«Б’є та лає»: YUKO про аб’юз та гендерні стереотипи в українському фольклорі

Авторка: Катря Гончарук

Фото: Оксана Тисовська 

“Українська народна пісня – це душа народу”. Думаю, ніхто не сперечатиметься з цією максимою, як би вона не пахла радянщиною. Все таки в пісні – душа, культурний ген, код etc. За що ми любимо народні пісні? У них – і наївність, і любовні почуття, і гострий дотеп. Та під кригою романтичного (шароварного) уявлення про фольклор криються справжні глибини народної психології. Про сексизм, аб’юз у сім’ї й домашнє насильство наші предки говорили в пісенній формі, мистецьки завуальовуючи їх у метафори й символи.

Саме цей пласт народної музики привернув увагу фолктронік-гурту “YUKO”. Минулого року музиканти презентували альбом «DURA?», у якому через український фольклор переосмислюється тема домашнього насилля. А 25 листопада, в міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства по відношенню до жінок, з’явилася збірка реміксів «Re: DURA». Крім того, “YuKo” долучилися до громадсько-просвітницької кампанії “Почути одне одного” Національного Демократичного Інституту, яка покликана боротися зі стереотипами та розкривати переваги рівності між чоловіками й жінками. У рамках кампанії музиканти поділилися своїми історіями про рівність. Тож ми зустрілися з Юлією Юріною та Стасом Корольовим, аби поговорити про пісні, що болять, і як вони можуть нам допомогти.

– Коли я занурилася в цю тему, була шокована – наскільки неочевидними є очевидні теми насильства в народних піснях. Наприклад, усім відома жартівлива “А мій милий вареничків хоче”.

Юлія: О, ми цю пісню співали, коли я ще жила в Анапі. Тут чоловік не зважає на прохання дружини нарубати дров, ба більше, коли вона нарікає на те, що в неї немає сил, він відповідає: “Помирай, милая, помирай, милая, помирай, у-ха-ха, моя чорнобривая!”.

– Український чорний гумор. Не можу тепер сприймати цю пісню виключно як жартівливу, бо якщо подивитися на текст, вона про аб’юз. 

Стас: Це правильно! Не потрібно слухати музику бездумно, особливо таку змістовну, як народну.

Юлія: Так, чимало народних пісень досить двозначні. Наприклад, «Їхали козаки із Дону додому». Це взагалі не гумор, навіть якщо вона співається в дусі «гоп-ца-дрица, гоп-ца-ца», вона про те, як дівчину Галю прив’язали до сосни косою, зґвалтували, підпалили й поїхали. У нашому альбомі «DURA?» провідні пісні – «Zhalko» і «Syrotyna», у яких ми порушуємо теми домашнього насильства. У цих піснях я використовувала тексти, де йшлося про сирітство й про те, як суспільство підштовхувало дівчину до заміжжя, бо це начебто її соціальна місія – вийти заміж, народжувати дітей, створювати функцію амфори й берегині. «Ой казали сиротині люди: “Вийди заміж, дівко, краще тобі буде”. А я людську воленьку вволила, вийшла заміж голівку втопила… А прийде додому б’є та лає… Чого мила в віконце втікаєш, хіба ж моїх норовів не знаєш?».

Ще одна пісня, у якій культивується домашнє насилля: «Ти свою жону не б’єш, не журіш. Постой мамонька, дождусь ярмаркі. Поїду на базар, куплю пльоточку я тоненькую. Прикочу я кадушку, на кадушку подушку. Вдарю по подушці, скажу по жонушці. Вдарю по стєнє, скажу по жонє. Гуляю-гуляю я до полночі, до бєлої зарі».

Стас: Тобто, чувак, який не б’є жону – маргінал.

Юлія: І цю пісню я співала ще в дитячому колективі в Анапі. Насправді фольклор відображає все, що відбувається навколо нас. Люди споконвіку співали про те, що в них болить. Це було культурою того часу, у певний момент це стало висміюватися або в сороміцьких піснях, або висвітлювалося в українській ліриці чи у весільних обрядових піснях.

