Авторка: Ірина Виртосу
Фото: Іван Перекрестов
Марина Шквиря — спеціалістка з екології та поведінки великих хижих тварин, кандидатка біологічних наук. Багато років працювала в Інституті зоології НАН України. Нині керує розвитком наукових досліджень у Київському зоопарку, співзасновниця притулку для ведмедів «Біла скеля».
Нещодавно у видавництві «Віхола» вийшла книжка Марини «Хижі хроніки. Як полюють, кохають та ворогують ведмеді, леви і вовки». Наскрізь феміністична, книжка розповідає радше не про світ тварин, а про світ людей.
На зустрічі з Мариною ми довго говорили про тварин, про їхнє життя і про те, чим людина небезпечна для них. Науковиця захоплена своєю справою, для неї важливо захищати світ диких тварин, хоч умови в Україні, м’яко кажучи, не дуже сприятливі. А тим більше – під час повномасштабної війни. Марина не спала ночами, коли йшлося про евакуацію тварин у безпечніше місце…
Зрештою, саме її професійний вибір, захоплення наукою й життєвий досвід свідчать, що нічого неможливого немає, якщо ти любиш те, що робиш.
«Повага» розпитала Марину Шквирю, чого людина може навчитися в дикої природи, чому не можна фотографуватися з дитинчатами левів та ведмедів, як давати відсіч тим, хто радить жінкам народжувати, а не займатися наукою, а також які є перешкоди для науковиць займатися улюбленою справою в Україні.
Знайомство із ведмедями
Марино, ваша книжка «Хижі хроніки…» шокувала мене. Із неї я дізналася про розведення хижих тварин для незаконного продажу у звіринці, ресторани, мисливства. І те, що для людини вдалий бізнес на один сезон, для тварин — гарантовані хвороби, порушення психіки і смерть…
Усе так. Але ходімо, я вас для початку познайомлю з мешканцями нашого ведмежого притулку.
Цього бурого ведмедя звати Син. Родина циркових артистів купила в якомусь зоопарку двох ведмежат. Уявіть: будинок, діти бігають, собаки, і клітки посеред двору, де сидять два ведмеді — Син і Люба.
Син — класний, комунікабельний, він мого чоловіка Єгора змушує побігати вздовж огорожі, придумує сам якісь трюки, аби заохотити з ним спілкуватися кіперів (людина, яка доглядає за тваринами — І.В.). Не зачудовуйтеся, це не означає, що ця тварина безпечна.
Так, власник ліз до Синочка руками, чухав його, тягав на повідку, але таке спілкування — це завжди лотерея.
Також не кожен ведмідь може стати цирковим. Зазвичай беруть конвеєром велику кількість дитинчат, тестують. Часто в цирку працюють зовсім молоді ведмеді, потім їх позбуваються.
Не скажеш, що господар не любив Сина. Ми з ветеринаром фактично «відкачували» його, бо він ридав і хапався за серце, віддаючи Сина. Водночас за Любу зовсім не переживав.
А ось наша ведмедиця Чада. Вона просиділа 20 років у клітці. Це рідкісний підвид бурого ведмедя — тянь-шаньський. Ці ведмеді живуть у Гімалаях, на Тянь-Шані. Її батьків ще за «совка» привезли з дикої природи Середньої Азії та розподілили по комунальних підприємствах — цирках і зоопарках. Чада з раннього дитинства потрапила в «Укрцирк» та провела більшу частину життя в клітці.
Якщо ведмедя з клітки витягнути ти можеш, то клітку з ведмедя — не так швидко або й зовсім ні
Чада любить бити лапою по воді. Коли тварина живе в «таких» умовах, мозок шукає можливість якось сенсорно збагатитися. І з’являються ось такі стереотипні повторювані рухи як можливість компенсувати бездіяльність. Чаді 25 років, вона фактично нічого не бачить, у неї майже немає зубів. І це супер, якщо вона навіть ось так однотипно грається з водою. Бо якщо ведмедя з клітки витягнути ти можеш, то клітку з ведмедя — не так швидко або й зовсім ні.
