Текст: Леся Богдан
Фото: Катя Москалюк
Художня фотографія — це не просто фіксація подій. Завдяки влучним фото світ дізнається про війну в Україні, а ми маємо змогу розділити і радість, і біль із нашими співгромадянами. Фото часом говорить значно більше за слова.
Для Марти Сирко шлях у фотографію почався ще в 15-річному віці. А зараз, під час повномасштабної війни, вона створює світлини військових, які вражають своєю витонченістю та силою духу. Її проєкт «Скульптурний» показує бійців та бійчинь крихкими, але міцними, а головне — надзвичайно цінними свідками свого часу.
Марта Сирко працює у стилі файн арт, її роботи відомі в Україні та за кордоном. Соціальні теми важливі для фотографки, вона створювала світлини і для проєкту «Неопалимі», що допомагає людям із опіками відновитися. А зараз зосередилася на власному проєкті. Поговорили з Мартою про її шлях у фотографії, про те, як вона створює «Скульптурний» і чому важливо зробити простір навколо інклюзивним.
Дідусь віддав свої відкладені гроші на мою першу камеру
Як почався ваш шлях у фотографії?
Почалося все давно, мені було 15 років. Не знаю, чому захопилася саме цим, адже в мене сім’я не творчих людей. Я жила з батьками й бабусею та дідусем. Він був незрячим, але вірив у моє захоплення. Тож віддав свої відкладені гроші на мою першу камеру. Просто так моя сім’я не могла собі дозволити цієї покупки. Але дідусь підтримав. Тож я почала свій шлях. Уже в 16 років у мене була перша виставка з файн арту. Потім я вступила до університету на історію мистецтва. Отримала диплом бакалавра і продовжила навчання — уже завдяки самоосвіті. Я досі сама досліджую теми, вивчаю, читаю нове. Адже концептуальне мистецтво, наприклад, змінюється дуже швидко.
Під час навчання працювала комерційною фотографкою — фотографувала і дні народження дітей, і весілля. Дуже рідко публікувала саме комерційні зйомки, в будні працювала над ними, а на вихідних фотографувала для себе. Спершу у квартирі, на вулицях, у під’їздах. Потім — знімала маленьку студію, а близько 5-6 років тому переїхала сюди, у свою майстерню. Орендую приміщення й тут експериментую.
Усі експерименти пов’язані з вивченням самої себе
У ваших роботах багато тілесності, чому це зацікавило?
Я фотографувала у стилі ню (оголені фото) з 16 років. Переважно це були дівчата, подруги, знайомі, які наважувалися на такий вид зйомки. Мені завжди подобалася тілесність. Я не бачила в цьому жодної сексуалізації, нічого еротичного — мені просто було цікаво показати лінії, форми. А пізніше я хотіла показати тіло абсолютно абстрактним. Увага до тіла була різною. Наприклад, перед війною я фотографувала старших людей, людей, які хворіли на рак, атлетів. Тобто тих, хто має дуже видозмінені тіла.
Всі ці експерименти пов’язані з вивченням самої себе. Адже в мене завжди були запитання до себе, страхи чи якісь уподобання. Вони змінювались — так поступово змінювалася й фотографія.
Соціальні проєкти роблю не вперше. У мене була зйомка з дітками з синдромом Дауна.
Це теж було своєрідне знайомство з темою, бо я дуже хотіла бути мамою, тож мала свої невирішені питання. Дізналася, що в Лондоні є театр для людей із синдромом Дауна. Мені дуже хотілося тоді, щоб і в Україні щось таке з’явилося. Тож провела фотосесію, аби привернути увагу до теми.
Також знімала проєкт Diversity — про людей із зовнішністю, що не вписується у стандарти суспільства. Або ж проєкт із дітьми-сиротами.
Вірю, що кожен із моїх проєктів зможе хоч трішки привернути увагу до проблем суспільства, вплинути на думку людей і допомогти самим героям. Звісно, я не можу допомогти всім. Зрозуміла це ще тоді, коли волонтерила у притулку для тварин. Не можу всіх врятувати і страждати за кожним. Але дотримуюся думки, що навіть допомога одній людині — це вже багато.
