Авторка: Ірина Виртосу
Фото: Олександр Кісіль
Крістіна Бердинських — політична журналістка, авторка проєкту про сучасників та сучасниць Революції Гідності «ЄЛюди» (2013). 2022 року стала однією з восьми українок, що ввійшли у список ВВС «100 найвпливовіших жінок світу».
Серед інших нагород — 2012 року посіла перше місце в конкурсі «Репортери для репортерів» для журналістів із країн Східного партнерства, в 2014 отримала премію Олександра Кривенка, а 2016 — виграла конкурс Belarus in Focus.
Упродовж останнього року статті й колонки Крістіни Бердинських виходили в таких виданнях, як «Кур’єр Центральної Європи» (Франція), «Liberation» (Франція), «Die Zeit» (Німеччина), «Sydsvenska Dagbladet» (Швеція), «Financial Times Weekend» (Велика Британія), «Stranger’s Guide» (США).
Ми поспілкувалися з Крістіною про потужність голосу українок за кордоном, а також про те, як вона почала писати про війну і як дає собі раду з емоційним вигоранням та втомою.
В Авдіївці, яку обстрілювали, 89-річна бабуся більше хвилювалася за мене, ніж за себе
Крістіно, точка відліку мого знайомства з тобою розпочинається десять років тому. Ти писала історії про героїв і героїнь Майдану, які згодом увійшли до збірки «Є люди». Відтак ти почала писати про війну?
Так, війну я висвітлюю з 2014 року, але все ж не так часто їздила на фронт. Зокрема я висвітлювала історію, коли люди тікали з-під Дебальцевого, із Вугледара, Чорнухиного. І тоді я вперше побачила великий потік людей, які рятувалися від війни. Те, що відбувалося в Авдіївці 2017 року, можна порівняти з подіями Києва 2022 року.
У той час точилися бої навколо міста, обстрілювали й саму Авдіївку. Місто залишилося без води, світла, тепла. Без нічого.
Здавалося, це якась унікальна ситуація, коли місто повністю втрачає життєздатність. У центрі розбили гуманітарний табір, щоб люди могли приходити по якісь базові речі. Я їздила писати про таке місто.
Але навіть і уявити не могла, що таких міст зрештою стане багато по всій Україні.
Тоді в Авдіївці я познайомилася з чудовими людьми. Ситуація була критична, але ми відчували підтримку.
Я досі підтримую зв’язок із однією героїнею мого репортажу. На той момент їй було 89 років. Бабуся заспокоювала мене, журналістку, щоб я не хвилювалася, коли чую вибухи. Вона більше хвилювалася за мене, ніж за себе.
Я була з тих, хто вірили, що повномасштабне вторгнення буде
Як для тебе почалася велика війна?
Насамперед я політична журналістка. Але всі ці розмови на політичному рівні — домовленості, що кому «відійде», затишшя, перемир’я тощо — висвітлювала крізь війну.
Зрештою, я була однією з тих, хто вірили, що повномасштабне вторгнення буде. Я запитувала про це всіх причетних. І в січні вийшла моя стаття, де я писала, чи є в українців план Бна той випадок, якщо все ж таки почнеться вторгнення…
Пригадую атмосферу в соціальних мережах… Було соромно визнавати, що ти віриш, що війна буде великою.
І коли я написала публічний заклик, запитавши людей: «Чи готуєтеся ви, чи ні?», відгукнулося багато. Вони не соромилися розповідати, що давно готуються, деякі жінки вже навіть виїхали з дітьми за кордон.
Однак, ясна річ, навіть якщо ти й готувалася до війни, ти і близько не уявляла, що вона буде такою жорстокою, масштабною, кривавою. Це неможливо спрогнозувати, поки не відчуєш на своїй шкірі. І тому попри всю мою завбачливість я була не готова.
І я теж готувалася. Я провела інструктаж своїй мамі, яка живе в Києві. Попросила обов’язково закупити всі ліки, яких вона потребує. Вона не може жити без ліків від тиску, для серця… Бо невідомо, чи працюватимуть тоді аптеки, а ліки мають бути обов’язково. Також стандартний набір: вода, їжа, запаси круп. Тож коли все розпочалося 24 лютого, в мене, наприклад, не було проблем із продуктами.