Бувають важкі випадки, коли ведмідь демонструє сильну патологію поведінки, калічить себе, просто вбивається об стіну. І тоді використовують фармацевтику. А інколи нічим не зарадиш.
Інші «класичні» історії — клітки біля ресторанів. Або ж приватні звіринці, які розмножують диких тварин. Звідти ми намагаємося не забирати тварин. Бо це тільки підтримує бізнес: ведмежата народилися, з ними сезон погралися, гроші вони принесли — а потім ми їх забрали. І все по колу.
Є, звісно, винятки. Так, два роки тому ми забрали п’ять ведмежат, а наші колеги трьох левенят із звіринцю в Ясногородці. Зооактивісти створили резонанс, тож власники страусиної ферми вирішили, що з них досить хейту — цілком достатньо було страусів і ресторану.
Ті ведмежата народилися в Фельдман-парку та в Менському зоопарку і були продані на ферму. Забравши їх із ферми, ми можемо бути відносно впевнені, що знов хижаків власники не скоро наважаться завести. Але якби дитинчата жили в таких великих закладах, як Фельдман-парк у Харкові (власне звідти і з’явилися ведмежата в Ясногородці) або Парк «XII місяців» під Києвом, то це б не мало сенсу. Бо там народжуються нові тварини раз на рік-два.
Мами почали обирати, що показувати дітям
Утім, ситуація змінюється, якщо порівняти навіть із порятунком диких тварин з початку 2000-х. Перших тварин ми забирали, коли ще навіть не було притулків, і ми вимушені були прилаштовувати диких тварин із звіринцю у звіринець.
Нині зміни відбуваються завдяки впливу аудиторії, і чи не найперше — мам із дітьми. Мами почали обирати, що показувати дітям. Не кожна вже поведе свою дитину в цирк.
Зі звіринцями й зоопарками складніше, бо не всі розуміють різницю. Більшість бачать одне й те ж: великий гарний вольєр, у якому сидить лев. І потрібно довго пояснювати, яка мета утримання цього лева: чи він якось допомагає збереженню виду, чи це лише розвага.
Поки ми як країна перебуваємо на стадії «просто перестаньте фоткатися з левенятком». І це нормальна стадія. Усі країни поступово через це проходять.
Зміни «згори» важливі
Наскільки Україна готова переглядати ставлення до диких тварин, виділяти на них кошти, вести просвітницьку роботу?
Найперша проблема — культурний рівень країни. Загальний культурний рівень країни й чиновників близькі. Якщо рандомно взяти людину з міністерства, вона не розуміє проблеми. Імовірно, для неї цілком ок, коли ведмідь у клітці в ресторані. Посадовці, політики скоріше починають змінювати свою думку, коли бачать резонанс у соцмережах.
Пригадуєте, як років десять тому Юлії Тимошенко подарували біле тигреня. І ті, хто дарував, щиро вважали, що все гаразд.
Тож треба навчати. Чиновники реагують на запити: якщо вони помічають, що більшість українців не хоче бачити ведмедів у цирку, вони кажуть: «Ну, добре».
Зміни «згори» важливі. Це те, чим також займається наш фонд «Збережи дикість», який створили ми з чоловіком і друзями. Одна з цілей фонду — лобіювати законодавчі ініціативи, що сприяють захисту дикої природи, працювати з міністерствами, держекоінспекцією, активістами, як от із зоозахисною організацією UAnimals тощо.
Так, нам удалося збільшити норми на утримання ведмедя в клітці із 30 до 200 метрів квадратних. Ясна річ, ми вислухали багато хейту від активістів, які живуть у світі рожевих поні, що ведмідь має мати вольєр 15 гектарів. А чому ми поставили 200 метрів квадратних? Бо це реально обґрунтувати, і це та точка, з якої людина думає, воно їй треба чи ні. Бо клітку в 200 метрів квадратних, а також бокс та водойму, уже не вмістиш у ресторані.
А вплинути на якийсь екопарк чи сафарі-парк ти все одно не зможеш: бо для власників не проблема й гектар забудувати, щоб розмножувати диких тварин задля своїх бізнес-інтересів.