Саме в часи блекаутів почала шукати своїх перших героїв
Як ви проживали повномасштабне вторгнення? Знаю, що багато творчих людей переживали кризу. Наприклад, думали, що в перші дні q тижні війни мистецтво не було потрібне. Як це було у вас?
Повномасштабна війна застала мене у Львові. Завод, де я орендую майстерню, приймав переселенців. Тож усі студії переробили на такі пункти прийому. Моя студія теж стала прихистком. А свою квартиру я віддала людям, які приїхали з Гостомеля.
Жила в офісі. Навіть думки про мистецтво не було. А потім, зв’язавшись із менеджером із Амстердаму, зрозуміла, що в Європі інший контекст бачення війни. Для них дуже важливо привертати увагу саме візуалом. Тож я почала переробляти свої фотографії в активні кольори українського прапора. Наприклад, у мене була фотографія вагітної дівчини — я зробила тканину на її тілі жовто-блакитною. Якраз ця жінка стала для мене символом того, що відбувалося в країні. Це був час трагедії в Маріупольському пологовому будинку.
Читайте також: Таня Романюк, госпітальєрка: Кожна і кожен роблять свій внесок у перемогу
Потім зрозуміла, що можна привертати увагу й виставками, благодійністю. Треба було щось робити — це був суцільний потік. Фотографувати військових почала не одразу. Мені знадобився майже рік. Приблизно в листопаді я вперше потрапила в Париж на щорічний ярмарок «Paris Photo». Він організований саме для фотографів fine art, тут представлені найвідоміші імена та світлини. Тоді ж уперше я відвідала Лувр і побачила скульптури без рук чи ніг, але вони безцінні. Я зрозуміла, що цей сенс можна перенести на наших військових, які, втративши кінцівку, не стають менш цінними чи важливими. І приїхавши до Львова, саме в часи блекаутів, почала шукати своїх перших героїв.
Спершу ніхто не реагував, бо не розумів контексту. Я спілкувалася з підписниками в Інстаграмі, розповідала, що з фронту вже повертається багато людей із ураженими кінцівками, і якщо хтось знає людину, яка погодиться на зйомку, щоб написали мені. Таким чином я знайшла Сашу Терена — мого першого героя. Я приїхала до нього у Великий Любінь поблизу Львова, де він проходив реабілітацію, і забрала до своєї майстерні. Було холодно, не було електрики. Зйомка тривала недовго — близько 30 хвилин. Але вся логістика: дістатися до місця, піднятися сходами, поїсти, погрітися — значно довше.
«Скульптурний» — це про людей, які так багато віддали заради України
Тож так почався проєкт «Скульптурний». Для мене він передовсім про людей, які так багато віддали заради України. Зараз опубліковано світлини 11 героїв. Двоє відмовилися від публікації. Це теж нормально, люди мають на це право. Я й надалі публікую фото з новими героями й поки що не бачу логічного завершення проєкту. Наприклад, в оформленні книжки чи виставки. Адже вірю, що «Скульптурний» має бути динамічним, фото мають з’являтися швидко, тому обрала таку форму — публікацію в інтернеті.
Завдяки цим фотографіям було опубліковано велику кількість статей про військових саме в іноземних ЗМІ. Я радію, бо це дає змогу ще більше розповідати світу про війну.
Також це гарна підтримка для військових — люди пишуть слова захоплення та вдячності під дописами. Звісно, є й негативні коментарі. Мені здається, що в кожного свій біль, ми багато пережили. І таким чином хтось може себе відволікати від думок.
Сашко 
Станіслав
Якщо говорити про фінансову допомогу, то сама я ніколи не відкривала зборів для моїх героїв. Це велика відповідальність. Були різні моменти, коли відкривали незрозумілі збори й показували фото героя, наприклад. А от мій герой Стас, про якого знімали сюжет у «Телебаченні Торонто», активно збирає кошти для свого батальйону «Айдар». Тоді мої фото стали частинкою привернення уваги до збору.