Нещодавно я знайшла веснянку, текст якої мене просто «вбив»: вона про те, як дівчину зґвалтували, вона народила, викинула дитя в ріку. А коли рибалки закидають сітки – «там не щука-риба, там малая дитина». Потім жінку ведуть на всезагальний суд, і виявляється, що ця дитина – від голови села. І це веснянка! І так постійно: спочатку звертаєш увагу на прекрасну мелодику, а коли прислухаєшся до тексту – там справжній морок. Я продовжую шукати нові пісні, щоб надихнутися, і ще одна з таких – «Слава Богу, що мій муж хороший, він мене не б’є, не ругає, на вулицю гулять посилає». Знову ж таки, бачимо, що в піснях усе ділиться на категорії хороший/нехороший – залежно від того, б’є чоловік чи не б’є.

Ще до прикладу сирітська пісня: «Ой ти дубе кучерявий, широкий лист на тобі. Ой ти, козаче молоденький, вся неправдонька тобі. Ой ти клявся присягався: «Не спокіну я тебе». А тепер покидаєш, серцю жалю надаєш. З того жалю, з того жалю, ой пойду я в тьомний лєс. Нехай мене в тьомном лєсє, нехай мене звір і з’єст». Колись вважалося, що дівчина без чоловіка була неспроможною існувати окремо, тому, щоб не зостатися самою, вона виходила заміж аби за кого. Часто-густо, щоб не змішувалася кров у одному селі, дівчину віддавали в інше село до сім’ї, якої вона не знає, і до чоловіка, якого вперше бачить. Ось чому на старих весільних світлинах ми бачимо, що новоспечені чоловік та дружина сидять, як мертві камені – вони щойно побачили одне одного. А в наш час є вибір: ми перебираємо варіанти, аби з’ясувати, що подобається, що не подобається. А потім уже обираємо, з ким хочемо жити. Або ще в одній ліричній пісні: «Оженив мене малолітнього. Малолітнього-малоюмного, малоюмного-нерозумного. Да й узяв жону не до любові, не до любові не до розмови. Ні снопа зв’язать, ні слова сказать. А сніп зав’яже, той розв’яжеться, як слово скаже, не наравиться». Тобто чоловіки теж від цього страждали й жалілися про це в піснях.

Зараз, мені здається, шлюб такого типу не актуальний. Все більше цінується партнерство. Це також підходить спільнотам ЛГБТ+. Наприклад, коли твій партнер потрапив до лікарні, ти не можеш його навідати – бо ти не є близьким родичем чи сім’єю, зареєстрованою на папері. І тому питання сім’ї, шлюбу трохи вижило себе. Потрібно робити партнерства. Це сприятиме тому, що ти не ставитимешся до людини, з якою живеш, як до власності, як до людини, яка не може піти від тебе.

– Тут можна навести приклади народних приказок: «Жінка без мужа і пити не дужа»; «Муж жоні закон»; «Без жінки, як без рук»…

Юлія: «Жінка – шия, чоловік – голова».

Стас: До речі, це мені транслювала ще кілька років тому моя майже-теща.

– І пісні, і прислів’я, що ми пригадали, є прикладами токсичних стосунків із аб’юзом. “Так підем же додому, милий мій, миленький. Вареничків наварю, голуб мій сизенький!», – тут жінка свідомо не йде зі стосунків із аб’юзером. Чому, на вашу думку, так складно розірвати це коло?

Стас: Це укорінено в суспільстві – чоловіча група фізично сильніша. Хоча зараз фактор фізичної сили не визначальний взагалі, окрім вузько окреслених ситуацій вдома за зачиненими дверима – у тих людей, які не вміють або не хочуть будувати стосунки на партнерстві, на діалозі. До речі, ми говоримо не лише про аб’юз щодо жінок, як несправедливо зазначають деякі наші коментатори, ми і про чоловіків говоримо, але треба розуміти, що аб’юзу в бік чоловіків – значно менше.

Ще дуже добре працює рольова модель сім’ї, яку ми побачили в дитинстві. Це закріплюється підсвідомо. І навіть із уже сформованим баченням того, як повинні розвиватися стосунки, рольова модель усе одно спрацьовує, і ти рано чи пізно приходиш до того, що було у твоїх батьків, і якщо було щось погане, то, ймовірно, таке ж саме буде й у тебе. Аби цього не сталося, потрібно постійно тренувати усвідомленість, ставити собі запитання й говорити про це. Говорити – означає робити це більш конкретним, а з конкретними речами простіше боротися.