Охорона природи — це не про тварин, це про людей
«Знизу» ми ведемо нашу просвітницьку роботу серед відвідувачів центру й у соцмережах. Ми розповідаємо, чому фотографуватися з дикими тваринами й обіймати їх — погано.
Наш притулок працює для екскурсій 2-3 дні на тиждень. Якраз для того, щоб люди бачили реальних тварин і через їхні історії змінювали ставлення до дикої природи.
Що більше я працюю в цій галузі, то більше розумію: охорона природи — це не про тварин, це про людей. Усе впирається у співіснування, і ти не можеш сказати: «Ідіть геть із планети, тут житимуть прекрасні єдинороги». Як і сказати: «Давайте викинемо всіх тварин, і тут буде безпечно й асфальтовано».
Ти мусиш знаходити якісь точки дотику, іти на компроміси. Власне конфлікт «людина — хижак» на перетині й біології, і екології, і соціології. Тож потрібно працювати не тільки з тваринами, а й з людьми.
Ти опиняєшся перед вибором, коли евакуювати вкрай небезпечно й залишатися теж ризиковано
У вашому досвіді є й евакуація під час війни ведмедів на Західну Україну…
Це той самий цінний досвід, який нікому не потрібен. Це все, що можу сказати. Зоопарки, реабілітаційні центри не пристосовані до війни, пожеж, землетрусів, повеней. І зазвичай тварини просто гинуть.
Але ж війна в Україні — не єдина війна у світі…
Так, протоколи є. Коли в тебе є можливість, ти можеш спробувати евакуювати тварин, щось зробити для їхнього порятунку. Якщо ні — навіть евтаназувати. Адже пріоритет завжди — збереження людських життів.
Проблема у війні, що тут ніколи немає гарантованого плану. Ти нічого не можеш передбачити.
Конкретно до нашого притулку війна не дійшла. Просто з кожним днем артилерія підходила ближче. На третій день війни повз нас проїхала колона російських окупантів. Ми їх побачили й оніміли, бо якраз вивозили левів та тигрів від притулку Wild Animal Rescue Наталії Попової, який по сусідству з нами. І наша машина з дикими тваринами зупинилася.
Читайте також: Вікторія Харченко: Ця війна не лишила нам вибору
Усі серйозні обстріли відбувалися кілометрів за чотири від нас. І ти опиняєшся перед вибором, коли евакуювати вкрай небезпечно й залишатися теж ризиковано. Ти не знаєш, дійдуть чи не дійдуть ці колони до нас. І саме зараз ти маєш ухвалювати рішення, які в будь-якому разі можуть бути погані.
Ми вирішили перестрахуватися і вивезли тварин. Бо навіть якби й була швидка деокупація нашого регіону, все одно відкритим залишалися питання логістики закупів корму, приїзду кіперів, які не могли з першого дня дістатися до притулку й працювати.
Тож ми прийняли пропозицію колег із Німеччини — і трьох ведмедів віддали їм у великі реабілітаційні центри. Частина тварин пересиділа три місяці в реабілітаційному центрі «Домажир» у Львівській області.
Ми зробили все, що могли, і трішки більше.
Про проблему утримання диких тварин стали говорити не так давно
Марино, яка ситуація із захистом диких тварин в інших країнах?
Україна — точно не унікальна. Ми десь посередині. Є країни, в яких набагато гірше зі збереженням видів диких тварин, зокрема з експлуатацією в неволі, а є — краще. Повністю цю проблему ще ніхто не вирішив. Бо про утримання диких тварин стали говорити не так давно. І зоопарки, які займаються охороною природи, — це в історичному масштабі свіжа ідея.
Є чимало питань, які слід переглянути. До прикладу, якщо забороняти утримувати диких тварин, то кого? Якщо всіх, то починають панікувати любителі акваріумів, герпетокультури (утримання рептилій — І.В.), хвилястих папужок… І, до слова, там теж нічого хорошого нема.
Я до того, що це складна дискусія.
Якщо йдеться про Європу, то в більшості країн не можна утримувати у себе в дворі ведмедя або тигра. Тим не менш, Європа активно бере участь у контрабанді з таких країн, як наша. Або через них тварини потрапляють у країни Близького Сходу, в Китай тощо.
