Авторка: Леся Богдан
Історії тих, хто захищають нас зі зброєю в руках, рятують, вивозять, надають медичну допомогу, — варті того, аби бути почутими. Бо ці люди зараз у самому серці війни. Їхні голоси повинні звучати.
Таня Романюк на псевдо «Руді» — парамедикиня у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» з початку вересня 2022 року. Ми поговорили з нею про ротації, цивільне життя і про те, за що варто боротися попри все.
Рятувати цивільних
Досвід надання домедичної допомоги для Тані Романюк не почався у вересні 2022 року, коли вона приєдналася до «Госпітальєрів». Адже дівчина волонтерила в підрозділах швидкого реагування Товариства Червоного Хреста України:
«До повномасштабного вторгнення я надавала допомогу на масових заходах, акціях протесту, на мітингах, фестивалях, на якихось техногенних катастрофах. Або, якщо це були надзвичайні події — наприклад, будинок вибухнув і деякі люди лишилися під завалами. Ми також там працювали разом із ДСНС. Тож досвід надання домедичної допомоги в мене є вже п’ять років».
У березні 2022 разом із підрозділом швидкого реагування працювали на прильотах теж разом із ДСНС — надавали домедичну та психологічну допомогу постраждалим. А також вивозили з окупованих територій Київської області цивільних важкохворих і лежачих. А потім, після звільнення Київщини, продовжили роботу на Сході у прифронтових містах — у Бахмуті, Сіверськодонецьку, Лисичанську. Там також перевозили важкохворих та маломобільних людей.
Таня впевнена, що це дуже потрібні навички — знати, як урятувати людину. Ідеться не тільки про сторонніх, з потрібними знаннями можна допомогти своєму татові чи дідусеві, наприклад, якщо зупиниться серце, пояснює парамедикиня. Або й просто перехожим — ситуацій, де знадобляться навички домедичної допомоги, багато.
«Найгірше, це коли в тебе на очах помирає людина з пораненням, а ти не знаєш, що робити. З цим дуже важко жити. А якби були навички — затиснути рану, накласти турнікет, кровотеча при прямому тиску могла б зупинитися, а людина б вижила. Тому це дуже необхідна навичка в наш час», — вважає Таня.
Навіть під час роботи з цивільними небезпек було багато. Їхній екіпаж ледь не потрапив у полон одного разу — адже тоді працювали на тимчасово окупованих територіях, близько до лінії фронту.
«Ми працювали з цивільними, проте зараз на війні не вистачає людей, які можуть надавати домедичну допомогу. Я зрозуміла, що можу бути корисною і війську. Написала своїй подрузі, яка вже кілька років із «Госпітальєрами». Вона якраз шукала собі в команду парамедика. Я пройшла вишкіл і почала їздити в ротації», — розповідає Таня.
Що змінилося?
Тож уже майже рік дівчина — парамедикиня в медбатальйоні. Щоб давати собі раду, працює з психологинею. Каже, що її емоційний фон стабільний завдяки цьому.
«Що змінилося в мені за цей рік? Я стала категоричнішою й дуже відфільтрувала коло своїх знайомих. Наприклад, мій знайомий пише мені, питає як справи. Я кажу, що все добре, якраз на ротації. А він каже, що отримав повістку й зараз намагається «відкосити» через поганий зір. Я пояснила, що на фронті багато завдань не потребують найкращого зору, також є тилові роботи. А він: мені всі радять не йти у військо. Я не витримала, бо якщо ніхто не піде в військо, то що буде? І він це пише мені, людині, яка вже майже рік на фронті. Після цього він зник», — розповідає дівчина.
Тому в Тані зараз дуже чітке розмежування — їй важливо, щоб люди були активними. Якщо й не завдяки безпосередній участі у війську, то коштами на армію, інформаційною підтримкою, волонтерством:
«Я не уявляю, як зараз можна жити просто спокійним життям, відгородившись від війни. Так, жити треба, але не забувати про те, що за 500 кілометрів від Києва гинуть ті, хто повинні жити. Вони теж мають сім’ї, дітей, теж мріють про життя, яке ви маєте, але не можуть проживати його так само, бо стримують росіян».
Історій про бійців у неї чимало:
«Вивозили, наприклад, хлопця, якому було 19 років. Думаю, він підписав контракт. У нього було вже ампутоване одне яєчко, пошкоджено член, множинні травми. Але він зробив вибір не пити каву в центрі міста, чи курити кальян, а захищати Україну. Або ж ми везли двох колумбійців. Це було так щемко усвідомлювати, що люди з іншого кінця світу їдуть сюди, щоб захищати цілісність України. Вони не зобов’язані цього робити, але роблять».