– Прикладів народних пісень із темою аб’юзу – безліч. Мені ще пригадується пісня

«Чорноморець, матінко, Чорноморець

Вивів мене босую, На морозець», 

Вивів мене босую Та й питає:

“Чи є мороз, дівчино, Чи немає?”. Далі жінка скаржиться на свою долю, але закінчує словами: “Постояла ніченьку, Тай байдуже. Люблю чорноморчика, Люблю дуже».

– Чи можна тут говорити про пасивну форму симбіотичного зв’язку – мазохізм? 

Стас: А діватися нікуди. Коли ти не можеш нічого вдіяти, ти починаєш виправдовувати ситуацію й людей, які знущаються з тебе. Усе для того, щоб жити в цих умовах без стресу. Ти не отримуєш від цього задоволення. Ти нічого не можеш вдіяти, то хоча б припини про це паритися й назви всіх довкола хорошими, щоб не бути в цій реальності – ти просто ескапієюш від неї, живеш у вигаданому світі й виправдовуєш, виправдовуєш, виправдовуєш свою ситуацію.

Юлія: Погоджуюся зі Стасом. Люди, які страждають у токсичних стосунках – це дуже довгий процес обробки людини. Під час конфетно-букетного періоду всі намагаються показати себе з кращого боку. Ти не бачиш у людини тих моментів, що можуть тобі сказати: «Воу! Стоп! Тут щось не так».

 

– І тут не спрацює прислів’я “бачили очі, що купували»?

Юлія: Не спрацює. Бо, по-перше, ти звикаєш до людини, ти закохуєшся, любиш, і людина стає твоєю буденністю. Далі людина проявляє свої справжні емоції, думки, вчинки, і аб’юзер чи аб’юзерка потроху набирають над людиною контролю. Як вони до себе прив’язують? Спочатку – недовіра до твоїх друзів, відгородження від знайомих: «я ж важливіша/ий за друзів”. Або якщо якийсь факап: «отакі в тебе друзі». Потім вони вбивають у тобі віру в себе: «ти нічого не знаєш, твоя музика/кіно – лайно, твої смаки не дуже гарні, а взагалі тобі краще без косметики, мені не подобається, який ти маєш вигляд і те, що ти приготувала не таке смачне». Постійно контролюють: «А де ти, з ким ти, куди пішла, навіщо?». Людина-аб’юзер докладно розбирає всі твої позитивні, негативні, нейтральні дії – і ти починаєш у собі копатися, думати, що ти не така вже й розумна, красива, твої друзі не такі хороші. Знецінення – це вже перший важливий дзвіночок. Зазвичай це буває, коли пара дуже швидко з’їжджається й на дівчину вішають обов’язки: помити, попрати, приготувати. Твоя робота знецінюється, тобі доводять, що ти ніщо. При такій психологічній обробці людина починає зневірюватися й бути вдячною за те, що її, таку недолугу, негарну, нерозумну, люблять. І потім – усе. Ти не можеш від цього нікуди дітися.

Я не думаю, що людині може подобатися бути жертвою, просто вона настільки оброблена, знаходиться в постійному стресі, наче у клітці, з якої не вибратися. У стані стресу ти не можеш розібратися ні з собою, ні з аб’юзером, ні з ситуацією. Люди повинні з’ясовувати й бачити одразу проблему, захищати свої кордони, за які людині можна заступати, а за які – не можна. А коли ти вже сумніваєшся в собі «може, я справді не така» – це вже величезний дзвін про необхідність робити щось із собою та своїм оточенням. Але люди не вміють цього робити, і тому в нас так багато нещасливих стосунків. Від емоційного насилля до фізичного недалеко, бо коли ти ставишся до людини як до нікчеми, то можеш піти й далі.

Стас: Рольові моделі також впливають на схильність до домашнього насильства. Я зараз читаю нейробіолога Роберта Сапольського. У своїй роботі він  наводить дослідження, згідно з якими ссавці-діти, навіть за наявності больового негативного впливу батьків, схильні повертатися. Відтак вони приймають материнську любов разом із насильством. Схожа штука відбувається і з людьми, коли в сім’ї подвійне послання: «ми тебе любимо, але на тобі по обличчю».

– Можна не лише по обличчю, можна і словами «врізати».

Стас: Коли ми в будь-якій компанії говоримо про дитинство, про травматичні слова, почуті від рідних, виявляється, ми всі покалічені. І найприкріше те, що частіше за все батьки робили це заради нашого добра, а ми розхльобуємо.