Читайте також: Анастасія Федченко: Жінки йдуть в армію не для того, щоб «заповнити гендерну квоту»
Я вдячна мамі, що на мене не було тиску
Не казала мамі кудись переїхати?
Сама я родом із Херсона, і мама з Херсона, вона все життя там жила. Але чотири роки тому переїхала до мене в столицю, бо в Херсоні лишилася сама. Навряд чи я змогла б до неї так часто їздити, якби вона захворіла.
І я вдячна мамі за те, що після перших атак на Київ 24 лютого вона сказала: «Я буду робити, як ти скажеш. Якщо ти скажеш виїжджати, я готова. Якщо ти скажеш залишатися в Києві, бо тобі треба працювати, я теж до цього готова».
Я вдячна їй, що на мене не було тиску в тому, що я маю «щось» зробити. Врятувати її життя, своє життя?
Із початку війни ми майже відразу вирішили жити разом. Я хотіла бути поруч, підтримувати її. Ми ночували в метро, бо нормального підвалу в нашому будинку не було. Спочатку пішли в сусідній. Але чомусь тамтешні мешканці непривітно відреагували на людей із інших будинків.
Ще не було, певно, такого розуміння, що треба триматися купи, що все це буде так масштабно. І тому простіше було ходити в метро, щоб нікому не завдавати зайвих клопотів. У метро ми тільки ночували, додому поверталися із завершенням комендантської години.
Знань про війну було вкрай мало. І це лякало, бо ти чуєш звуки й не розумієш, що це. Приліт чи робота ППО, ракета з літака чи реактивна система залпового вогню?
Сьогодні, при повторенні того березня, що був 2022 року, я б уже так не робила. Не ночувала б у метро щоночі. Хіба в найдраматичніші моменти.
Такого масштабу горя я не бачила раніше
Що було найскладнішим для тебе?
Мене розривали сумніви. Головніше що — безпека родини чи журналістський обов’язок? Зафіксувати кожен момент цієї війни від самого її початку чи намагатися вижити?
У перший тиждень, здається, я й не працювала. Я хотіла заспокоїти маму. Тож спочатку ми мали ось ці походи до метро і з метро. І лиш потім я вийшла на роботу.
Мій перший репортаж був про лікарню Охматдит, куди привозили поранених дітей. Ми працювали там із фотографом. Оголосили тривогу. Десь по Києву лунають вибухи. У мами істерика, бо зі мною немає зв’язку. А я в підвалі.
Охматдит свої операційні переніс у підвал, щоб не зупиняти роботу й рятувати дітей під час тривог та обстрілів. І ми були в підвалі навіть не через тривогу, а тому, що описували роботу лікарів.
Таке напруження тривало весь березень. Лише коли звільнили Київську область, стало психологічно простіше. З’явилося відчуття відносної безпеки для мами.
Тож я змогла повністю зануритися в журналістику. Щойно я повернула свою свободу діяти, перше, що зробила, — почала їздити Україною. Я хотіла бачити, що відбувається в моїй країні. Прийшов і перший досвід висвітлення із деокупованих територій.
Із 2014 року я пишу для NV. Із фотографом зробили багато репортажів із Київщини. Але такого масштабу горя я раніше не бачила, як не бачила таких прикладів звірств та вбивств. Здавалося, це було з якогось далекого минулого. Але ж ні. Тепер ця реальність тут, у сучасній країні. Це, звісно, шокувало. Але було розуміння, що про це треба розповідати світу, щоб усі знали, що насправді відбувається в Україні.
Читайте також: Вікторія Покатіс: У нас ж змога зафіксувати роль жінок у цій війні
Скільки б журналістів із усього світу не приїздило, їх не вистачить, щоб зібрати й задокументувати всі історії
Чи могла б ти поділитися, які історії тебе ще вразили і чому?
У відрядженнях я зустрічала різних людей. І зовсім-зовсім «звичайних» мешканців своїх сіл і міст, які ділилися своїм пережитим, побаченим, почутим. Мене й досі тримає історія села Термахівка Київської області (до повномасштабного вторгнення там проживало трохи більше 500 осіб, — І.В.)