Читайте також: Анастасія Федченко: Жінки йдуть в армію не для того, щоб «заповнити гендерну квоту»
Таня каже, що зовсім незнайомі люди почали допомагати. Водночас ті, кого поважала, виявилися байдужими до війни. Але сформувати своє коло все ж вдалося.
«Навколо мене зараз люди, схожі за цінностями, яким важливо те саме, що й мені: відновлення України, боротьба з корупцією, цілісність нашої держави», — ділиться Руді.
Із тими, хто поза її колом, парамедикиня не сперечається. Каже, що краще чітко пояснити позицію:
«Буває, їдеш десь, а людина поруч слухає російську музику. Я починаю пояснювати, що цей співак російський, він отримує кошти за прослуховування, платить податки, на ці податки закуповують ракети, якими потім обстрілюють будинки. Не всі готові це чути. У нас ще багато роботи над поясненням і усвідомленням. Бо це має бути саме усвідомлення. Адже тиск і образи ніяк не допоможуть, вони лише відштовхнуть. Тому говорити треба, але не ображати, а чітко доносити свою думку, і це матиме більше ефекту, ніж насильство чи грубощі».
Внесок у перемогу
Таня вирішила для себе: тут, у ротаціях, вона корисна.
«В України вже великий шлях за спиною й величезний потенціал. Стільки ресурсу, часу, зусиль, смертей, на жаль, покладено, що вже немає навіть думки — зупинитися, перестати їздити в ротації. Я знаю, що кожен мій виїзд — це збережені життя. Це розуміння, що «Госпітальєри» поруч, якщо щось станеться: вивезуть і допоможуть. Мене мотивують ті люди, яких я зустрічаю у ротаціях, із якими служу. Кожна і кожен роблять свій внесок у перемогу», — вважає парамедикиня.
Таня каже, що всім на фронті важко — багато бійців і бійчинь служать без ротацій. Проте вони всі включені в перемогу і мріють, щоб війна завершилася:
«Я знаю, що кожна моя дія, коли я не здаюсь, а продовжую боротися, це також наближає перемогу, наближає військових до їхнього повернення додому».
Читайте також: Вікторія Покатіс: У нас ж змога зафіксувати роль жінок у цій війні
Зараз Таня постійно їздить на ротації, що тривають від двох тижнів до місяця, перерви між ними ще по два тижні. Каже, з упередженнями до себе як до жінки у війську не стикалася:
«У нас рівне братерське, сестринське ставлення одне до одного. Звісно, є якісь речі, які особисто мені важче виконувати фізично. От узимку ми жили на позиції, де була буржуйка у підвалі, треба було регулярно рубати дрова. Тож рубали хлопці, але я ж можу їх складати, носити. Тобто це було просто розділення праці».
Але деякі цивільні досі поблажливіше ставляться до жінок, пригадує Таня:
«Ми жили на одній фермі, там дуже були люб’язні власники. У нас в екіпажі було двоє дівчат і двоє чоловіків. Власниця цієї ферми якось запропонувала: «Ой, дівчатка, давайте я вас сьогодні ввечері заберу до себе помитися, щоб ви не милися в холодній воді». Ми тоді їй сказали, що поїдемо тільки всі разом, бо хлопцям же теж хочеться в теплій воді помитися».
Проте саме під час служби Таня не стикалася з сексизмом чи якимись упередженнями. Каже, атмосфера наче сімейна — всі одне одного підтримують і допомагають.
А що в цивільному житті?
У цивільному житті Таня була менторкою в Українській академії лідерства. Це освітня інституція, яка працює з активною молоддю.
«Я бачила в цьому великий сенс. Дуже хочу після повномасштабного вторгнення повернутися до роботи в УАЛі, бо молодь — це майбутнє України. Це ті, хто відбудовуватиме Україну. Важливо, щоб вони мали хорошу освіту, були свідомі, розуміли, як працює держава на всіх рівнях, як вони можуть впливати на органи влади, що таке корупція, як з нею боротися, що людина має бути активна, а не плисти за течією. Кожна людина впливає своїм рішенням на країну — банально викинути недопалок не на підлогу, а в смітник, піти на вибори, вивчити програми кандидатів і виважено проголосувати. А коли щось не влаштовує, шукати рішення і змінювати простір довкола себе», — коментує Таня.
До початку роботи в Академії дівчина волонтерила на таборах із підлітками та дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах — були з багатодітних, малозабезпечених родин або діти, батьки яких загинули на війні. Вона пройшла три такі події, після останньої їй запропонували стати менторкою для студентів:
«Для мене Українська академія лідерства — це було щось космічне. Дуже багато людей, які є для мене рольовими моделями, були там лекторами. Я зраділа, бо це ж я зможу працювати в спільноті таких крутих людей!»