– Або ці наївні, на перший погляд, але насправді токсичні страшилки: “будеш себе погано поводити, цигани заберуть”. Вас так залякували у дитинстві?

Стас: Мені найбільше “подобається”, коли мене бачать на вулиці й кажуть: «Зараз тебе дядя з зеленим волоссям забере!». Та якби я був дитиною, я би подумав – що ти за такий батько/мати, як віддаєш мене першому ліпшому, тобі не жаль тих років і зусиль, що ти на мене витратив/ла? Дитина ж сприймає все за правду, і дві людини, які були для тебе орієнтиром, опорою, авторитетом, гарантом твоєї безпеки, простіше кажучи, усім твоїм світом, готові від тебе відмовитися. Як ти можеш себе відчувати? Навряд чи ти зрозумієш усе свідомо, ти просто злякаєшся, але в майбутньому це виливається в невпевненість у собі, необхідність отримувати схвалення, що веде до перепрацювань, стресів і депресій (особливо в умовах нашого сьогодення, коли світ показує тобі, який ти неідеальний).

– А ще це призводить до токсичних стосунків, де також треба грати роль хорошої.

Стас: До речі, цікава тема про ролі, що ми граємо у стосунках. Зараз велика розкіш бути відвертим, говорити те, що думаєш, але говорити це не з маніпулятивною ціллю. Тобто якщо ти відчуваєш щось поганим, то краще про це сказати й розібрати спокійно, ніж тримати в собі, натякати й розжарювати атмосферу до неконструктивної.

Юлія: А мені, крім аб’юзерства, мама та бабуся наказували: «не ходи, не гуляй, бо завагітнієш і зіпсуєш собі життя». Мені зараз ця фраза дуже болить, бо до 20 років мені говорили, що дитина зіпсує моє життя. Через це і проблеми в сексі, і з думками про дітей, хоча я дуже багато працювала з дітьми, я їх люблю, я знаю, що з ними робити. А потім, коли мені вже 25, мене запитують: «а де діти? А чого? Я вже не дочекаюся онуків, я помру». А ви чим думали, коли мені спочатку нав’язували, що це в мене забере життя? Я  ж розумію, що це не так, але в мене вже є такий страх. Видресирували мене так, що я повинна бути сильною жінкою й вибивати собі місце під сонцем, а зараз вимагаєте відмовитися від  усього й народжувати.

Я вважаю, що суспільство не повинне засуджувати людей за народження дітей у будь-якому віці, навіть 16-річних. Я по собі відчуваю, що краще б я народила у 18 і молодою мамою розвивалася б разом із нею, а зараз, коли мені хочеться, але немає часу, вже якось складно. Засуджувати – не вихід. Суспільство має розповідати дітям – як зробити так, щоб не завагітніти, а якщо це сталося, як працювати з дітьми і що в них вкладати.

Стас: Насправді, основна претензія до нашого суспільства в цій сфері – відсутність сексуальної освіти. Корінь усього поганого – невігластво. І завдання прогресивного суспільства – зробити так, щоб той кластер людей, що засуджує й не може не засуджувати, потрапив до меншості й замовк. Треба, щоб звучали правильні думки.

– З якими стереотипами про традиційні ролі жінки й чоловіка ви стикалися у своєму житті?

Стас: У своїх стосунках п’ятирічної давності, не зважаючи на те, що я фрілансер, без чіткого графіку роботи, мав обов’язок щоранку варити каву і проводити свою дівчину до метро. Якщо ні, це означало, що я ненормальний. Хоча я й так був ненормальним, бо грошей не заробляв, та й інших мінусів вистачало. Але цей ранковий обов’язок був мені нав’язаний. Перші серйозні стосунки – завжди дуже стрьомна штука, бо ви молоді, емоції переповнюють, а префронтальна кора ще взагалі не розвинена, їй ще 5-7 років до завершальної стадії розвитку. І ви вже з’їхалися, і вам направду дуже добре разом, але ви взагалі не вигрібаєте, що з цим усім робити, як будувати стосунки, як домовлятися. Ви озираєтеся на своїх батьків, на їхню модель, а там теж не все гаразд.

