Алевтина Кахідзе: Всіх натурниць в Академії виставляли так, як їх хотіли би бачити чоловіки

Рух #HeForSheUkraine у партнерстві з медіаресурсом Повага створили видання, яке вміщує 25 інтерв’ю та біографій номінанток премії #WomeninArts2019. Серед них визначні художниці, скульпторки, композиторки, виконавиці, режисерки, акторки, сценаристки, письменниці, поетки, кураторки культурних проєктів та арт-менеджерки. Прем’єра брошури відбулась у Женеві під час міжрегіональної зустрічі Beijing+25. А Повага публікує повні розмови з героїнями.

Авторка: Ана Море

Фото: Оксана Тисовська

Алевтина Кахідзе — художниця, кураторка, перфомерка, садівниця та викладачка. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) та академію Яна Ван Ейка на відділенні візуального мистецтва. Лауреатка премії Малевича для українських художників 2008 року. Співзасновниця приватної резиденції для іноземних художників у селі Музичі та онлайн видання про мистецтво kram.in.ua.

У творчості використовує суміш різних видів мистецтва, відеороботи та інсталяції. Серед останніх проєктів – книга «Ждановка», під обкладинкою якої зібрано колаж з особистих спогадів, діалогів, газетних статей і текстів з інтернету про її рідне місто Жданівка (непідконтрольна Донеччина). З 2014 по 2019 рік робила проект Клубніка Андріївна, в якому розповідала про буденне життя своєї матері в так званій «ДНР» у текстах та малюнках.

У березні 2020 року у Національному художньому музеї презентувала проєкт Construct Gender, який створила спеціально для руху HeForShe в Україні.

Ана Море: Ви сьогодні з речами. Куди мандруєте? (розмова записувалась у 2019 році, ред.)

Алевтина Кахідзе: Я зараз виконую місію посланиці толерантності від ООН. Їду у Костянтинівку та Покровськ на Донбасі. 

Ана Море: В чому полягає місія, що ви там робитимете?

Алевтина Кахідзе: Нічого незвичного, зустрічатимуся і спілкуватимуся з молоддю, з дотичними до культури людьми. Розповідатиму про свої проєкти, які стосуються толерантності.

Ана Море: У вас уже була подібна поїздка до Слов`янську. Тоді ви разом з дітками малювали, правда?

Алевтина Кахідзе: Я думала тоді і думаю зараз, що правильніше не говорити про толерантність, а практикувати її. Власне, тоді з дітьми я намагалася створити щось разом. Аби вони могли поділитися своїми власними ідеями, навчитися поважати ідеї одне одного, поєднати їх, обрати найкращу і створити щось на рівних. 

Ана Море: А як з повагою та толерантністю було у НАОМА, коли ви там навчалися? Навіть зараз цей простір важко назвати місцем без упереджень. Чи відчували ви тоді інше ставлення до художниць, аніж до художників?

Алевтина Кахідзе: Безперечно. Жінки не завжди одразу можуть відчути, що відбулося щось не так. Іноді це розуміння приходить через роки. Це я до того, що усе, що я відчувала в НАОМА запам`яталося, як «щось не так». І тільки через якийсь час я осмислила, що саме. Наприклад, те, що всіх натурниць в Академії виставляли так, як би їх хотіли бачити чоловіки. Цікаво, що наш викладач ставив так лише натурниць і зовсім не так ставив чоловіків. Це абсолютне ігнорування іншого погляду. Його погляд був настільки гегемонним, що йому і в голову не приходило, що бачення може бути іншим. Я лише через якийсь час зрозуміла, що всі мої малюнки зроблені так, ніби їх малював чоловік, а не жінка. Я це буквально побачила пізніше. 

Ана Море: Я працювала натурницею в НАОМА якийсь час, теж маю цікаві спогади.

Алевтина Кахідзе: Найяскравіше, що я запам’ятала, — це час, коли йшли розмови про те, що навчання має бути 5 з половиною років замість шести. Я вже подала документи на свою післядипломну освіту, чекала на співбесіду, а тут приходить наш викладач і каже: «Та ні, не буде 5 з половиною, буде шість років». У мене, скоріше за все, був здивований вираз обличчя, можливо навіть стурбований. Як зараз пам’ятаю, мій викладач мені каже: «Ти що вагітна?». Тобто, у мене не могло бути нічого важливого, крім вагітності. І, звісно, я тоді нічого не сказала. Це був 2003 рік.

Ана Море: Ви поїхали на навчання до Нідерландів. Тоді, у 2003, ви відчували різницю у ставленні до себе?