Читайте також: Як українки підкорюють Антарктиду: історії Марії Павловської та Оксани Савенко
Кілька років тому в Чехії накрили місце для забою тигрів. Їх активно купували, потім убивали, розчленовували на частини тіла, і все це йшло на Китай як деривати (частина тіла чи інша похідна — І.В.) для нетрадиційної медицини. Незважаючи на те, що це був гучний кейс, усе закінчилося нічим, бо звіринець на загал дотримувався певних стандартів.
Якщо ж говорити про Сполучені Штати, то в умовній Каліфорнії не можна образити й хом’ячка. А от у Юті ведмідь може сидіти в клітці біля корчми, і це буде нормально.
Китай, Південно-Східна Азія — це величезна купа проблем із ведмежими фермами — із розіп’ятими ведмедями, які живуть на катетерах усе життя, щоб люди добували їхню жовч, або тигровими фермами.
Південна Африка сумновідома через лев’ячі ферми, де туристам із Європи можна погуляти з молодими левами, доки їх не перетворили на знову-таки ліки для народної китайської медицини.
У тебе проблеми з підлітками? — Ти не єдина
Марино, так чого нам треба повчитися у тварин?
Якщо вивчити поведінку тварин, багато зрозумієш і про людину. І це корисно, бо можна заощадити купу нервів і часу. І це часто про базові речі: народження дітей, ставлення до потомства, секс, смерть…
У тебе проблеми з підлітками? — Ти не єдина. Подивися, як підростають мавпи, починають конфліктувати з дорослими. Або як вони відшукують можливість примиритися.
Людям загалом природно, як і мавпам, жити комунами. Доглядати за дітьми разом, комуною, ухвалювати спільні рішення, змінювати статевих партнерів, позбуватися тих, хто слабший, або навпаки — піклуватися про них. Тобто все це «перевірене» не тільки людьми.
Ясна річ, не всі методи підходять — еволюція спробувала багато чого. Тим не менш, ми нічого нового не зробили, окрім цієї складної соціальної надбудови зверху.
Нам варто повчитися у тварин прагматичності й простоти
Але нам варто повчитися у тварин прагматичності й простоти. Не ускладнювати, не накручувати себе, не вигадувати проблем, яких не існує.
Ми живемо в соціумі, тож маємо підлаштовуватися під соціум. До прикладу, зручно виховувати дітей комуною? Але не зовсім добре всі сприймають комуну хіпі, яка катається з купою дітей по країні. Тоді треба пошукати рішення. Як от створювати ком’юніті молодих батьків у себе в громаді, у дворі, у селі. Бо для дітей дуже добре спілкуватися одне з одним, різними дорослими, щоб це було безпечно й усім підходило. А це фактично спроба зімітувати мавпяче життя: дитячий садок, групи мамусь-татусів, які гуляють із дітьми, які влаштовують дитячі свята…
Або ж про сексуальність. Цікавить тебе, як бути дівчинці з дівчинкою? Добре, спробуй. Спробувала? Стало легше? Не підійшло? Ну й гаразд. Але людина сама себе обмежує, коли думає, норма це чи ні.
Ви кажете про речі, які часто складно приймати багатьом дорослим…
Але це не тільки наша проблема, у мавп теж не все однозначно. Еволюція не настільки досконала штука, вона економна. І є патерни, які дуже схожі, і їх легко сплутати. І секс — це не лише любов, а й подекуди частина домінування. Секс може бути різний — для отримання задоволення чи налагодження стосунків. А може бути і для того, щоб когось понизити в ієрархії.
Трапляється конфуз, коли в групі мавп дві особини починають займатися сексом, а інші не розуміють, що це кохання. Вони розцінюють таку близькість як конфлікт і починають кидати в них лайном.
Важливо зрозуміти, що відбувається. Не заганяти всіх у стереотипи
Як заохочувати підлітків цікавитися дикою природою?
Постійно показувати, що світ складніший, він не чорно-білий, що є багато всього, що ти можеш обирати. Але для того, щоб обирати правильно, ти маєш багато знати.
Буває всяке. І агресія, і вбивство, і зґвалтування, і любов, і самопожертва. Це все дуже непросто. Це як сіра зона, де все змішано.