У мене велика аудиторія в інстаграмі, тож я поширюю збори знайомих, у мене багато товаришів зараз служить. Але особисті збори не відкриваю, якщо колись отримаю якісь кошти від фото для «Скульптурного», то планую розділити їх між героями, а вони вже вирішать, на що витратити.
Це певне переродження, адже люди повністю оголюють свої травми та шрами
Як проходять зйомки?
Ми спілкуємося, з деким навіть товаришуємо після зйомок. З першими героями час від часу списуємося, ходимо на каву, або ж вони приїжджають до мене в майстерню.
Я хотіла знімати цей проєкт саме тут, бо створила атмосферу, яка б могла передати художність зображення. Хоч і думаю зараз над тим, що можна це зробити і в Києві, бо є деякі герої, які зараз на лікуванні у столиці. Загалом сама зйомка триває недовго, але ми багато говоримо, інколи герої залюбки розповідають свою історію, інколи поверхнево. Але той, хто до мене приходить, уже розуміє контекст і відкрито налаштований, доволі комфортно почувається.
У процесі зйомки я показую героям фото, вони коментують — подобається їм чи ні. Знаю, що це дуже цікавий досвід для них. Це теж певне переродження, адже вони повністю оголюють свої травми та шрами. Одна річ, коли ти йдеш у шортах чи в штанях, і видно, що немає ноги. І зовсім інша, коли ти знімаєш і протез, і одяг — показуєш усі шрами, рубці, сліди від зашивання. Зазвичай тіло вкрите ще й осколками, багато в кого проблеми з кишківником, з грижею. І це якісь такі деталі, про які ти не замислюєшся, коли не маєш ніякого контакту з військовими.
Зараз я вже сама не шукаю героїв, а до мене звертаються. Мені це подобається, бо розумію, що людина відкрита й сама йде на контакт. Мене легко знайти через соцмережі. Деколи не вдається відзняти всіх, кого хочу. Але я розумію, що часу багато — навіть після закінчення війни героїв не поменшає, а на певній кількості зйомок я не концентруюся. Роботи попереду багато.
На фото буває некомфортно дивитися
А чи знімаєте ви жінок для «Скульптурного»?
Військова Вікторія з Вінниці, що отримала опіки — це наразі моя єдина героїня жінка. І вона активно мене підтримує, всюди публікує фотографії, багато говорить про ставлення до військових. Адже всім бійцям та бійчиням потрібна підтримка. Наприклад, у ситуації Вікторії — це опіки, шкіра пече, чешеться, важко спати через ці відчуття. А в людей з ампутаціями — фантомні болі. Та для всіх них це величезні втрати в тілі.
А яка реакція на такі фото?
Самі фото мають таке відштовхувально-притягувальне враження. Я теж це відчула. Підтримую зв’язок із колегами-журналістами, які знімають фото на фронті, при обстрілах, і дивлюся їхні роботи. Я хоч і цікавлюся репортажними зйомками і мала б звикнути до контексту військової історичної фотографії — мені деколи складно. Часто це фотографія на межі, але розумію, що її треба показувати. В роботах зі «Скульптурного» теж є таке відштовхувальне, огидно-прекрасне відчуття. Але огида тут не в негативному значенні, а в тому, що це щось, до чого ми не звикли. Тому на фото буває некомфортно дивитися.
Також розумію, що складно втримати емоції, коли ти психологічно й морально виснажуєшся. Я теж це відчула на собі. Але важливо думати, як правильно не тільки реагувати, мислити, але й виводити саму себе з такого депресивного стану, щоб не впливати на інших.