Алевтина Кахідзе: Безсумнівно. По-перше, в Академії імені Яна ван Ейка, ком’юніті було різноманітним. Половина хлопців були геями, дівчат — лесбійками. І я багато цієї поваги, делікатності вивчила на дотик. Нідерланди завжди були однією з перших країн, де питання сексуальності почали пропрацьовуватися. Ті суспільні процеси Нідерландів початку двохтисячних у нас лише розпочинаються зараз. Я не займаюся статистикою чи теорією, говорю лише про враження. Безсумнівно відчувала різницю. У нас вже тоді викладалися такі дисципліни, як Gender Studies чи Theory Of Feminist Art. Що цікаво, багато моїх праць інтуїтивно були зроблені так, нібито я людина знала про всі ці речі. Я вірю, що внутрішньо ми можемо відчувати насилля, бути чутливими до насилля, відчувати, коли щось відбувається не так. Але цілком ок не мати змоги це описати. Не всі можуть це описати. І я вважаю, також важливо розуміти, що ти можеш дозволити сказати собі, що щось не так, але разом з тим не знати, що саме. Просто описувати свої відчуття. 

Ана Море: Ви відчуваєте, що зараз досить динамічно змінюється сприйняття чутливих тем в Україні? Що над ними зараз справді працюють більше?

Алевтина Кахідзе: Аби дати відповідь на це питання, мені потрібно було би помандрувати усіма містами та селами. Серед свого середовища так, я відчуваю зміни. Але сказати про широкий вимір я не можу, на жаль. 

Ана Море: Отже ваше середовище — мисткині і митці. Художниця в сучасній Україні має якісь обмеження, яких не мають художники? Чи ці межі уже стираються?

Алевтина Кахідзе: Стираються. А от з генерацією, яка була до мене, був просто жах. Фантастичні художниці, відомі зараз, тоді були ледь відомими і те лише тому, що були подругами художників. Молодші за мене теоретикині зараз починають відкривати це все.

Ана Море: В історії про НАОМА ви розповідали про питання «чи ти не вагітна?», а один з ваших останніх перфомансів у Pinchuk Art Centre стосувався репродуктивного насилля. В шестихвилинному ролику ви 44 рази відповідаєте «Ні» на питання «Чи є у вас діти?». Питання, яке чула майже кожна жінка з 18 років. Чому ви вирішили працювати над темою материнства і суспільного тиску? 

Алевтина Кахідзе: Художниці і художники працюють з власними дискомфортами, власними проблемами. Інколи вони самі не знають, до чого зрештою дійдуть. Ця робота — одна з тих у моєму житті, які мали фантастичний вплив. Мені купа людей писала у найрізноманітніші месенджери, в магазині «Всі свої» впізнала продавчиня. Розповідала, що батькам радила сходити і подивитися. Тоді я відчула, що для багатьох жінок цей перфоманс став своєрідною підтримкою. Нібито я допомогла їм разом зі мною прожити те, що вони відчувають. Робота була також важливою і для мене, вона дивовижно склалася. Вперше моя емансипація була настільки потужною, що я не редагувала свій матеріал після зйомки, не обирала сцени. Це дуже важливо для жінки — не обирати сцени. Коли жінка працює з власним матеріалом, їй завжди хочеться обрати ті кадри, де вона красивіша. Я багато викладаю і бачу, що молоді художниці не можуть уникнути цього. Хоча при цьому вважають, що вони емансиповані, кажуть, що хочуть бути не об’єктами, а суб’єктами. І я пишаюся тим фактом, що взагалі не включалася у редагування. Для мене це важливий крок. У мене була ідея: відповідати на одне й те ж питання з різними емоціями та інтонаціями, а вже обирали конкретні кадри мої співавтори Катерина Горностай та Никон Романченко.

Ана Море: Ця робота досить недавня. Але майже перед кожною публікацією про вас додають репліку про те, що Тамара Злобіна веде відлік українського феміністського мистецта від вашого перфомансу «Суджений, ряджений» ще 2006 року. Чому його можна взяти за точку відліку феммистецтва в Україні?

Алевтина Кахідзе: Нещодавно молоді теоретикині сперечалися, пишучи про цей перфоманс. Тому що він має в собі протиріччя. У ньому я говорю про шлюб, про судженого, про цю нібито одну людину, яка буде з тобою усе твоє життя. 2006 рік. Якби я зараз була молодою і лише ставала художницею, я би не одружувалася, чесно. Я вважаю, що про питання потреби одружуватися і жінкам, і чоловікам потрібно відкрито дискутувати.