Але для початку важливо зрозуміти, що відбувається. Не заганяти всіх у стереотипи.
До прикладу, існує міф, що дельфіни рятують усіх. Вони, звісно, можуть урятувати, можуть і емоційно допомогти. А можуть інстинктивно виштовхати тебе на поверхню, щоб позлити акулу. Бо в них це закладено біологічно. Коли дельфін народжується, він дихає легенями, а не зябрами. І перше, що робить група дельфінів, — виштовхує новонародженого на поверхню, аби він набрав повітря.
Що ще? Треба розуміти, що різноманіття — це ключове слово. У нас таке умовно довге життя саме для того, щоб ми могли всі ці знання осмислити, збагнути себе й зрозуміти світ навколо. І спробувати його зберегти. Бо якщо ми робитимемо його комфортним лише для себе, це закінчиться тим, що ми в ньому загинемо.
Бо ми не можемо прорахувати ризики втрати біорізноманіття.
Сьогодні думаєш, що тобі цей рожевий дельфін не здався, й будуєш дамбу. А через 50 років з’ясовуєш, як було важливо, коли тут були природні водойми й дельфіни, і вся екосистема працювала, як годинник. А тепер ти голодуєш, бо рис сохне, а все, що було природне й «працювало» для тебе, уже тобою знищено.
Розслабся — план матінки-природи ти вже не виконала
Як наукова спільнота підтримує науковиць в Україні?
Загалом для науки важливо, щоб не було різниці, хто ти — чоловік чи жінка. Так, проблеми є. І «скляна стеля», і стереотипи. Але це є всюди.
У будь-якому разі ти маєш пройти всі фільтри залежно від того, якої ти статі, раси, віку, культурного бекграунду, можливостей фінансових твоїх батьків тощо. Усі проходять свої фільтри з різного трампліну. Але так чи інакше, якщо ти вже щось змогла, навчилася, опублікувалася, захистилася, набрала якийсь авторитет, попрацювала в проєктах, — ти вже «своя» у спільноті. Працюй далі.
Не можу не погодитися: часто від дівчат очікують, щоб отримала диплом, але виконала біологічну функцію — і народити дитину мусить…
Заждіть. Біологічну функцію ти вже проґавила. Уже навіть смішно народити одну дитину й жити до 70. Природа закладена так, що ти дозріла й народжуєш стільки, скільки можеш. Тож розслабся — план матінки-природи ти вже не виконала.
Але якщо в тебе є сміливість обирати, скільки ти хочеш дітей, то чому б не піти далі й не обирати, чим ти хочеш займатися у житті?
Зараз світ м’який – можна багато поєднувати. Можна народити дітей і з ними працювати, мандрувати, якщо в тебе є на це ресурс і бажання.
Тому роби, як знаєш. Перейматися за це? Та нікому ти ніколи не вгодиш.
Читайте також: 5 науковиць: історії жінок, які змінюють світ науки та технологій
Неважливо, який ти маєш вигляд, якої ти статі, яка в тебе сексуальна орієнтація чи навички
А біологічно ніщо не заважає дівчатам займатися наукою. У тебе, як і у хлопців, є мозок. Якщо ти щось не розумієш, то знай, що й не кожен хлопець усе зрозуміє. Це нормально. Просто обирай ту сферу в науці, яка цікавить саме тебе.
Інша річ, що в Україні я не раджу людям іти в науку, бо це та сфера, в якій треба тверезо оцінити ризики: стан науки в країні, економіки. До прикладу, якщо ти хочеш займатися генетикою, то, можливо, в Україні є сенс вивчитися, а далі їхати за кордон, де є лабораторії, обладнання, проєкти, більше фахівців.
Науковець чи науковиця — це не людина-патріот конкретного місця. Це людина, яка має постійно спілкуватися, бути в ком’юніті, а в деяких сферах узагалі не зможе сидіти на одному місці.
Тож зовсім неважливо, який ти маєш вигляд, якої ти статі, яка в тебе сексуальна орієнтація чи навички. Натомість важливо, до чого ти схильна чи схильний, — ти просто обираєш те, що тобі подобається, і пробуєш.