Наприкінці лютого від авіаудару надзвичайно сильно постраждала одна вулиця. Там були лише приватні будинки. І от у когось це повністю зруйнований дім, у когось частково, у когось вибите скло… І майже в кожному дворі хтось загинув. Щонайменше загинуло п’ять осіб. Але оскільки тривали бої, окупанти не дозволяли ховати. І люди ховали близьких на своїх подвір’ях.
Був один двір. Ущент зруйнований будинок. Його просто немає. Вціліли лише якісь двері. А посеред подвір’я помічаємо з фотографом два хрести.
Підходимо ближче, розпитуємо в сусідів. Виявилося, що в цьому обійсті мешкали дві жінки, сестри. Обоє народжені десь у 30-х роках. Це дві жінки, які народилися до Другої світової війни, дітьми її пережили. Вони доживали своє життя, здавалося, в мирному селі. І в якийсь момент їх двох не стало.
Я довго не могла оговтатися. Я дивилася на ці хрести з іменами й датами. Жінки стільки всього пережили. Здавалося, ті події їхнього дитинства назавжди залишилися в минулому, такого не може бути, таке не може повторитися ніколи. Виявляється, може. І в жахливих формах.
Це відчуття, що довкола дуже багато смерті. І скільки б журналістів з усього світу не приїздило, їх не вистачить, щоб зібрати й задокументувати всі історії. Особистих трагедій дуже багато.
У столиці лишилося мало жінок. Це був Київ, який мені не подобався
«Відпрацювавши» Київ, ми поїхали вглиб країни. Якщо можна так сказати, в столиці відновлювалося більш-менш мирне життя. Стали повертатися люди. А я ще пам’ятала березень, коли ти йдеш вулицями Києва, а вони порожні…
Тоді було дуже мало жінок. Це відразу в очі кидалося, як мало жінок залишилося в місті. І це був Київ, який мені не подобався. Це не норма. Коли стали повертатися жінки, від цього стало тепліше, приємніше. Було відчуття, що ми вистоїмо.
Війна для багатьох заново відкрила Україну. Ми багато дізналися про різні українські міста, про людей звідти, їхнє життя і проблеми. І ми почали їздити в Харків, Миколаїв, Чернігів. Зрештою, я була в усіх «гарячих» областях, які потерпали від обстрілів. Не доїхала хіба на захід України.
Мені твої слова дуже перегукуються з дописом редактора «Новинарні» Дмитра Лиховія: «Так сталося, що чи не вперше поїхав західніше Києва, і поїхав на Личаківське кладовище». Тоді він опублікував кількадесят фото з цвинтаря. Я довго роздивлялася ці назавжди молоді обличчя…
Це якраз про те, що люди на Західній Україні відчувають не менше горя, ніж ті міста, що потрапили під обстріл. Війна зачепила кожну родину в Україні. Ти або знаєш людину, яка загинула чи поранена, або знаєш людей, які когось втратили.
Тому не дивно, що посеред літа я відчула, що втомилася, емоційно вигоріла. Мені треба було інакше подивитися на те, в якому темпі я працюю. Одна людина не може висвітлити всіх аспектів війни. Це нормально — давати собі відпочивати…
Не уявляю свого життя без журналістики
Дякую, що ти це кажеш. Мене особисто непокоїть такий собі тренд «працювати на виснаження». Бо соромно сказати, я не даю собі з цим ради. Зрештою, треба було мати сміливість, щоб нарешті дозволити собі виспатися…
Десь у вересні я зрозуміла, що ще кілька місяців у такому темпі — «війна, журналістика, стрес, турбота про близьких» — і я дійду до того, що просто піду з професії. Бо буду настільки виснажена, що не зможу робити свою роботу добре. А я не уявляю свого життя без журналістики. Отже мені треба обрати свій темп, щоб лишитися в професії.
Я почала працювати в повільнішому режимі: писати менше, але висвітлювати саме так, як я вважаю за потрібне. Величезне спасибі NV, що мені дозволили зробити паузу. Це надзвичайно важлива підтримка.
До повномасштабної війни мені, певно, було б складно ухвалити таке рішення. Адже ми все-таки планували життя на кілька років уперед. Сьогодні ж горизонт планування… Знаєш, не так давно мені телефонувало нідерландське телебачення й запитувало, що я робитиму через кілька тижнів у якусь із пам’ятних для нас дат. Справді? Та ніхто вам в Україні не скаже, що робитиме через три тижні. Мій горизонт планування не більше, ніж на місяць. І це вже дуже далеко.
