоніми (та ж Марко Вовчок), для того, щоб пробитися в цьому андроцентричному світі, бо не хотілося почуватися нікчемними», — каже експертка.
Читайте також: Мар’яна Садовська: У майбутньому не треба убде ділити митців на жінок і чоловіків
Проте зрештою вона констатує, що попри всі ці перипетії, переможну ходу фемінітивів не спинити. Доказом може бути й те, що папужок уже почали називати «півниками» й «курочками».
— Коли нам у нашій культурі стало актуально розрізняти, де самка, а де самець, то ми не створили нове слово, а перепризначили, використали ті слова, які в нас були в мові. Відбулася зміна мовної норми. Із фемінітивами — те саме. Ви можете до них ставитися як завгодно – любити або ненавидіти, вони вас можуть дратувати, ви можете їх уживати або не вживати. Але в принципі, зрушення мовної норми відбулося. Точку неповернення ми вже пройшли. Бо мова — це живий організм, який відгукується на зміни в суспільстві, — підсумувала Олена Масалітіна.
Чоловіки часто закінчуються на жіночому питанні
Ще один обнадійливий український тренд — усе більше чоловіків підтримують ідеї гендерної рівності. Цей поступ, звісно, тішить, хоча тут не обходиться без своєї ложки дьогтю. Так, жваву дискусію в соцмережах викликав один із плакатів цьогорічного Маршу жінок, де було написано, що чоловіки мають самі собі варити борщі.
— Якщо когось так зачепив цей борщ, що захотілося про це написати в фейсбуку, то я б сказала, що прогресивні погляди цієї людини закінчуються на жіночому питанні. Так само, як росіяни закінчуються на українському питанні, чоловіки часто закінчуються на жіночому, — зауважує засновниця й модераторка найбільшої феміністичної спільноти «Фемінізм УА» Марія Дмитрієва.
А Олена Масалітіна розповідає що її чоловік, хоч теж називає себе феміністом, але так само має певні сентименти щодо борщу. У минулому році вона стала лауреаткою премії «Жінка України» в номінації «середня освіта».
— Чоловік їздив зі мною на вручення. Потім їдемо додому в потязі, і він пошепки каже: «Слухай, а це тепер як — ти борщ варитимеш чи вже ні?» Ми посміялися, і я запевнила, що з борщем нічого не зміниться, як варили його вдвох на вихідних, коли був час, так і варитимемо.
«Я фемініст, і я цим пишаюся»
— Я фемініст, і я цим пишаюся. Мені здається, феміністичний рух в Україні має дуже потужні перспективи. Але дуже важливо говорити про фемінізм звичайною простою мовою, пояснювати. Говорити, що фемінізм — це про рівність. Як і будь-яка реформа в суспільстві, такі речі «заходять» довго, складно і потребують тривалих пояснень. Але як і більшість еволюційних змін (а це еволюційна зміна, бо йдеться про питання толерантності й поваги), вони завжди закінчуються успіхом. Наприклад, боротьба з расизмом у минулому столітті. Думаю, що якраз початок цього століття ознаменується перемогою фемінізму, — каже політолог Микола Давидюк.
Щоб жінки мали можливість користуватися всіма правами на рівні з чоловіками
Експерт із комунікацій Микола Ябченко вважає, що є велика різниця між тим, за що виступає фемінізм, і тим, що йому приписують противники. Загалом це рух за права жінок — за те, щоб жінки мали можливість користуватися всіма правами на рівні з чоловіками. Це про відновлення балансу, за справедливий розподіл обов’язків і за можливості для кожної й кожного.