Ана Море: А як було тоді? Адже у перфомансі ви ворожите на судженого. 

Алевтина Кахідзе: Ворожіння багато говорять про нерівність між чоловіками і жінками. Чоловіки не ворожать, жінки ворожать. Чому? Тому що нібито чоловіки самі будують своє життя, а жінки вірять у випадок чи везіння. Не у те, що вона сама зробить так, аби пощастило, а що просто пощастить. У перфомансі я реконструюю найпростіше ворожіння «Суджений, ряджений, покажися в дзеркалі». В усьому цьому ворожінні, очікуванні «Боже, хай він буде такий і такий, а краще ось такий» чутно прохання, а не відчуття потреби і пошук. 

Ана Море: Ви повністю відтворили це ворожіння?

Алевтина Кахідзе: Під час справжнього ворожіння дівчина у темному приміщенні каже, дивлячись у дзеркало: «З’явився, суджений, ряджений». І очікує того єдиного, який з’явиться. Гарного, негарного, сильного, слабкого — будь-якого. В галерейному приміщенні я зробила цей простір світлим, поставила дзеркало і сіла навпроти. Але була умова: у цей простір могли заходити лише чоловіки. Жінкам асистентки казали, що художниця встановила правило — тільки чоловікам можна заходити. І чоловіки почали заходити. Це було прекрасно. Адже їм так знайомо, що чоловікам щось дозволено, а жінкам — ні. Тепер я могла обирати, а не чекати на знак долі.

Ана Море: Тобто перфоманс перевернув оригінальне ворожіння з ніг на голову?

Алевтина Кахідзе: Так. Адже ти все ще дівчина, яка залишається у своєму просторі, дивиться у дзеркало і чекає. Але при цьому через побудову простору в інший спосіб кардинально змінюється ситуація. Тепер у дзеркалі я бачу багато чоловіків за своєю спиною. А глядачі бачать, що я, жінка, яка змоделювала ситуацію, у якій сама може обирати. Мистецтво — це насправді привілей для художниці, яка, може, в житті і не змогла б використовувати усі ці моделі, зміни ролей. Я тоді сиділа на цьому стільці перед дзеркалом і розуміла, як фантастично керувати ситуацією. Не відчувати страху, невпевненості. Вірити у себе. Таким чином художниці показують іншим, що і так теж може бути.

Ана Море: А як реагували жінки?

Алевтина Кахідзе: Жінки в коридорі, звісно, ненавиділи мене. Почувалися спровокованими. Але що таке провокація? Ти знаходиш цей бар’єр чутливості, і тіло відповідає, починає виробляти імунітет. Жінка починає думати, переоцінювати. Одна зі стратегій художниць та художників — провокація. Ми шукаємо цей бар’єр, чутливий для глядачів. Інколи він не дуже приємний, інколи завдає болю. Але все-таки це відбувається не в житті, а в ігровому просторі.

Ана Море: Але в ігровому просторі ви теж пропрацьовуєте реальні проблеми?

Алевтина Кахідзе: Іноді так. Наприклад, у мене є багато малюнків про те, що я відчуваю щодо хатньої роботи. Маю серію дуже смішних малюнків на цю тему. Наш з чоловіком будинок геть подібний із сусідським. Сусід здав свій будинок жінці, яка була обличчям відомої мобільної компанії. У неї великі гонорари, мало вільного часу. І кожного понеділка приїздила інша жінка, яка прибирала її будинок. Я вирішила копіювати її дії. Вона йде прати, я йду прати. Вона прасує, я прасую. Вона миє вікна, я мию вікна. До вечора я дуже стомлювалася. Але не від прибирання, а від копіювання. Також я пробувала перетворювати хатню роботу у гру, змінюючи вид діяльності. Попрацюю, помалюю. Попрацюю, помалюю. І зрозуміла, що не вірю у рівність, якщо ми не будемо поділяти різну роботу. Дискримінація і нерівність ховається у тому, як ми ставимося до праці, як ми її розподіляємо.

Ана Море: Як на вашу думку виглядав би розподіл праці у суспільстві рівності?

Алевтина Кахідзе: Кожна жінка і кожен чоловік повинні свідомо обирати той чи інший вид діяльності. Бути впевненими у тому, що ними не зманіпулювали. «Я сама чи сам хочу прибирати свій дім» або «Ні, я не хочу прибирати цей дім, але його приберуть за справедливу плату».