А розуміючи це, ти живеш «тут і зараз», планів нема, нічого нема. Важливо себе підтримати і протриматися. Бо якщо війна триватиме роки, ти повинна мати сили працювати й жити. Вигоріти зараз і піти з професії — від цього українська журналістика лише втратить.
У якийсь момент я почала готувати статті й колонки для західних ЗМІ, спробувала себе фрілансеркою.
У тебе ж одне життя…
Саме так. І я нікому нічого не винна. Я відчуваю внутрішній обов’язок продовжувати працювати журналісткою. І писати не тільки про війну, а й про життя в Україні. Мені пропонували виїхати за кордон, але я не можу. Проте не засуджую тих, хто може.
Вас не дратує гучна музика? Ні. Бо це норма! Війна — не норма
Що ти зазвичай робиш на вихідних?
Зустрічаюся з друзями, ходжу до мами, гуляю. Я не закрила своє життя.
Нещодавно їздила в Давос на Всесвітній економічний форум. І на одному з павільйонів, який мав назву Zoom, я сказала, що прийшла, бо в нас уся країна живе в Zoom-і: і навчання в Zoom-і, і робота в Zoom-і.
До мене підійшов співробітник форуму, австралієць. Він помітив мене, бо я була у вишиванці, і захотів висловити свою підтримку. Ми якийсь час розмовляли про Україну. А були поряд із кафе, звідки лунала весела музика. Там відпочивала гучна компанія. Вони веселилися, кричали. Така собі розкута класна атмосфера. На тлі нашої серйозної розмови.
І раптом мій співрозмовник питає, чи не дратує мене ця голосна музика й те, що всі веселяться.
На що я йому відповіла: «Звісно, тут реальність інша, ніж в Україні. Але саме це і є норма. І ми до неї прагнемо. Війна — це не норма. Тож коли ми переможемо у війні, а я, як і 90% українців, у цьому не сумніваюся…»
Які ж у нього були великі очі, коли він почув про мою впевненість, що наше життя теж колись таким буде.
Очевидно, треба зважати на обставини, розуміти, у якому стані перебуває сьогодні українське суспільство з огляду на війну. Відірватися на максимум я собі дозволити не можу. Але я цілком «спокійно» відпочиваю, усміхаюся, жартую… Що ще? Не танцювала за минулий рік, але вже зараз, може, і хотіла б.
Для мене важливо усвідомлювати, що ти робиш, навіщо ти це робиш і як ти це робиш. І є відчуття цінності життя. Сьогодні в Україні багато смертей. Ми можемо про це не думати повсякчас, але це є… Ось ракета влучає в будинок у Дніпрі. Як ти можеш не плакати, не співчувати? І все стається за секунду!
Тому є ось це потужне: поки не стріляють, поки більш-менш, треба занурюватися в життя, наповнюватися енергією. Дуже легко дійти до депресії. Але я роблю все для того, щоб цього не сталося.
Якщо мене номінували, отже цього року я все зробила правильно
Ти увійшла до списку ВВС «100 найвпливовіших жінок світу»…
Для мене це стало повною несподіванкою. Одного ранку я отримала листа від британської служби ВВС. Там ішлося про цей список. Попросили заповнити анкету та надіслати фотографію.
Я цей лист читала, мабуть, разів десять. «Це точно мені? А чому?» Не можна порівнювати рівень горя, рівень досягнень, але тоді я порівнювала й думала про інших журналісток.
Я знаю дівчат, жінок, які їздять на фронт і працюють фактично під обстрілами. До прикладу, Анна Калюжна з Bihus.info, Настя Станко з Громадського… Багато дівчат ризикують життям більше, ніж я.
І зізнаюся, однією з перших думок було, що я не заслуговую на цю нагороду.
Але дала собі час подумати. І погодилася. Якщо мене номінували й обрали, отже цього року я все зробила правильно. І коли я про це повідомила публічно, мені написали стільки добрих слів! Це було величезним стимулом, що твоя робота потрібна, що читають саме тебе. Це треба людям.