Я доволі емпатична людина, але моя емпатія притуплюється з кожним проєктом. Адже стикаюся з великою кількістю негативних історій. Раніше я волонтерила в притулку для собак і бачила дуже багато смертей. Що більше ти стикаєшся з таким, то більше розумієш, що це просто життя. І треба адаптуватися до нових реалій. І від того, що ти сумуватимеш чи плакатимеш, ситуація не зміниться, але це може вдарити по твоєму здоров’ю. Це я зараз так розумно говорю, але інколи, звичайно, емоції беруть гору.
Неінклюзивність мислення треба виправляти
Для людей, які повертаються з фронту з травмами, потрібно створювати безпечне середовище. Яким ви бачите втілення цієї інклюзивності?
Нещодавно я побачила статистику, що вже є 50 тисяч людей із втраченими кінцівками в Україні. Це величезна цифра! Ще й враховуючи те, що протези недешеві — тож потрібен великий бюджет, щоб покрити витрати. Нам як країні вже треба думати про те, як залучати кошти. Але й не забувати про інклюзивність — це і про зміну простору, і про зміну мислення.
Я вже казала, що мій дідусь мав інвалідність. Дуже часто він залишався вдома, адже простір зовсім не був пристосований для таких людей. Тож досі звертаю увагу на облаштованість — мене дратує навіть неправильне паркування. Адже йдеться не лише про тих, хто не зможе проїхати на кріслі колісному, наприклад, а й про жінок, які не зможуть пройти з дитячим візочком. Бруківка, кривий асфальт — це помічаєш тоді, коли йдеш поруч із людьми, яким складно пересуватися містом. Один герой на кріслі колісному банально не зміг піднятися до мене в майстерню на 3 поверсі, у нас не працював ліфт. Тож я шукала іншу студію для зйомки. Така неінклюзивність простору забирає багато часу й сил.
Читайте також: Вікторія Шкабой: Мені набридли ідеальні героїні, які завжди все роблять правильно
Неінклюзивність мислення теж треба виправляти. У нас досі існують доволі стереотипні уявлення й обмеження. Наприклад, в останнього героя ампутована нога, а також дуже травмована рука. І він соромився свого шраму на руці. Я ж сказала, що шрам красивий, і запропонувала зняти так, щоб його було повністю видно. Тож людей можуть хвилювати не лише ампутації, а й більше естетичні питання. А потім згадую себе, що я соромлюся волосся на тілі, наприклад. Але ж усе це просто банальні обмеження, які створило саме суспільство. Думаю, нове покоління має з усіма цими стигмами боротися.
Коли ти бачиш на вулиці людину з інвалідністю, то не завжди знаєш, як поводитися
Вірю, що мої фото зі «Скульптурного» хоч трохи допомагають військовим прийняти себе. Але не тільки їм, а й узагалі суспільству — прийняти нову реальність. Військові й цивільні з ампутованими кінцівками уже є і ще будуть. Питання в тому, як їм адаптуватися до нормального життя. Виникає багато запитань про повернення до роботи, наприклад, але деякі вже не зможуть працювати фізично. Як бути, як все організувати? Думаю, ми можемо звернутися до досвіду інших країн, зокрема США, у них багато військових і багато рішень, які можуть підійти й нам.
Бо навіть коли ти бачиш на вулиці людину з інвалідністю, то не завжди знаєш, як поводитися. У мене наче є досвід спілкування з військовими, але я теж не завжди знаю, як вчинити. Хтось не любить, щоб йому допомагали, хтось навпаки дратується, що йому не допомогли — тож складно зрозуміти, що робити в конкретній ситуації. Наприклад, є багато військових, які втратили зір через осколкові поранення. Я завжди підходжу до таких і запитую, чи не потрібна допомога. Але це тому, що я мала досвід спілкування з дідусем. А не всі знають, як поводитися з людьми з інвалідністю.
Один герой зі зйомок розповідав мені, що до нього підійшла жінка на вулиці, почала плакати й обійматися. Він це сприйняв як втручання в особистий простір. Тобто навіть отака вдячність буває недоречною. Достатньо скромно поводитися й запитати в людини, чи потрібна їй допомога. Я впевнена, якщо ми будемо більше про це говорити, то це стане просто буденною справою.