Ана Море: Щодо чоловіків. Ви підтримали рух HeForShe, створивши для них інтерактивну інсталяцію «гендерний IQ». На п’ятьох стендах на київській станції метро «Золоті ворота» усі охочі могли пройти тест, відповівши на питання на зразок «Гендер і стать – одне й те саме?» та «Чи існує гендерна нерівність?». Як ви ставитеся до залученості чоловіків до жіночого руху?

Алевтина Кахідзе: Ми усі страждаємо від упереджень і дискримінації. Я думаю, що феміністичний рух має складатися і з жінок, і з чоловіків. Гендер — це не тільки про жінок. Це дуже складний соціальний конструкт. Звісно, пов’язаний і з біологічною статтю, і з сексуальною ідентичністю. І у цьому опитувальнику багато йшлося про те, що гендер — це не лише про жінок.

Ана Море: Що тоді фемінізм, на вашу думку? Чим він є у світі та в Україні?

Алевтина Кахідзе: Я думаю, що фемінізм — це про вибір. Про те, наскільки ти знаєш себе, знаєш, що тобі потрібно і наскільки ти можеш робити вибір. Якщо жінка дійсно себе знає і кожного дня робить потрібний собі вибір, у нас зникають питання про те, якою вона має бути.

Ана Море: У своєму житті ви теж дотримуєтеся цієї ідеї?

Алевтина Кахідзе: Я розповім одну історію. У мене дуже сильний чоловік. Він знає, що він хоче, що йому потрібно, завжди знав. Він дуже сильна особистість. І мені було складно не тому, що він сильний, а тому що я не розуміла своїх власних потреб чи не могла про них сказати. Пам’ятаю, на початку своєї мистецької практики я помітила, що завжди зважала на його критику стосовно якихось своїх ідей. Критикувати — це окей. Так само окей для мене не погоджуватися із його критикою. Але я пам’ятаю, що після його зауважень я найчастіше схилялася на його бік, не могла відстояти свою думку. Якось зловила себе на тому, що звинувачую його у цьому. Але пізніше до мене дійшло, що він не винен, що це я не можу відстояти свою думку. Мене виховали слабкою і у свої 20 років я не могла чинити опір такій сильній особистості, як мій чоловік.

Ана Море: Що ж ви зробили?

Алевтина Кахідзе: Я зрозуміла, що нічого не можу зробити і сказала, що відтепер не буду нічого йому розповідати. Рік я не ділилася з ним своїми творчими планами. Це булачудова практика, тому що дала мені змогу вирішувати власноруч, і самій нести відповідальність за свої вибори. Отак я допомогла сама собі. Але року було забагато, вистачило б і пів.

Ана Море: А зараз ви радитеся з чоловіком і при цьому відстоюєте свою думку?

Алевтина Кахідзе: Так. Іноді сперечаємося. Але присутнє це відчуття, що ми обоє можемо мати різні думки і залишатися рівними. Але він теж змінився. Пропрацьовує свої упередження. Одного разу Тамара Злобіна надіслала текст про те, чим насправді є 8 березня — Міжнародний день боротьби за права жінок. І мій чоловік зачитав його у себе на роботі. Пізніше одна з його колег спитала: «Так, а що, подарунків не буде?». У певному сенсі він — фемініст, у певному сенсі залишається сексистом. Я теж певною мірою залишаюся жінкою, яка деколи не хоче нести відповідальність.

Ана Море: Чи потрібні мисткиням такі премії, як Women in Arts, окремі премії для жінок?

Алевтина Кахідзе: Коли рівності у суспільстві немає, дискримінованим категоріям населення потрібно трошки більше часу на все. Принаймні на те, щоб зрозуміти, у чому їх обмежують. А час — це можливості, час — це кошти. Чоловіку із більшою кількістю привілеїв потрібен один крок там, де жінці потрібно два. Жінкам у мистецтві, аби досягти чогось, потрібно бути кращими, аніж чоловіки. Я от згадувала, скільки робіт не зробила просто тому, що послухала чоловіка. Власне внутрішнє відчуття впевненості дуже потрібне для того, аби практикувати мистецтво. Набагато складніше бути впевненою, маючи досвід жіночої соціалізації. Нам, мисткиням складно, коли ми зустрічаємося із викладачами, які ставлять натурниць позувати наче сексуальний об’єкт для себе. Складно, коли у дорослому світі мистецтва зіштовхуємося з тим, що більшість керівних посад належать чоловікам. Або зустрічаємо успішних художниць, які запевняють, що дискримінації немає і все окей. Це усе енергія, зусилля. Такі премії дають цей додатковий поштовх, додаткову підтримку, ресурс, аби зробити цей додатковий крок.

Submit a comment