Я жив у таких стосунках, де знав, що з того боку теща говорить: «він це погано зробив», а моя дівчина приходить додому і транслює мені цю ж думку. Від мене очікували, що я піду на завод, буду гроші заробляти, зможу забезпечувати сім’ю, а я замість цього граю в Донецьку в переході, аби потім поїхати в тур. Якій тещі це сподобається? Окрім того, що я не мию посуду. Хоча зараз мию – бо хочу, а не тому, що треба. Є велика різниця між відчуттям, що від мене очікують і будуть наслідки, і тим, якщо я не зроблю цього, то нічого не станеться, а якщо зроблю, то мені буде класно. Я обираю – класно! Важливо робити у своєму житті те, що хочеш, а не те, що потрібно. Так і в особистому житті, і в роботі.

Юлія: У мене ніколи не було рольової моделі ідеальної сім’ї – ні в бабусі, ні в мами. А в мого чоловіка – навпаки. Його батьки відсвяткували 27 річницю весілля, у них двоє дітей, спільний бізнес, і всі труднощі життя вони проходять разом. Мій чоловік – це мої перші стосунки: ми з’їхалися коли мені минуло 18, а йому – 19. У мене своя модель життя, у нього – інша. Його мама дуже оберігала дітей, робила все за них, щоб вони розвивалися творчо. І коли ми стали жити разом, виявилося, що мій чоловік не вміє нічого робити по дому. А ми – дві творчі людини: він – письменник, сценарист-режисер, а я – музикантка, співачка, фольклористка. Я теж не люблю прибирати, але якщо вдома брудно, то це буде мене бісити, і я все одно наведу порядок. Мені довелося багато пояснювати йому те, що люди, які живуть разом, працюють на спільних умовах. У нас немає такого, що жінка займається хатніми справами, а чоловік приносить гроші. Ми ділимо ці обов’язки на двох, і вже на восьмому році спільного життя він розуміє, що про свої чисті шкарпетки треба попіклуватися самому.

– Твій чоловік не каже тобі «навари, милая!»

Юлія: Ні. Але так сталося, що я краще готую. Хоча він дуже старається, вчиться. І ми навіть проводили тижні етнічного розмаїття на кухні, щодня – якась національна кухня. Разом готували й виставляли фото в інстаграм. І от коли ви домовляєтеся, що є для вас нормою, то це робить ваш дім домом. Коли ти вдома не стресуєш, бо в тебе ложка брудна залишилася, а розумієш, що є партнер, який тебе підтримає. Творча він людина чи не творча, він розуміє, що це потрібно нам обом.

Стас: Я до цього часу розгрібаю стереотипи, що взяв із рольової моделі своїх батьків. У нас у сім’ї всіма домашніми справами займалася мама. Тато офігенно робив ремонти, але це було нерегулярно. І я звик нічого не робити. Аж поки три роки не пожив сам і не відчув як воно по дефолту. Це дуже важливий момент – коли ти живеш сам і піклуєшся про себе самостійно. І в теперішніх стосунках я не хочу, щоб жінка все робила за мене. Ми, як і у випадку Юлі, обоє творчі люди, багато працюємо й займаємося домашніми справами порівну: у кого коли є бажання та час. Я, наприклад, дуже люблю себе у вихідний – я цілий день прибираю в квартирі і отримую від цього задоволення.

– Про стереотипи щодо ролей жінок та чоловіків зараз багато говорять. Зокрема, ви брали участь у кампанії “Почути одне одного”. У чому, на вашу думку, необхідність публічного амбасадорства?

Стас: Місія в тому, щоб змістити акценти нормальності. Чому нам складно вийти за межі ґендерних стереотипів? Бо є норма й тобі вона здається вічністю. Але норми так сильно змінювалися протягом історії людства. Ще 300 років тому людину з епілепсією спалювали на вогнищі – її вважали відьмою і це було нормально. Потрібно змінювати норми, щоб їх озвучувати і скеровувати вектор у більш прогресивний бік. Копаємо разом – і через 10-20 років подивимося. Тут і зараз результату не чекаємо, адже це довгий процес. Але відчуття, що ти робиш щось важливе і корисне, є.

– А що корисного з цього проєкту ви почерпнули для себе?

Стас: Формулювати свої думки – це завжди щось у собі відкривати. Коли формулюєш їх у слова, вони стають конкретними. От якби не було приводу написати цей текст, я б не провів роботу над собою і зайвий раз би не задумався.