Читайте також: Із повагою і без знецінень: як підтримувати одна одну в складні часи?
Ти — цінна. Твоя робота — цінна. Ти змогла мобілізуватися і як дочка, і як журналістка. І те, що тебе відзначили, — це так правильно. Звідки ці сумніви щодо себе?
Улітку минулого року я вперше поїхала за кордон, у Німеччину — на програму для журналістів, які висвітлюють війну. Власне, там були самі жінки з різних регіонів, зокрема з Маріуполя, Харкова, Сєвєродонецька. Значна частина програми включала розмови із психологами, щоб ми могли трохи видихнути. І знаєш, усі ми говорили про одне — що відчуваємо провину, бо нібито робимо недостатньо.
Майже всі це проживають. І я думаю, що від цього нам треба відходити. Кожен і кожна, хто хоч щось мінімальне робить, — молодець. А якщо ти не робиш, але і не псуєш нікому життя — теж молодець. Після року війни ми маємо вже позбуватися почуття провини.
Українські лідерки стали нашим голосом за кордоном
Із чим ми маємо вийти в цій перемозі?
Не занадто озлобленими одне на одного. Сьогодні суспільство стикається з таким масштабом різноманітних травм — і психологічних, і фізичних. Усе це дуже впливає на життя тут і потім. І нам треба знайти в собі сили не пересваритися, не дорікати тим, хто виїхав, а хто виживав в окупації чи під обстрілами. Нам треба пам’ятати, що війна однаково зачепила всіх. І знайти в собі сили далі бути і рухати цю країну.
Як, на твою думку, сьогодні проявляються жінки в політиці?
За цей рік українські лідерки з різних сфер стали головним нашим голосом за кордоном. Жінкам можна виїжджати, і вони це роблять, вони активно озвучують проблеми на всіх рівнях.
За минулий рік я тричі їздила за кордон: Німеччина, Давос, Страсбург. У Страсбург я їздила з Українською школою політичних студій. А це депутатки з різних обласних та міських рад, також волонтерки. Ми відвідували Всесвітній форум із демократії Ради Європи.
Я спостерігала за тим, як поводиться наша делегація. І чесно кажучи, відчувала велику гордість. Адже, з одного боку, жінки були спокійні, а з іншого — дуже суворі. Люди, які називали речі своїми іменами.
Із нами була народна депутатка Ольга Стефанишина. У неї чоловік волонтерив, і його вбили, коли почалося повномасштабне вторгнення. Депутатка Київської міської ради Аліна Михайлова, яка воює на фронті. Це жінки, які чудово знають, що таке війна. І те, як вони представляли Україну, як привертали увагу! Всесвітній форум — це місце, де представлено дуже багато країн. І всі вони чули потужний голос із України.
Тож, на мою думку, щонайменше на політичному та громадському рівнях жінки сьогодні відіграють величезну, помітну роль. І це справді про лідерство. Коли вони за кордоном, то намагаються переговорити з усіма політиками, достукатися до них, попросити зброю…
Читайте також: Людмила Кицак: Жінки посилюють голос України за кордоном
Не варто непритомніти, коли бачиш якогось відомого політика
Як ти почуваєшся в колі медійних осіб, які творять історію?
Я поки що спілкувалася тільки з Макроном (усміхається, — І.В.).
Звісно, сьогодні в Україну приїздить велика кількість західних політиків, про яких ти тільки читала. І поставити їм гостре запитання — це круто!
Але насамперед ти думаєш про те, щоб Україна вистояла.
Для мене все змінилося після Майдану, коли з’явилося відчуття, що справжня сила України — це громадянське суспільство, її активні люди.
Політики важливі. Але не варто непритомніти, коли бачиш якогось відомого політика. Тим паче, сила України в тому, що ми вміємо переобирати політиків. Сьогодні ти відомий, а завтра вже колишній міністр.
Пригадую випадок, коли тільки переобрався парламент, і один із депутатів починав знайомство з політичними журналістами. Одразу було видно, що людина спіймала зірку. І я тоді холодно й цинічно кажу: «От ви вперше в Раді, а я вже стільки-то каденцій президентів висвітлювала, стільки-то прем’єрів. І більше того скажу, що ви підете, а я ще працюватиму».