Як це працювало: 35 студентів у осередку і 4 ментори або менторки. Менті та ментори жили в одному кампусі. У Тані було 12 особистих менті — група, з якою дівчина проводила бесіди, разом вони ставили цілі, виявляли слабкі сторони й підсилювали їх.
«Тобто ми давали не рибу, а вудочку. Ми давали інструменти, як боротися з якимось власними викликами. Також студенти вчилися робити проєкти на благо міста, на благо України», — каже дівчина.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Таня зі студентами була в Тернополі. Тож її менті почали облаштовувати прихистки для внутрішньо переміщених людей. А також розробили чат-бот із місцями, де можна поїсти чи отримати речі, проводили зустрічі для дітей ВПО, координували та волонтерили на складі, формували гуманітарні набори на Харків, робили окопні свічки, плели маскувальні сітки.
«Мої студенти — це те, що мене надихає, мотивує і те, що допомагає триматися. Тож хочеться скоріше повернутися, а повернутися вийде після перемоги. Тому не здаюся», — підсумовує Таня.
Кераміка зі Слов’янська
Цивільне життя Тані було насичене різними подіями.
«Зараз між ротаціями я також волонтерю з дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах. Плюс кераміка — це дуже велика моя любов. Це те, що мені допомагало перезавантажити голову», — каже парамедикиня.
Раніше у Слов’янську був завод із виготовлення керамічних мас (глини). Він припинив роботу через війну. Нещодавно Таня дізналася, що там відновлюють виробництво, і сподівається повернутися до ліплення:
«Це таке класне відчуття, коли ти зробив тарілочку, продаєш її, а хтось дарує цей виріб своїй дитині. У мене є велика мрія, що через багато років із цієї тарілки буде їсти донька дівчинки, якій подарували мою роботу. І це матиме продовження, переходитиме далі — це буде цінність і спадок».
Глиною Таня займалася два роки. Виникло таке хобі спонтанно, дівчині завжди подобалися речі ручної роботи, їхня унікальність:
«Якось ми з подружкою (а вона художниця й закінчила Косівський художній інститут) пішли на ярмарок різних майстрів. Побачили гарні тарілочки. Тоді подруга сказала, що теж могла б таке робити. А я подумала, що всі ці речі зробили звичайні люди, значить і я зможу навчитися».
Тож Таня взяла кілька уроків на гончарному колі, але нічого не виходило. Спочатку дівчина засмутилася, а потім спробувала ліпити вручну — шукала поради в інших майстринь, дивилася відео на ютубі. Каже, що цей шлях складався з купи пригод, помилок і навчання на цих помилках.
Вишити для нащадків
Та гончарство — не єдине захоплення Тані. Психологиня порадила знайти заняття, яке зможе заспокоїти.
«Я дуже люблю українську культуру. Я лише на початку шляху: мені подобаються традиційні пісні, танці, одяг. Знаю, що в багатьох людей збереглася спадщина: всілякі сорочки чи плахти від бабусь. Моя мама з Донеччини, а тато з Хмельниччини. Але в мене нічого від моєї сім’ї не збереглося. І я зрозуміла, що хочу вишити рушник. Вирішила, що можу бути тією першою людиною, яка вишиватиме й передаватиме у спадок своїм дітям важливі речі», — ділиться парамедикиня.
У соцмережах Таня знайшла майстриню, яка дала їй урок із вишивання. Разом із нею дівчина підібрала орнамент із Хмельниччини:
«Я почала вишивати в ротаціях, бо це добре відволікало. У нас тоді ще була позиція, де ми економили генератор, тому запускали його всього на кілька годин на добу. У мене був ліхтарик, і я вишивала при його світлі. І це дуже класно: ти просто вишиваєш, стежиш, як стібок за стібком з’являється узор. Для мене також важливо потім розповісти дітям, що цей, наприклад, рушничок я вишивала під час повномасштабного вторгнення в ротації під Авдіївкою».
Наступна вишита мрія Тані — сорочка:
«Дуже хочу сорочку з орнаментами Донеччини. Тож підбираю візерунок. Для мене це вже речі з моєю особистою історією. Я вкладаю у них дуже багато любові»
Розвивати українську культуру — ось що важливо, каже Таня.
«Мої бабуся й дідусь із села Сніжного на Донеччині. Вони говорили українською. І сусіди теж. Тому мені боляче чути, що там, мовляв, тільки росіяни. На Донеччині завжди жили українці. З початком повномасштабного вторгнення з’явилися нові проєкти про збереження пам’яті та про культуру. Мене дуже тішить, що багато людей задумується про свою національну ідентичність, про те, хто вони».