Юлія: Я обожнюю читати історії, вчитися на чужих помилках, відчувати себе у цих історіях.

– До речі, про історії. Юлю, у тебе так само було чимало життєвих випробувань, починаючи з булінгу…

Юлія: Так. Я жила в місті, де культивувався патріархальний стрій. В нас було багато вірменських, грецьких, кавказьких сімей, і я виросла з думкою, що чоловік – то важливо, а жінка – не дуже. Крім того, якщо ти багатий, то мав привілеї. Я ж була не з багатої сім’ї, одягалася в конфіскатах, секонд-хендах, і це висміювалося постійно. У музичній школі я була наймолодшою, пухкою, але талановитою. І дівчата з заможних сімей, які вкладали багато фінансів в заняття з вокалу, записи, дуже заздрили мені. Вчителька мене завжди ставила їм у приклад, і коли в них щось не виходило, найбільшим покаранням було те, що я виступала замість них. Ти заспівала, все чудово, ти відчула себе зіркою,  а потім тебе не пускають до кімнати, змащують усі речі пастою, шоколадом, рвуть одяг. Так у мене не склалися стосунки з дівчатами, бо в моєму оточенні були такі маленькі стерви, які знущалися з мене. Мене там постійно аб’юзили, я була «Юльчик-пончик». Але це зробило мене сильнішою, я щоразу перемагала дракона. Тому основа мого розвитку – конкуренція. У моєму випадку я мала два варіанти – закритися й бути невпевненою в собі, боятися й жалітися на своє життя, або шлях – коли ти з ноги відчиняєш двері і займаєшся тим, що подобається, підвищуєш левел і робиш своє життя кращим.

Тут потрібна допомога, але в моєму випадку я, як кошеня, поїхала до іншої країни жити, де не було родичів, не було друзів, підтримки. В Україні я почала все з чистого аркуша і зрозуміла – якщо ти маєш проблеми з минулого життя, то вони відображатимуться й далі на всьому, якщо ти не виправиш своїх помилок.

– Як ти позбувалася дитячих травм і як тобі вдалося побудувати здорові стосунки? Ти зверталася за допомогою до психологів?

Юлія: Мені допомогли інформаційні сайти й моя подруга-активістка, яка свого часу познайомила мене з рухом ЛГБТ+  спільнот, феміністок. Потім я натрапила на сайт Uрdate і займалася самоаналізом. Та коли я була малою, зверталася до психологів, які мені навпаки не допомагали. В мене були дуже сильні психологічні розлади у 16 років, панічні атаки. Я постійно плакала і цим дуже бісила вчительку на уроках, вона погрожувала натравити на нашу сім’ю соціальну службу. Тобто методи зовсім радикальні.

Мені казали нічого з дому не виносити, не розповідати, бо це негарно. А коли ти відтягуєш свою маму від ударів вітчима й очікуєш, що тобі зараз із вертушки прилетить – кому ти розкажеш, хто тобі допоможе? Зараз можна знайти допомогу будь-де, але важливо навчити жінок та чоловіків правильно користуватися знаннями, вчасно побачити проблему й не соромитися говорити про неї.

Стас: Обізнаність –  перший крок до врегулювання свого життя, і потім, в ідеалі, потрібна хороша терапія протягом років 4-5. Я думаю в майбутньому цим і зайнятися.

– Чи можна сказати, що ваш другий альбом «DURA?», де порушуються проблеми домашнього насилля, ґендерних стереотипів, алкоголізму, став для вас певною терапією?

Стас: Так, це наш власний лайфхак. Якщо ти маєш можливість попуститися, сублімувати свої почуття в музику, тобі стає легше. Я випробував це  у своїх любовних історіях: тобі 15, ти відчуваєш, що світ руйнується, написав пару балад і такий «ну, нічого, можна жити».

– Пам’ятаю, що Юля в той час була пофарбована в сірий колір, носила темний мейкап.

Юлія: Зовнішність передає те, що коїться у внутрішньому світі.

– Це правда, що ти присвятила альбом “DURA?” своїй мамі? 

Юлія: Так, але їй це не сподобалося, вона читала тільки заголовки і сприйняла все на свій рахунок. Натомість я розповідала не про маму, а про свій досвід, адже домашнє насильство починається вже тоді, коли дитина бачить насилля. Це дуже травмує її психіку. Тож я вирішила зробити цей альбом, бо скільки вже років минуло, а воно мене досі наздоганяє. Лише зараз, коли я це розповіла і проспівала, ніби камінь впав із серця. Єдине – після цього я деяких пісень не можу виконувати, бо вони надто особистісні для мене.