— Один із найтиповіших проявів нерівності – менша заробітна плата жінок. І я, наприклад, вважаю, що чоловіки лише виграють, якщо жінки зароблятимуть більше. Як хлопець, який ріс без сестер, я дуже довго не помічав нерівності, аж поки вже в дорослому віці не потрапив на дискусію, після якої вдягнув «гендерні окуляри» і почав зауважувати, які різні вимоги у суспільства до чоловіків і жінок. Якщо придивитися до того, що ми бачимо поруч щодня, то цей розподіл дуже несправедливий. Фактично чоловіків виштовхують із власного дому і примушують бути банкоматом, не залишаючи часу брати участь у житті власних дітей. Жінку ж навпаки закликають покласти всі професійні прагнення на вівтар сімейного затишку — бути з дітьми на лікарняних, робити з ними уроки, варити борщі тощо. Відсутність балансу і здорового глузду робить цю ситуацію дуже небезпечною зокрема й для міцності такої сім’ї. Я хочу більше часу проводити зі своїми дітьми й пишаюся професійністю своєї дружини. І хотів в би, щоб це було нормою, а не винятком.
Негативне ставлення до фемінізму в чоловіків буває лише від незнання
Своєю чергою, журналіст Андрій Куликов наголошує, що не вважає себе феміністом чи профеміністом.
— А от союзником феміністського руху і уважним спостерігачем — так. Зрозумів це, коли сприйняв термін «гендерна рівність», бо доти вважав себе прихильником ідей рівності статей і супутніх цінностей. Поштовху для цього як такого не було, натомість було постійне спілкування в роботі й поза нею з жінками, які відкривали мені нові грані людських якостей і можливостей.
Тим часом психолог Андрій Козінчук зізнається, що став профеміністом після того, як у нього були стосунки з феміністкою.
— Ми довго говорили на цю тему. Зацікавило. Я зрозумів, що був у полоні стереотипів. Довелося читати дослідження, спілкуватися з феміністками. І тепер у мене переконання, — говорить Козінчук.
За його словами, негативне ставлення до фемінізму в чоловіків буває лише від незнання.
— Я ще не бачив, щоб хейтерами феміністок ставали ті чоловіки, які розуміються на темі й володіють інформацією. Тому треба давати їм цю інформацію — не переконувати, а ознайомлювати. Бо для деяких чоловіків є відкриттям, що феміністка може мати гарний вигляд, мати хлопця, голити пахви й носити панчохи. Як і те, що феміністки навіть борщ уміють варити.
Феміністичний реп для школярів
8 березня — це той день, довкола якого завжди збурюється сила-силенна суперечок, взаємних обвинувачень та нерозуміння – що й навіщо святкуємо. Ідеться про таке собі «сакральне» свято, яке залишається своєрідним тригером. У школах цю дату досі відзначають доволі «традиційно» — батьківські чати вібрують вимогами здати гроші на подарунки вчительці та дівчаткам, щоб привітати їх зі святом «весни і краси». Проте й тут не обійшлося без здобутків.
Киянки Віра Семенова та Ірина Алексійчук цьогоріч вирішили кинути виклик системі й придумали власний сценарій усвідомленого святкування 8 березня. Вони — мами хлопчиків-другокласників із однієї зі шкіл на Троєщині.
— Кому серденько болить за це совкове святкування «восьмемарта» в школі? Нам болить, то ми тут лікбезний феміністичний репчик написали. Хлопчики з класу вивчать, запишуть кожен своє відео, ще одна мама змонтує», — таку ідею ще наприкінці лютого озвучила Віра Семенова в фейсбуку.
Із 15 мам хлопчиків у класі на це пристали п’ятеро. Їхні сини записали кожен по куплету, ролик змонтували й показали в класі на екрані — у проміжку між врученням подарунків та віршиками про весну.
— Я за те, щоб не забороняти святкувати з оцими рожевими квіточками для принцес — якщо дівчатам хочеться, чому б ні? Але паралельно треба пояснювати, що це за свято, що ми святкуємо. А святкувати є що! Моя дочка була дуже вражена, коли я їй розповідала, що жінки раніше мали прав не більше, ніж песики. Тепер вона знає, про що Міжнародний жіночий день, тож я хочу, щоб побільше маленьких дівчаток про це знало. Тому мій вибір — обережно пояснювати, не плюючись отрутою на тих, у кого в голові совкове «восьмемарта», — каже Семенова.