Стас: Тут легше було би письменникам: написав – і більше не чіпаєш. Хоча всі довкола, хто зробив і забув, заздрять музикантам, які виконують, виконують і виконують.

 

– Наші предки теж не мовчали…

Стас: Для них це був чи не єдиний спосіб озвучити проблеми домашнього насильства. Не знаю чи вони говорили про це на гостинах, але мені здається, якщо цих пісень так багато, то це й було тим віконцем, у яке ці проблеми видмухувалися. На щастя, у нас, крім цих пісень, є можливість слухати одні одних, говорити й дати людям про це прочитати або почути. Ми вже цілий рік про це говоримо, і є люди, яким ми, так чи інакше, допомогли, а це вже успіх!

Юлія: На Атлас Вікенді до мене підходила дівчина: “Вам це, мабуть, не важливо, але мені хочеться подякувати”, – і показує руку, а там – слід від обручки, а самої обручки немає. І все зрозуміло. Подякувала за альбом і за те, що розібралася у собі.

А ще в мене дуже цікаве спілкування з чоловіками. Я постійно викладаю тексти, свої думки в мережі, вони коментують: спочатку вони дуже сильно агрилися, писали, що я “заморочена феміністка”, запитували, чи можу я день прожити без своїх феміністичних забобонів. Я відповідаю: «Так, якщо ви без патріархальних тиждень проживете». Але при цьому вони не відписуються, продовжують стежити. З деякими ми багато спілкуємося, це постійний діалог, пояснюємо, що є нормою для мене, для них. І деякі приходять до розуміння того, що ми транслюємо. Найголовніше, вони хоча би бачать іншу думку.

Стас: Наявність іншої думки – це завжди прекрасно, бо вона скасовує монополію на традиційні цінності. Якось я спілкувався з перукарем, який кинув фразу «та що ти цих баб слухаєш». І я нічого не відповів, бо відчув, що нервую і злюся, а це геть не конструктивно. День проходив і довго думав – а що ж я мав відповісти? Яка моя мета? Перетягнути людину на свій бік. Тому я прийшов до нього наступного дня, погладив по плечу і сказав: «Чуваче, мені так неприємно і прикро, що я тобі вчора не відповів на те, що ти сказав. Мені здається, це неправильно». Я його присоромив, але максимально висловив підтримку, типу я тобі не протистою. Він нічого не відповів, але в нас усе добре. Бо коли ти борешся з войовничим виразом обличчя, це відштовхує і хочеться захищатися. Це як із Гретою Тунберг – вона вийшла за кафедру і всі відчули себе мудаками, почали агресувати. Не сприймай це як особистий докір, а як правильну ініціативу, і бери приклад.

Юлія: В мене була історія з таксистом. Якось після прайду я їхала в таксі, були величезні затори і водій дуже злився «що їм потрібно?». Коли я почала пояснювати позиції, він переключився на мене, сприйнявши мене за лесбіянку. Його аргументи були дуже слабкими й типовими, але я спокійно відповідала, та ще й на чай гарно залишила, подякувала й попрощалася з посмішкою. Я зрозуміла, що їм треба з добром, з любов’ю пояснювати. Мабуть, він і досі думає «що то за ненормальна була?».

– Мені здається, зерно ти все ж посіяла.

Стас: Так, важливо посіяти зерно. Якщо людина сама не прийде до цих думок, вона не прийме нав’язане. А головне – змусити її почати думати про це, а далі є Повага, проєкт “Почути одне одного” (Стас Корольов – про необхідність лідерів та лідерок думок говорити про підтримку рівності в публічній площиніЮля Юріна – про гендерну рівність та боротьбу зі стереотипами) та інші кампанії, які щоразу підкидають інформацію, і людина потроху змінюється. Ми дуже радіємо, що ця ініціатива від гурту “YUKO” влилася в хор інших голосів, які теж про це говорять, ми підсилили загальний ефект на весь соціум для того, щоб він переосмислив свої цінності. Бо самотужки змінити щось дуже складно, і навіть якщо у тебе велика команда, однаково – різко це не відбудеться.

Submit a comment